2.8. Законодавство про неплатоспроможність і банкрутство

2.8. Законодавство про неплатоспроможність і банкрутство

Поняття неплатоспроможності й банкрутства

У західній юридичній літературі розрізняють два поняття — «неплатоспроможність» і «банкрутство». У законодавстві вжи­вається термін «неплатоспроможність», банкрутство розглядається як кримінально-правовий бік неплатоспроможності.

У юридичній літературі існує думка, що слово «банкрутство» утворилося в середньовічних містах Італії або від bank broken, або bench broken. У перекладі на українську це означає перевернутий стіл (лавка), на якому торгував торгівець або проводив обмін валют міняла. Клієнти, які ставали банкрутами, перевертали стіл на знак протесту[1].

Цілі законів про неплатоспроможність

Сучасне виробництво характеризується технологічною складністю, значними інвестиціями в інновації, посиленням інтеграції та глобалізації. Усе це визначає цілі розвитку законодавства про неплатоспроможність.

У західних країнах основна ідея законодавства про неплатоспроможність полягає в тому, що неплатоспроможне, але функціонуюче підприємство доцільніше зберегти цілком, ніж розпродавати його частинами.

Підприємство, неплатоспроможне з фінансового погляду, не в змозі розплатитися з усіма боргами. Проте воно може бути до-
статньо сучасним технічним і технологічним комплексом із кваліфікованим персоналом і розвиненою соціальною інфраструктурою. У разі розпродажу частинами вартість устаткування й інфраструктури зменшується, страждає також державний бюджет. Держава може втратити великого платника податків. З іншого боку, закон мусить захистити права кредиторів. Якщо права кредиторів будуть обмежені, то вони самі можуть потрапити до числа неплатоспроможних боржників. Це спричинить ланцюжок неплатежів, що завдасть шкоди загальному економічному розвиткові. Отже, законодавство повинно збалансовувати ці обидві важкі проблеми.

Закони про неплатоспроможність у країнах
з розвиненою ринковою економікою

У процесі розроблення законів про неплатоспроможність, по суті, стикаються економічні і правові проблеми на макро- та мікроекономічному рівнях. Це визначає або продебіторський, або прокредиторський напрям у законах про неплатоспроможність.

Французьке законодавство про неплатоспроможність є прикладом макроекономічного підходу до проблеми. Це підтверджується назвою Закону «Про фінансове оздоровлення підприємств».

Пріоритетність цілей визначена в такий спосіб:

збереження діючих підприємств;

збереження робочих місць;

задоволення вимог кредиторів[2].

Відповідно до закону кредитор не може розпочати будь-які дії, пов’язані з поверненням боргів дебітора. Його права захищає суд. Варто звернути увагу й на особливості судової практики. У Фран­ції за фінансовим станом підприємств постійно спостерігає регіональна Рада директорів і суди. Французька юридична практика ведення справ про неплатоспроможність спрямована на застосування превентивних заходів. Якщо у підприємства з’являються ознаки дефолту, то суд пропонує кредиторам і боржникам починати переговори. Президент Торговельного трибуналу може призначити спеціального представника для їх проведення. Кредитори звичайно погоджуються на переговори, хоча вони можуть обмежити їхні права. У разі відмови від переговорів та відкриття судової процедури кредитори можуть втратити великі суми.

Якщо кредитори і боржники не досягли згоди щодо врегулювання свої справи, суд починає справу про неплатоспроможність. Суд може також прийняти рішення про початок процедури про неплатоспроможність на підставі інформації представників трудового колективу, адміністрації підприємства або прокурора. За законом 1994 р. аудитори акціонерних товариств у разі загрози неплатоспроможності зобов’язані негайно повідомити про це адміністрацію акціонерного товариства і представника Торговельного трибуналу.

Законодавство про регулювання неплатоспроможності в США як пріоритетні також розглядає макроекономічні проблеми. Кодекс США про банкрутство 1978 р. передбачає систему реорганізації підприємства-боржника з метою його збереження. При цьому акціонери підприємства-боржника отримують деяке відшкодування, знижку в боргах, у кредиторів виникає можливість узяти під свій контроль підприємство. У юридичній літературі зазначається, що ця схема малоефективна.

Американська система характеризується такими основними рисами:

можливістю для заінтересованих осіб (боржника і кредитора) почати реструктуризацію активів корпорації;

можливістю для менеджерів боржника залишатися менеджерами корпорації тривалий час для «розм’якшення» прав кредиторів (поділ кредиторів на класи, нейтралізація кредиторів, які мають специфічні мотивації усунення боржника як конкурента, та ін.);

тим, що акціонери і кредитори змушені приймати рішення щодо продовження діяльності підприємства;

затягуванням реструктуризаційного процесу, за якого кредитор не може впливати на тривалість і результат процедур;

здійсненням «м’якої» (тобто поступової, пільгової) реструкту­ризації активів, вигідної як для боржника, так і для кредитора. Кре­дитор при цьому може передбачати зміну своїх прав[3].

У літературі зазначається, що, незважаючи на складність, система виявилася прийнятною для американської економіки.

У Великобританії неплатоспроможність регулюється Законом «Про неплатоспроможність» 1986 р., а також відповідними поло­женнями Закону «Про компанії» 1985 р. (з доповненнями) і Закону «Про банки» 1987 р. (з доповненнями).

Неплатоспроможність розуміється як становище компанії, за якого вона не може платити за своїми зобов’язаннями (боргами) у встановлені терміни, а також якщо її зобов’язання перевищують вартість активів. Поняття «банкрутство» застосовується тільки до фізичних осіб.

В англійському законодавстві, як і у французькому й американському, основним пріоритетом є збереження компанії. Закон передбачає реорганізацію неплатоспроможної компанії або її ліквідацію. У Великобританії велике значення надається адмініструванню. Це означає, що управління справами неплатоспроможної компанії передається спеціально призначеному адміністра­тору. До його повноважень входять поточне управління, всебічний аналіз діяльності компанії, вироблення режиму реорганізації і можливого продажу. Процедура адміністрування звичайно застосовується до великих компаній. Для більшості компаній використовується процедура управління майном боржника. Права менеджера такі ж широкі, як і адміністратора. Для врегулювання неплатоспроможності застосовуються також різні види транснаціональних угод між боржником і кредитором[4].

У тих випадках, коли програма реорганізації неефективна або не може відновити платоспроможності боржника, починаються ліквідаційні процедури. Можливі такі варіанти:

добровільна ліквідація компанії;

добровільна ліквідація під контролем кредиторів;

примусова ліквідація за рішенням суду.

У Німеччині в 1994 р. ухвалено новий Закон про неплатоспроможність (Insolvenzordnung). Його особливістю є те, що він спря­мований на захист майнових інтересів кредиторів. Захист виробництва і робочих місць законом не передбачений. Замість раціоналізації, як це ми бачили в законодавстві Англії, Франції і США, на перше місце поставлена ліквідація підприємства боржника. У юридичній літературі зазначається, що метою закону є врятування активів підприємства, що дасть змогу ефективно їх використовувати. Фірми, що не змогли устояти в ринкової конкуренції, рятувати немає сенсу, «під час урегулювання боргів мікроекономічна раціональність не повинна підмінятися макроекономічною метою»[5].

Справа про неплатоспроможність починається з відкриття конкурсного виробництва, призначення конкурсного менеджера, котрий повинен прийняти рішення або про можливість функціонування підприємства, або про його ліквідацію. Щодо майна підприємства боржника застосовується спеціальний режим, що називається «створенням конкурсної маси». До складу цього майна входить усе наявне майно на момент відкриття конкурсного виробництва і придбане нове майно у процесі цього виробництва. У конкурсному виробництві беруть участь кредитори. На зборах кредиторів подається звіт конкурсного менеджера, на підставі якого ухвалюються рішення про подальші дії: 1) ліквідувати підприємство; 2) дозволити підприємству тимчасово функціонувати; 3) уповноважити менеджера підготувати конкурсний план, тобто план відновлення платоспроможності.

У випадку, коли підприємство ліквідується за рішенням суду, провадиться реалізація майна, так званої «конкурсної маси». Збори кредиторів скликаються для прийняття рішень про розподіл отриманих сум і задоволення вимог кредиторів, установлюється черговість погашення вимог.

Якщо збори кредиторів ухвалили прийняти конкурсний план для продовження функціонування підприємства, то боржник може подати такий план. У ньому мають бути визначені права кредиторів, складається також план соціальних заходів. У плані можуть бути передбачені нові кредити для відновлення виробництва. Успішне виконання плану забезпечить погашення боргів і закриття справи про неплатоспроможність.

Закон про неплатоспроможність у Німеччині в літературі зазнає критики. На думку юристів, дія цього закону може завдати шкоди загальному економічному розвитку.

Основні проблеми трансграничної неплатоспроможності

Розвиток транснаціональних компаній і банків, зростаючі потоки руху капіталів, товарів і послуг між країнами обумовили проблеми трансграничної неплатоспроможності. Материнські і дочірні компанії функціонують у різних країнах зі своєю специфічною юрисдикцією. Тому в разі неплатоспроможності дочірньої компанії виникає проблема: за законами якої країни врегульовувати це питання.

Зауважимо, що ні правова теорія, ні правова практика не виробили однакової системи регулювання. Правова невизначеність призводить до колізій, тривалих процесів у прийнятті рішень. Завдання трансграничної неплатоспроможності ускладнюються тим, що в національних законах права кредиторів і боржників різні, сама система регулювання неплатоспроможності організована на підставі різних принципів. Як наслідок, у неплатоспроможного підприємства знецінюються активи, зупиняється виробництво. Така ситуація не може задовольнити ні боржника, ні кредитора.

На практиці питання вирішується з урахуванням належності країн до міжнародних угод, обопільного членства в інтеграційних союзах, історичних та економічних зв’язків і, нарешті, через дипломатичні переговори. Якщо цього немає, то розгляд триває роками.

Теоретичні основи для підготування міжнародних угод

В економічній теорії визначені два підходи до розгляду трансграничної неплатоспроможності:

перший ґрунтується на теорії єдиного виробництва;

другий — на теорії паралельних територіальних виробництв[6].

Відповідно до першого підходу всі основні юридичні процедури повинні відбуватися в одному місці (в одній країні), переважно там, де ведеться основний бізнес або розташована материнська компанія. Згідно з другим підходом, юридичний розгляд справи про неплатоспроможність відбувається одночасно у двох або кількох країнах, де розташовані територіальні виробництва. У юридичній літературі робиться висновок, що шляхи розроблення питання трансграничної неплатоспроможності слід шукати в теоретичній доктрині єдиного виробництва.

Зблизити національні закони про неплатоспроможність буде легше на ідеї єдиного виробництва. Ця концепція дає змогу зберегти виробництво, його технологію, застосовувати методи реабілітації і реорганізації, що відповідає макроекономічним цілям країни-боржника і країн-кредиторів. Проте на практиці під час вирішення питань трансграничної неплатоспроможності враховуються міждержавні відносини, які часто не сприяють проведенню розгляду цього питання в одній із країн. У цьому разі відбувається паралельний розгляд питання у двох-трьох або більше країн залежно від розміщення виробництва.

Необхідно зазначити, що в розглянутих вище національних законах є деякі положення про регулювання трансграничної неплатоспроможності. Так, німецькі суди можуть визнати іноземні судові рішення стосовно активів, що перебувають на території Німеччини. У США суд за заявою іноземної фірми може порушити справу про неплатоспроможність додатково до іноземного розгляду, примусово виконати судове рішення щодо боржника, передати іноземній фірмі або її представникові майно неплато-
спроможної особи. У Великобританії для захисту місцевих кредиторів може бути відкрито повний або додатковий до зарубіжного розгляд. Французькі кредитори, що мають активи на території Франції, можуть порушити справу про неплатоспроможність стосовно будь-якого боржника. Національне законодавство захищає інтереси національних кредиторів.

Проекти конвенцій трансграничної неплатоспроможності

До спроб розроблення конвенцій трансграничної неплатоспро­можності зверталися неодноразово. Відомі двосторонні угоди регулювання неплатоспроможності: німецько-австрійський договір 1975 р., франко-австрійська конвенція 1979 р. та ін. Угоди підписувалися на підставі основних положень приватного права, з чого випливає принцип єдиного виробництва. В угодах передбачалося взаємне визнання іноземних судових рішень, визнання юрисдикції доміцилія або місця основного ведення бізнесу, повноважень іноземного ліквідатора[7].

Відомі неодноразові спроби складання проектів міжнародних конвенцій про неплатоспроможність: Конвенція Європейського економічного союзу 1960 р., Стамбульська 1990 р., Конвенція 1995 р., більш пізні — проект комісії Організації Об’єднаних Націй з права міжнародної торгівлі 1997 р. Жодний із проектів не був ухвалений, проте кожний з них був кроком уперед у врегулюванні проблеми трансграничної неплатоспроможності. Глобалізація світової економіки ставить невідкладні завдання щодо цієї складної юридичної проблеми.