1.4. Стратегічне управління
У травні 1971 року в Піттсбурзі (США) було проведено розширену конференцію з питань стратегічного управління, де в 14 розгорнених доповідях було підбито підсумки розвитку стратегічного підходу до управління західними та східними компаніями, а також визначено основні напрямки розвитку стратегічного управління. Рік 1973-й вважається початком регулярного теоретичного дослідження та практичного впровадження стратегічного управління. Відтоді цей напрямок у теорії та практиці управління невпинно розвивається, дослідження в цій галузі провадяться в усьому світі, більшість процвітаючих організацій досягли своїх результатів завдяки впровадженню системи стратегічного управління. Так, більшість корпорацій США та Західної Європи мають кваліфікований персонал, що пройшов спеціальну підготовку зі стратегічного управління.
Перехід до стратегічного управління дав змогу подолати розглянуті далі обмеження стратегічного планування.
1. Стратегічне планування сфокусоване на прийнятті оптимальних стратегічних рішень, тоді як стратегічний менеджмент пов’язаний з досягненням стратегічних результатів: нових ринків, нових товарів і/або нових технологій. Перефразовуючи Пітера Друкера, можна сказати, що стратегічне планування — це передусім управління розробкою та виконанням планів, а стратегічний менеджмент — управління, спрямоване на досягнення результатів за допомогою застосування широкого спектра інструментів стосовно кожного з елементів виробничо-управлінської системи організації.
2. Стратегічне планування — аналітико-прогнозний процес, а стратегічний менеджмент — процес організаційний, де в певному варіанті поєднуються всі функції управління, кожна з них має розвиватися стратегічно.
3. У стратегічному плануванні використовуються економічні та технологічні змінні. У стратегічному менеджменті, крім того, враховуються ще й організаційні, психологічні, соціологічні та політичні фактори. Таким чином, стратегічне планування відповідає на запитання «що робити?», а стратегічний менеджмент, який включає в себе стратегічне планування як невід’ємну свою функцію, — на запитання «як?», «коли?» і «хто це буде робити?».
4. Стратегічний менеджмент складається зі взаємозв’язаних процесів: формулювання стратегій; розвитку ділових здібностей компанії; управління впровадженням стратегій [6].
Відтоді відбулося розмежування функцій поточного та стратегічного управління, почали закладатися основи розвитку останнього.
Основні характеристики «регулярного», зорієнтованого на поточну діяльність та стратегічного управління (що, втім, не вичерпує всіх сторін цих підходів до управління), наведено в табл. 1.2. Вони різняться концептуально.
Таблиця 1.2
Характеристика основних відмінностей поточного
(«регулярного») менеджменту та стратегічного управління
| Характеристика | «Регулярний» менеджмент | Стратегічне управління |
| Цільова орієнтація | Максимізація прибутку | Система цілей, визначених у техніко-економічних показниках згідно з обраними критеріями |
| Основний спосіб досягнення цілей | Оптимізація використання внутрішніх ресурсів | Установлення динамічного балансу з невизначеним і нестабільним середовищем |
| Оцінка ефективності роботи організації | Прибутковість | Точність передбачення змін у зовнішньому середовищі, час адаптації до змін у зовнішньому середовищі, конкурентоспроможність товарів і послуг |
| Важливість фактора часу | Не найбільш критичний фактор | Найважливіший фактор у конкурентній боротьбі (мінімум витрат часу |
| Тип планування | В основному — поточне, стратегічне — другорядне | Стратегічне багатоваріантне, поточне — інструмент реалізації стратегічного |
| Погляд на персонал | Робітники — один із ресурсів організації | Робітники — найважливіший капітал організації, ключовий фактор успіху |
| Ставлення до нематеріальних активів | Важливі | Основний капітал організації, ключовий фактор успіху |
Концепція управління — це система ідей, принципів, уявлень, що зумовлюють мету функціонування організації, механізми взаємодії суб’єкта та об’єкта управління, характер відносин між окремими ланками його внутрішньої структури, а також визначають необхідний ступінь урахування впливу зовнішнього середовища на розвиток підприємства.
Теорія управління відзначає наявність різних концепцій, що домінували на різних етапах розвитку теорії та практики управління. Певна послідовність існує і в розвитку концепцій стратегічного управління.
Дослідження еволюції розвитку концепцій стратегічного менеджменту у різних країнах дає підстави говорити про наявність різних підходів до розробки стратегій та про багатозначність тлумачення складу елементів системи стратегічного управління (табл. 1.3).
Таблиця 1.3
Характеристика підходів до розробки стратегій [27]
| Назва | Час | Характеристики | Критичні зауваження |
| Школа | 1960-ті роки | Процес формування стратегії як процес осмислення намірів | · Нехтування можливості навчанняінструментарію стратегічного управління; · структура розробляється після стратегії (стратегії не розрізняються); · втрата гнучкості реакції на зміни; · відрив процесу мислення від практичної діяльності |
| Школа | 1970-ті роки | Процес формування стратегії як формальний процес | · Домінуюча ідея контрольованості, стабільності середовища; · спроба прилаштування середовища до своїх потреб формальними інструментами; · нехтування людського фактора; · бюрократизація процедур розробки та реалізації стратегій |
| Школа | 1980-ті роки | Процес формування стратегії як аналітичний процес | · Орієнтація на переважно кількісні оцінки, розрахунки «ринкових показників»; · звужування підходу щодо розробки стратегій (зосередження на певному сегменті ринку); · визначення стратегії як жорсткого курсу поводження організації на ринку; · орієнтація на шаблонне поводження, визначене стандартними висновками щодо реалізації ринкових стратегій |
| Школа підприємництва | 1990-ті роки | Процес формування стратегії як процес передбачення | · Зведення стратегії до процесу впровадження поглядів (інтуїції) людини-підприємця; · істотний вплив особистих якостей підприємця на зміст стратегії; · домінування «культури залежності» та підпорядкування їй працівників під час виконання стратегій; · нехтування формальними процедурами розробки та реалізації стратегій |
| Когнітивна школа | Те саме | Процес формування стратегії як ментальний процес | · Домінування індивідуального підходу над колективним; · деякий розрив між процесом розробки (усвідомлення, розуміння) та виконання стратегій; · надвисоке значення факторів, що впливають на процес мислення; · залежність змісту стратегій від особистих якостей розробників |
| Школа | — « — | Процес формування стратегії як процес розвитку | · Акцент на децентралізоване самонавчання кожного організаційного елемента системи; · провідна ідея: стратегії виникають як результат самонавчання, тому формальні процедури розробки стратегій не потрібні; · стратегічний «дрейф» за подіями; · можливості не отримати стратегії, взагалі або отримати необґрунтовані стратегії; · великі витрати часу, грошей за сумнівних результатів |
| Школа влади | — « — | Процес формування стратегії як процес | · Розробка стратегії не обмежується використанням влади у процесі ведення переговорів; · надвисока роль альянсів, на які орієнтуються вищі рівні управлінської ієрархії; · можливість блокування стратегічних змін окремими зацікавленими групами; · намагання всі (навіть взаємовиключні) ідеї стратегічного розвитку урахувати у стратегії, неможливість досягти критеріїв ефективності |
| Школа | — « — | Процес формування стратегії як колективний процес | · Концептуальна невизначеність, декларативність; · домінування ідей підтримки «статус-кво», спрямованість на інтереси персоналу, визнання опору змінам як свого невід’ємного права; · будь-яка стратегічна перевага тлумачиться як організаційна унікальність; · специфічне використання «теорії ресурсної бази» |
| Школа зовнішнього середовища | — « — | Процес формування стратегії як реактивний процес | · Імператив зовнішнього середовища під час розробки стратегій; · нехтування інтересів підприємства як організаційної цілісності; · домінування абстрактних, розпливчастих стратегій; · можливості запізнення з реакціями в разі використання складних методів аналізу та прогнозування розвитку середовища |
| Школа конфігурації | 1990-ті роки | Процес формування стратегії як процес трансформації | · Орієнтація на ідеальні типи організацій та їх складових без урахування специфічних особливостей підприємств та їх оточення; · переважний тип вибору стратегій: «або-або»; · нехтування складними взаємозв’язками організацій між собою та оточенням; · затеоретизованість моделей розвитку |
Кожна школа акцентує увагу на певних моделях та методах розробки стратегій, однак практика використання стратегічного управління доводить, що, з одного боку, немає єдиного «ідеального» підходу, а з другого — існують елементи, що їх використовують усі автори.
Вихідною ідеєю, що відбиває сутність концепції стратегічного управління, є ідея про необхідність ураховувати взаємозв’язок та взаємовплив зовнішнього і внутрішнього середовища під час визначення цілей підприємства; стратегії в цьому разі виступають як інструменти досягнення цілей, а для реалізації стратегій необхідно, щоб усе підприємство функціонувало у стратегічному режимі. Виходячи з цього, можна дати таке визначення стратегічного управління, яке найповніше розкриває сутність концепції стратегічного управління.
Стратегічне управління — це реалізація концепції, в якій поєднуються цільовий, системний, ситуаційний та інтегральний підходи до діяльності підприємства, що дає змогу встановлювати цілі розвитку (див. розд. 6 і 7), порівнювати їх з наявними можливостями (потенціалом — див. розд. 3) підприємства та приводити їх у відповідність з останніми, розробляючи та реалізуючи систему стратегій («стратегічний набір» — див. розд. 8).
Концепція стратегічного управління, яку покладено в основу стратегічного мислення, має такі характерні особливості:
1. Базується на певному поєднанні теорій менеджменту стосовно діяльності підприємства (зокрема на системному та ситуаційному аналізі, цільовому та інноваційному підходах до управління тощо); підприємство при цьому розглядається як відкрита соціально-економічна та матеріально-речовинна система. Використання тільки однієї із зазначених засад не дає змоги досягти потрібних результатів — розвитку підприємства в довгостроковій перспективі.
2. Орієнтує на вивчення умов, в яких функціонує підприємство. Завдяки цьому вдається створювати адекватні наявним умовам системи стратегічного управління, що відрізнятимуться одна від одної залежно від особливостей підприємства та характеристик зовнішнього середовища.
3. Концентрує увагу на необхідності збору та застосування баз стратегічної інформації. Аналіз, інтерпретація та застосування інформації для прийняття стратегічних рішень дають змогу визначити зміст та послідовність дій щодо змін на підприємстві завдяки зменшенню невизначеності ситуації.
4. Допомагає прогнозувати наслідки рішень, що приймаються, впливаючи на ситуацію відповідним розподілом ресурсів, встановленням ефективних зв’язків та формуванням стратегічної поведінки персоналу.
5. Передбачає застосування певних інструментів і методів розвитку підприємств (цілей, «дерева цілей», стратегій, «стратегічного набору», стратегічних планів, проектів і програм, стратегічного планування та контролю тощо).
6. Створює передумови для створення такої системи управління, яка дає змогу функціонувати організації у стратегічному режимі, що, у свою чергу, забезпечує її існування в довгостроковій перспективі.
Наведені характеристики не вичерпують сутності концепції стратегічного управління, але дають змогу визначити найбільш істотні її складові, що й будуть розглянуті далі.
Існує багато описів послідовності виконання окремих етапів стратегічного управління (деякі досить детальні, інші — дуже узагальнені), однак з тим, що треба визначити місію (сферу діяльності), проаналізувати зовнішнє та внутрішнє середовище, сформулювати цілі та стратегії їх досягнення, розробити й виконати стратегічні плани, проекти та програми, — погоджуються всі. На практиці процес стратегічного управління не має таких точних, відокремлених один від одного етапів: порушується послідовність, оскільки більшість робіт виконується одночасно, спостерігається повернення до вже «пройдених» етапів для уточнення; межа між окремими видами робіт є дещо розмитою (наприклад, це твердження є дуже актуальним для етапів установлення цілей та визначення стратегій їх досягнення). Проте, стратегічне управління, що являє собою комплексний інноваційний процес, не може відбуватись ізольовано від того, що відбувається на підприємстві: кризові ситуації, конфлікти або, навпаки, прориви в ту чи іншу сферу знань і діяльності. Стратегічне управління не може розглядатися як робота винятково менеджерів вищого рівня управління.
З огляду на необхідність підтримки стратегічної орієнтації підприємства стратегічне управління перетворюється на процес безперервний та динамічний, а отже, одноразовий аналіз і діагностика не можуть бути основою такого процесу, оскільки надають обмежену певним відтинком часу інформацію. Стратегічне управління не претендує на те, щоб дати одне рішення на всі часи, воно, як і будь-який інструмент впливу на об’єкт управління, має свої обмеження (табл. 1.4).
Таблиця 1.4
Обмеження щодо використання стратегічного
управління на підприємстві та шляхи їх подолання
| Обмеження | Шляхи подолання |
| Відсутність системного підходу до формування стратегічного управління на підприємстві | Упровадження системи подвійного управління: стратегічного рівня та децентралізованих підрозділів. Застосування стратегічного контролю та контролінгу. Використання стимулів щодо освоєння стратегічного управління. Формування стратегічної поведінки |
| Конкуренція стратегічних і поточних видів діяльності з перевагою останніх | Розробка системи стратегічних планів, у тому числі стратегічних бюджетів (див. розд. 12). «Захист» стратегічної діяльності за допомогою низки планово-організаційних і соціально-економічних заходів |
| Відсутність надійної стратегічної інформації для управління підприємством | Формування (зміцнення) аналітичних служб підприємства. Побудова систем стратегічного моніторингу та контролінгу: ― зовнішнього середовища; ― внутрішнього середовища |
| Брак у персоналу навичок стратегічного управління | Спеціальна підготовка кадрів управління, особливо вищого рівня, для всебічного забезпечення функціонування організації у стратегічному режимі. Підготовка та підвищення кваліфікації персоналу щодо прийняття стратегічних рішень, а також їх застосування та аналізу наслідків |
| Опір змінам у вигляді «ліквідації загроз» ОСУ, розподілу влади, прав, обов’язків та відповідальності, способу мислення та звичних ритуалів, що існують на підприємстві | Створення структури, що здатна змінюватись. Спільне прийняття стратегічних рішень. Управління опором. Формування стратегічного мислення та поведінки |
Зміни в законодавстві, цінах на енергоносії та інші види товарів і послуг, у технології, організаційних формах підприємств і формах їхньої власності, наявність конкуренції не лише з вітчизняними фірмами доводять, що ми живемо у світі, який швидко змінюється і найчастіше не в тих напрямках, які нам були б до вподоби. Підприємства стикаються з невизначеністю, непередбачуваними ситуаціями, коли еволюційний підхід, екстраполяційні прогнози та плани, які побудовані за «прирісними» методами, не можуть забезпечити правильної орієнтації в середовищі та підготовки підприємства до майбутнього, а отже, і виживання.
Стратегічне управління — багатоплановий, формально-поведінковий управлінський процес, який допомагає формулювати та виконувати ефективні стратегії, що сприяють балансуванню відносин між організацією (включаючи її окремі частини) та зовнішнім середовищем, а також досягненню визначених цілей.
Так само як важко уявити собі два однакові підприємства, неможливо створити тотожні системи стратегічного управління. Характерні особливості системи стратегічного управління певного підприємства залежать від взаємодії таких чинників:
· галузевої належності;
· розмірів підприємства (залежно від галузевих особливостей);
· типу виробництва, рівня спеціалізації, концентрації та ко-
операції;
· характеристик виробничого потенціалу;
· наявності (відсутності) науково-технічного потенціалу;
· рівня розвитку управління;
· рівня кваліфікації персоналу тощо.
Різні підходи до побудови системи стратегічного управління потребують чіткого уявлення про переваги цього явища в діяльності окремих підприємств, які в загальному вигляді можна сформулювати відповідно до мети стратегічного управління.
Мета стратегічного управління — це побудова такої динамічної системи, яка давала б змогу забезпечувати своєчасне визначення місії, цілей та стратегій, розробку і виконання системи планів (як інструментів реалізації стратегічних орієнтирів), удосконалення підприємства та його окремих підсистем, що є основою для підвищення його конкурентоспроможності та існування в довгостроковій перспективі.
З огляду на сказане подаємо принципову схему стратегічного управління підприємством (рис. 1.5).
Розгляду змісту окремих її складових і присвячено наступні розділи.
