1.8. Учення про «Справедливу ціну»
Учення про «Справедливу ціну»
Бог дав людям для загального користування блага природи, характерними ознаками якої є простота і схожість, а також те, що всі люди від природи є рівними. З цього випливає, що приватна власність суперечить природі.
Нові відносини з’являються в торгівлі. Чи потрібна вона? «Бізнес» відвертає людей від служіння Богу, він є водночас і добром, і злом. Християнство винне в тому, що протягом VI—X століть Європа перебувала у темряві віків. Однак термін «тьма віків» не відображає кардинально важливі для європейської цивілізації події. Частина інститутів Римської імперії, що розпалася, послужила будівельним матеріалом у формуванні економічних, політичних, моральних складових у новоствореній Римській імперії Карла Великого, імператора франків, яка включала в себе як у минулому римські провінції, що здебільшого не змінили свого устрою, так і регіони варварів — германців, вандалів, що свого часу зруйнували Рим. Поява терміна «феод» припадає на цю саму епоху. Його зміст розкриває лист Одона королю Франції: «Дивуєш ти мене дуже, мій государе, як настільки швидко, не розібравши справи, присудив ти мене недостойним феоду твого, бо родовитість у мене є. Якщо справа стосується виконання служби... служив тобі і при дворі, і в війську, і на чужині¼ Бога і душу свою ставлю у свідки, що краще виберу смерть на своєму феоді, ніж без свого феоду».
За рівнем розвитку імперія багатополюсна. Вочевидь, саме це й спричинило її стрімкий розпад після смерті Карла Великого. Але розпад вже регіонів, реформованих певною спільнотою. Головний критерій — сільське господарство, що вийшло на високий рівень. Замість перелогу, двоколки перейшли на триполку, змінився набір сільськогосподарських злаків. Замість полби впроваджено пшеницю, овочі, виноградарство, тваринництво, птахівництво, бджільництво. Зросла врожайність.
Відбулися зміни і в землеволодінні. Для германців — сусідська община-марка, де присадибна ділянка його власність, луки, пасовища, озера, ліси — власність общини. Але пасовище — в общинному користуванні. А відтак на ділянках, а вони черезполосні, всім потрібно сіяти одну культуру, що робить землю неродючою, вона вибуває з раціонального користування (повинна відпочивати). Таке землекористування не відкривало можливостей для пошуку нових шляхів і засобів підвищення родючості ґрунтів та ефективності праці. Неминучою є поява власності панівної верстви, передусім воєначальників.
Один із королів франків, розподіляючи здобич, вирішив забрати її, але його воїн нагадав, що всі мають отримати по рівній частині, і розрубав чашу. Хлодвігу це не сподобалося, і він розрубав його голову, як чашу. «Немає рівності — я вождь». Цей приклад свідчить про те, що неминуче мало відбутися збільшення землі у родової знаті за рахунок обезземелення інших.
Частка рядового воїна в захоплених областях — аллод. Його доля також була вирішена — він мав змінити власника. Селянський наділ міг збільшитися тільки за рахунок землі великих земельних власників, зокрема й монастирів.
З’являється орендар — вчорашній общинник, власник аллоду, залишається з часів Риму пекарій у різних проявах (він бідний, земельну ділянку отримав на основі ренти — або відробіткової, або натуральної, або грошової).
Ось перелік щорічного оброку з одного кріпацького наділу, встановлений Сен-Жерменським монастирем: півбика або 4 барана — на військові справи (це на першому місці), по 4 динарія (приблизно 1/10 г золота) поголовної податі, 1250 літрів зерна на кінський корм, 100 теснин — 100 драней не з панського лісу, 6 курей з яйцями, через два роки на третій — однорічну вівцю, а також пахати монастирські поля під озимі та ярові три дні на тиждень і виконувати інші доручення монастиря[1].
У переліку повинностей частка грошей є незначною. У господарстві селянин на правах індивідуальної власності: присадибна ділянка, знаряддя праці, включно ткацький станок і гончарний круг, коні, воли, продуктивні тварини, птахи, бджоли, його не можна вбити, і потрібно проявляти до нього піклування (Рим це робив шляхом інститута пекаріїв, цей інститут залишається й у франків). Судовою владою наділені сеньйори. Господарство натуральне, тільки незначна частина — ринок (гроші для сплати оренди, податків).
Господарство феодала замкнуте, немає економічних зв’язків з іншими великими землевласниками.
Ось що зазначено в офіційному документі «Капітулярій про маєтки» Карла Великого: «Нехай управлінці наші щороку до Різдва Христова чітко і по черзі повідомляють нас про всі доходи, щоб ми знали, що і скільки маємо. Скільки сіна, скільки дров і факелів, скільки тьосу¼ скільки овочів, скільки пшона й проса, скільки вовни, льону й коноплі, скільки плодів з дерев, скільки горіхів і горішків¼ скільки з грядок ріпи¼ скільки шкіри та хутра, рогів, скільки меду та воску, скільки сала, жирів та мила, скільки вина ягідного, вина вареного, меду, напоїв і оцту, скільки пива і вина виноградного, зерна нового і старого, скільки курей, яєць і гусей, скільки від риболовів, ковалів, зброярів і чоботарів¼ скільки від токарів і сідельників, скільки від слюсарів, скільки від рудників залізних і свинцевих, скільки тяглових людей, жереб’ят і кобилок»[2].
Перелік натуральних хабарів широкий, але гроші в ньому згадуються лише раз. Однак очевидно, що добра врожайність має високу ціну. Жорстока експлуатація, безправ’я, безвихідь, а тому християнство лякає людей апокаліпсисом, тьмою віків.
Саме у цей час, у VIII—IX ст., відбувається історична подія — переворот в аграрних відносинах. Утворення великого землеволодіння з багатьма малоземельними землеробами-селянами з певним рівнем агрокультури і ремесла, позбавлених власності на пасовища та землю, але наділених правом користування, особисто залежних, позбавлених прав і свобод. На відміну від римських аграрних відносин, франкський селянин був особисто зацікавлений у результатах праці, він міг і був зобов’язаний розвивати підприємливість. Рабські відносини згубили аграрну технологічну революцію в Римі. Феодалізм покінчив з общинним користуванням пасовища — основи родоплемінної організації землеробства, що унеможливило пошуки нових шляхів і засобів підвищення родючості ґрунту та ефективності виробництва. Вочевидь, були втрачені моральні цінності, характерні для сільського життя: взаємодопомога, доброчинність, рівність. Відбуваються зміни всередині панівного класу. Бенефіцій поєднується з відносинами васалітету, на відміну від відносин селянина і феодала. Це закріпило ієрархічні відносини всередині класу, підпорядкувало дрібних великим, а великих ще більшим, що посилило централізацію й лягло в основу абсолютистської монархії.
Монархія Карла Великого була тим центром, з якого розвинулися європейські держави: Франція, Німеччина, Італія. З неї виокремилися три національності, кожна з яких прагнула до внутрішнього об’єднання. Пізніше, коли мореплавство почало відігравати важливу роль, до них приєдналася острівна Англія. Саме вони стали локомотивом становлення та успішного функціонування індустріальної цивілізації.
Завдяки Карлу Великому католицизм утвердився як світова релігія. Він вивів на папський престол римського єпископа, щоправда не дав йому тих прав, які він міг мати в середні віки. Криза християнства в ХІ ст. — наслідок політики, яку воно проводило в VI—X ст., коли земне життя було тільки іспитом перед загробним, що не сприяло пошуку шляхів поліпшення життя.
З ХІ ст. починають розвиватися міста, створюються торговельні корпорації, з’являються залишки продуктів у селян і сеньйорів-землевласників, які їм потрібно продати міському покупцю — новому класу, класу ремісників, які можуть існувати, тільки збуваючи свою продукцію. Будуються храми, організовуються хрестові походи — база розвитку грошового обігу. Виникають нові форми відносин продавця й покупця, кредитора й боржника, які набувають важливого значення. Відроджується Римське право, у підґрунті якого лежала теорія приватної власності, свобода договору. Ринкові відносини відроджуються й у Європі. Розв’язання суперечностей які склалися на той момент, церковники знайшли в ученні про справедливість ціни й гріховність стягнення процента.
Гріховність процента заперечували каноністи у своєму вченні про ренту та товариства. Слід зазначити, що вчення каноністів являє собою скоординовану систему поглядів на економічні процеси того часу, але вони вплетені в богослов’я, заземлюючись у сповідальнях і церковних кафедрах. Це вчення справило серйозний вплив на законодавство середніх віків.
Учення про «справедливу ціну» з’являється з відродженням ринкових відносин у середньовічній Європі і належить до раннього Середньовіччя.
Християнство протягом століть засуджувало багатство у формі приватної власності. Учення Євангелія неодноразово закликає людей утриматися від гонитви за багатством, яке може відволікти від служіння Богові, заглушити приховані в людях зерна добра. Егоїстичному присвоєнню багатства християнство протиставило милосердя, яке дається всім, хто просить.
«Хіба Бог такий несправедливий, що розподіляє між нами засоби до життя не порівну, і ти мусиш жити у достатку, тимчасом як інші бідують»[3].
Це релігійне почуття — породження моральності — закріпилося в «природному праві», яке спиралось на дві засади: а) всі люди від природи рівні; б) відмітна ознака природи — простота й схожість. У кодексі церковного права пізнього середньовіччя, який з’явився із зазначенням різниці між природним і цивільним правом в істинних виразах Юстиніанових Інституцій, до двох прикладів заснування природного права — шлюбу та виховання дітей, додані спільність майна і свобода особистості. «Люди повинні користуватися сьогодні всім, що існує у світі», — говорить Клыментій[4]. Та якщо прагнення до особистого збагачення гріховне, то чи можна виправдати торгівлю? Торгівля, очевидно, несе благо суспільству, не всякий торгівець користолюбний. Він мусить утримувати сім’ю, чому допомагає торгівля.
«Якщо позбавитись користолюбства, — розмірковує Тертуліан, — зникне підстава для пошуку прибутку; але якщо ніхто не буде зацікавлений в отриманні прибутку, зникне спонука до того, аби вести торгівлю¼ Але торгівля небезпечна для душі, оскільки навряд чи можливо купцю хоч раз не обманути»[5]. А один з найважливіших постулатів християнства — це те, що порятунок душі вкрай важливий для людей.
Покращання умов у сільському господарстві відбувалося не скрізь і дуже повільно аж до появи відомого надлишку виробленого продукту над мізерним споживанням селянина і зовсім не мізерним — феодала-поміщика. Це поставило людей у відносини продавців і покупців, створило поле розширення ринково-грошових відносин як на селі, так і в містах. Ремісник став відмовлятися від праці на городі та в полі.
Так, повертаючись на історичну арену, економічна проблема — відносини продавця й покупця, кредитора й боржника — набуває першочергового значення.
Церква повинна була відповісти на цей виклик. У підґрунтя римського права, як відомо, покладено необмежену свободу договору [це видно як із Дігеста — кодексу Юстиніана, збірки законів римських імператорів, так і із стислого керівництва з римського права — інституцій, виданих імператором Римської імперії Юстиніаном (534—565 рр. н. е.)].
З погляду вільного договору відносини продавця й покупця не мають піддаватися суспільній оцінці, у тому числі етичній, моральній. Це договір двох індивідів, двох громадян. Це галузь цивільного права. Юрист початку ІІІ ст. Павло говорить (його положення цитуються в Дігестах Юстиніана): «За здійснення купівлі та продажу покупець має природне право купити дешево те, що насправді коштує дорожче, а продавець — продати дорого річ, що коштує дешевше, отже обидва вони мають право обманути один одного».
Та з позиції християнства торгівля гріховна (за деякими винятками). Оскільки покупець і продавець шукають вигоди, тобто чинять несправедливо, вони не турбуються про свою душу, вони забувають Бога, а це — гріх. Принцип християнства «у всьому з людьми поводьтеся так, як би ви хотіли, щоб поводилися з вами» дає підстави для функціонування «справедливої ціни» у теологів.
У найбільш повному обсязі вчення про «справедливу ціну» викладено Фомою Аквінським. Розмірковуючи про розумові та моральні чесноти, він довів поняття справедливості, яку визначає як «постійне і тверде бажання давати кожному те, на що він має право»[6]. Схема доводів: по-перше, справедливе все те, що узгоджується з Римським правом; по-друге, те, що природно для всіх та не є гріховним; по-третє, операція — це один з варіантів подарунка, де вигода більша, ніж ціна подарунка. А відтак він спростовує настанови Римського права: по-перше, закони божеські не можуть бути спростовані законами людськими, які заохочують нечесні вчинки (обман), по-друге, порок не стає меншим через те, що він природний для всіх, по-третє, справедливість торгівлі не дорівнює справедливості у дружбі.
Ось такий спосіб доведення існування справедливої ціни речей. Отже, Фома Аквінський стверджує, що кожна річ має свою визначену «справедливу ціну», установити яку можна точно. Утім це твердження не стало аксіомою, оскільки вивчення цього економічного феномену не завершено й сьогодні. Але «справедлива ціна» є історичним фактом.
Європейська цивілізація тривалий час розвивалася повільними темпами аж до ХIV—ХVIII ст., коли почалось і відбувалось їхнє прискорення, і це було обумовлено ринковими відносинами.
Матеріальною першоосновою цього розвитку став прогрес у сільському господарстві. Значна частина населення, що зазнавала політичних, соціальних утисків, біологічних випробувань, була зайнята в сільському господарстві, де панували примітивні знаряддя праці, коли потреби сім’ї задовольнялися за натуралізації господарських зв’язків. Селянин у своєму господарстві виготовляв одяг і взуття, предмети побуту, добре знаючи, які витрати на їх виробництво були необхідні. З появою нової соціальної одиниці — ремісників, які довгий час вели ще й сільське господарство, і з виникненням гільдій справедлива ціна за вироби стала очевидною, точно вирахуваною за кожний вибір, бо ремісники були добре інформовані про витрати своїх колег у місті.
«А оскільки досвід показав, що на окремих осіб не можна покладатись у тому, щоб вони добросовісно призначали ціни речам згідно з їхньою справжньою вартістю, то звідси випливало, що державна влада, місто або гільдія мусили взятися за це і визначити справедливу і помірну ціну»[7].
Учення про «справедливу ціну» виступає як дальший розвиток догматів гріхів щодо людини доброчинної, цього продукту розкладу родоплемінного устрою і соціальної диференціації. У нових умовах, коли соціальна диференціація посилилася, ідеологія християнства, як головна духовна влада, повинна була знайти нові форми виправдання диференціації. За збереження природного права з’являються цивільне право і церковне право.
Цивільне право сформульовано в римському праві, але воно історично не діяло в умовах феодальних ринкових відносин в Європі після краху Римської імперії. Світська і духовна влада були типові для середньовічної Європи. Боротьба між ними, що набувала різних форм у національних утвореннях проти нових відносин, що руйнували феодальні, мала породити вчення про «справедливу ціну». Воно справило неабиякий вплив на формування національної економічної політики країн Західної Європи.