6.3. Наростання українсько-російських суперечностей у міжреволюційний період

Наростання українсько-російських суперечностей у міжреволюційний період

Розгін II Державної Думи 3 червня 1907 р. знаменував остаточ­ну поразку революції. Росія вступила в новий період політичного життя — час, коли влада, очолювана прем'єр-міністром П. Столипіним, намагалася взяти реванш за поступки суспільству, викликані революцією. Період характеризувався розширенням ка­ральних, поліційних повноважень представників влади на місцях. Територія України знаходилась у стані посиленої чи надзвичайної охорони або на воєнному стані. Влада тотально контролювала дія­льність земських та громадських організацій, при найменших про­явах непокори маючи право на проведення каральних санкцій та за­стосування збройної сили. Ще 1906 р. влада створила на території Донбасу з центром у Юзівці нове генерал-губернаторство Південно­го гірничозаводського району, а також градоначальства в Одесі, Се­вастополі та Керчі. Розширювався штат поліції та жандармерії. Но­ві жандармські охоронні відділення були створені у Києві, Катери­нославі, Одесі та Харкові. Ще з 1906 р. в Україні були запроваджені військово-польові суди, які за два дні розглядали будь-які справи, а на третій день здійснювався вирок. У 1908 р. влада почала формува­ти летючі жандармські загони. Наступ реакції був настільки відвер­тим і відчайдушним, що у демократичних колах, по яких було за­вдано найпомітніші удари, прем'єр-міністра П. Столипіна називали не інакше, як "вєшателем", а шибениці — "столипінськими галсту­ками".

Ставши на шлях придушення революції, П. Столипін розумів, що лише репресивними заходами це завдання не вдасться виконати, потрібно було їх поєднання з реформаторською діяльністю, яка б в майбутньому могла захистити імперію від повторних революцій­них потрясінь. Ще у листопаді 1906 р. був виданий указ про зміни законодавства щодо селянського землеволодіння та землекористу­вання, який поклав початок столипінській аграрній реформі, спря­мованій на ліквідацію селянської общини, пробудження в селянстві приватної ініціативи та запровадження товарно-грошових методів господарювання. Як відзначають сучасні історики, ліквідація об­щини була певним чином і фіскальним заходом, спрямованим як проти колективних дій селянства, об'єднаного общиною, так і проти есерівських ідей, побудованих на використанні общини при пе­реході до соціалістичних форм ведення сільського господарства. Розгортаючи реформи, російський уряд робив ставку на «міцного» мужика, який би став соціальною опорою майбутньої Великої Росії, для будівництва якої, як передбачав П. Столипін, необхідно буде двадцять років.

Іншою підвалиною, на якій базувалась теза "Великої Росії", бу­ла ідея російського націоналізму. "Національне питання для столи-пінського режиму було питанням про долю імперії, про "неподільність Росії", — пише Л. Нагорна. — Тому націоналізм у столипінській державній стратегії набирав неприховано ксенофоб-ських, іноді навіть гротескних форм. Один з найактивніших пропа­гандистів столипінського курсу в національному питанні М. Меншиков у статті "Чия держава Росія?" категорично відмовляв "інородцям" у праві бути такими ж громадянами, якими є етнічні росіяни"96.

Російські націоналісти як масова політична сила заявили про себе після революції 1905—1907 pp., вони тісно блокувалися з пра­вими монархістами та "октябристами". Створений ними блок ви­значав роботу III Державної думи . Організаційним та ідейним цен­тром російських націоналістів став створений в середині 1908 р. Всеросійський національний союз, метою якого було проголошено сприяти пануванню російського етносу в межах Російської імперії, тобто перетворенню Росії в країну для росіян ("русских"), форму­ванню свідомості російської народної єдності, розвитку російської культури, зміцненню російської самодержавної влади через єднан­ня царя з народним законодавчим представництвом. Членами сою­зу могли бути як чоловіки, так і жінки, які належали "к коренному русскому населению или органически слившиеся с русским наро­дом"97. У 1910 р. Всеросійський національний союз об'єднався з партією помірно правих, що принципово не змінило його суті. Об'єднана організація відстоювала державні пріоритети російської національності та православної церкви, єдність та неподільність ім­перії, висовувала гасло розвитку російської національної само­свідомості шляхом поширення освіти. Всеросійський національний союз підтримувався самодержавною владою і особисто Миколою II. Найбільшу активність він розгорнув під час виборів до IV Дер­жавної Думи у 1912 р. На той час він мав понад 70 відділень у 30 гу­берніях імперії. Особливо притягальними для його діяльності стали території з поліетнічним складом населення, насамперед Правобе­режна Україна та Білорусія.

Одним з ідейних та організаційних центрів російського націо­налізму з початку століття став Київ. 19 березня 1908 р. міська вла­да зареєструвала статут Київського клубу російських націоналістів. Статут клубу був ідейно близький до програми Всеросійського на-

ціонального союзу. Насамперед йшлося про поширення в суспільс­тві ідей "русского национального самосознания", об'єднання лю­дей, які стоять на платформі "национально русской государствен­ности". В статуті було задекларовано кілька основних принципів: "русскому народу" як творцю держави надавалось державне право по відношенню до інших народів. Росія могла бути лише унітарною країною без жодних автономій, в тому числі й Фінляндії*, Півден-но-Західний край (тобто Україна) визнавався споконвічно чисто ро­сійським. В статуті також проголошувалась єдність російського на­роду, відповідно не визнавалось ніякого українського народу, а ли­ше "южнорусская ветвь єдиного русского народа". Український рух водночас визнавався не тільки безпідставним, але і небезпеч­ним98. Проти нього і була спрямована основна діяльність клубу. Од­нією з перших акцій подібного штибу стала організація клубом про­тесту проти внесеного 37 депутатами законопроекту про запрова­дження української мови в початкових школах «местностей с мало­русским населением». У зв'язку з цим київський клуб російських націоналістів 12 травня 1908 р. провів загальні збори своїх членів і виніс спеціальну резолюцію, яку опублікувала газета "Киевлянин". В резолюції відзначалося, що вимога запровадження української мови є виключно політичною, а не освітньою акцією, спрямованою на формування «национального и политического сепаратизма». Ви­словлюючись проти законопроекту, учасники зборів наголошува­ли, що цей протест виходить від самих малоросів, які визнають своєю рідною мовою загальноросійську літературну мову. В резо­люції говорилося, що державною мовою російська може бути для поляків, німців, вірмен, грузинів, а для українців, як і білорусів, во­на не лише державна, а й рідна, бо нею писали Т. Шевченко, Є. Гре­бінка, Марко Вовчок. Автори резолюції знову намагались розіграти польську карту. На їх думку, українська мова є вигадкою М. Гру-шевського, жаргоном, від якого один крок до польської мови". Тиск російських націоналістів був настільки сильним, що автори законопроекту так і не наважилися поставити його на розгляд Дер­жавної думи.

Члени клубу зробили все, що від них залежало, щоб зірвати увічнення пам'яті Т. Шевченка спочатку у зв'язку з 50-річчям від дня смерті (1911 p.), а через три роки — з нагоди століття від дня на­родження. Вони стали на заваді спорудження у Києві пам'ятника Кобзарю. Ідеолог клубу А. Савенко називав у пресі Шевченка дру­горядним поетом, який писав на місцевому діалекті, тому ставити пам'ятник такому поетові, не маючи у Києві пам'ятників княгині Ользі, Ярославу Мудрому та Володимиру Мономаху означало б не що інше, як демонстрацію ідей українофільства серед найширших мас громадськості100. Під впливом цієї пропаганди Київська міська дума дозволила на місці, де планувалося поставити пам'ятник Шев-

ченкові, терміново звести постать княгині Ольги в оточенні Андрія Первозванного та творців слов'янської писемності Кирила та Ме-фодія. Майже одночасно у Києві з'явився пам'ятник Кочубею та Іс­крі як опонентам гетьмана Мазепи.

Діяльність клубу підтримувалась урядом. 1911 р. П. Столипін з приводу заборони створення у Москві товариства "Українська ха­та" заявив, що "исторической задачей российской государственно­сти" є боротьба "с движением, в нынешнее время прозванным укра­инским, которое несет в себе идею возрождения старой Украины и устройства малороссийской Украины на автономных националь­но-территориальных основах"101.

Велику антиукраїнську кампанію члени Київського клубу ро­сійських націоналістів провели на початку 1914 р. з метою зриву святкування столітнього ювілею Т. Шевченка. 11 січня 1914 р. за­гальні збори членів Клубу ухвалили резолюцію, в якій визнали ціл­ком природним бажання прихильників таланту Кобзаря відзначити ювілейний день його народження. Проте суть резолюції була спря­мована на інше, а саме: йшлося про те, що ініціаторами святкування виступає "шайка мазепинцев как зарубежных, так и российских", що вона підносить Шевченка не як поета, а "исключительно как по­литического деятеля, как заклятого врага единой и нераздельной России", що у зв'язку з святкуванням ведеться таємна пропаганда ідей українського сепаратизму. Кінцева мета цієї пропаганди ви­знавалася в тому, щоб "оторвать от России всю Малороссию до Во­лги и до Кавказа и ввести ее в состав Австро-Венгрии на федератив­ных началах как автономную единицу"102. Владу почали закидати з різних міст України телеграмами від російських націоналістичних організацій з закликами заборонити українцям скористатись з наго­ди ювілею. Уряд так і зробив: на початку лютого 1914 р. міністерст­во внутрішніх справ "рекомендувало" місцевим владам уникнути офіційних форм святкування103. Це, в свою чергу, викликало проте­сти з українського боку й політичний скандал у Державній Думі. 9 лютого 1914р. на адресу лідера кадетської фракції в Думу надійшла телеграма з Києва, в якій говорилося, що "українська громадськість гаряче вітає запит про заборону святкування нашого великого пое­та Шевченка і просить народних представників пам'ятати, що вона буде чутливо прислуховуватися до кожного слова, яке буде сказано ними на захист гідності українського народу"104. Звернення до П. Мілюкова було не випадковим, адже члени Товариства українсь­ких поступовців, не маючи змоги провести у IV Державну Думу де­путатів за власним списком, підтримували під час виборчої кампа­нії кадетів та трудовиків, з якими намагалися знайти спільну мову. Зокрема, це стосувалося спроб відновити Всеросійський союз авто-номістів-федералістів.

Отримавши телеграму, П. Мілюков терміново виїхав до Ки­єва, де мав зустрічі з місцевими кадетами та українськими організа­ціями. Під час цих зустрічей М. Грушевський зробив ґрунтовну до­повідь, в якій розглянув завдання українського руху, намагаючись довести, що його завданням є не сепаратизм, а федеративний устрій Росії. Загалом П. Мілюков згадував, що українці підготували 11 до­повідей про різні аспекти місцевого життя, а також вони наполяга­ли, щоб кадети в Державній думі озвучили їх автономістсько-феде-ралістичну програму.

19 лютого 1914 р. під час обговорення в Думі питання про заборо­ну святкування ювілею Т. Шевченка П. Мілюков виступив з великою промовою, в якій фактично вступив у суперечку з правими інтерпре­таціями українського руху. Зокрема, він зазначив, що та течія в україн­ському русі, на яку нападають члени Київського клубу російських на­ціоналістів, є досить поміркованою в своїх вимогах і разом з тим до­мінуючою в русі. Якщо піти за логікою російських націоналістів і при­душити цю течію, вважав П. Мілюков, то їй на зміну обов'язково при­йдуть крайні форми націоналізму, репрезентовані Д. Донцовим. П. Мілюков став на захист українських вимог в галузі шкільної політи­ки, права застосування української мови в урядових судових устано­вах, ліквідації обмежень для українського друкованого слова, легаль­ного існування українських громадських об'єднань. Сміливий виступ П. Мілюкова надовго запам'ятався українцям. М. Грушевський в листі до П. Мілюкова 4 березня 1914 р. назвав його промову піонерською, коли "впервые с думской трибуны так широко был поставлен украин­ский вопрос, что она (промова — Авт.) долго будет служить необхо­димым пунктом для оценки украинского движения в прогрессивных кругах России". Однак М. Грушевський не міг не приховати свого роз­чарування тим, що П. Мілюков відмежувався від українських дома­гань автономії та федерації. Це був тривожний дзвінок, який позначив межу, за яку в підтримці національних домагань партія кадетів не ба­жала переступати. Саме ця межа, яка полягала в неприйнятті націо­нально-територіальної автономії, зробила кадетів головними опонен­тами українського руху після Лютневої революції 1917р. В 1914р. ка­дети з тактичних міркувань, виступаючи в ролі опозиційної до влади сили, ще вважали за можливе підтримувати українців та дискутувати з російськими націоналістами.

У 1914 р. у складі Київського клубу російських націоналістів нараховувалося понад 700 членів, серед них було 12 депутатів IV Державної думи, половину членів клубу складала інтелігенція (лікарі, адвокати, службовці, інженери), ще чверть — домовласни­ки. Аналогічні київському виникли клуби на Поділлі та Харківщи­ні. Загалом в Україні на той час нараховувалося близько сотні само­діяльних великоросійських шовіністичних організацій, активно і вільно поширювалася їхня преса: "Русское знамя", "Русская речь",

"Киевлянин", "Киев", "За царя и родину", "Вестник Союза русского народа"105.

"Союз русского народа" після поразки революції 1905— 1907 pp. дещо здав свої позиції, а в 1907 р. в його лавах відбувся роз­кол, частина чорносотенців, очолювана В. Пуришкевичем, утвори­ла "Русский народный союз имени Михаила Архангела". Однак по­зиції чорносотенців були досить вагомими. Своєю активністю ви­ділялось відділення Союзу в Почаївській Лаврі. Використовуючи церковні впливи на селян, почаївські чорносотенці створили в 1907 р. в регіоні 1155 сільських осередків. Для залучення селян до них використовувалися економічні важелі, створене у Почаєві кре­дитне товариство, яке ставило завдання "послабити засилля німців та інородців", видавало позики тільки членам Союзу106.

Поряд з Почаєвим сумнівну славу заповідника чорносотенства набула Одеса. П. Столипін 1909 р. особисто просив одеського гра­доначальника І. Толмачова зберегти доброзичливе ставлення до місцевого "Союзу русского народа", організації, "подальше існу­вання якої аж ніяк не можна вважати зайвим"107.

Перша світова війна, яка велася обома воюючими сторонами під гаслами визволення народів, в черговий раз загострила україн­ське питання і розпочала нове коло гонінь на українство. 31 липня 1914 р. урядом було запроваджено військову цензуру й одночасно видано указ про заборону друку українською мовою. У зв'язку з цим було закрито газету "Рада", "Літературно-науковий вістник", "Українську хату", тижневик "Село". 1915 р. припинила своє існу­вання решта української преси: журнали "Дзвін", "Рідний край", "Сяйво", "Світло", "Записки Українського наукового товариства". У листопаді 1914 р. після повернення М. Грушевського зі Східної Гали­чини через нейтральні країни в Київ, його було заарештовано, до лютого 1915 р. він перебував під слідством у Лук'янівській в'язни­ці, а потім був висланий до Симбірська.

Російський уряд не обмежився розгромом українських орга­нізацій на власній території. Він повів його з потроєною енергією на захоплених землях Східної Галичини, куди російські війська увійшли під гаслами визволення підяремної Русі як продовжувачі справи Великого князя Івана Калити, який почав збирання російсь­ких земель. Політика окупаційної російської влади не відрізнялася гнучкістю. Як переказував слова тогочасного міністра закордонних справ Росії Сазонова Д. Дорошенко, війна уявлялась для російської влади найбільш зручним моментом, щоб раз і назавжди покінчити з українством108. Тимчасовий російський військовий генерал-губер­натор Галичини Г. Бобринський вважав, що корінне галицьке насе­лення завжди було російським, тому й організація життя в краї по­винна була бути побудованою за російськими зразками, а все укра-

їнське в Галичині поставлене, як і в Росії, за межі легального існу­вання. Тому російською владою примусово закривались українські громадські та культурно-освітні організації, школи, нищилися газе­ти, журнали, бібліотеки, переслідувань зазнало греко-католиць-ке духовенство. Митрополит А. Шептицький був засланий до Сибіру.

Своєю опорою в Галичині російська окупаційна влада намага­лась зробити кадри москвофілів. Москвофільський рух, досить поту­жний в Галичині в середині XIX ст., на момент початку світової вій­ни вже давно пережив апогей свого розвитку і виглядав досить архаї­чно, як культурницький, неославістський напрямок, який фінансово підтримувався з Росії, але одночасно зазнавав утисків з боку австрій­ської влади. Як згадував Д. Дорошенко, це була "купка місцевих лю­дей [...], прихильників насаджування в Галичині російської мови, російської культури, які не бачили користі від національного розвит­ку на місцевій народній основі і вороже ставились до національного українського руху в краї [...], вони відзначалися упертим фанатиз­мом, що не розібрався в обставинах і засобах і йшов наосліп і напро­лом [...]. По їх вказівках роблено труси, арешти, висилки. Ці люди були відповідальні в багатьох випадках за переслідування своїх зем­ляків, з котрими вони зводили свої партійні рахунки. Од їх йшло нат­хнення або цькування в боротьбі з "мазепинцями"109.

У таких умовах розгулу російської реакції український рух пе­ребував з 1907 р. до початку 1917 р. Це був час чергових випробу­вань на міцність та життєздатність.

Після поразки революції організації УСДРП були розгромлені, частина її керівників була арештована, а частина змушена емігрува­ти за кордон. У звіті Копенгагенському конгресові II Інтернаціона­лу ЦК УСДРП відзначав, що за два роки "від часів Штутгартського конгресу до літа минулого 1909 р. партія наша являла сумну карти-ну ступньового підупаду и розпаду її організацій . Організаційні негаразди посилювалися ідейними розбіжностями, які вилилися в довготривалі дискусії партійної верхівки і остаточно паралізували активну партійну діяльність. Наступові російської реакції якийсь час намагався протистояти тижневик українських соціал-демокра­тів "Слово", який редагували С. Петлюра та В. Садовський. Так, С Петлюра 1908 р. в статті "Ідейна боротьба з українством" писав, що реакційні, консервативні кола російського громадянства протя­гом 50 років використовують проти українського руху одну єдину примітивну схему боротьби. З одного боку, вони доводять, що "українство безсилле, кволе, що воно не має ніякої будучності і му­сить вмерти власною смертю", а з іншого, очевидно, "на всякий случай" вимагали для українства різних утисків"111. З організацією Клубу російських націоналістів у Києві, вважає С. Петлюра, у зга­дану тактику внесено щось нове. "Коли з українством починають

рахуватися в стані запеклих ворогів, а до того ж боротись організо­вано, засновуючи для цього спеціальне товариство, значить, «візок наш іде», значить, і для стороннього глядача видко, що українство стає течією поважною. І це мусить тільки радувати українців: в бо­ротьбі виростає сила, розвивається свідомість, набирає животвор­ної енергії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні фор­ми цієї організації для національних здобутків". Петлюру триво­жить той факт, що серед російських націоналістів з'являється "реакційне українство", яке представляє один з фундаторів Клубу російських націоналістів малорос д. Савенко. "Доказувати, що ті «ідеали», з якими виступають на поле своєї діяльності такі українці, як Савенко, не відповідають інтересам і ідеалам народних мас укра­їнських — буде зайвим, — підсумовує С. Петлюра. — Це й без того зрозуміло кожному, хто пригадає, як заявляли себе ці маси щодо на­ціональних прав України під час увільничого руху 1905—1906 pp. Але разом з тим не можна і цілком нехтувати нової течії серед укра­їнського громадянства. В деяких частинах його вона безумовно знайде собі прихильників, і, може, недовгий той час, коли ми поба­чимо там чимало всякого чиновництва, попівства і ін., які гармоній­но будуть сполучати «своє» українство з російським шовіністич­но-державним націоналізмом"112.

Цікаво, що ця ж стаття С Петлюри не позбавлена гострих шпи­льок проти ліберально-демократичної української інтелігенції. Автор не поспішає визнати її заслуги в культурному розвиткові, особливо не­приємна для нього думка про лідерство М. Грушевського в українсь­кому русі. "Ніколи таким «главою» проф. Грушевський не був, і ту на­ціональну програму, яку він розвивав у своїх фейлетонних статтях, ніколи, звичайно, не можна признати за повний вислів ідейних зма­гань всіх груп і класів українського громадянства, на неї не приста­нуть, з одного боку, ті з них, які стоять лівіше проф. Грушевського, а також ті, що стоять вправо від нього"113, — твердив С Петлюра.

Ще далі пішов один з ідеологів УСДРП Л. Юркевич (Рибалка). У 1910 р. він прийшов до висновку щодо необхідності знищити мо­нополію поступової інтелігенції на національно-культурницьку діяльність. Конкуренцію їй повинен був створити робітничий клас, який у свою чергу треба було зробити національно свідомим. Л. Юркевич виступив з програмою формування національної свідо­мості робітничого класу. Кинувши в партійні лави гасло навчити робітника почувати себе українцем, бути людиною національно свідомою й освіченою, він одночасно закликав однопартійців до боротьби з національним ліберально-демократичним рухом. Такий підхід сприяв концептуалізації національного питання в соціал-демократичних українських колах.

Надзвичайно добре він простежується в публіцистиці згаданого С. Петлюри в часи редагування ним у Москві разом з О. Саліковським часопису "Украинская жизнь". У статтях С. Пет­люри, надрукованих у цьому журналі, "До драми Шевченкового життя", "Пам'яті Коцюбинського", "Про переоцінку", «"Скорочене" викривання українства паном Щоголевим», "До практичних завдань українства", "Негативні риси полеміки навколо українського питан­ня" національне переважає класове. Особливо це було помітно в статті "І. Франко — поет національної честі". До видатного українсь­кого поета-мислителя, який сам пройшов шлях від радикального до національного діяча, С. Петлюра підійшов виключно з мірками "громадсько-національного погляду", "національної честі і націо­нальної гідності"114. Для С. Петлюри Франко насамперед народний співець, він високо підносить Франкову думку про те, що "ніколи не слід зневірюватись в народі"115. Визначаючи позицію І. Франка в українському громадсько-політичному житті, С. Петлюра приходить до важливого висновку: "Все поверхове, формальне, нечесне і демо-ралізуюче в національному патріотизмі, все далеке від непідкупної любові до рідного народу, що заважає цій щирій любові розлитись по національному організмові, запліднівши його сили, — все це знахо­дить в особі І. Франка ворога, борця й протестанта"116. Автор статті вказує на подвійний характер Франкового протесту: "У громадсько-політичній проповіді поет має на увазі: 1) реального ворога, частково історичного, частково сучасного, щоб його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу; 2) ворога, що затаївся в колек­тивній душі українській у здавен понівеченому історією національ­ному "я", який ще небезпечніший, ніж перший"117. Автор не просто констатує певну думку, а бере її на озброєння, робить власним по­літичним кредо.

Для С. Петлюри Франко — борець і пророк, інтелектуальний лідер народу, віра якого в невичерпні сили народу переконує, що "невільничі риси в рідному народі, хоч і довго живуть і виявляють­ся протягом сторіч, але все-таки колись мусять поступитись перед своїм антиподом"118. Франко, на думку С. Петлюри, не спускається до потурання національній стихії, часто рабській, а має особливу здатність звертатись до почуття національної гідності й честі.

Це, звичайно, були серйозні подвижки в бік національного, проте українським соціал-демократам, як вважає Л. Нагорна, оста­точно "узгодити соціалістичні постулати і національний ідеал не вдавалося . Ця неузгодженість зіграла з ними не один злий жарт під час революції 1917—1921 pp., коли партії доводилося брати на себе керівництво українським рухом та українською державою.

Складні випробування після поразки революції 1905—1907 pp. випали на долю ліберальної української інтелігенції. Спочатку роз-

кутий революцією і посилений свіжими інтелігентними силами український культурницький рух вирвався з рамок тісної гуртків­щини, став масовим суспільним явищем. Однак всі здобутки рево­люції завойовані de-facto і не були закріплені законодавчо, що спро­щувало наступ реакції на суспільство.

У 1908 р. сенат відхилив скаргу засновників полтавської "Про­світи" на незатвердження її губернатором. Рішення сенату було мо­тивоване тим, що передбачена мета "Просвіти" "допомогти культу­рно-просвітньому розвиткові української людності Полтавщини криє в собі сепаратистські змагання й може привести до небезпеч­них наслідків". Це рішення зорієнтувало місцеву адміністрацію, створило прецедент для наслідування. Почавши з заборони окре­мих газет, журналів, "Просвіт", клубів, царська влада в 1910 р. цир­куляром міністра внутрішніх справ П. Столипіна заборонила всяку організовану українську діяльність як інородницьку, незалежно від мети, яку вона переслідувала.

Репресивна політика породжувала в середовищі інтелігенції розчарування в політичній діяльності. "Навіть між студентством загальна реакція викликала нахил більше до культурної, а не до по­літичної роботи"120, відзначав П. Феденко. Ця тенденція з особли­вою силою відбилася на діяльності УРДП. Оскільки вона була скла­дена з досить різнорідних елементів, то в її середовищі відбувався процес розмежування, в основі якого лежала дилема: чи продовжу­вати політичну діяльність легальними і нелегальними засобами, чи зосередити сили на культурницькій діяльності. Перемогла, зреш­тою, друга тенденція. УРДП в 1908 р. реорганізувалася в позапар­тійне Товариство українських поступовців (ТУП).

Можна зробити закид українській ліберально-демократичній ін­телігенції за її відмову від політичної діяльності, за "друге видання", як влучно визначив Г. Касьянов, Української загальної позапартійної організації121. Але не можна не відзначити, що в такий спосіб вдалося вивести з-під репресій і так порівняно невелике коло української ін­телігенції, яке в добу нової революції взяло на себе ініціативу ство­рення і керівництво Центральною Радою. Після створення ТУП до нього пристала й частина соціал-демократичної інтелігенції.

Товариство українських поступовців являло собою напівлегальну організацію. Вищим органом товариства був з'їзд, який збирався що­річно, між з'їздами керівництво організацією здійснювала виборна ра­да ТУП. Неофіційними органами ТУП були газета "Рада" у Києві та журнал "Украинская жизнь", який видавався з 1912 р. у Москві.

Було б, очевидно, невірним твердження, що ТУП зовсім не втручалося в політичне життя. Точніше буде сказати, що воно про­водило політичну діяльність надзвичайно обережно, з інших пози­цій, всіляко уникаючи загострення стосунків з владою.

ТУП шукало собі союзників серед російських поступових по­літичних сил.

У 1911 р. ця організація увійшла до складу загальноросійського Союзу автономістів-федералістів. У 1912 р. під час виборів до IV Державної Думи тупівці підтримували партію кадетів, їх програмні вимоги полягали в обстоюванні:

українізації початкової школи;

запровадження у середній та вищій школах як обов'язкових
дисциплін української мови, літератури, історії;

використання української мови в церкві, суді, громадських і
державних установах;

скасування мита на закордонні українські книжки.

Після поразки революції частина української інтелігенції, відійшовши від прямої політичної діяльності, знайшла собі засто­сування у кооперативному русі. Почавши з заперечення нейтра­лістських і відстоювання федералістських принципів побудови ко­операції, українська інтелігенція швидко перетворила кооператив­ний рух в одну із важливих складових українського національно-визвольного руху. Через кооперативні товариства, яких у 1912 р. в Україні налічувалося 2476, до громадського життя вливалися тися­чі нових членів. За допомогою низової інтелігенції кооперативи ставали центрами, де ідеї, вироблені українською національною ін­телігенцією, потрапляли в масову свідомість. Вимоги автономії укра­їнської кооперації, окрім свого утилітарно-економічного значення, були провісниками майбутньої автономії України. Кооператори видавали українською мовою часописи "Наша кооперація", "Українська кооперація", "Світова зірниця", "Комашня", "Рілля", неодноразово порушували питання про запровадження українсь­кої мови в кооперативне діловодство.

Кооперація тісно співпрацювала і з земствами, які після рево­люції були запроваджені й на Правобережній Україні. В земських організаціях виробилась особлива категорія національної інтеліге­нції — "третій земський елемент": земські статистики, агрономи, інструктори кредитової кооперації. В земство "частіше йшли також на працю національно-свідомі молоді інтелігентні сили по закін­ченні університетського навчання, — писав І. Витанович. — На службі в земствах вони мали трохи більше змоги, ніж на російській державній службі, прикласти своє знання для потреб і добра рідно­го народу"122.

На початку Першої світової війни на якийсь момент українсь­кий рух під шквалом нових репресій втратив зовнішні ознаки жит­тя, але досить швидко оговтався, знайшовши форми пристосування до діяльності в умовах війни. Влітку 1915 р. українська інтелігенція утворила "Общество помощи населению Юга России, пострадав­шему от военных действий". Чимало її представників працювало в Комітеті Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст, який очолював член ТУП барон Ф. Штайнгель. "З другої половини 1916 року в житті українського громадянства в Росії почав відчува­тись якийсь перелом, — згадував Д. Дорошенко. — Минулося пер­ше приголомшуюче вражіння катастрофи 1914—1915 років. Пома­лу вертався активний настрій, і люди, приглушені війною, прибиті сумнівами, знову почали оживати й гуртуватись коло старих своїх осередків, головно коло "Товариства українських поступовців"123.

Наприкінці 1916 р. ТУП оприлюднило свою декларацію "Наша позиція", в якій виступило з різким протестом проти росій­ської дійсності, гонінь українського руху і війни, а заодно ще раз нагадало про програмні вимоги ліберально-демократичної течії українського руху: "Ми, українські поступовці, стоїмо на основі автономно-федеративного устрою тих держав, з якими нас поєд­нала була історична доля; державу ми розуміємо, як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути гнобителів і гноблених. Отже, боролись ми й боремось за демокра­тичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рів­ноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-націо­нальних вартостей і політичних прав українського народу, за доб­рі способи йому самостійно розвиватися й поступатись економіч­но, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізуван-ня всіх форм приватного і громадського життя — школи, суда, це­ркви, адміністративних і громадських установ, органів самовря­дування і т. ін."124.

Ще в березні 1915 р. група українських есерів налагодила в Ки­єві видання нелегальної газети "Боротьба". В 1916 р. вона опубліку­вала проект програми партії українських есерів, в якому висовува­лися гасла автономії України, федеративної перебудови Росії. У 1915—1916 pp. поступово почали відновлювати діяльність окремі групи української соціал-демократії. Важливе значення для акти­візації українського руху мала діяльність створеного в 1914 р. ви­хідцями з УСДРП та "Спілки" "Союзу визволення України".

Зрештою, в період світової війни національне питання вийш­ло далеко за межі діяльності громадсько-політичних структур, привівши до суттєвих зрушень національної самосвідомості, її невпинного росту та перетворення в один з важливих чинників революційного вибуху 1917 р. Американський дослідник М. фон Гаген вважає, що світова війна принесла українському рухові не лише нові випробування, а й нові можливості125. Як на одну із них він вказує на практику формування під час війни військових частин за національним чи етнічним принципом під гаслами на­ціональної свободи. Цей принцип був використаний не лише в австро-угорській, а й у російській армії, тому "українські акти­вісти змогли на нього посилатись, коли майже одразу після рево­люції почали вимагати у Тимчасового уряду та Генерального штабу дозволу на формування українських частин"126.

Таким чином, можна констатувати, що після поразки революції 1905—1907 pp. самодержавна влада намагалась зберегти й віднови­ти свої позиції за рахунок використання національного фактора, пе­ретворення Росії з багатонаціональної імперії в державу росіян (русских). З цією метою до активної діяльності були покликані пра­ві та націоналістичні сили, яким відводилась особлива роль в регіо­нах із змішаним складом населення, в тому числі і в Україні.

Ситуація в Україні була спрямована на активну асиміляцію українського населення політикою поновлення заборон на легальне користування українським друкованим словом та мовою в системі освіти, активним нав'язуванням ідей про триєдиність великорусь­кої нації та відвертою, відкритою боротьбою з українським рухом через звинувачення його в сепаратизмі.

Подібна політика створювала перед українським рухом непере­борні перепони, які гальмували його розвиток, але так і не змогли зупинити. Світова війна принесла українцям не лише нові випробу­вання, але й нові перспективи. Приєднання до Росії, нехай на корот­кий час, Галичини, її окупація, а потім переміщення великого числа галицького населення на російські терени вперше зробило можли­вим масові контакти наддніпрянців і галичан, піднімало масову на­ціональну свідомість наддніпрянців, готувало з них майбутню ма­сову політичну армію національної революції.