Розділ 5. Управління підприємством
Розділ 5. Управління підприємством
5.1. Поняття управління та самоврядування трудового колективу
5.2. Органи управління суб’єктів господарювання
5.3. Компетенція органів управління суб’єктів господарювання
Управління на підприємствах здійснюється у двох сферах: виробничо-технічній, коли виконуються роботи з організації, координації та регулювання виробничого процесу, та соціально-економічній, коли регулюються взаємовідносини між учасниками виробничого процесу в умовах поділу і кооперації праці, формування відносин між управлінцями та виконавцями.
Управління як процес, або функція, може відбуватися лише за допомогою спеціального апарату, який відповідає за збереження, цільове використання ресурсів, здійснює контроль за роботою виконавців щодо виконання програми бізнес-плану та господарських операцій технологічного процесу підприємницької діяльності.
Виробничий процес є об’єктом, а апарат управління – суб’єктом управління. Управління – це цілеспрямований вплив апарату управління суб’єкта господарювання на трудовий колектив для досягнення поставленої мети (рис. 5.1).
Суб’єкт господарювання складається з діючих на засадах внутрішнього госпрозрахунку виробничих підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо). У внутрішньому економічному механізмі підприємства вони складають його функціональні підрозділи. Підприємство для виконання окремих своїх функцій вправі створювати філії, представництва, відділення, агентства, структурні одиниці та інші відокремлені підрозділи. Підприємство може створювати і допоміжні підрозділи.
Функції та права кожного із вказаних структурних підрозділів підприємства визначаються затвердженими у встановленому порядку керівником підприємства положеннями про них.
За загальним правилом органи управління підприємством згідно розподілу власних повноважень поділяються на вищі (законодавчі),
Рис. 5.1. Загальна схема управління суб’єктом господарювання
виконавчі та контрольні. До компетенції вищих органів управління підприємством – загальних зборів його засновників відноситься вирішення стратегічних питань його діяльності, що впливають на суттєві основи його діяльності чи діяльності засновників. Виконавчі органи вирішують тактичні питання, в тому числі пов’язані з кожноденною діяльністю. При здійсненні визначених в установленому порядку вищим органом для них повноважень вони йому підзвітні та підконтрольні. Контрольним органом, за загальним правилом, є ревізійна комісія, яка обирається загальними зборами та підзвітна перед ними. В підприємствах, заснованих на власності однієї особи, засновники безпосередньо здійснюють керівництво підприємством самостійно або через уповноважену ними особу.
Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника (стосовно господарського використання його майна та отримання прибутку) і самоврядування трудового колективу. При цьому власник підприємства здійснює свої права по управлінню безпосередньо сам або через уповноважені ним органи. Останні вправі делегувати це право органу управління – раді підприємства (правлінню), чи іншому передбаченому установчими документами органу. Безпосередньо у всіх зовнішніх правовідносинах інтереси підприємства представляє його керівник. Найом, призначення чи вибрання керівника підприємства є прерогативою власника і реалізується через уповноважені ним органи.
Керівник наймається чи назначається власником підприємства. В корпоративних підприємствах він може обиратись. З керівником власником чи уповноваженим ним органом укладається трудовий договір (контракт), в якому визначаються права, строк, обов’язки та його відповідальність перед власником та трудовим колективом, умови матеріального забезпечення та звільнення з посади. Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за виключенням тих, що віднесені установчими документами до компетенції інших органів управління підприємством. Власник майна не вправі вмішуватись в оперативну діяльність керівника підприємства. Керівник призначає та звільнює з посад своїх заступників, керівників та спеціалістів апарату управління та структурних підрозділів.
Рішення по соціально-економічним питанням стосовно діяльності підприємства розробляються та приймаються його органами управління за участю трудового колективу чи уповноважених ним органів. Останніми може бути Рада трудового колективу, її голова, а частіше профспілковий орган. В тому разі, коли підприємство діє на корпоративних засадах, вищим керівним органом підприємства є загальні збори власників. Виконавчі функції по управлінню таким підприємством здійснює вибране загальними зборами правління. Його вибори проводяться таємно власниками майна на альтернативній основі, а повноваження визначаються установчими документами.
До основних функцій управління належать: планування, організація, мотивація та контроль (рис. 5.2).
Процес планування визначає виробничі завдання, норми і нормативи витрачання ресурсів на одиницю продукції, кошториси витрат на виробництво в розрізі виробничих підрозділів підприємства, фінансові результати господарської діяльності.
План або прогноз для підприємства відіграє значну роль, показує ту мету, до якої прагне підприємство. При відсутності детально розробленого плану апарат управління не може дати оцінку досягнутому фактичному рівню використання ресурсів, випуску та реалізації продукції, отримання фінансового результату.
Служба планування, укомплектована кваліфікованими спеціаліста-ми, має бути на кожному підприємстві і повинна займатися стратегією його розвитку. Стратегія, закладена в конкретні плани, програми, розроблені з урахуванням можливих змін в господарській діяльності, – основа успішного управління, відтак і виживання підприємства.
Рис. 5.2. Функції управління господарською діяльністю підприємства
Організація є процесом, який направлений на найбільш оптимальне сполучення ресурсів – матеріальних, енергетичних, трудових, фінансових, інформаційних у виробничому процесі. Ефект організації проявляється у вдалому поєднанні всіх видів ресурсів та їх раціональному використанні. Тому значна частина робочого часу апарату управління використовується для організації виробничого процесу.
Мотивація, як елемент управління, направляється на прийняття рішень та підкріплення їх наказами, інструкціями, вказівками з приводу використання живої праці та матеріальних ресурсів, передбачає підпорядкування та субординацію між членами колективу. Для цього працівники наділяються розпорядчими та виконавчими функціями.
Мотивація передбачає розробку положень про винагороду за досягнення в праці. Преміальна система оплати праці повинна бути направлена на сприяння росту продуктивності праці, зниження витрат на виробництво, підвищення якості продукції.
Через мотивацію апарат управління узгоджує дії всіх працівників підприємства з метою досягнення тактичних та стратегічних завдань та загальної мети підприємства.
Контроль в загальному розумінні виступає як інструмент, який забезпечує всі ланки апарату управління інформацією про стан об’єкта управління.
Контрольна діяльність полягає в розробці норм функціонування системи і узгодження з плановими завданнями, створенні системи інформації, виявленні відхилень від норм функціонування, порівнянні фактичних показників з їх плановими значеннями, здійсненні необхідного впливу на людей, які мають відношення до контрольної ситуації, прийняття рішень. Для забезпечення контрольної діяльності необхідна інформація про стан об’єкта управління, ресурси підприємства та їх раціональне використання, процеси, що відбуваються на підприємстві (постачання, виробництво, збут), формування собівартості продукції тощо.
Відповідно до особливостей тої чи іншої організаційно-правової форми підприємства встановлено ряд особливостей управління ними (рис. 5.3., 5.4., 5.5.)
Рис. 5.3. Організаційно-правова схема управління акціонерним товариством
Рис. 5.4. Організаційно-правова схема управління товариством з обмеженою (додатковою) відповідальністю
Рис. 5.5. Організаційно-правова схема управління
приватним підприємством
Обов’язки, права і відповідальність посадових осіб підприємства щодо управління визначаються кваліфікаційними посадовими інструкціями.
Посадова інструкція – це перелік завдань, обов’язків, функцій, прав і відповідальності, в тому числі з охорони праці, безпечного ведення робіт та екологічної безпеки тощо, які властиві відповідній посаді в конкретних організаційно-технічних умовах.
Посадові інструкції розробляють та затверджують роботодавці на основі типових характеристик професій працівників. Оскільки окремі типові кваліфікаційні характеристики працівників містять лише основні завдання та обов’язки, роботодавець може доповнити посадові (робочі) інструкції роботами, що належать до складу статутів, технологічних карт, регламентів, інструкцій та інших нормативних документів, встановлених адміністрацією за погодженням з профспілковими або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективним органом. У цих випадках працівникові може бути доручено виконання споріднених за змістом обов’язків і робіт, тобто віднесених до однієї функції управління, однакових за складністю, виконання яких не потребує іншої спеціальності, кваліфікації, зміни найменування посади (професії) .
За потреби розробляють робочі інструкції для технічних спеціалістів і робітників. Посадові (робочі) інструкції мають містити пояснення, а всі терміни – чітке визначення. Інструкції складаються з таких розділів: “Загальні положення”, “Завдання та обов’язки”, “Права”, “Відповідальність”, “Повинен знати”, “Кваліфікаційні вимоги”, “Взаємовідносини (зв’язки) за професією, посадою”.
У робочих інструкціях розділи “Загальні положення”, “Взаємовідносини (зв’язки) за професією” можуть бути відсутні.
У розділі “Загальні положення” наводять дані про суть, особливості й мету робіт, порядок укладення і припинення трудового договору, класифікаційні критерії, визначальні ознаки спеціальності й спеціалізації, додаткові відомості про посаду, професію або роботу працівника тощо.
Розділ “Завдання та обов’язки” розкриває зміст робіт, які має виконувати працівник. У робочій інструкції цей розділ має містити характеристики робочого місця.
У розділі “Права” визначають та наводять делеговані працівникові правові засоби, за допомогою яких забезпечують виконання покладених на нього завдань та обов’язків.
Розділ “Відповідальність” містить показники особистої відповідальності за виконання робіт, а також переліки результатів, яких необхідно досягти працівникові в процесі професійної діяльності за відповідною посадою, професією, роботою.
У розділі “Повинен знати” наводять додаткові порівняно з кваліфікаційною характеристикою вимоги до знань, умінь, майстерності працівника, зумовлені реальними умовами виробництва, особливостями устаткування, матеріалів, інструментів, що використовуються для виконання робіт.
Розділ “Кваліфікаційні вимоги” містить норми, які стосуються рівнів освіти, кваліфікації, досвіду, спеціалізації, достатніх для повного і якісного виконання робіт за посадою або на робочому місці.
Розділ “Взаємовідносини (зв’язки) за професією, посадою” розкриває взаємовідносини та зв’язки з іншими працівниками в підрозділі і за його межами, умови заміщення в разі відсутності тощо.
Особливу роль в управлінні підприємством займають власники (акціонери).
Стати власником (акціонером) можна двома шляхами:
виступаючи засновником підприємства;
придбавши акції вже створеного товариства.
Придбаваючи акції товариства, акціонери розраховують на отримання частки прибутку товариства, отримання доходу в результаті зростання вартості акцій товариства, а також на участь в управлінні справами товариства. Працівники та керівники придбавають акції товариства з метою підвищення свого впливу на прийняття рішень щодо діяльності товариства. Зовнішній інвестор може придбавати акції з метою отримання контролю над діяльністю товариства.
Щодо товариства, в яке акціонер вклав свої кошти, він має такі права:
а) брати участь в розподілі прибутку товариства;
Якщо товариство отримує прибуток, він після сплати податків може бути:
розподілений між акціонерами у вигляді дивідендів;
реінвестований у товариство;
використаний для придбання цінних паперів інших товариств;
залишений на рахунку тощо.
б) брати участь у прийнятті рішень;
в) продавати акції на власний розсуд;
г) придбавати додатково випущені акції;
д) одержувати інформацію про господарську діяльність підприємства;
ж) приймати участь у розподілі майна товариства в разі його реформування та ліквідації.
Одним з майнових прав, яких набувають власники акцій, є право на отримання частини прибутку, одержаного акціонерним товариством в результаті своєї фінансово-господарської діяльності у вигляді дивідендів.
Дивіденди на акції виплачуються за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні акціонерного товариства після сплати встановлених законодавством податків та інших платежів до бюджету. Згідно із законодавством України це відбувається раз на рік за підсумками календарного року. Така практика не збігається зі світовою, що не має подібних обмежень. Зазвичай, іноземні корпорації здійснюють виплату дивідендів раз на півріччя чи квартал, рідше – один раз на місяць.
Прийняття рішення про порядок розподілу прибутку, строки та порядок виплати дивідендів належить до виключної компетенції вищого органу управління товариства – загальних зборів акціонерів. Передати вирішення цього питання іншим органам управління – правлінню, спостережній раді – акціонери не мають права, оскільки це заборонено законом.
Спрямування всього або частини прибутку на виплату дивідендів не є обов’язком загальних зборів. Залежно від мети та планів діяльності товариства вони можуть прийняти рішення про спрямування всього прибутку на розвиток виробництва.
Однак, акціонерні товариства намагаються виплачувати дивіденди, навіть, якщо їхній розмір невеликий. Це пов’язано з тим, що очікування майбутніх дивідендів є одним із найбільш значущих чинників, що впливають на рішення інвестора про придбання акцій. Акціонерне товариство, яке впродовж кількох років не виплачує дивіденди, має не дуже великі шанси на залучення нових інвестицій.
Дивіденди розподіляються між акціонерами пропорційно кількості акцій, що належать їм, незалежно, чи є акціонер працівником товариства, чи ні. Сума дивідендів одного акціонера визначається шляхом множення дивідендів, що припадає на одну акцію, на кількість повністю оплачених акцій, що належать йому.
Прибуток акціонерних товариств, що спрямовується на виплату дивідендів, оподатковується до бюджету у розмірі 30 % від суми, нарахованої до сплати за рахунок таких виплат. Зазначений податок вноситься акціонерним товариством до/чи водночас з виплатою дивідендів. Таким чином, податок на дивіденди сплачується самим акціонерним товариством і жодних додаткових податків з акціонерів не стягується.