Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.3. Сучасні теорії міжнародної торгівлі

Сучасні теорії міжнародної торгівлі можна згрупувати за двома основними напрямами:

•  кейнсіанство (неокейнсіанство);

•  монетаризм (неокласицизм).

Розпочнемо аналіз сучасних теорій міжнародної торгівлі з кейнсі-анства.

В "Oxford Paperback Encyclopedia" (1998 р., с. 763) міститься така інформація про Дж. Кейнса (JohnMaynard Keynes, 1883-1946). Анг­лійський економіст, служив радником казначейства (adviser to theTreasury) протягом обох світових війн і був його представником на Версальській мирній конференції у 1919 р., а згодом став одним з найвпливовіших критиків Версальського договору. Він започатку­вав сучасний макроекономікс у своїй праці "Загальна теорія зайня­тості, відсотка і грошей" (1935 р., General Theory ofEmployment, Interest and Money). Дж. Кейнс аргументував положення про те, що пов­на зайнятість (fullemployment) не є природною умовою (natural condition), а визначається ефективним попитом (effectivedemand), що потребує державних витрат на суспільні роботи (government spending on public works) для стимулювання попиту. Його теорії, що одержали назву "кейнсіанство" (keynesianism), вплинули на рішення Т. Руз­вельта запровадити "новий курс" (new deal). ­ ­

Економічні кризи, що періодично відбувалися у капіталістичних країнах, викликали необхідність створення системи оцінки й управ­ління економікою. Велика депресія 1929-1932 рр. змусила правлячі кола країн відмовитися від ліберальних поглядів про невтручання держави в економічні справи суспільства. Зазначена праця Дж. Кей­нса стала наріжним каменем теорії і практики державного втручан­ня в економіку. Узгодження національної зовнішньоекономічної по­літики з процесом інтернаціоналізації господарського життя набули у другій половині ХХ ст. життєво важливого значення для економіч­ного зростання.

Інтелектуальним лідером монетаризму, що протистояв кейнсі-анству, вважається М. Фрідман (MiltonFriedman, нар. 1912). В "Oxford Paperback Encyclopedia" (1998 р., с. 542) є така інформація про нього. Економіст із США, основний представник (principal exponent) монетаризму. Нагороджений Нобелівською премією в галузі економіки у 1976 р. Працював політичним радником (policy adviser) прези­дента Р. Рейгана протягом 1981-1989 рр. ­

Основні праці вченого присвячені теорії та практиці грошового обігу. Він розробив монетарну теорію національного доходу і новий варіант кількісної теорії грошей.

З 1948 р. працює професором Чиказького університету. Обстою­вав обмежене федеральне втручання у сферу грошей, негативний по­даток на доходи, скасування підтримки цін (elimination of price support) і протекціоністського тарифу.­

Основні праці М. Фрідмана — "Капіталізм і свобода" (1962 р., Capitalism and Freedom), "Монетарна історія Сполучених Штатів: 1867-1960" (1963 р., Monetary History of the United States: 1867-1960, у співавторстві з А. Шварц), "Вільні вибирати" (1980 р., Free to Choose, у співавторстві з Р. Фрідман).­

Монетаристи відкидають жорсткі методи кейнсіанства з регулю­вання світової економіки. Вони обстоюють ліберальні методи управ­ління, передусім за допомогою фінансово-кредитних, цінових, гро­шових та антиінфляційних прийомів. Якщо кейнсіанці розглядають формування сукупного попиту під дією багатьох чинників, то моне­таристи дивляться на нього з точки зору пропозиції грошей. Моне­таристи — прихильники дерегулювання, у тому числі і в зовнішньо­економічній сфері.

Теорії М. Фрідмана для розробки державної політики використа­ли адміністрація президента США Р. Рейгана (ця політика одержала жартівливу назву "рейганоміка"), а також уряди країн Західної Єв­ропи. У результаті вдалося подолати стагнацію й інфляцію (стагфля­цію). Була створена система регулювання світогосподарських зв'яз­ків монетарними засобами. Щоправда, серед фахівців поширена точка зору, згідно з якою нинішня монетарна (неокласична) система регулювання зовнішньоекономічної діяльності поступиться місцем наднаціональним інститутам.

Теорія Хекшера — Оліна базується на законі порівняльних переваг Д. Рікардо. Вона враховує концепцію обопільного попиту Дж. С. Міл-ля та пов'язує міжнародну торгівлю із структурою економік країн, що беруть у ній участь. Шведські економісти Е. Хекшер і Б. Олін стверджували, що країна матиме відносну перевагу щодо тих продуктів, виготовлення яких добре забезпечене факторами вироб­ництва. Такі товари країна експортуватиме, імпортуватиме ж вона продукцію, що потребує інтенсивного використання факторів ви­робництва, якими країна забезпечена гірше.

На думку окремих фахівців, Е. Хекшер і Б. Олін надали струн­кість старій класичній теорії, згідно з якою міжнародна торгівля за­мінює переміщення факторів виробництва між країнами. Учені за­пропонували широке пояснення міжнародної спеціалізації. На відмі­ну від Д. Рікардо, вони оперували не одним, а двома факторами ви­робництва, розглядали міжнародний поділ праці не лише у групі промислово розвинених країн, а й між розвиненими та слаборозви-неними країнами.

Одна з найґрунтовніших модифікацій цієї теорії пов'язана з іме­нем П. Самуельсона, який запропонував у 1953 р. теорему про вирів­нювання цін на фактори виробництва.

В "Большом энциклопедическом словаре" (1998 р., с. 637) вміщено таку інформацію про В. Леонтьєва: "Народився у 1906 р., американ­ський економіст, іноземний член Російської академії наук (1991 р.), іноземний член Академії наук СРСР (1988 р.). Народився у Росії, з 1931 року в США. Розробив у 30-х роках метод економіко-математич­ного аналізу "затрати — випуск" для вивчення міжгалузевих зв'язків, структури економіки і складання міжгалузевого балансу. Метод "за­трати — випуск" широко застосовується у практиці прогнозування і програмування економіки. Нобелівська премія (1973 року)".

З метою емпіричної перевірки теорії Хекшера — Оліна В. Леон-тьєв проаналізував структуру зовнішньої торгівлі США. Виконаний аналіз довів, що США, всупереч неокласичній теорії, експортують трудомістку продукцію та імпортують капіталомістку. Вчений не вважав, що він дискредитував теорію Хекшера — Оліна, і запропо­нував два пояснення парадокса, названого його ім'ям. Перше пояс­нення широко трактує поняття "капітал". Висока продуктивність праці розглядається як така, що досягнена завдяки капіталу. Отже, експортовані із США трудомісткі товари є водночас і капіталоміст­кими.

Друге пояснення припускає, що у процесі виробництва капітал може бути замінений іншими факторами, отже, імпортовані Сполу­ченими Штатами Америки товари можуть бути капіталомісткими у США, але ресурсомісткими за кордоном. "Парадокс Леонтьєва" спростував логіку теорії Хекшера — Оліна — Самуельсона, згідно з якою товар може бути або капіталомістким, або трудомістким. Виявилося, що товар може бути трудомістким щодо капіталу, але капі­таломістким щодо землі.

Якщо врахувати "парадокс Леонтьєва", то з допомогою теорії порівняльних переваг не можна пояснити спеціалізацію країн на ви­робництві товарів.

Американський економіст Б. Мінхас вважає підхід В. Леонтьєва некоректним, адже вчений порівнював експортні галузі США не з експортними галузями інших країн, а з внутрішніми галузями еконо­міки США, що були конкурентами зарубіжних виробників товарів, імпортованих у США. Але оскільки один і той самий товар може бу­ти капіталомістким в одній країні і трудомістким — в іншій, то зни­кає логічна можливість визначення торгівлі між цими країнами, спи­раючись на теорію Хекшера — Оліна. Багато фахівців вважають те­орію цих шведських економістів помилковою.

Недосконалість неокласичної теорії порівняльних переваг зумо­вила пошук нових шляхів вирішення проблеми міжнародного поді­лу праці. У результаті з'явилася теорія життєвого циклу продукту, ав­торами якої є М. Познер, Г. Хуфбаужр, Л. Уеллс та ін. Вперше ця те­орія була системно викладена у 1966 р. у статті економіста із США Р. Верона "Міжнародні інвестиції і міжнародна торгівля у світлі цик­лу життя продукту".

Теорія вказує на пряму залежність між місцем галузі в експорті країни та рівнем галузевих науково-дослідних робіт. Наукомісткі га­лузі визначають конкурентну силу країни у міжнародній торгівлі.

Теорія оперує трьома фазами життєвого циклу продукту:

•  впровадження нового продукту у виробництво;

•  організація нового виробництва;

•  зрілість виробництва.

З теорії життєвого циклу продукту можна зробити такі висновки:

•  найрозвиненіші держави можуть спеціалізуватися на виробництві
найновіших товарів;

•  країнам із середнім економічним розвитком слід зосередитися на
випуску вже апробованих товарів;

•  країни, що розвиваються, повинні виробляти товари, що завер­
шують свій життєвий цикл.

Прихильники теорії виступають за експорт капіталу, міжнародну передачу технологій, розширення діяльності транснаціональних корпорацій. Як і неокласики, теоретики життєвого циклу продукту не враховують соціальний аспект міжнародного підприємництва. Вони розглядають транснаціональні корпорації лише як засіб поєд­нання фаз виробництва.

Сучасний рух капіталу істотно змінив традиційні форми міжна­родного поділу праці. Масштаби експорту й імпорту капіталу нерід­ко перевищують обсяги зовнішньої торгівлі, вона перетворюється з домінуючої форми зовнішньоекономічних зв'язків на підлеглу, дру­горядну. Вченню Д. Рікардо про міжнародний обмін товарами про­тиставляються концепції про міжнародний рух факторів виробниц­тва, передусім теорії міжнародного руху капіталу. Якщо міжнародна торгівля товарами посилює міждержавну спеціалізацію, а отже, пог­либлює відмінності між державами, то міжнародний рух факторів виробництва, на думку неокласиків, нівелює такі відмінності.

Західні економісти розглядають іноземний капітал як ресурс, не­обхідний для прискорення процесів національного нагромадження, тобто іноземний капітал вважають таким, що покликаний доповню­вати внутрішні інвестиції. Вони стверджують, що мобілізація націо­нальних коштів у країнах, що розвиваються, для вирішення завдань розвитку національної економіки недостатня без залучення інозем­ного капіталу. Допуск зарубіжних компаній і держав у національні економіки країн, що розвиваються, розглядається як єдиний надій­ний спосіб прискорення економічного розвитку цих країн.

Серед учених, які розробляли теорії міжнародного руху капіталу, слід зазначити Р. Кевіса, А. Юасея, Р. Кенена, С. Кузнеця, Г. Хабер-лера, Г. Джонсона, Дж. Хікса, Г. Мейєра.

Критичний напрям досліджень міжнародного поділу праці виник з огляду на те, що існуючі теорії міжнародного поділу праці не врахо­вували соціальні аспекти. Зародження напряму пов'язане з іменами аргентинця Р. Пребиша та американця Г. Зінгера. Свій внесок у роз­виток концепцій зробили також Т. Балог (Великобританія), Г. Мюр-даль (Швеція), Ф. Перру (Франція), С. Фуртадо (Бразилія), У. А. Лью-їс і А. Хіршман (США).

Якщо прихильники теорії порівняльних переваг аналізують міжнародну економіку, керуючись принципом маятника (рівнова­ги), то прихильники критичного напряму віддають перевагу куму­лятивному руху. Вони вважають, що порушена рівновага автома­тично не відновлюється, а породжує сили, що посилюють дисбаланс. Унаслідок цього нерівновага наростає, зубожіння бідних кра­їн посилюється.

Представники критичного напряму досліджень міжнародного по­ділу праці пов'язують аналіз соціального аспекту з правом, політи­кою, культурою, психологією тощо, викриваючи цілеспрямований характер формування асиметричної економіки у відсталих країнах. Товари, експортовані до країн, що розвиваються, спричиняють "де­монстраційний ефект", тобто нав'язують іноземний спосіб життя.

Прихильники напряму намагалися збагнути механізм експлуата­ції у системі міжнародного поділу праці. Втім, учені не змогли запро­понувати життєздатної альтернативи теорії порівняльних переваг.