Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. Джерела трудового права

Найважливіші принципи трудового права закріплені в основних джерелах трудового права, до яких відносяться Конституція України, ратифіковані нашою державою міжнародні акти регулювання праці, закони України, підзаконні нормативно-правові акти, акти соціального партнерства, акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, локальні нормативно-правові акти.

Основні права громадян нашої держави, пов’язані з трудовими відносинами, закріплені в статтях 42 - 46 Конституції України. Так, стаття 42 Конституції визначає, що кожен має право займатися підприємницькою діяльністю, яки не заборонена законом. Стаття 43 встановлює право громадян на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вони вільно обирають або на яку вони вільно погоджуються. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. В нашій країні забороняється використання примусової праці, а також використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах. Відповідно до Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом, а громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Стаття 44 Конституції гарантує всім, хто працює право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Стаття 45 встановлює, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. А стаття 46 Конституції визначає право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. При цьому пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Важливою юридичною гарантією цих прав є судовий захист. У статті 55 Конституції закріплено, що права, свободи людини і громадянина захищаються судом. Оскільки вказані вище права є конституційними, то Конституція надає сьогодні можливість безпосередньо звертатися до суду в разі порушення трудових прав.

Відповідно до статті 9 Конституції чинні міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тому до джерел трудового права належать конвенції і рекомендації МОП, ратифіковані Україною. Джерелами трудового права є також акти регіонального європейського рівня (наприклад, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р.) та двосторонні міжнародні угоди та договори України з іншими державами, зокрема про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист.

При цьому треба враховувати, що відповідно до статті 8 - 1 КЗпП, норми міжнародного права мають пріоритет перед нормами національного законодавства.

Серед законів найважливішим кодифікованим джерелом трудового права є Кодекс законів про працю України, введений в дію з 1 червня 1972 року. І хоча до більшості статей КЗпП останнім часом внесені зміни і доповнення, нагальною потребою сьогодні є прийняття нового кодифікованого закону, який би належним чином відповідав сучасним соціально-трудовим відносинам, що складаються в Україні.

До законів, що безпосередньо регулюють трудові відносини, відносяться такі закони як “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р., “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р., “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р., “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р., “Про оплату праці” від 24 березня 1995 р., “Про відпустки” від 15 листопада 1996 р., “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р., “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р., “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” від 2 березня 2000 р., “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” від 11 січня 2001 р.

Джерелами трудового права є також постанови Верховної Ради України, наприклад, “Про індексацію доходів населення” від 3 грудня 1996 р.

До підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері праці відносять укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, акти Міністерства праці та соціальної політики України, а також нормативно-правові акти міністерств, відомств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади (що носять, як правило, галузевий характер). Нормативно- правові акти Міністерства праці України та інших міністерств і відомств для надання їм юридичної сили підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Акти місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування відносяться до джерел трудового права в тих випадках, коли торкаються питань трудових відносин. Так, відповідно до статті Закону України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р., місцева державна адміністрація забезпечує реалізацію державних гарантій у сфері праці, в тому числі й на право своєчасного одержання винагороди за працю; розробляє та організовує виконання територіальних програм зайнятості та заходи щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття; забезпечує проведення згідно з законом оплачуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих як безробітні; забезпечує соціальний захист працюючих, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці; бере участь у веденні колективних переговорів та укладанні територіальних тарифних угод, вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів).

Джерелами трудового права є також акти соціального партнерства - колективні договори та колективні угоди, що укладаються на державному, галузевому та регіональному рівнях, а також локальні нормативно-правові акти. До локальних нормативно-правових актів відносять правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про преміювання та інші документи, чинність яких обмежена конкретним підприємством, установою, організацією. Приймаються вони, як правило, на певний строк. Локальні нормативно-правові акти пристосовувати загальні норми трудового права до умов конкретного підприємства. Але вони не можуть погіршувати становище працівників порівняно із законами, а також іншими підзаконними актами.

Особливістю трудового права є застосування принципу єдності та диференціації в правовому регулюванні праці. Тому норми трудового права можна поділити на дві групи:

загальні норми, які поширюються на всіх працівників;

спеціальні норми, які поширюються тільки на певні категорії працівників (неповнолітніх; інвалідів; жінок; працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці).

Загальні норми є обов’язковими також і для всіх власників. Вони можуть бути змінені тільки в бік поліпшення становища працівників порівняно з чинним законодавством.

Спеціальні норми доповнюють та конкретизують загальні норми, що є проявом диференціації трудового права. Ця диференціація виявляється у встановленні особливостей прийому та звільнення окремих категорій працівників, регулювання робочого часу і часу відпочинку, пільг і переваг в оплаті праці; у забороні застосування праці певних категорій працівників на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці.

Основними суб’єктами трудового права є сторони трудових відносин - працівники та роботодавці.

Під суб’єктами трудового права розуміють учасників індивідуальних і колективних трудових відносин, які на основі чинного законодавства мають трудові права і відповідні обов’язки.

Як сторона трудового правопорушення працівник володіє трудовою правосуб'єктивністю, яка включає правоздатність і дієздатність. Трудова правосуб’єктивність робітників виникає за загальним правилом з 16 років. Із згоди одного з батьків, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, що досягли 15 років. Для підготовки молоді до праці допускається прийом на роботу учнів з 14 років.

В окремих випадках чинне законодавство про працю може встановлювати і граничний вік для виконання деяких робіт. Наприклад, статтею 23 Закону України “Про державну службу” встановлено граничний вік перебування на державній службі - 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Разом з тим здатність виконувати певну роботу може бути в деяких випадках обмежена не тільки віком, але й станом здоров’я.

Фактична здатність виконувати певну роботу або займатися певною трудовою діяльністю може обмежуватися судом. Так, не можуть бути суб’єктами трудового права особи, визнані судом недієздатними. В разі скоєння громадянином певного злочину суд може позбавити його на певний строк займати виборні та державні посади, займати посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю, або займатися певною діяльністю. Але це може бути лише часткове і тимчасове обмеження трудової правосуб’єктивності. Повне позбавлення трудової правосуб’єктивності чинним законодавством не допускається.

Обсяг трудової правосуб’єктивності складають трудові права та обов’язки працівника.

Основні права працівників закріплені у статті 2 КЗпП. Це право на працю, на відпочинок, на здорові та безпечні умови праці, на об’єднання в професійні спілки і на вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), на участь в управлінні підприємством, на матеріальне забезпечення в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів.

При цьому держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

А працівники, відповідно до статті 139 КЗпП, зобов’язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, дотримуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

В якості роботодавців в Україні можуть виступати як держава (для державних службовців, співробітників органів внутрішніх справ, суддів), так і державні та комунальні підприємства, установи й організації, колективні підприємства, приватні організації та фізичні особи.

Власник повинен забезпечити громадянинові, праця якого використовується, соціальні економічні гарантії та права, передбачені законом.

Власник може здійснювати управління діяльністю підприємства як особисто, так і за допомогою уповноваженого ним на управління органу. Це може бути одноосібний орган (посадова особа) або колегіальні органи (ради, правління, комітети). Такий уповноважений власником орган є суб’єктом трудового права і виступає як сторона у відносинах з трудовим колективом по встановленню умов праці та застосуванні чинного законодавства про працю.

Трудова правосуб’єктивність підприємств виникає з моменту його державної реєстрації і продовжується до ліквідації. Виділяють два критерії трудової правосуб’єктивності підприємства: оперативний і майновий.

Оперативний критерій зводиться до здатності здійснювати підбір і розстановку кадрів, організувати і управляти процесом праці, створювати умови, необхідні для виконання роботи. Майновий критерій зводиться до наявності фонду оплати труда, з якого працівникам виплачується заробітна плата та інші виплати.