3.3 Ґенеза ісламу. Основні напрями ісламу
Серед прихильників ісламу побутує думка про те, що Мухаммед не призначив після себе спадкоємця. Перед похованням пророка халіфом був обраний Абу Бакр, батько улюбленої дружини Мухаммеда Айші. Поряд із цим було відомо про прихильність Магомета до свого зятя Алі, чоловіка доньки Фатіми й батька двох його внуків Хасана та Хусейна. Це викликало чутки про те, що наступником міг бути обраний саме Алі. Проте, щоб урятувати цілісність умми, Алі та його прихильники прийняли обрання халіфом Абу Бакра. Абу Бакр був уже літньою людиною й Алі не сумнівався, що незабаром він посяде його місце.
У 634 р. Абу Бакр помер, але призначив спадкоємцем Омара (634-644), одного зі своїх воєначальників. При халіфаті цього великого стратега (634-644) перемоги мусульман наростали з запаморочливим успіхом: розбиті в битві під Ярмуке, візантійці в 636 р. залишають Сирію. У 637 р. захоплено Антіохію, у тому ж році розпалася Сасанідська імперія. У 642 р. завойовано Єгипет, 694 р. - Карфаген.
До кінця УІІ ст. іслам панує в Північній Африці, Сирії, Палестині, Малій Азії, Месопотамії, Іраку. Пручається лише Візантія, але і її територія значно скоротилася.
Поряд із цими приголомшливими воєнними успіхами позиції умми похитнулися. Омар був смертельно поранений рабом-персом, і ледь встигнув призначити для обрання спадкоємця шість помічників пророка. Проігнорувавши Алі та його прихильників (ши’а Алі, букв, “партія Алі”, звідси - шиїзм), ці шестеро обирають халіфом іншого зятя пророка, Османа (644-656), який належав до давнього аристократичного роду, із яким Мухаммед не підтримував дружніх стосунків. Осман призначив на ключові посади в імперії знатних городян Мекки. Тільки після того, як Османа вбили бедуїни із єгипетських та іранських гарнізонів, жителі Мекки обрали халіфом Алі. Для шиїтів, які не визнають ніяких “спадкоємців” поза сім’єю пророка, Алі став першим істинним халіфом.
Однак Айша та мекканська знать звинуватили Алі у співучасті в убивстві Османа. Відбулася битва між прихильниками обох партій, відома як “Верблюжа”, оскільки зіткнення проходили навколо верблюдиці Айші. Алі заснував свою столицю в одному з містечок-гарнізонів, в Іраку, але його халіфат був опротестований правителем Сирії Муавією, шурином пророка й двоюрідним братом Османа. Солдати Муавії під час битви біля Сиффіна в 657 р., усвідомивши неминучість поразки, підняли Коран на вістря своїх копій. Алі прийняв “суд Книги”, але відмовився від своїх домагань. Із-за цього вияву слабодухості від Алі відійшла частина його прихильників (12 тис. вояків із 70 тис. війська Алі). Вони й створили відносно демократичну секту, відому з того часу під назвою харіджитів, розкольників.
Нечисленні прихильники вбитого в 661 р. Алі проголосили халіфом його старшого сина Хасана. Муавія, якого сирійці вже обрали халіфом у Єрусалимі, зумів переконати Хасана відректися від влади на свою користь. Муавія реорганізував Імперію й заснував першу династію халіфів Омейядів (661-750 р.). Останній шанс об’єднання умми був втрачений тоді, коли другий син Алі Хусейн разом із усіма своїми домочадцями був убитий у 680 р. у Кербелі. Цю мученицьку смерть шиїти не пробачили, і протягом багатьох століть вона викликала хвилювання, які жорстоко придушувалися правлячими халіфами. Тільки з X ст. шиїтські громади одержали дозвіл на публічні церемонії на спомин трагічної смерті імама Хусейна протягом перших десяти днів місяця мухаррама.
Таким чином, через 30 років після смерті пророка умма виявилася розділеною на три частини:
1) більшість правовірних мусульман - суніти, тобто прихильники сунни (“звичаю”, “традиції”), які визнають правлячого халіфа;
2) шиїти, вірні нащадкам першого “істинного” халіфа, Алі;
3) харіджити (розкольники), які вважали, що тільки громада має право обрати свого главу, а у випадку, якщо він винний у тяжких гріхах, скинути його.
Сам Мухаммед стверджував, що іслам розпадеться на 73 релігійні громади, з яких лише одна, яка буде слідувати його вченню, потрапить у рай. До VIII ст. склалися ще два напрями - мутазиліти та суфії. У свою чергою вони розпалися на численні групи, школи, громади.
Суніти (араб. ахль ас-сунна - люди Сунни) - прихильники найчисельні шого напрямку ісламу (80% мусульман світу є сунітами). Цей напрям:
- не визнає можливості посередництва між Богом і людьми після смерті Пророка Мухаммеда;
- заперечує ідею про особливу природу Алі та право його нащадків на імамат;
- ревно дотримується положень Сунни (надає особливого значення вчинкам і висловлюванням Пророка), акцентує увагу на вірності традиції, на участі громади у виборі свого глави - халіфа;
- визнає достовірними шість найбільших зводів хадісів (складених Бухарі, Муслімом, ат-Тірмізі, Абу Даудом, ан-Насаї та Ібн Маджи);
- визнає приналежність до одного із чотирьох суннітських мазхабів (малікітського, шафіїтського, ханафітського та ханбалітського);
- визнає законність правління перших чотирьох (“праведних”) халіфів - Абу Бакра, Омара, Османа та Алі (шиїти визнають тільки Алі).
Найпоширенішим релігійно-політичним рухом в рамках сунітського напряму є вахабізм, що виник всередині XVIII ст. в Аравії на основі вчення Мухаммеда ібн Абд аль-Ваххаба.
Шиїти (араб. ши’а - прихильники, угруповання, партія) - другий після сунітів за кількістю послідовників напрям ісламу.
Військово-політичні поразки шиїтів (загибель сина Алі Хусейна, розгром повстання аль-Мухтара тощо) направили їхню енергію в область релігійних ідей.
Шиїти дотримуються загальних акідів (віри, догм), поважають Сунну, але поряд із цим визнають імамів носіями божественної субстанції. Саме тому такого поширення течія здобула серед народів Іраку й Ірану, на території яких здавна поширювалися ідеї богооб’явлення в людині. Ідея непогрішимості Алі як першого законного імама доповнена твердженням про його повернення перед Судним днем. Взагалі ж шиїти вшановують 12 імамів - Алі та його нащадків по чоловічій лінії.
Важливим елементом догматики шиїтів є віра в прихованого імама Махді (месію), який поверне права роду Алі та відновить на землі справедливість.
Шиїтам властивий культ мучеників та пов’язаний із ним звичай самокатування на честь імама Хусейна, сина Алі. Оплакування відбуваються в траурний день ашуру: влаштовують містерії-імітації катування, урочисті читання легенд про нього, вивішують траурні прапори й заклики, проводять процесії, оплакують вбитих. Окремі учасники процесії завдають собі кривавих тілесних ушкоджень, наголошуючи на своїй скорботі.
У боротьбі за повернення влади в рід Пророка Мухаммеда, шиїтськая пропаганда сприяла падінню правління Омейядів, проте плодами перемоги скористалися Аббасиди - інша родинна гілка Пророка Мухаммеда. Це призвело до розмежування Алідів і Аббасидів та звузило соціальну базу шиїтського руху. Серед самих шиїтів почалися розколи, пов’язані з визнанням права на імамат за тим або іншим нащадком Алі. Уже в середині УІІІ ст. шиїтський рух розпався на дві основні течії - “крайню” та “помірковану”. До першої відносилися власне “крайні” (гулат) та ісмаїліти, до другої - зейдити та імаміти. У свою чергу, ці течії розділилися на численні відгалуження. Однак, незважаючи на догматичні розбіжності, вони всі зберегли прихильність роду Алі.
Харіджити (від араб. хаварідж, букв. - що вийшли, що обурилися) - прихильники однієї з мусульманських радикальних сект, що виникла в VII ст. у результаті боротьби між послідовниками Алі та Муавії; виступила проти обох релігійно-політичних лідерів.
Замість Алі громада вибрала свого халіфа Абдаллаха ібн-Вахба (658), й утвердилася біля Нах-равана. У ході війни з Алі було знищено біля 1800 найактивніших харіджитів, решта - розсіялася на території нижньої Месопотамії, перських областей Хузистан та Фарс, поповнившись місцевим населенням. Напіварамейське населення цих територій підтримало ідеї харіджитів про верховенство общини та принцип національної рівності в обранні імама.
Згодом цей рух розколовся на численні секти, яких нині нараховується близько 20. Найвідоміші з них - азракіти, ібадити (найпоширеніші в наш час), суфрити.
Розглянемо основні положення харіджитів.
1. Визнавали виборність керівника релігійної громади, тобто вищого політичного лідера, без огляду на його походження.
2. Кожна громада має право обирати та зміщувати імама-халіфа, оскільки влада належить громаді правовірних, а імам-халіф - їхній уповноважений виконавець.
3. Висували вимоги до керівника: шанування і слідування приписам Корану й Сунни, справедливе ставлення до людей, здатність виступити зі зброєю в руках проти негідного правителя.
У питаннях релігії харіджити боролися за чистоту ісламу. Вважали, що правовірність визначається активністю у боротьбі з віровідступниками. Релігійним приписом харіджитів було фізичне знищення віровідступників та незаконних халіфів. Цей напрям вирізнявся суворим дотриманням релігійних приписів.
Мутазиліти (від араб. му’тазіла - що відокремилися) - представники мусульманської секти, які вперше спробували обґрунтувати мусульманське віровчення логіко-філософськими доведеннями. Засновниками вважаються Василь ібн Ата та Амр ібн Убайд (VIII ст.). Після того, як Василь ібн Ата, учень Гасан Басрі, в одному з догматичних питань відхилився від учителя, останній сказав: “Василь відокремився від мене”. Із того часу вільнодумних богословів стали називати ель-мотазіла, тобто “ті, хто відокремився”. Наприкінці ІІ - на початку ІІІ ст. мутазиліти мали значний вплив на аббассидських халіфів. У завершеному вигляді вчення мутазилітів склалося в К-Х ст. Різні школи мутазилітів існували до XII ст. Мутазилити заперечували ряд положень правовірного ісламу. Вплинули на формування багатьох єретичних філософських течій Близького Сходу.
Основні положення мутазилітів:
1) відкидали атрибути Бога, як такі, що суперечать його єдино сутності; вважали, що всевідання, всемогутність, життєвість відносяться до сутності Бога, але не є знанням, силою, життям;
2) заперечували вчення про повну наперед визначеність;
3) вчили, що Бог - джерело добра, а не зла. Кожен мусульманин повинен боротися зі злом і стверджувати добро;
4) відстоювали свободу волі людини;
5) висловлювали переконання в тому, що імама необхідно вибирати з числа віруючих;
6) вважали, що молитва грішника не приймається Богом, сам грішник знаходиться між раєм і пеклом;
7) що Коран створений, оскільки Аллахові не властивий атрибут мови, а отже передати Коран він не міг;
8) що милостиня й молитва анітрохи не допомагають мертвим;
9) що в день Страшного суду не буде ні терезів (місан), ні книги (кітаб) тощо.
Суфії (від араб. суф - шерсть) - це містична течія в ісламі.
Першими суфіями вважають захидів - жителів Іраку й Сирії кін. VIII - поч. IX ст., які вели аскетичний спосіб життя, вдягались у вовняний одяг аскетів. Вони прагнули осягнути “таємний” зміст Одкровення, яке таїть у собі Коран. Суфії чітко дотримувалися приписів Корану й Сунни, додаткових постів, приймали обітниці тощо.
Їм були властиві есхатологічні настрої, байдужість до багатства, відмова від соціальної активності. Велике значення ранні суфії надавали психологічному аналізу, прагнули розкрити справжні мотиви людських вчинків. Водночас вони проповідували містичну безкорисливу любов до Аллаха, бажання зблизитися з ним. Суфії виробили метод містичного пізнання Аллаха через релігійно-моральне самовдосконалення - тарикат.
У IX - X ст. вироблені основні положення суфізму.
Право на судження має лише людина, яка пройшла шлях самовдосконалення, оволоділа вченням про “стоянки” та “стани” містичного “шляху” до Бога (маками). Цей шлях є тернистим, сповненим самообмеження й самозаглиблення. Шлях удосконалення безкінечний, проте суфії виділяють у ньому сім головних щаблів очищення душі, які відповідають покаянню, благочестивості, аскетизмові, бідності, терпінню, такакуму (повна довірі й покорі Богові) та задоволенню. Досягнувши найвищого щабля, віруючий впадає в екстаз, під час якого виникає відчуття містичної близькості до божества.
Фарид ад-Дін Аттар описує маками в своєму творі “Бесіда птахів”.
Перший щабель пов’язаний із долиною пошуків (талаб), у якій людина звільняється від мирських пристрастей і стає відкритою для божественного небесного світла.
Другий щабель пов’язаний із долиною кохання (ішк), у якій починається містичне життя, або перша стадія споглядання.
Третій щабель пов’язаний із долиною пізнання (марифат), в якій містик медитує.
Четвертий щабель - долина незалежності (істигна), де душу суфія охоплює любов до Бога.
П’ятий щабель - долина єднання (таухід), де досягається безпосереднє, позбавлене образів, бачення Бога.
Шостий щабель пов’язаний із долиною сум’яття (хайрат), у якій зникає будь-яке бачення, оскільки душа осліплена божественним сяйвом.
Сьомий щабель - долина небуття (фана), кінцева мета шляху, де відбувається знищення особистісних якостей суфія та їх заміна божественними. Це етап безпосереднього з’єднання з божественною !стиною (хакк).
Суфійська онтологія будувалася на теософських положеннях.
Г носеологія опиралася на концепцію божественного одкровення.
Суфії розробили власну етичну систему. Багато суфіїв вважали себе “божественними обранцями” (вали), “справжніми спадкоємцями” Пророка.
Положення суфізму, що суперечили догматам суннітського ісламу, зустрічали протест деяких богословів. У ході гонінь на суфізм окремі його послідовники були страчені. Наприкінці X - на початку ХІ ст. з виправданням суфізму виступили деякі суфійські автори, які зафіксували й систематизували найважливіші його положення у творах, що згодом визнані класичними.
Значна роль в “легалізації” морально-етичного вчення суфізму належить суннітським богословам Абу Хаміду аль-Г азалі й Абдель Кадиру аль-Джиляні. Останній заснував одне з перших суфійських братств - Кадірійя. Появу братств (тарикатів) спричинило широке поширення суфізму та зростанням числа його послідовників. Організований у братства, суфізм зіграв значну роль у консолідації мусульман та ісламізації підкорених ним земель.
Паралельно з розвитком суфійської практики в братствах, розвивався “філософський” суфізм, основні положення якого сформульовані Ібн аль-Арабі (1165-1240) й популяризовані його послідовниками, які дотримувалися вчення про “єдність буття” (вахдат аль-вуджуд). “Філософський” суфізм знайшов відображення в арабській, перській і турецькій поезії (Ібн аль-Фарид, Джелалуддін Румі, Джамі, Юнус Емре та ін.).
Суфізм - вкрай неоднорідна течія: до неї прихильні представники різних богословських шкіл і напрямів ісламу.