3. 3. Виникнення ісламу. Арабський халіфат

Іслам як релігія сформувався на початку VII ст. у південно-західній частині Аравійського півострова у період розпаду родоплемінного ладу й утворення Арабської держави. Засновником і проповідником цієї релігії був Мухаммед ібн Абдаллах (570—632), який у 610 р. проголосив себе посланцем єдиного Бога.

Географічно іслам виник і поширився приблизно там, де виникли та поширилися за кілька століть до нього іудаїзм та християнство, тому іслам запозичив багато ідей та положень цих релігій.

Мешканці великих міст Західної Аравії завдяки діяльності іудейських та християнських проповідників були ознайомлені з ідеєю єдинобожжя — головної в новій релігії, що відрізняла її від традиційних язичницьких культів.

Згідно з переказами, Мухаммед вперше виступив із проповіддю нової релігії у своєму рідному місті Мекка. Але тут він не здобув визнання. Рід, вихідцем з якого був новоявлений пророк, не користувався особливим впливом у місцевій громаді. Тривалий час населення Мекки залишало поза увагою його проповіді. Байдуже до них поставилися і бедуїни — жителі пустель, які не бажали відмовлятися від традиційних язичницьких культів. У своїх проповідях Мухаммед засуджував язичників та їхніх богів, котрим поклонялися мекканці, й утверджував єдиного Бога: "Немає Бога, окрім Аллаха". А себе Мухаммед називав посланцем Бога —: його Проро­ком. Але ця теза не була сприйнята знаттю.

Мекка в VI ст. відігравала роль релігійного центру Західної Аравії, була місцем прочанства для язичницьких аравійських племен. У місті зна­ходилося головне святилище — камінь Кааба. Розташоване поблизу Кааби джерело Земзем також вважалося священним. Мекканській знаті, на­самперед представникам роду Омейя з племені курейш, торгівля з проча­нами та обслуговування їх приносили значні прибутки і зміцнювали їхній вплив у бедуїнських племенах. Тому у проповідях єдинобожжя вони вба­чали загрозу своєму впливові та матеріальному добробуту.

У своїх проповідях Мухаммед схвалював хороші вчинки, за які людина матиме нагороду у потойбічному світі. Крім цього, він засуджував купців і лихварів, які обдурюють своїх покупців. Подібні заклики не змогли кон­солідувати соціальний рух низів. Усі ці обставини призвели до законо­мірного наслідку: проповіді Мухаммеда в рідному місті, незважаючи на всі його намагання, успіху не мали. Проти нього виступили верхівка курей-шитів і навіть деякі члени його сім'ї. Йому довелося втекти з Мекки в Ясріб (давня назва Медини).

Переселення перших мусульман (ті, хто приймав нову релігію, назива­ли себе мусульманами, тобто покірними Богові) у Медину означало велике досягнення Мухаммеда. Він зумів вміло використати об'єктивні супереч-

ності, що існували між двома містами. Мекка, розташована на перехресті торговельних шляхів з Ємену в Палестину, Ірак, Єгипет, поєднана морем зі Східною Африкою, до того часу вже перетворилася на великий торго­вельний центр Західної Аравії.

Медина змагалася з Меккою в торгівлі. Крім цього, мединські земле­роби та ремісники зверталися за позиками до мекканських лихварів, тому нерідко потрапляли в залежність від них. Соціально-економічні супереч­ності між Мединою і Меккою, їх суперництво нерідко переходили в збройні конфлікти між мешканцями двох міст.

Мухаммед закликав послідовників нової віри боротися з тими, хто не бажав сповідувати іслам. І хоча в цих проповідях безпосередньо не йшлося про мекканців, для жителів Медини такий заклик мав досить однозначний зміст. Іслам, таким чином, на першому етапі свого поширення став ідеоло­гічним виявом ставлення мединців до економічно сильніших суперників з Мекки.

У своєму вченні Пророк виступив провісником нової спільноти людей, що засновується не на кровній спорідненості, а на єдиній вірі.

Тому він дозволив їм сповідувати свою релігію. Ворогами нової релігії, яких належало привернути до ісламу або знищити, проголошувалися лише язичники-ідолопоклонники.

Так, внаслідок конкретних історичних умов, що існували в Аравії на момент зародження нової релігії, формувалося ставлення ісламу до інших культів: терпимість до іудеїв та християн і непримиренність до язичників і безбожників.

Заклик Мухаммеда об'єднатися незалежно від етнічної та племінної належності був новим поштовхом для об'єктивних соціально-економіч­них і політичних процесів. Досить швидко Мекка усвідомила вигідність ісламу: оскільки Мухаммед визнавав Каабу як святиню, вона одержала статус ісламського релігійного центру, тобто залишилася традиція прочан­ства в Мекку. Мекканська знать, а також більшість арабських племен на­вернулися в іслам. Так відбулося об'єднання арабів. Мухаммед став гла­вою Арабської держави і засновником мусульманської віри. Основні по­ложення ісламу викладені у священній книзі мусульман Корані (після смерті Мухаммеда). Чимало бедуїнських племен Аравії приймали іслам добровільно. Вони не тільки визнали Мухаммеда своїм вождем, а й зобов'я­зувалися сплачувати данину у фонд мусульманської громади, а також іслам­ський релігійний податок.

Першочерговим завданням ісламу було прилучення до цієї релігії но­вих і нових народів, переважно мирними засобами. Але проти тих, хто не хотів сповідувати іслам, оголошувалася священна війна — джихад. Разом з релігійними догматами запроваджувалися нові закони, нові державні струк­тури.

Після смерті Мухаммеда Арабською державою управляли халіфи ("за­місники Пророка"), тому вона дістала назву Арабського халіфату.

Арабський халіфат на середину VIII ст. став великою феодальною імперією. До його складу (крім країн Арабського Сходу) увійшли Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північно-Західна Індія, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півостро­ва (Андалусія). Араби насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина цих країн була арабізована, інші зберегли свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова посіла в науці місце аналогічне латині у середньовічній Європі.