2.5 Основні напрями та географія поширення християнства
Християнство ніколи не було ідеологічно однорідним. У 395 р. Римська імперія розкололася на Західну і Східну. Із розколом держави розпочався й процес розколу церков.
Схизму (грец. еЫБша - розкол) у християнстві викликали серед іншого внутрішньополітичні причини. Західна церква за умови відсутності сильної влади в Римській імперії була політично самостійною й більш централізованою. Східна церква більше залежала від держави: імператор був одночасно і главою держави, і главою церкви, а патріарх знаходився в його підпорядковуванні.
Серед єпископів Західної церкви на межі ІІІ-^ ст. почав поширюватися титул “папа” (отець). Східна церква його не використовувала, як і не визнавала домінування Західної церкви.
Східна церква не визнавала целібат священнослужителів, причащання прісним хлібом, постування в суботу перед Пасхою.
Значну увагу Східна церква надавала обряду миропомазання (миропомазання від “мір” - громада, а не міро - пахуча речовина) як символу прилучення до церкви.
У Східній церкві великого значення надавали прижиттєвій святості правовірного християнина.
Крім того, існували територіальні суперечки між церквами.
Приводом до розколу церков стала суперечка про Святу Трійцю.
Поправка до Нікео-Царгородського символу, наголошувала, що Дух святий походить і від Бога Отця і від Бога Сина. Східна церква дотримувалася Нікейського символу віри (Дух святий походить тільки від Бога Отця, тобто Бог Отець є першопричиною Святої Трійці). Західна церква дотримувалася принципу “філіокве” (Дух святий походить і від Бога Отця і від Бога Сина, тобто об’єднує Отця і Сина). Принцип “філіокве” - і від Сина.
Вперше подібна ідея висловлена на ІІ Толедському соборі (589). Вчення про філіокве набуло широкого поширення з виникненням імперії Каролінгів. Проте вперше публічно догмат про Святу Трійцю з поправкою про філіокве був оголошений у Римі за наказом імператора Генріха ІІ у 1014 році.
Серед дослідників існує думка про те, що внесення поправки ініційоване зумисне, щоб добитися верховенства в ідеологічних питаннях Західної церкви, оскільки як дійсна спадкоємиця Священної Римської імперії, зокрема й у питаннях віри, тільки Візантія могла претендувати на роль Вселенської. Зрештою, саме цю дату деякі дослідники визнають як початок розколу церков.
Остаточно розкол церков завершився 1054 р. Західна (Римська) церква отримала назву католицької (грец. каШоІікоБ - загальний, вселенський). Східна (Константинопольська) церква почала називатися православною (лат. - ортодоксальною).
Події розвивалися таким чином: у 1053 р. Папа Лев ІХ направив до Константинополя свого верховного легата кардинала Гумберта з пропозицією відновити втрачені зв’язки та заключити союз проти норманів, які незадовго до того захопили південь Італії. Однак Патріарх Михайло Керуларій не прийняв пропозицію. Посланці Папи 15 липня 1054 р. в соборі Святої Софії публічно відлучили Керуларія від церкви, звинувативши в підтримці десяти єресей, а поміж іншого, й у недотриманні вчення про філіокве та целібату.
Із цього часу ненависть католиків до православних тільки поглиблювалася, а в 1204 р. вилилася в розгром армією хрестоносців Константинополя. Погром супроводжувався знищенням ікон, плюндруванням святих мощів. Хроніст згадував, що повія співала непристойні пісні на патріаршому престолі. Літописець стверджує, що мусульмани “не ґвалтували наших жінок, не обирали до нитки, не заставляли оголеними ходити по вулицях, не спалювали й не морили голодом до смерті. А злодіями ж були люди, які називали себе хрестоносцями, тими, хто як і ми, вірили в Христа”. Латинським імператором Візантії самопроголосився Бодуен Фланерський, а Константинопольським Патріархом - венеціанець Томмазо Морозіні.
Греки завжди пам’ятали цю трагедію. Проте під загрозою поневолення турками, змушені були в 1261 р. піти на переговори з Римом, наполегливо добиваючись скликання об’єднаного Собору для вирішення суперечки про філіокве з наступним проголошенням унії. Зацікавлений у посиленні воєнної могутності був також Візантійський імператор. Саме під тиском імператора більше як за століття після початку переговорів, представники православної церкви на Флорентійському Соборі (1438-1439 рр.) пішли на поступки католикам. Однак, такі умови не задовольнили ні церкву, ні народ. Утім, через 14 років Константинополь впав під натиском турок. Візантія припинила своє існування. Однак Константинопольська церква подовжувала своє існування й після падіння держави в країнах Західної Європи та Росії ще близько трьох століть.
Новий великий церковний розкол відбувся в добу Реформації, коли сформувалися три головні християнські течії: православ’я, католицизм, протестантизм.
Багато мирян вважають ці розколи історичною помилкою, тому підтримують ідею ойкуменізму (грец. оікишепе - заселена земля, світ), яка виникла на початку ХХ ст. Мета ойкуменічного руху - об’єднання християнських церков. У 1995 р. цю ідею підтримав Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков (штаб-квартира цієї організації знаходиться в Женеві). Організація складається з-понад 320 християнських об’єднань. Антиекуменічних традицій дотримується Руська православна церква.
Спершу зупинимося на особливостях розвитку католицизму.
Першим римським єпископом був апостол Петро. Із ним разом на ниві поширення християнства працював апостол Павло. Обидва були страчені в 67 р.
під час переслідування християн за імператора Нерона. Апостол Петро розіп’ятий на хресті вниз головою, апостолу Павлу відтяли голову. Тому християнські храми на їх честь називають Петропавлівськими.
Церковна ідеологія християн базується на “Святому писанні” та “Священному Переданні”.
У догматиці католицизм має свої особливості. Так, поряд із раєм і пеклом (що характерно і для православних) католики визнають чистилище. Душа в чистилищі знаходиться доти, доки молитвами і пожертвуваннями рідні та друзі не відкуплять гріхів померлого.
У католицизмі сильніше, ніж у православ’ї розвинуте шанування Богородиці. Вважається, що Марія вознеслася на небо не лише душею, але й тілом ( на відміну від інших святих).
Католицизм детально опрацьована система культу, в центрі якого стоїть меса (літургія). Якщо раніше вона проводилася латиною, то у наш час - національними мовами. Дозволено також використовувати елементи національної музики.
У католицькій церкві визнаються ікони, дуже великий пантеон святих і він весь час зростає, дозволені також скульптурні зображення Ісуса Христа, апостолів і святих.
Вірянин-католик визнає всі сім таїнств. Обряд хрещення здійснюється обливанням, а не зануренням у воду як у православних. Миропомазання (конфірмація) проводиться дуже урочисто над людьми, які приступили до таїнства сповіді і причащання (як правило - над дітьми 7-8 рр.). Євхаристія пов’язана з використанням тільки прісного хліба. Сповідь здійснюється перед сповідальницею, що відгороджує особу, яка сповідається від священика. Визнаються єлеосвящення, священство, шлюб.
У римо-католицькій церкві існує поділ на духовенство (клір), завдання якого полягає в збереженні чистоти вчення церкви та повчанні прихожан, і мирян.
Традиційні для християн ступені священства (єпископи, священики, диякони), католики доповнили новими рівнями ієрархії: кардинали (стан кардинала ставиться над усім єпископатом), митрополити, патріархи, примаси.
З метою об’єднання духовенства було засновано “віта каноніка” - братства священників при соборах і приходах, у яких життя організовувалося за чернечим статутом. Чернечі ордени відіграють у житті католицької церкви особливу роль.
Центр католицтва - Ватикан - є державою в державі. У Ватикані розташована резиденція папи Римського. Ватикан займає 44 га, має всі атрибути держави (серед іншого прапор, герб, гімн, грошові знаки, збройні сили, тюрму, поштові знаки). Форма правління у Ватикані - монархія, на чолі якої стоїть Папа Римський.
Посада глави католицької церкви є довічною. Папу Римського обирає конклав - зібрання кардиналів і членів Священної колегії. Вибори здійснюються в
Сікстинській капелі, проводяться на основі таємного голосування. Обрання може тривати декілька днів, а то й місяців.
Католики визнають зверхність Папи Римського над усіма християнами та догмат папської безпомилковості, прийнятий на І Ватиканському соборі (1870 р.).
Папська безпомилковість визнається за таких умов:
1. Коли папа вчить як вселенський пастир усіх християн. Безпомилковість не стосується настанов папи, які він дає як приватна особа, у дружніх бесідах, а тим паче у тих чи інших вчинках папи або чисто адміністративних заходах. Тут він може зробити щось невдало.
2. Коли папа користується повнотою своєї верховної влади, він вповні використовує право вчити від імені Христа. І це зобов’язує віруючих прийняти його вчення як догмат, неприйняття якого рівнозначне розриву з церквою.
3. Коли вчення, яке викладає папа, стосується віри і моралі. Безпомилковість папи поширюється на ті істини, які безпосередньо пов’язані зі збереженням авторитета втаємничення Божого. Папа може засудити філософські системи, які ведуть до заперечення християнської віри.
4. Коли папа остаточно визначає значення якогось вчення та приписує віруючим обов’язок вірити цьому вченню, як такому, що є у втаємниченні.
Реалізація рішень Папи здійснюється через апарат управління, який називається “римська курія”. До її складу входять секретаріати, конгрегації, трибунали, комісії, що виконують роль своєрідних міністерств. Під їх керівництвом знаходяться релігійна освіта, монастирі, церковні кадри, контроль за обрядами тощо.
Ватикану підпорядковані численні позацерковні організації (партії, профспілки, молодіжні, жіночі, студентські об’єднання та ін.).
Католицька церква видає велику кількість газет, має широку освітню мережу.
На території України католики з’явилися у ХІІІ ст. У 1321 р. було засновано Київську дієцезію, 1375 р. - Галицьку, 1427 р. - Володимир- Волинську, згодом Камянець-Подільську й Херсонську.
Безперешкодно католицизм в Україні існував до ХІХ ст. Однак царський уряд розпочав гоніння (закривалися костьоли, кляштори, обмежувалася душпастирська діяльність). У радянський період переслідування посилилися й на кінець 30-х рр. ХХ ст. залишився тільки один костьол. Активізувалася діяльність католицьких громад під час Другої світової війни, але в 50-60-х рр. знову посилилися переслідування. На кінець 80-х рр. в Україні було зареєстровано близько 90 громад без жодної діючої ієрархії.
У часи незалежності України духовним центром католицької церкви в Україні стала Львівська архідієцезія. З 1992 р. в Україні працює перший Апостольський Нунцій (посол). На поч. ХХІ ст. налічувалося понад 750 католицьких громад, що зареєстровані в усіх областях України, 33 монастирі, 6 духовних навчальних закладів, зокрема Український римо-католицький університет, працюють 12 періодичних видань та більше 400 служителів
культу.
Іншим поширеним напрямом є протестантизм, який поділяють на ранній і пізній.
Прихильників протестантизму в світі нараховується близько 380 млн. чол.
Напрям виник як результат становлення капіталістичних відносин у боротьбі ідеології реформаційного руху з ідеологією католицької церкви, що підтримувала старий політичний режим. Діячі Реформації спрямовували свою критику насамперед проти католицької ієрархії, надмірних поборів, і як наслідок, стрімкого зростання багатства церкви та кліру, його розбещеності, зрештою, проти загальної деградації католицької церкви.
Ранній протестантизм представлений лютеранською, реформатською, менонітською, анабаптистською (в континентальній Європі), англіканською, пуританською, пресвітеріанською, конгрегаціоналістською (в Англії) церквами, які у XVI ст. відокремилися від католицької церкви. Ранні протестантські церкви відображали інтереси нових соціальних груп, які формувалися на ранньому етапі доби Нового часу.
Початок Реформації пов’язаний із ім’ям колишнього монаха Августинського монастиря, священика з Німеччини, засновника протестантизму Мартіна Лютера (1483-1546).
Різка критика М. Лютера спрямовувалася проти загнивання та внутрішнього розкладу католицької церкви, причину яких він вбачав у перетворенні церкви на найбільшого феодала шляхом поборів, торгівлі індульгенціями тощо.
Після того, як Папа Римський Лев Х 18 жовтня 1517 р. видав булу про відпущення гріхів і продаж індульгенцій, М. Лютер виступив із гнівним протестом проти ролі церкви в спасінні душ комерційним шляхом. Тези М. Лютера (знамениті 95 тез) 31 жовтня були відправлені єпископу Бранденбургському та архієпископу Майнському.
Основні положення віровчення М. Лютера такі:
1. Людина самостійно (зокрема, через аскезу) не може подолати спокуси, тому єдина надія на Бога;
2. Людина втратила свободу воління через гріхопадіння Адама, тому всі її діяння є абсолютно необхідними, є справою Божою.
3. Людина виправдовується тільки вірою в Бога, і може втратити виправдання через зневіру, що є найтяжчим гріхом;
4. Існують рай і пекло, чистилища немає;
5. Вшанування святих часто заважає вшановувати Ісуса Христа;
6. Пости та різноманітні обов’язкові пожертви на користь церкви шкідливі, підривають її авторитет;
7. Шлюб є світською, а не церковною справою, тому допускав перелюбство та визнавав можливість розлучення. Таким чином, М. Лютер підривав уявлення католицької церкви про шлюб.
Таким чином, вчення Мартіна Лютера спирається на два важливих принципи:
1) виправдання людини, а відповідно, і спасіння її здійснюється тільки через
віру;
2) для пізнання віросповідних істин достатньо тільки Біблії.
Новизна й заслуга М. Лютера полягає в тому, що він вперше звернув увагу не на моральний зміст практики продажу індульгенцій, а зосередився на критиці догматики католицької церкви, що підривало її позиції.
Папа Римський відлучив М. Лютера та його прихильників від католицької церкви. Однак М. Лютер публічно спалив буллу про своє відлучення від церкви, заявив, що залишається вірним релігійному вченню (заявив протест проти рішення Папи) та створив нову церкву, яка отримала назву протестантської. У зверненні “До християнського дворянства німецької нації” він оголосив боротьбу з папським свавіллям справою всієї німецької нації.
М. Лютер сприяв унормуванню німецької мови та поширенню віросповідання національною мовою, оскільки за сприяння професора Віттенбергського університету Каспара Круцігера переклав німецькою Біблію.
Лютеранство поширювалося в Європі в жорстокій боротьбі з католицизмом. Тридцятилітня війна Протестантської Ліги з Католицьким союзом, яка охопила майже всю Західну Європу 1618-1648 рр., завершилася перемогою протестантизму. Окремі території (Г олландія, німецькі князівства) на дві третини потрапили у сферу впливу протестантизму. Протестантизм на початку ХШ ст. домінував у Швеції, Данії, Норвегії, Естонії, Латвії. Проте вже в наступному столітті розпочався зворотній процес повернення в католицизм.
Важливим для розуміння сутності вчення є “Аугсбурзьке віросповідання”, написане соратником М. Лютера Філіпом Меланхтоном.
Ульріх Цвінглі (1484-1531) започаткував протестантизм у Швейцарії (Цюріх).
Віровчення У. Цвінглі опиралося на вчення М. Лютера за винятком питання про причастя, в якому останній заявляв більш помірковану позицію.
Основні положення віровчення У. Цвінглі такі:
1. Безумовність і вищість авторитету Біблії у вирішенні релігійних питань;
2. Єдиним посередником між Богом і людиною є Ісус Христос, а не Папа Римський і католицьке духовенство;
3. Віра в Бога - це єдиний шлях спасіння;
4. Церква складається тільки з обраних, є союзом усіх віруючих;
5. Таїнства - це знаки приналежності до церкви. Причастя є знаком єднання з Христом;
6. Зло - це справа Божа, а тому людині немає потреби у покаянні;
7. Церква повинна стати демократичною, подолати безумовний авторитет священиків;
8. Заперечення постів;
9. Заперечення догмату безшлюбності священників.
Результатом підтримки ідей У. Цвінглі міською владою стало світське управління церковними справами кантону, яке перейшло від церкви до міської
ради. Проведено реформування релігійного культу, а саме: спрощено
богослужіння, замість латини започатковано його проведення німецькою мовою, відмінено месу, заборонено поклоніння іконам.
Проведено секуляризацію церковних земель і майна, монастирі перетворені на школи, шпиталі та притулки.
Поширенню протестантизму сприяла діяльність французького богослова Жана Кальвіна (1509-1564).
Змушений втікати з Парижа від переслідувань за свої релігійні переконання, Ж. Кальвін переїздить до Базеля. У базельський період у своїй праці “Настановлення в християнській вірі” він викладає основи віровчення, зокрема, висловлює переконання в самоуправлінні церковної общини у справах організації та віри, охорони віровчення.
У Базелі Ж. Кальвін бере участь у перекладі Біблії французькою мовою.
Згодом переїздить до Женеви, в якій протестантизм займав домінуючі позиції. Пристрасний проповідник нової релігії, Ж. Кальвін швидко завоював авторитет.
Основні принципи проповіді віровчення Ж. Кальвіна такі:
1. Верховна влада в усьому належить Богу;
2. Біблія є єдиним джерелом віри;
3. Людина виправдовується тільки вірою;
4. Перетворення хліба і вина у тіло і кров Христові під час причастя не відбувається;
5. Ісус Христос не перебуває у святих дарах;
Важливим догматом, сформульованим Ж. Кальвіном є догмат про “абсолютну напередвизначеність”. Згідно з цим догматом, людина не визначає свою долю, а відтак, не може її змінити. Бог ще до створення світу незмінно визначив, яким людям Він хоче дарувати вічне блаженство, а яким призначив осуд і пекло. Водночас, кожна людина має бути впевнена у богообраності. Визначає її богообраність успіх у професійній діяльності. Маючи значні статки, сам Ж. Кальвін не наголошував на цьому й закликав до помірності в мирському житті.
Вчення Кальвіна набуло значного поширення в Швейцарії, Голландії, Шотландії.
Англіканство як напрям раннього протестантизму виник у першій половині XVI ст.
Король Англії Генріх VIII (1491-1547) у 1534 р. утвердив англіканство як державну релігію після відмови Папи Римського розірвати шлюб і дати йому дозвіл на повторне одруження. Король розірвав зв’язки з Ватиканом, проголосив себе главою нової церкви, а від підданих шляхом використання погроз і смертної кари добився присяги йому як главі церкви. Майно католицької церкви за наказом короля було конфісковане на користь Корони.
Причини утвердження англіканства знаходяться значно глибше. Це прагнення вирватися із-під впливу католицької церкви та зміцнити абсолютну королівську владу.
Королева Єлизавета І сприяла остаточній редакції англіканського символу віри або так званих “39 статей”.
Основні положення англіканського символу віри такі:
1. Визнання протестантського догмату виправдання вірою;
2. Визнання католицького догмату про спасіння через церкву;
3. Заперечення католицького вчення про індульгенції, поклоніння іконам, мощам;
4. Обмеження в кількості церковних свят;
5. Визнання таїнства хрещення та причастя.
Церковна десятина за часів Єлизавети І стягувалася на користь Корони та монастирів нової церкви, що дозволило ще більше зміцнити та посилити абсолютну владу.
Богослужіння в англіканській церкві здійснювалося англійською мовою.
Рання англіканська церква орієнтувалася на сучасну їй догматику протестантизму (лютеранство). Проте прихильники англіканської церкви відхилили лютеранське розуміння євхаристії на користь католицького, а також не прийняли лютеранського пастирського богослужіння. В обрядовості англіканство в основному зберігало традиції католицизму, зокрема, літургію та пишний культ.
У процесі еволюції догматів і обрядовості на початку XVII ст. виникла суперечка про тяжіння англіканства або до католицизму, або до протестантизму, яка зрештою привела до визначення власного шляху між цими двома напрямами християнства.
В основу англіканської догматики покладено Біблію, традиції Апостольської Церкви, рішення перших чотирьох Вселенських Соборів і вчення отців церкви.
У сучасному англіканстві не існує єдиної церкви; кожна англіканська церква автокефальна.
Серед сучасних протестантських церков найбільш поширеними й впливовими є англіканські церкви, церкви п’ятидесятників, адвентистів, баптистів і методистів.
Усі ці та інші сучасні церкви протестантизму не мають єдиного центру, організаційно об’єднані на регіональному рівні. Регіональні організації протестантських церков входять до всесвітніх об’єднань протестантських церков.
Православ’я. Сучасна православна церква складається з 15 автокефальних (самостійних) церков. Це помісні церкви, співвіднесеність яких визначається “по честі”: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська,
Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Польська, Православна церква Чехії та Словаччини, Американська. Константинопольський патріарх історично носить титул “Вселенського патріарха”, проте не має права втручатися у справи інших патріархатів.
Нова канонічна автокефальна церква може утворитися шляхом визнання її такою в спеціальній грамоті - томос, - яку видає або Константинопольський патріарх, або глава тієї автокефальної церкви, від якої нова автокефалія відокремилася. Інтронізація (возведення на престол) новообраного настоятеля помісної церкви відбувається в присутності Константинопольського патріарха.
У структурі автокефальної церкви виділяють екзархати, єпархії, вікаріати, благочиння, приходи. Окремі автокефальні церкви в різних країнах світу відкривають свої представництва у формі екзархатів, єпархій, місій, дворів при інших православних церквах.
Автокефальні церкви практикують надання автономії окремим православним церквам. Умови та межі автономії визначаються угодою з тією автокефальною церквою, яка її надає. Патріарх автокефальної церкви затверджує рішення помісного собору про обрання глави автономної церкви.
Православні християни джерелами віровчення визнають Святе Писання, Священне Передання, Символ віри, затверджений рішеннями Нікейського (325 р.) та Константинопольського (381 р.) Соборів.
Догматика православ’я склалася протягом перших семи Вселенських соборів. Догмати християнства зібрані в Символ віри. Трактування догматів у православ’ї є основою “Православного катехізису”.
Православні вірять в одного єдиного Бога, який постає в трьох рівноправних іпостасях Бога Отця, Бога Сина та Бога Духа Святого (догмат Святої Трійці або тринітарний догмат). Бог Отець не народжується й не походить від іншої особи, бо є вічним Духом Святим. Другою іпостассю Бога є Бог Син, який так само вічний, оскільки існує поза часом. Бог Батько відправив Бога Сина Ісуса Христа на землю для спокутування гріхів роду людського. Третя іпостась - Бог Дух Святий, який походить від Бога Отця. Дух Святий рівний іншим іпостасям Божим. Він може сходити на людину під час ревної молитви та здійснення таїнств.
Православний християнин вірить у творення Богом з нічого світу, й людини зокрема. Православні визнають гріхопадіння перших людей Адама та Єви, вірять у безсмертя душі, друге пришестя І. Христа, страшний суд, рай і пекло.
Церкву православні вважають посередником між Богом і людиною, переконані в можливості спасіння тільки в лоні церкви.
Православні визнають усі сім таїнств: хрещення, причастя (євхаристія), покаяння (сповідь), миропомазання, священство, єлеосвячення (соборування). Богослужебна практика та виконання обрядів передбачають виконання таких ритуалів як проголошення молитви, хресне знамення, колінопреклоніння, вислуховування повчань, участь у богослужінні, дотримання постів. Культова практика опирається на поклоніння іконам, церковним реліквіям, святим мощам.
Важливого значення православні надають релігійним святам. Православні відмічають дванадесяті та великі свята, церковні та ювілейні пам’ятні дати.
Найбільшим святом для православних є Пасха - свято воскресіння Ісуса Христа. Дванадесяті свята в православ’ї - це Різдво Христове, Трійця (Пятидесятниця), Стрітення Господнє, Хрещення Господнє (Богоявлення), Преображення Господнє, Вхід Господній в Єрусалим (Вербна неділя), Вознесіння Господнє, Здвиження Хреста Господня, Різдво Пресвятої
Богородиці, Введення в храм Пресвятої Богородиці, Благовіщення, Успіння Пресвятої Богородиці.
Великими святами християни визнають Обрізання Г осподнє, Різдво Іоанна Хрестителя, апостолів Петра і Павла,Усікновення глави Іоанна Предтечі, Покров Божої Матері.
У сучасній України відсутня єдність православної церкви. В Україні діють Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ (Московський патріархат), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ (Київський патріархат), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська греко-католицька церква.