2.2. Виникнення і розвиток соціологічної науки: класична со-ціологія кінця ХІХ початку ХХ сторіччя
Простежуючи далі розвиток соціологічної думки, спробуємо відповісти, насамперед, на запитання: що сприяло виокремленню соціології в самостійну науку?
У соціально-економічному плані — це передусім розвиток капіталізму в першій третині XIX ст., який поставив проблеми суспільних відносин у центр соціального знання. Соціологія як наука про суспільство мала пояснити природність і закономірність капіталізму і всього, що з ним пов’язано.
Водночас витоки соціології слід шукати не тільки в розвитку капіталізму, в його потребі мати об’єктивне наукове знання про власні соціальні процеси. Коріння соціології має і загальноцивілізаційну природу. Саме в ті часи спостерігався загальний соціальний прогрес. Появу соціології можна розглядати як відгук на це явище. Його вивчення безумовно потребувало окремої науки. Тому не випадково вже в перших соціологічних конструкціях цьому приділялась неабияка увага. Отже, не слід переоцінювати соціально-класові аспекти появи соціології (як це робили вітчизняні вчені ще донедавна).
Соціальне мислення, розвиток якого покликав до життя соціологічну науку, мало принаймні дві чітко виражені орієнтації — консервативну й ліберальну. Згідно з першою суспільство складається з відносин та інститутів, але не з індивідів. Конкретній людині відводилась незначна роль. Отже, суспільство стояло над людиною.
Ліберальна орієнтація виходила з іншого уявлення про співвідносини людини й суспільства. Хоч вона також розглядала суспільство як механічний організм, що складається з окремих частин, та все ж визнавала значну роль людини в ньому.
Обидві орієнтації відіграли певну роль у появі та дальшому розвиткові соціології, оскільки питання про відносини суспільства й людини є одним із центральних у цій науці.
На розвиток соціології вплинуло також учення марксистів, зокрема їхні погляди на соціальну нерівність і класові відмінності, суспільні суперечності, класову боротьбу.
Суттєве значення для виникнення соціології мали поява емпіричних досліджень, зв’язаних із соціальною статистикою, а також досягнення природознавства, які могли бути використані для пояснення соціальних процесів і явищ.
Проте головна причина розвитку соціології полягала в тому, що соціальні відносиниускладнилися, що філософські науки не могли вирішувати проблеми традиційними методами. Для осмислення нових соціальних процесів необхідна була і нова наука — соціологія. наприкінці першої половини XIX ст. настільки
У розвитку офіційної соціології вирізняють чотири етапи.
Перший етап розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на «позитивних», емпірично обгрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIX сторіччя. Він характеризується інтенсивним розвитком емпіричних соціологічних досліджень, однак між ними і соціологічною теорією поки що немає системного зв’язку. У методології переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соціологічного знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм тощо. У цей період формується і набуває поширення марксистська теорія.
Другий етап становлення офіційної соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х років ХХ сторіччя. На цьому етапі відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії. Увагу соціологів привертають соціальні дії і взаємодії, розробляються методи «соціології, здатної зрозуміти», концепції соціології особистості, налагоджується системний зв’язок між теорією і соціологічними дослідженнями (зокрема в науковій діяльності класиків соціології М. Вебера та Е. Дюркгейма), відбувається інституалізація соціології як академічної дисципліни. Її включають до навчальних планів університетів, створюють перші кафедри і факультети, професійні асоціації соціологів тощо.
Третій етап розвитку соціології, що охоплює період кінця
20—70-х років ХХ сторіччя, характеризується формуванням основних її сучасних теорій, галузевою диференціацією, дальшим удосконаленням методів дослідження.
Четвертий етап розпочинається з 80-х років. Його зміст зв’язаний з новітньою соціологією, вирішенням проблем сучасності.
На початковому етапі в ХIX ст. соціологія розвивалася під впливом позитивізму й натуралізму.
Програмні методологічні й світоглядні настанови позитивізму було сформульовано А. Сен-Сімоном (1760—1825), а основні концепції розроблено в працях О. Конта і Г. Спенсера. Працюючи сім років особистим секретарем у А. Сен-Сімона, О. Конт запозичив у нього багато ідей. Так, у книзі «Нарис науки про людину» А. Сен-Сімон писав, що вчення про людину до того часу було здогадним. Відтак його слід вивести на рівень науки, надавши йому позитивного характеру, обгрунтувавши його спостереженнями і застосувавши до нього методи пізнання, якими користуються інші галузі науки. Саме ідеї позитивізму розвивав О. Конт (1798—1857). Головним спрямуванням позитивізму була відмова від умоглядних, абстрактних міркувань, створення «позитивної» соціальної теорії про людину і суспільство, яка мала стати так само доказовою і загальнозначущою, як і природничо-наукові теорії. У дослідженнях позитивісти використовували спостереження, порівняльний і історичний, математичні методи та експеримент.
Позитивістське соціологічне спрямування не визнавало ні ідеалізму, ні матеріалізму, а виходило з тези, що все справжнє позитивне знання можна отримати лише як результат дослідження окремих спеціальних наук чи їх синтетичного об’єднання, і що сама лише філософія не може претендувати на вичерпне дослідження реальності.
О. Конт, який запровадив термін «позитивізм», дотримувався думки, що наука не пояснює, а лише описує явище, відповідаючи не на запитання «чому?», а на запитання «як?», а відтак усі її претензії на розкриття причин та суті явищ, що відбуваються, є цілком безпідставними. Воно характеризується намаганням виходити із позитивного, тобто фактичного, усталеного, безсумнівного.
Позитивне знання — це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах на доказовості. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обгрунтування теорій, які б мали таку ж доказовість, як і природничо-наукові; на факти і з’ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи ті події та процеси. Оця відмова позитивізму давати причинні (каузальні) пояснення була його найслабшою ланкою і зазнавала згодом найбільшої критики.
Конт уважав, що суспільствознавство має грунтуватися на фактах, досліджуючи соціальні явища емпірично та аналітично, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абстрактних структур і стати «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, Конт спочатку називав її соціальною фізикою, а лише згодом запропонував термін «соціологія».
За аналогією з фізикою О. Конт у соціології розрізняв соціальну статику, або теорію соціального порядку, і соціальну динаміку, що досліджує сутність соціального прогресу, основні етапи соціального й культурного розвитку суспільства, вирішальним чинником якого є інтелектуальний розвиток людства. Соціальна статика вивчає суспільство в стані цілісності та рівноваги його елементів, умови існування й закони функціонування суспільної системи. Соціальна динаміка досліджує суспільство за переходу від одного стану до іншого, закони розвитку і зміни соціальних систем.
Ідея «соціальної фізики» сягає XVII ст. Наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. її активно пропагував А. Сен-Сімон. Проте до О. Конта ніхто не зміг розвинути цю ідею з такою повнотою, системністю та аргументованістю. «Соціальна фізика», чи «соціологія», за О. Контом, не передбачала зведення соціальних фактів до фізичних. Специфіку соціального враховано О. Контом у межах «позитивного синтезу» — своєрідної енциклопедії наукового знання, заснованої на ретельно розробленій класифікації наук, що зберегла певне значення і до нашого часу. Класифікація наук, за О. Контом, — це поділ наук відповідно до їх предмету і методів на «абстрактні» (що вивчають закони певних явищ і процесів) і «конкретні» (що застосовують ці закони до конкретних сфер). Вся система наук, за О. Контом, являє собою ієрархію, що відображає в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від загального до конкретного. Кожна наступна сходинка в розвитку знання — наука більш високого порядку — сприймає попередню як необхідну передумову, якої, однак, недостатньо для з’ясування (пояснення) специфічного змісту науки більш високого рангу. Застосувавши цей принцип О. Конт вибудував такий ієрархічний ряд наук: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія.
Соціологія грунтується на законах біології і без них неможлива, але має, як стверджував О. Конт, певні особливості, які зумовлюються взаємодіями індивідів. Ці взаємодії, на його думку, особливо ускладнюється внаслідок впливу одного покоління на інше, попереднього на наступне. Такий підхід був на той час новаторським, так само як і вимога до соціології вивчати закони соціальних явищ, обгрунтовувати ймовірність своїх висновків фактами в їхньому взаємозв’язку.
Отже, специфіка соціологічного підходу О. Конта до вивчення суспільного життя полягала в тім, що він був прихильником теоретичного дослідження законів соціальних явищ за допомогою загальнонаукових методів, а не філософських спекуляцій.
Досліджуючи характерні особливості суспільства, хід розвитку людського інтелекту, О. Конт першим зробив спробу сформувати основні закони його функціонування і розвитку.
О. Конт вважав, що соціальні зміни в суспільстві обумовлені багатьма чинниками, але визначальним із них є розум, інтелектуальна еволюція. І саме вивчення розвитку людського інтелекту (розуму) є висхідною основою для дослідження соціального розвитку загалом. В цьому сенсі О. Конт підкреслював, що інтелектуальний розвиток індивіди і суспільства має три стадії. Закон трьох стадій, за Контом, є основним соціальним законом, за яким розвивається суспільство і який здатний перетворити донаукові знання про суспільство чи людину в наукові. Згідно з цим законом усі знання у своєму формуванні проходять такі стадії:
· теологічну (до 1300 р.), коли знання виникають спонтанно і не мають доказів;
· метафізичну (1300—1800 р.), коли переважають абстракції чи умоглядні сутності, що беруться за реальність і традиційні вірування замінюються «негативною» філософією;
· позитивну (з ХІХ ст.), яка базується на точній оцінці соціальної дійсності, історичної реальності інтеграція і раціональна організація суспільства відбувається під впливом позитивної філософії. На думку Конта, від загального рівня людського знання залежить стан техніки, ремесел, промисловості тощо.
Зміни людського інтелекту є основою змін соціальної організації суспільства. Отже, контівський закон трьох сходинок розвитку людського інтелекту є теорією загального соціального розвитку.
Другий закон, який був означений О. Контом — це закон поділу і кооперації праці, завдяки дії якого утворюються різні соціально професійні групи, урізноманітнюється суспільство, підвищується життєвий рівень людей. Проте саме поділ праці призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до конкуренції та експлуатації, до руйнації таких підвалин суспільства, як солідарність і злагода. Поділ і кооперація праці сприяють розвитку лише професіональної солідарності, об’єднанню соціальних почуттів представників тих самих професій і формуванню ворожого ставлення до інших, появі корпорацій і корпоративної егоїстичної моралі, утворенню класів і змінам структури суспільства.
У структурі суспільства, О. Конт вирізняв чотири класи:
· перший — представники наукового, філософського, естетичного видів діяльності. Цей клас займає вищий щабель в соціальній структурі суспільства;
· другий — представники виробництва і торгово-фінансової сфери (банкіри, торговці і підприємці);
· третій — землероби;
· четвертий — ремісники.
Відносини між класами, за О. Контом, розвиваються саме на основі поділу праці і кооперації їх діяльності. Положення, які займають капіталісти, на думку О. Конта, утворюється не внаслідок зловживань силою та багатством, а внаслідок загального характеру їх функцій в суспільстві. Діяльність і відповідальність виконавців менш значимі і вужчі, ніж у роботодавців. Тому витоками існуючої підлеглості, звісно є поділ праці, хоча він пов’язаний із різними індивідуальними особливостями людини, її спадковими схильностями. Один від природи схильний до командування, а інший — до покори. Тому індивідуальні схильності знаходяться в гармонії зі станом соціальних відносин в цілому, а загальна субординація є неминучою і необхідною.
Гарантом цілісності суспільства за таких умов, на думку Конта, може бути у сфері політики держава, а у сфері моралі — релігія.
О. Конта називають «батьком соціології». Значення його праць для розвитку соціології важко переоцінити.
О. Конт першим обгрунтував необхідність наукового підходу до розвитку суспільства, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на дані спостереження, експерименту та історичного методу тощо.
Контівське пояснення явищ природничими законами стало підгрунтям багатьох напрямків соціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством — у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Чарльза Дарвіна (1809—1882). Одним із представників такого підходу був найвпливовіший європейський соціолог того часу англієць Г. Спенсер (1820—1903).
Він теж названі біологічні чинники розглядав як і соціальні. Проте Г. Спенсер не обмежився соціал-дарвінізмом і запровадив новий підхід до вивчення людського суспільства, який згодом став називатися загальною теорією систем. Ця теорія грунтується на трьох постулатах: органіцизмі, ідеї соціальної еволюції та структуризації суспільства з допомогою соціальних організацій — інститутів. За Г. Спенсером, суспільство копіює та відтворює живий організм, а це означає, що ним управляють біологічні закони, відповідним чином адаптовані. Так, закон боротьби за існування, виведений Ч. Дарвіном для біологічного середовища, Г. Спенсер трактує як закон класової боротьби для середовища соціального.
Ототожнюючи суспільство з біологічним Г. Спенсер стверджував, що кожний елемент структури соціальної системи виконує свої функції: землеробство і промисловість — функцію харчування, торгівля — кровообігу, армія — захисні функції шкіри, транспорт — кровоносних судин тощо.
Суспільство, на думку Спенсера, як і живий організм нормально функціонує лише за умови злагодженої взаємодії його органів підсистем. До складу суспільної системи, за Спенсером, входять продуктивна, розподільча та регулятивна підсистеми. Коли їхня взаємодія порушується, виникають різні негативні явища і врешті-решт організм може загинути.
Найціннішою у вченні Спенсера була ідея, згідно з якою людство у своєму історичному розвитку повторює еволюцію органічного світу: ускладнення структури, зростання внутрішньої диференціації суспільних утворень, посилення їх інтегрованості, централізація управління в них тощо.
Порівняння суспільства з організмом дало можливість Г. Спенсеру зрозуміти ряд важливих особливостей функціонування суспільства як соціальної системи і його складових. Він запровадив і розтлумачив такі терміни як «соціальна структура і соціальна функція», «соціальні інститути», «соціальна диференціація і інтеграція». Сучасна соціологія високо цінує вчення Г. Спенсера про соціальні інститути.
Еволюційна теорія Г. Спенсера теж стосувалася суспільства. Первісне суспільство він розглядав як продукт неорганічних, біологічних та психологічних чинників еволюції. Це суспільство відносно однорідне. Проте поступово (насамперед у зв’язку з зростанням чисельності населення і поділом праці) посилюються соціальні відмінності, з’являються нові соціальні функції, спеціалізовані соціальні органи, яким він дав назву «соціальні інститути». За Г. Спенсером, сукупність взаємодіючих соціальних інститутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство. В сучасному тлумаченні «соціальні інститути» — це стала форма організації спільної діяльності, яка передбачає наявність спеціальних установ, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку окремих соціальних спільнот чи суспільства в цілому.
В своїй праці «Основи соціології» вчений вирізняє шість типів соціальних інститутів: промислові, професійні, політичні, церковні, обрядові, домашні. Розглядаючи їх у розвитку, Г. Спенсер убачав дві складові цього процесу — інтеграцію й диференціацію соціальних інститутів. Кожний з цих типів соціальних інститутів включається в певну систему органів. Класифікуючи соціальні інститути за їх функціями в суспільному орагнізмі, Г. Спенсер вирізняє такі три їх системи:
1) продовження роду (сімейні);
2) виробничі і розподільчі (професійні, промислові);
3) регулюючі (обрядові, політичні, церковні).
Спенсер уважав, що органічний світ з’явився із неорганічного, а людина і суспільство — з органічного. Суспільство як організм складається з окремих клітинок (індивідів), але живе довше, ніж ці клітини. Між окремими його органами існує поділ функцій, подібно тому, який притаманний живій істоті.
Згідно з теорією Г. Спенсера в індивідуальному суспільстві індивіди існують за рахунок праці і інших видів діяльності, в яких виявляється їх підприємливість. Держава захищає індивідуальність і намагається сприяти поєднанню інтересів різних індивідів. Індустріальне суспільство базується на вільному співробітництві. Більшість його індивідів пристосовано до промислової праці, в якій краще реалізуються їх особисті інтереси.
Наприкінці XIX ст. під впливом процесу активного формування наукового природознавства, інтенсивного розвитку психологічних досліджень з’являється ряд соціальних теорій, автори яких, порівнюючи соціальні процеси з фізичними, хімічними та біологічними процесами, пояснювали побудову суспільства і його розвиток за допомогою законів фізики та біології, різних природних чинників — кліматичних умов, ландшафту місцевості (географічна школа соціології), расово-антропологічних та біологічних особливостей людей (расово-антропологічна та органічна школи), теорії соціал-дарвінізму (біологічний напрям у соціології).
Органічна школа ототожнювала суспільство з організмом людини і пояснювала соціальне життя біологічними закономірностями, виявляючи загальні закономірності розвитку природи та суспільства. Як відомо, до її появи спроби порівняти суспільство з організмом робили Платон, Г. Гоббс, О. Конт, Г. Спенсер. Представники цієї школи вважали, що суспільство і є організм. Йому притаманні всі властивості організму: цілісність, доцільність, спеціалізація органів. Серед представників органічної школи великою популярністю користувався біогенетичний закон Мюллера—Геккеля, за яким розвиток індивіда в певній формі повторює розвиток людського роду, а окремі народи, держави повторюють уже пройдені людством стадії цивілізації. Використовувалися такі категорії, як «соціальні тканини», «органи», «соціальні хвороби», «оздоровлення», «соціальна гігієна», «розмноження суспільства» тощо.
Якщо порівняти з теоріями, котрі розглядали суспільство як продукт згоди між індивідами, органічний структурно-функціональний підхід до його вивчення був безумовно кроком уперед. У цілому ж концепції органістів не є до кінця науковими. Конкретно-історичне вивчення соціальних явищ вони підміняли довільними аналогіями, соціальні закономірності — біологічними. Такі соціальні явища, як конфлікти, класова боротьба, проголошувалися «хворобами організму». На їхню думку, нормальний розвиток суспільства має відбуватися лише еволюційно.
Расово-антропологічна школа — один із найреакційніших різновидів натуралізму в соціології. О. Гофман наголошує на таких її постулатах:
· соціальне життя і культура є результатом дії расово-антропологічних чинників;
· раси, тобто множини людей, об’єднаних спільними спадковими фізіолого-антропологічними ознаками, є основними суб’єктами соціально-історичних процесів;
· раси різняться за інтелектуальними, творчими та іншими здібностями;
· змішування рас шкідливі з погляду соціального й культурного розвитку;
· соціальна поведінка зумовлюється тільки біологічною спадковістю.
Представники цієї школи переносили на людське суспільство закони «природного добору», боротьби за існування, інтерпретували суспільний розвиток як боротьбу «вищих» та «нижчих» рас і класів. Саме в межах цих концепцій було зроблено спробу довести зверхність, перевагу білої раси над іншими. Ці ідеї пізніше досить активно використовували німецькі фашисти з метою виправдання страшних злочинів проти людства.
Це стосується і ряду висновків геополітичного характеру, що їх дотримувалися представники географічної школи. Ідеться про концепцію життєвого простору, яка визнавалася визначальною в державній політиці. Проте географічна школа продукувала й інші, раціональніші ідеї щодо ролі географічного середовища й окремих його складових (клімат, грунт, ландшафт тощо) у розвитку конкретних типів суспільства, формуванні господарського та політичного устрою різних країн, впливу на життя, звички і вдачу людей. Спочатку ідеї географічної школи, не зважаючи на їхню обмеженість, відігравали позитивну роль, оскільки були спрямовані проти перебільшення ролі суб’єктивного фактора в історії. Зокрема плідною виявилася триєдина формула впливових чинників людського життя (місце проживання, праця, сім’я), запропонована французьким соціологом Ф. Ле-Пле.
З розвитком наукової соціології географічна школа поступово втратила значення, оскільки вона ігнорувала соціально-рушійні сили історичного прогресу, а відтак стала живильним середовищем для обгрунтування реакційних теорій щодо «природних» причин відсталості колоніальних народів, виправдання колоніальної політики панівних держав. У сучасній соціології географічної школи як самостійного напряму не існує. Ці проблеми досліджують соціальна екологія та інші науки.
Теорія соціал-дарвінізму, що як соціологічний напрям сформувалася під впливом еволюційної теорії Ч. Дарвіна, була надзвичайно популярною в кінці XIX — на початку XX ст. Попередником соціал-дарвінізму був Т. Мальтус (1766—1864) автор праці «Досвід закону народонаселення». Представники цієї школи зводили закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції, зокрема до природного добору, і розглядали соціальний прогрес як одвічний процес боротьби за існування, коли виживає тільки найсильніший, найбільш пристосований. Одним із найвідоміших представників соціал-дарвінізму був професор політичних та соціальних наук Йєльського університету У. Самнер(1840—1910). Розвиваючи ідеї Г. Спенсера, У. Самнер відстоював два принципи: 1) усезагальність природного відбору і боротьби за існування; 2) автоматичний і незаперечний характер соціальної еволюції. Виходячи з цих принципів, він розглядав соціальну нерівність як природну й необхідну умову існування цивілізації, доводив стихійність соціального розвитку, принцип вільної конкуренції, виступав проти державного регулювання соціально-економічних проблем, заперечував спроби реформування, а тим більше революціонізування суспільного життя.
У. Самнер, трактуючи звичаї як стандартизовані групові форми поведінки, які виявляються на рівні індивіда як звички, вважав що їхній характер і зміст визначають дві групи чинників:
1) інтереси, бо звичаї є певними видами захисту чи нападу в процесі боротьби за існування (або ж людьми, або ж людьми і природою);
2) мотиви людських дій, головними з яких є голод, сексуальна пристрасть, честолюбство, страх, бо звичаї не є результатом свідомої волі людини. Вони впливають на поведінку людини в такий спосіб, як впливають природні несвідомі сили і імпульси.
В своїй праці «Народні звичаї» (1906) У. Самнер, на основі аналізу великого етнографічного матеріалу стверджує, що звичаї є наслідком задоволення фундаментальних біологічних потреб людини.
Соціал-дарвіністи в певній мірі обгрунтували зв’язок біологічних та соціальних процесів, довели конфліктність та суперечливість суспільного розвитку і через це деякі їхні теорії мали важливе значення для розвитку соціологічної думки. Один із представників соціал-дарвінізму — У. Беджгот (1826—1877), писав, що можна заперечувати проти принципу природного відбору де-інде, але він достеменно панує на ранній стадії розвитку людства: сильніші вбивають слабших як тільки можуть. Причому боротьба відбувається не стільки між індивідами, як між групами, зокрема, із-за намагання одних націй до панування над іншими, і одних національних груп над іншими.
Ще більше на ролі міжгрупових конфліктів у соціальному житті наголошував австрійський соціолог Л. Гумплович (1838—1909). Він уважав, що предметом соціології є вивчення соціальних груп і взаємовідносин між ними. В основу цих відносин він, як і інші соціал-дарвіністи, покладав закон боротьби за існування, і теж не на рівні окремої людини, а в межах міжгрупових суперечностей та протиборств. Головною характеристикою цих відносин він уважав безперервну боротьбу, аж до найжорстокіших та найнещадніших її форм. Тому основним законом суспільства, на його думку, є прагнення кожної соціальної групи підпорядкувати собі будь-яку іншу соціальну групу, яка трапляється на шляху, потяг до поневолення, панування.
Важливим для соціології є також висновок Гумпловича, що в основі міжгрупових конфліктів лежить потяг людей до задоволення матеріальних потреб.
Він стверджує, що завжди і всюди економічні мотиви є причиною будь-якого соціального руху, обумовлюють весь державний і суспільний розвиток.
Серед соціальних процесів особливо вирізняв конфлікт ще один австрійський соціолог — Г. Райтценхофер (1848—1904 рр.). Головною соціологічною категорією він уважав інтерес. Інтерес, на його думку, — це усвідомлення природних біологічних потреб і імпульсів, які обумовлюють боротьбу за існування. Заінтересованість — це основний принцип, що управляє соціальними процесами. Їх існує декілька типів:
· прокреативні (стимулюючі продовження роду);
· фізіологічні (пов’язані з підтриманням життя);
· індивідуальні (пов’язані з самоствердженням);
· соціальні (родинні і групові);
· трансцендентні (релігійні).
Інтереси, потреби, бажання, як рушійні сили соціальної поведінки вивчалися американським соціологом А. Смоллом (1854 — 1926). Інтерес, на його думку, — основна одиниця соціологічного аналізу. Його роль він порівнює з роллю атома в фізиці і стверджує, що все соціальне життя врешті-решт полягає в процесах розвитку, пристосування і задоволення інтересів. Серед найбільш загальних інтересів А. Смолл вирізняє здоров’я, доброт, спілкування, пізнання, красоту, справедливість. Інтерес має два аспекти: суб’єктивний — бажання і об’єктивний — в чому відчувається потреба, бажана річ.
Наприкінці XIX ст. виникає психологічна соціологія, яка справила великий позитивний вплив на розвиток соціологічної думки про працю. Вона сприяла наближенню науки до конкретних проблем особистості, соціальних груп, суспільства загалом сфери праці зокрема.
Її представники намагаються суспільні явища пояснити психологічними чинниками, впливом свідомості, тобто психічними відносинами між індивідами. Так Д. Милль (1806 — 1873) пояснює суспільство на основі індивідуальної психіки; Г. Тард (1843 — 1904) наголошує на визначній ролі у формуванні поведінки людини уподобань; Мак-Дугалл (1871 — 1938) пояснює соціальні явища інстинктами; 3. Фрейд (1856 — 1939) всі соціальні явища пояснює одним єдиним інстинктом — статевим потягом (лібідо). Статевий потяг, за 3. Фрейдом, є основою людської поведінки і психіки, він повинен задовольнятися. Якщо цього не відбувається, то виникає ряд явищ, що потребують певних затрат енергії, і наступає непряме вдоволення статевого потягу людини. Такі трансформації можуть мати позитивні спрямування — наука, мистецтво, винаходи (цей процес називають сублімацією), і негативні — поява різних хворобливих станів (неврозів).
Саме індивідуально-психологічному напрямку наукового пізнання соціологія зобов’язана підвищенням зацікавленості внутрішнім світом людини, вивченням соціально-психологічних відносин між людьми і людськими спільнотами. Проте слід зазначити, що представники цієї науки надто перебільшують роль і значення психологічного чинника в розвитку соціальних процесів і явищ.
Французький учений Еміль Дюркгейм (1858—1917) виробив новий соціологічний підхід, який полягав у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається