3. БІЛОВЕЗЬКІ УГОДИ: ЕЙФОРІЯ (УКРАЇНА) І ШОК (РОСІЯ) Частина 1.

БІЛОВЕЗЬКІ УГОДИ: ЕЙФОРІЯ (УКРАЇНА) І ШОК (РОСІЯ)

Соціально-економічні потрясіння та ідеологічні катастрофи останніх років, що мають місце в Євроазіатському регіоні, виявляють той факт, що особливості життя і розвитку сучасного суспільства де­терміновані не стільки його матеріальними процесами, скільки тими, що відбуваються у сфері людської свідомості й власне культури в її широкому розумінні. Радикальні зрушення в умонастроях людей призводять до рішучих змін в політичному та економічному житті країни.

Одним з фундаментальних у філософсько-історичних досліджен­нях є питання ідентичності соціальних феноменів. Те чи інше його ви­рішення зумовлює побудову усіх подальших концептуальних констру­кцій, якими керується історичне дослідження при відборі фактів, ви­шукуванні їх послідовності, їх оцінці та інтерпретації тощо. З огляду на доцільність прояснення логіки цього поняття важливо висловити кілька методологічних зауважень.

Перш, аніж про щось говорити, потрібно визначити предмет роз­мови, тобто ідентифікувати його у певній сітці більш загальних по­нять та у його специфічних рисах. Це означає, по-перше, чітко окрес­лити предмет, щоб під час дискурсу він зберігав тотожність само­му собі, аби не відбувалася непомітно підміна змісту термінів, коли нібито говориться про одне, але мається на увазі інше, хоча і познача­ється тим самим словом. А по-друге, зважаючи на об'єктивний про­цес генезису самого предмета (наприклад, "Європа" на початку 2-го тисячоліття — це дещо інше, ніж "Європа" на початку 3-го тисячоліт­тя), найбільш значущі зміни в його природі мають бути зафіксовані та позначені з метою збереження певного рівня тотожності предмета.

Питання ідентичності має також комунікативний вимір. У спіл­куванні між будь-якими дослідниками, окремими особами та група­ми, навіть між народами важливо, щоб кожен із суб'єктів комунікації дотримувався приблизно однакового розуміння, про що в цілому йдеться, та визнавав межі основних понять, які використовуються. В протилежному випадку навряд чи може бути досягнуто елементарне порозуміння. Вироблення спільних понять та концептуальної систе­ми мовлення є процесом складним і досить тривалим.

Питання ідентичності має також суб'єкт-об'єктну площину. Як­що ідентичність об'єкта — це його тотожність самому собі, то іденти­чність суб'єкта ( та чи інша відповідь на питання "Хто я?") з'ясовується в ході процедури самоідентифікацп, яка спрямовує аналіз у глибину суб'єкта, в його сутність, а отже пов'язана з самопізнанням. Як процес епістемологічний, тобто пізнавальний, ідентифікація не може бути завершеною остаточно, але все ж таки вона прояснює той або інший рівень проникнення у сутність.

Якщо тепер звернутися до нашої теми, впадає в око майже безме­жний методологічний хаос та повне нехтування елементарною ло­гікою з боку значної частини політиків та політологів — як російсь­ких, так і українських, коли мова йде про сучасні Україну та Росію. Терміном "Україна" можуть означати і самостійну Українську дер­жаву, і ерзац-державу УРСР, і "частину Росії" — "Малоросію" або навіть лише частину Української держави без "Новоросії" та Криму. Так само виникає значна плутанина при використанні терміна "Ро­сія". Це — або "Російська імперія", або "СРСР", або "Російська Феде­рація", або взагалі щось містичне — "Росія" як "соборність та право­славно-духовна єдність".

Цікаво, що кожне з цих означень має право на існування, але у своїх межах і за певних умов. Небезпечною, однак, є абсолютизація означення, коли воно видається за істинне за будь-яких умов і кон­текстів. Таке означення легко стає елементом "потрібної" ідеологіч­ної схеми та кладеться в основу тих або інших "потрібних" політич­них дій та рішень. Скільки списів було поламано багатьма російськи­ми політиками навколо питання про приналежність Криму або Севас­тополя, яке вирішувалося в контексті розуміння Росії як "Російської імперії", а України — як "Малоросії". Але якщо залишатися на грунті здорового глузду і визнати, що сучасна Росія — це Російська Федера­ція в існуючих на 1991 р. кордонах, а сучасна Україна — це міжнарод­но визнана держава в існуючих на 1991 р. кордонах, то, власне, і спе­речатися нема за що.

Політичним діячам таку "нелогічність" ще можна вибачити, оскільки як практики вони, з метою здобуття підтримки електорату, використовують ілюзії та міфи масової свідомості. Головне для них, щоб інші вірили в ті гасла, які вони кидають у маси. Але фахівці в пи­таннях історичного аналізу та політичної теорії на це права не мають, оскільки, якщо для науки пріоритетним стає обслуговування владних відносин, то, як правило, це відбувається за рахунок нехтування істи­ною. У такому випадку наука скочується до рівня пропаганди та піар-акцій і в результаті обертається на псевдо-знання.

В сучасних реаліях політичної боротьби та ідеологічної конфро­нтації при розгляді будь-яких соціально значущих питань, старе про­тиставлення віри та знання залишається актуальним. За певних умов віра несе в собі значний конструктивний потенціал, надихає до пози­тивних дій, не дає втрачати надію. Але найважливішим висновком, до якого дійшло людство після тривалих війн "за віру", стало розу­міння того, що дискутувати в питаннях віри нема ніякого сенсу, бо встановити, чий бог справжній — християнський чи мусульманський і як "правильно" вірувати — згідно з католицькими чи з протестант­ськими настановами — не має великого значення. Отже, якщо люди­на вірить, що існує "велика й неподільна Росія" взірця 1914 р. або ж що це СРСР, то зворотного їй ніяк не доведеш, оскільки вона іденти­фікує себе як мешканця саме тієї "Росії", в яку увірувала, і, зрозуміло, зорієнтована в напрямку регенерації колишньої цільності. Так само й український житель може щиро вірити, що він лише "малорос" або "хохол" і що без "старшого брата" він неодмінно загине, але може вважати себе й українським громадянином, який живе в незалежній державі, і цим пишатися.

То вже окреме питання, що принизливе для національної гідності вірування силоміць прищеплювалося українцям упродовж всієї їх­ньої спільної з росіянами трагічної історії. Будь-яка спроба проведен­ня іншої, неугодної центру, ідентифікації суворо каралася усім репре­сивним апаратом російсько-радянської імперії. Набута за роки радян­ської влади звичка дивитися на речі через криве дзеркало офіційної пропаганди, відсутність елементарного досвіду критичного мислення та досвіду свободи на сьогодні виливаються для багатьох людей пере­буванням у хворобливому, близькому до шизофренічного, стані, коли реальність виглядає ілюзією, а міфи навпаки — найбільш вагомою реа­льністю.

У розумінні поняття "Росія" маємо дві основні тенденції — "Ро­сія" як політичне утворення (царство, імперія, союз, федерація) і "Ро­сія" як національно-етнічна єдність (російський народ, росіяни, ро­сійськомовні, тощо).

Політичне об'єднання народів у одній державі припускає існу­вання внутрішніх політичних автономних утворень. Головне, щоб зберігалася верховна влада федерального (імперського, союзного) центру. За сприятливих умов така "збірна" держава може розширяти­ся нескінченно шляхом приєднання або підкорення сусідніх країн, зберігаючи ту ж саму назву. Розвиток народів, об'єднаних у межах Російської імперії, цілком міг би відбуватися у напрямку створення єдиної політичної нації, як у США, якби цьому не заважала протиле­жна тенденція, крайнім виявом якої є російський націонал-шовінізм.

Коли ідентичність спільноти будується на національній, етнічній або релігійній основі, то її членами вважаються не тільки громадяни якоїсь певної держави, а взагалі всі, хто володіє відповідною мовою, сповідує визнану спільнотою релігію та вихований у певних культур­них традиціях. Іноді взагалі для ідентифікації достатнім є лише само­усвідомлення населенням своєї приналежності до певного етносу або нації. Прикладом такої ідентифікації може слугувати світове єврейст­во — народ, існування якого не обмежене кордонами певної держави. Разом з тим усі євреї діаспори вважаються потенційними громадяна­ми держави Ізраїль і можуть переїхати до неї. Російській націоналізм подібним чином намагається стверджувати легітимність існування "єдиної та неподільної Росії", спираючись на аргументи історичної та геополітичної доцільності. Але, на відміну від Ізраїлю, вважається прийнятним, щоб об'єднання усіх росіян та російськомовного насе­лення у межах однієї держави відбувалося не стільки шляхом їх пере­селення до етнічних російських просторів, а шляхом приєднання до "Росії" територій, на яких вони проживають.

Але разом з тим, коли мова йде про "Росію" у національно-етніч­ному сенсі, важко зрозуміти, в яких межах ця країна існує. Можна по­годитись, що дійсно є певний внутрішній російський простір, який ніяк інакше не назвеш. Але відповісти на питання "Де кінчається Ро­сія?" на сьогодні не менш складно, аніж на подібне, актуалізоване процесами сучасної європейської інтеграції питання "Де кінчається Європа?"

Якщо розуміти під "Росією" територію в межах колишньої Росій­ської імперії, то навряд чи таке визначення сприйматимуть поляки або фіни, чиї країни в минулому входили до її складу. Якщо ж зали­шаємо Польщу та Фінляндію "за дужками", то чому, власне, цього не зробити й з країнами Балтії, які свого часу так само вийшли з Російсь­кої імперії, хоча пізніше на кілька десятиліть знову до неї були прилу­чені, але вже як до "радянського простору"? Російські політологи сьогодні начебто погоджуються не включати ці держави до "Росії". Також мало хто зважиться ідентифікувати з "Росією" країни Півден­ного Кавказу та Центральної (Середньої) Азії. Всі ці території могли вважатися "російськими" лише в суто політичному сенсі, і навіть са­ма назва "російський" була ознакою їхньої колоніальної приналеж­ності. Так свого часу існували назви "Британська Індія" або "Бельгій­ське Конго" (на відміну від "Французького") і т.п. Аналогічно "росій­ська Польща" (Царство Польське) існувала поруч з Польщею "авст­рійською" або "німецькою". Політичне відокремлення України та Білорусі від Російської Федерації автоматично виводить ці країни по­за межі політичної ідентифікації Росії, хоча російський націоналізм з таким трактуванням рішуче не погоджується, вважаючи такий стан речей неприпустимим розколом єдиної великоросійської нації.

Логічно було б продовжити дію цього політичного принципу й на ті території, які становлять автономні національно-етнічні одиниці в межах самої РФ. Автономні держави — такі як Татарстан, Башкирія, Удмуртія тощо — мають власну етнічну і полі- тичну ідентичність і не можуть безумовно визначатися загальною назвою "росіяни". їх іденти­чність будується на інших культурних та релігійних засадах, своєрід­ній історичній традиції тощо.

Отже, під "Росією", строго кажучи, можна розуміти лише певну частину простору РФ без її національних автономій, а це не такий вже й великий простір. Цей факт уже сам по собі є шокуючим для тих ро­сіян — прихильників "єдиної та неподільної", які вважають, що коли погодитися з міжнародно визнаним правом націй на політичне само­визначення і дозволити розвиватися національно-самостійницьким рухам окремих автономій, то в перспективі від великої країни може залишитися тільки територія, заселена власне російським етносом.

Відчуваючи загрозу подальшої дезінтеграції країни з перспекти­вою втрати нею статусу великої держави, російська суспільно-по­літична свідомість прагне ототожнити поняття — "Росія як держава" і "Росія як нація". До яких небезпечних наслідків призводить ототож­нення концептів "Росія" і "Російська Федерація", свідчить, зокрема, ситуація на Північному Кавказі, який російські політики вважають частиною "Росії". Те, що відбувається у Чечні, лише загострює пи­тання "Що є власне Росія?", оскільки та або інша відповідь на нього надає підстави для виправдання певних політичних рішень та дій.

Розмитість поняття "Росія" призводить і до правового ні- гілізму в міжнародних відносинах. "Російськими" можуть бути проголошені (і деякі політичні сили в Росії так і роблять) усі ті території, на яких проживають, складаючи значну частку місцевого населення, так зва­ні російськомовні — Крим, Донбас, Північний Казахстан тощо. В пе­рспективі це створює відповідне ідеологічне виправдання для виник­нення місцевих "національно-визвольних" рухів типу російського козацтва і для наступних можливих акцій з метою "визволення" ро­сіян. Зокрема, в проросійських шовіністичних колах у Криму досить поширеною є риторика, буцімто має місце "українська окупація" Криму.

Виникнення нових незалежних держав на терені колишньої ро­сійсько-радянської імперії та існування автономних державних утво­рень у просторі РФ видається багатьом росіянам чимось випадковим та історично невиправданим. В межах колишньої імперії фактично за неросійськими народами не визнавалося право бути суб'єктами, тоб­то мати власну волю, розум, світобачення, за якими вони могли б бу­дувати власну поведінку і визначати власну історичну долю.

Зважаючи на історичний досвід розпаду великих імперій, можна гіпотетично прогнозувати посилення тенденції подальшої процес дезінтеграції Російської держави. Свого часу офіційна радянська іде­ологія розцінювала процеси ліквідації імперій XX ст. як дуже прогре­сивні, а комуністичне керівництво в Москві кидало великі кошти на підтримку національно-визвольних рухів у країнах "третього світу". Лідерам світової системи соціалізму здавалося, що таким чином вони значно послаблять "світовий імперіалізм" і навернуть нові незалежні держави до соціалізму. Разом з тим (незважаючи на "руку Москви" та значний опір визволенню народів з боку колоніальних імперій, що створювало одну з основних ліній світової конфронтації між двома си­стемами) національно-визвольні рухи все ж мали об'єктивно-історич­ний характер, обумовлений соціально-економічним та політичним розвитком пригноблених країн. Водночас, коли подібні, не менш об'єктивні національно-визвольні процеси торкнулися самої радянської імперії, російська великодержавницька суспільна свідомість, навіть дещо ослаблена комуністичною ідеологією з її принципами інтерна­ціоналізму та класової солідарності, виявилася зовсім не готовою сприйняти нову реальність. Провину за дезінтеграційні процеси в СРСР було покладено на суто суб'єктивні чинники, такі як "світова змова імперіалістів", дії "жидомасонів", місцевий націоналізм тощо.

Після того, як відбувся крах комуністичної ідеології, росіяни по­чали інтенсивно заповнювати вакуум своєї державницької свідомості іншими схемами, головною функцією яких мало стати припинення розвитку дезінтеграційних процесів. Нічого нового їм винайти не вдалося, а старі гасла — на взірець збереження "великої і неподільної Росії" — виглядали як повернення до базових цінностей російської культурної та релігійної традиції'. Власне, до цього закликали й най­більш впливові російські критики комуністичного режиму, такі як О. Солженіцин.

Ототожнення "Росії" з радянською імперією, тобто СРСР, — не менш стійкий стереотип, який ще тримається в уявленні багатьох верств російського населення в РФ, особливо тих, хто відчуває носта­льгію за недавнім минулим та схильний підтримувати лівих політи­ків. Для них не є прийнятними реалії, за яких "Росія" має бути зведена до меж Російської Федерації. Розвал СРСР, на їхнє переконання, є розвалом "Росії", а здобуття незалежності колишніми радянськими республіками — виглядає як "відокремлення від Росії". На цій основі виникає також суто російський ідеологічний феномен націонал-біль-шовизму, найбільш яскравими представниками якого є Е. Лімонов та О. Дугін. Власне, симбіоз націоналізму та комунізму — це своєрід­ний спосіб подолання шоку від розвалу СРСР та краху радянського варіанту імперської ідеї.

Можна сподіватися, що в ході соціально-історичного розвитку нова Росія знайде власну модель ідентичності, позбавлену "імперсь­кого синдрому", але на сьогодні старі стереотипи відіграють ще над­то велику роль у російській суспільній думці та реальній геополітиці.

З пошуками нової ідентичності Росії пов'язане й утворення відно­сно нового ідеологічного концепту "ліберальної імперії", який набуває популярності в умовах сучасної, значною мірою вже "капіталізованої", Росії. Говорячи про майбутнє Росії, відомий російський політик і біз­несмен Анатолій Чубайс — екс-віце-прем'єр РФ, співголова партії "Союз правих сил", зазначає, що у найближчій історичній перспективі ідеологією Росії має бути ліберальний імперіалізм, а її місією — побу­дова ліберальної імперії. Ідея полягає в тому, що майбутня російська ліберальна імперія з одного боку, визнає незалежність нових держав, дотримується норм міжнародного права, а з іншого — має усіляко захищати росіян та російськомовне населення у близькому зарубіжжі та всіляко сприяє експансії російського капіталу в пострадянські країни2. Отже, фактично йдеться про загальновідому політику неоколоніаліз­му, взяту на озброєння державами-метрополіями після розпаду коло­ніальних імперій у середині XX ст.

Якщо спробувати подивитися на феномен "Російської імперії" очима нейтрального та ідеологічно незаангажованого спостерігача, то можна побачити: цей величезний простір є певним геополітичним утворенням з високим рівнем гетерогенності складових елементів. У той же час виникає питання, чи є ця імперія "колоніальною" — на взірець Британської або Французької? Якщо з цим погодитися, то її розпад можна трактувати як природний процес звільнення народів від колоніальної експлуатації та їх політичного самовизначення. В ін­шому випадку, якщо визнати Росію "соборною державою", утворе­ною внаслідок природних процесів консолідації народів навколо єди­ного геополітичного центра тяжіння, то її розпад можна потрактува-ти як результат діяльності сепаратистів, розкольників, єретиків та ін­ших "ворогів російського народу".

Існує багато аргументів на користь "колоніального" трактування характеру Російської імперії. Навіть більшовики свого часу називали дореволюційну Росію "в'язницею народів". Дійсно, ця імперія фор­мувалася шляхом уній, угод, "добровільних" при- єднань та просто насильницьких загарбань, як і будь-яка інша. В цьому просторі мож­на було виокремити "метрополію" з її функціями домінування та но­сія "цивілізаторських" амбіцій і колоніальну периферію як об'єкт експансії та експлуатації. Не має великого значення, що і сам російсь­кий народ залишався об'єктом гноблення, на що часто посилаються противники "колоніальної" концепції. Англійські або французькі пролетарі у Британській чи Французькій імперії також були пригноб­леними і мало що вигравали від існування колоній. Так само й аргу­мент, що буцімто практика залучення представників національних еліт до управління імперією та творення спільної культури на росій­ській основі свідчить про "соборний" характер держави, не витримує критики, оскільки це — звичайна практика колоніальних імперій, що має на меті приручити та поставити собі на службу найбільш талано­виті сили національних окраїн.

Ідеалізувати імперію як "соборну державу", в яку народи входи­ли за власним бажанням — у силу величезних переваг російської культури та переймаючись цінностями руської православної віри, означало б дуже грішити проти історичної істини, хоча елемент прав­ди є і в цих аргументах. Цілком зрозуміло, що "союз народів" у цьому російському просторі був лише камуфляжем системи імперських від­носин, оскільки народи в так званій соборній державі не могли утри­муватися вкупі інакше як через систему насильства, прикритого ідео­логічним антуражем.

Найбільш гомогенною частиною російського простору можна вважати "внутрішню Росію", утворену територіями центральних та північно-західних губерній імперії в межах Московської держави XVI ст., населення яких традиційно дотримується усталеної російсь­кої ідентичності попри своє різнорідне етнічне походження зі сло­в'янських, фінно-угорських або татаро-монгольських коренів.

Просування росіян на Південь та на Схід у бік Сибіру створювало феномен "Росії зовнішньої" — колонізованого росіянами простору, подібно до того, як це відбувалося із іншими європейськими народа­ми, що освоювали слабо заселені простори Нового світу. Освоєння південних степів та Сибіру надавало можливість поступово розши­рювати межі власне російського простору, зберігаючи власне росій­ську ідентичність і не розчиняючись у нечисленному місцевому насе­ленні неслов'янського походження. Із плином часу посилення росій­ського впливу та активна асиміляція мали звести нанівець різницю в самоідентифікації місцевого та прибулого населення. Цьому також мало допомогти і насильницьке переселення або ж створення умов для самовідтоку місцевих етносів у інші регіони імперії чи й взагалі за її межі.

І хоча у росіян не виникає жодних сумнівів щодо російської іден­тичності всього освоєного ними простору, для самих місцевих етносів сприйняти чужу ідентичність як свою досить проблематично. Осети­нам або інгушам, удмуртам чи бурятам просто неможливо ідентифіку­вати себе як "росіян" у національно-етнічному сенсі. Вони погоджу­ються бути лише російськими громадянами, тобто "росіянами" у сенсі політичному. Тільки для певних верств населення не має великого зна­чення їхнє етнічне походження, і вони цілком можуть записуватися до "росіян".

Зрештою, ці два типи "Росії" на сьогодні й утворюють Російську Федерацію. Але залишається відкритим питання, чи є громадяни РФ єдиною нацією — етнічною, як німці ФРН, або політичною, як грома­дяни США? Російські націоналісти прагнуть до того, аби визнати громадян РФ єдиною етнічною нацією, вважаючи "інородців" лише невеличким вкрапленням у російський етнос і сподіваючись, що зго­дом ті будуть асимільовані остаточно. Разом з тим, з огляду на наяв­ність іноді досить значних сепаратистських тенденцій у деяких росій­ських автономіях, єдність Росії великою мірою тримається на по­літичних та економічних зв'язках між різними народами. Тому пи­тання побудови системи "внутрішніх міжнародних відносин" зали­шається одним з основних для РФ. Якщо ця система будуватиметься на імперських засадах, сучасна Росія структурно мало чим відрізня­тиметься від колишнього СРСР, а отже цілком вірогідно, що її доля матиме трагічне завершення. Запобіжником цього можуть стати або прискорена асиміляція і приведення усього населення РФ до більш гомогенного стану, або формування політичної нації.

Особливий ареал гетерогенного імперського простору Росії ста­новили країни південного Кавказу і Центральної Азії, населені наро­дами зі стародавніми культурними традиціями та власним досвідом державності. їх перебування у складі Росії дещо подібне до перебу­вання Індії у складі Британської імперії — ці країни неможливо було перетворити ані шляхом переселення, ані шляхом швидкого аси­мілювання, перетворивши їх населення на росіян. Над ними можна було лише панувати, поступово привчаючи до "залізної істини", що вони взагалі не можуть існувати інакше, аніж під владою Москви. Са­мі ж народи Кавказу і Центральної Азії, зрозуміло, ніколи не іденти­фікували себе як "росіян", а маючи розвинену національну само­свідомість, готові були нести великі жертви, відстоюючи власну са­мобутність.

На Заході московська експансія зіштовхнулася з державами знач­но розвиненішими в економічному та культурному відношенні, аніж Московське царство, — Україною, Польщею, країнами Балтії, Фін­ляндією, їх підкорення сприяло європеїзації імперії, яка з часів Петра І почала адаптуватися до європейських цінностей і намагалася прово­дити відповідні внутрішні перетворення. Але оскільки із самого по­чатку Московська імперія генетично будувалася як східна деспотія, її схильність до європейства була вибірковою. Вона не могла докорін­но змінити свою азіатську природу. Разом з тим, такий симбіоз давав підстави говорити про особливий російський (євразійський) шлях розвитку (і ця думка, до речі, втілилася і в тезі більш пізніх часів про "можливість побудови комунізму в окремо взятій країні").

Якщо протягом трьох останніх століть в імперії і проводилися пе­вні соціально-економічні та політичні реформи, спрямовані нате, аби посилити європейську складову її ідентичності та наблизити імперію до європейського цивілізаційного рівня, то рано чи пізно азіатська ос­нова організації суспільного життя — зверхність влади над законом і правом (що докорінно суперечить принципам європейського поряд­ку, затвердженим у модерну добу) знову брала гору. Тому і європей­ські складові імперії відчували себе під своєрідним татаро-монгольсь-ким гнітом, визволення від якого означало повернення у Європу та справжню модернізацію на європейський взірець. Зрештою, такі краї­ни, як Польща та Фінляндія, у складі імперії користувалися досить зна­чною автономією, їхній статус дещо нагадував становище Угорщини у складі імперії Габсбургів. Згодом це сприяло вирішенню питання про їхню незалежність, яка швидко отримала міжнародне визнання.

Україна (як і Білорусь) у просторі територій, об'єднаних верхов­ною владою Москви, може бути ідентифікована по-різному. Так, прихильники "єдиної та неподільної" Росії, трактуючи український та білоруський народи як гілки єдиного великоруського етносу, від­повідно зараховують ці дві країни до "внутрішньої Росії" (яка у стру­ктурі російських просторів є метрополією), а приєднання України та Білорусі до імперії вважають "возз'єднанням", спроби ж України і Білорусі відокремитися від Росії проголошують "зрадою".

Більш помірковані російські державники з огляду на історичні факти та небажання самих українців ідентифікувати себе росіянами розглядають терени України як гетерогенний простір, що включає в себе власне українські (етнічні) землі та землі колонізовані (як украї­нцями, так і росіянами та іншими народами) — Крим, Донбас і так звану Новоросію. За цією логікою Західна та Наддніпрянська Украї­на набувають статусу "європейської колонії" і разом з Лівобережною Україною підлягають русифікації та російській колонізації, що пе­редбачало, зокрема, заборону "малороссийского наречия", репресії проти української інтелігенції та греко-католицької церкви, знищен­ня "бандерівців" тощо.

Варто зауважити, що весь величезний простір Російської імперії, населений величезною кількістю народів, дуже різнорідних за гене­зисом, вірою, культурними традиціями, економічним укладом тощо, мав лише один з'єднуючий чинник — російського імператора-само-держця з усіма його титулами ("Цар Польський, Князь Фінляндсь­кий..."). З формально-правового боку населення імперії вважалося не російськими громадянами, а підданими царя-імператора. Тому, коли царя було скинуто з престолу в 1917 p., це стало поштовхом для перегляду відносин підлеглих народів із Тимчасовим урядом. А коли центральну владу захопили більшовики і вона втратила легітимність не тільки в очах інших держав, а й серед населення колишньої імпе­рії, з'явились морально-правові підстави для відокремлення та по­літичного самовизначення народів.

Фактично ліквідація монархії означала анулювання всіх домов­леностей, на підставі яких та або інша країна включалася до складу імперії, — адже договори та міжнародні трактати, підписані імпера­тором, втрачали свою правомочність, і населення усіх регіонів імпе­рії автоматично звільнялося від присяги самодержцю. Так, ліквідація монархічних устроїв у Австро-Угорській та Османській імперіях звільнила підлеглі їм народи від усіх зобов'язань перед центральною владою та відкрила шлях до створення власних держав. Зрозуміло, що за умов, коли ідентичність імперського типу втрачала своє зна­чення для підлеглих, то для того, щоб зберегти просторову цілісність держави, необхідно було задіяти інший, аніж монархія, чинник "скле­ювання" народів.

На відміну від усіх інших зруйнованих війнами та революціями імперій, у російському просторі такий чинник був знайдений — ним нібито став "принцип соборності", за яким усі народи колишньої ім­перії добровільно об'єднуються, збираються у єдину державу, але зберігають при цьому власну ідентичність — національно-культурну та політичну. В цілому сам по собі цей принцип виглядає доволі про­гресивним, і пізніше він був втілений у розбудові об'єднаної Європи.

Але його реалізація у вигляді Радянського Союзу лише маскувала творення жорстко централізованої імперії тоталітарного типу. Об'єд­нання народів навколо Москви нав'язувалося силовим шляхом і як таке тільки силою могло підтримуватися. Громадянська війна 1918—1920 pp. з боротьби "білих" та "червоних" поступово перерос­ла у нове підкорення національних окраїн. Україна, Кавказ, Центра­льна Азія були фактично знову завойовані, хоча там вже існували не­залежні держави і їх вже почали визнавати у світі.

Розуміючи, що "соборність" не робить населення СРСР гомоген­ним, а, отже, зберігаються можливості для виникнення національно-визвольних рухів, сталінське керівництво в 30-х pp. звернулося до старих, апробованих ще у царській Росії, методів асиміляції населен­ня, але застосовуючи і свої нові підходи, такі як: русифікація міст, знищення національної інтелігенції (шляхом репресій) та національ­них звичаїв сільського населення (шляхом колективізації і організації голодоморів), заохочення масових міграцій та насильницьке пересе­лення народів з місць їх історичної батьківщини тощо. У сукупності всі ці методи становили досить послідовну систему знищення старої, національно-етнічної ідентичності та формування ідентичності но­вої — радянської. В результаті, протягом 2—3-х поколінь справа "го­могенізації" просунулася настільки, що вже за брежнєвських часів кре­млівське керівництво вважало за можливе говорити про "радянський народ" як новий тип людської спільноти.

Але, зрештою, подібне масштабне маніпулювання людьми та цілими народами не могло не обернутися проти радянської системи. Горбачовська "перебудова" кінця 80-х років XX ст., яка мала за мету надати соціалізму "людське обличчя", тобто фактично нову маску, без проведення реформ по суті, ініціювала, однак, перегляд основ радянсь­кого устрою і радянської ідентичності, який не міг відбуватися інакше як через повернення до традиційних, усталених віками моделей іден­тифікації.

Розпад СРСР є не лише наслідком політичних рішень керівників трьох радянських республік. Економічні та політичні колізії у відноси­нах центру та периферії стали істотним чинником дестабілізації ситуа­ції ще в останні роки існування СРСР 3. Егоїстична політика центру провокувала і відповідні кроки з боку національних республік. Відчу­ваючи нестримне зростання національної самосвідомості народів СРСР, їх бажання взяти свою долю у власні руки, горбачовське керів­ництво ініціювало процес політичного реформування держави.

Започаткований Москвою Новоогарьовський процес розробки проекту нового союзного договору між радянськими республіками мав за мету зменшити вплив республік на політичне життя країни, з од­ного боку, шляхом надання автономним республікам рівного з союз­ними республіками статусу суб'єктів договору, а з іншого — анулю­вання права республік на вихід з Союзу.

Тим часом все далі просувався процес набуття суверенності ра­дянськими республіками, суть якого полягала в тому, що респуб­ліканські закони або рішення отримували пріоритет над союзними, тоді як союзні закони могли набувати на території республіки юриди­чної сили лише після затвердження їх на республіканському рівні. По суті це означало відмову республік від підпорядкування імперському центру. Отже, так званий парад суверенітетів у 1990—1991 pp. можна розуміти частково і як фактичний процес проголошення незалежнос­ті радянськими республіками, який логічно завершився після форма­льної констатації остаточного розвалу СРСР в грудні 1991 р.

Як відомо, Російська Федерація проголосила свій суверенітет ра­ніше, аніж Україна. Тому дуже дивно слухати звинувачення з боку деяких російських політологів на адресу України, що буцімто вона розвалила Союз. Україна не була ініціатором розвалу СРСР, хоча во­на і поставила останню крапку в цьому процесі, зробивши все, щоб неминучий процес "розлучення" був якомога менш болісним. Украї­на подбала про власне виживання у зв'язку із загрозами прискорено­го реформування економічної системи Союзу, яке проводилося у дискримінаційний щодо союзних республік спосіб, особливо в галузі фінансово-грошового обігу, а також у зв'язку з узурпацією влади ДКНС у серпні 1991 p., і саме тому проголосила остаточне відокрем­лення від "Росії", тобто від Росії у сенсі радянської імперії. Але на­вряд чи це можна трактувати як відокремлення України від Російсь­кої Федерації, оскільки між Україною і РФ ще у 1990 р. були вста­новлені дипломатичні відносини та укладений міждержавний Дого­вір як між суверенними країнами.

Суть Біловезьких угод грудня 1991 p., які зафіксували факт роз­паду Радянського Союзу, багато хто в Росії не зрозумів. Ці угоди не сприймалися як свідчення остаточного припинення існування СРСР. Тому проголошення Україною незалежності, підтверджене референ­думом 1 грудня, трактувалося прихильниками Союзу як тактичне дійство. Зрештою, можна було тлумачити виникнення Співдружнос­ті Незалежних Держав просто як чергову зміну назви спільної держа­ви, яка спочатку називалася Російською імперією, потім — СРСР, а тепер — СНД. Про можливість перейменування країни говорилося і раніше — на думку О. Сахарова СРСР міг стати "Євразійським Сою­зом" або чимось подібним. Узгоджений проект нового союзного до­говору, який мав бути підписаний 20 серпня 1991 p., передбачав нову назву країни — "Союз суверенних держав".

Ліберально-демократичні кола російського суспільства напри­кінці горбачовської перебудови поставилися досить толерантно до можливості відокремлення Прибалтійських республік. Останні свого часу — після краху Російської імперії, вже були незалежними, тому й нині могли "трактуватися" нарівні з Польщею та Фінляндією. їх включення до складу СРСР у 1940 р. було пов'язане із пактом Рибентропа—Молотова, сам факт підписання якого був засуджений світо­вою громадськістю як змова двох тоталітарних режимів. Низка країн, зокрема США, ніколи і не визнавали легітимним входження Балтій­ських республік до складу СРСР. Перебуваючи у складі СРСР, Бал­тійські країни завжди сприймалися як найбільш європейські серед ін­ших республік, досить чужі для "євразійського дому". їх можливе відокремлення могло прирівнюватися до утворення ще однієї "Фін­ляндії" — своєрідної "кватирки" до Європи. Отже, втрата цих "євро­пейських колоній" Москвою ніяк не сприймалася як загроза російсь­кій ідентичності, хоча вони перебували у складі імперії майже три століття — довше, аніж західна частина земель України та Білорусі.

Разом з тим, відокремлення України руйнувало стереотипне ро­зуміння російської ідентичності. Російська свідомість імперського типу не визнавала українського етносу. Офіціозне радянське визнан­ня українців як "братнього" народу в масовій свідомості росіян та в свідомості російської інтелігенції оберталося сприйняттям "хохлів" як етнічно-фольклорної групи, однієї із складових російського наро­ду в цілому, можливо трохи більше специфічної, аніж донські козаки. Про політично оформлену українську державність у вигляді Геть­манської України росіянам було відомо лише у ракурсі Переяславсь­кої події, яка трактувалася як реалізація мрії про "возз'єднання", або ж Мазепинської "зради", представленої як опір консервативних фео­далів прогресивним реформам Петра І.

"Повторення історії" із встановленням української державності у 1917—1920 pp. відродило вже у новому Союзі риторику щодо "воз­з'єднання" та "зрадництва" українських націоналістів. Про "бандерів-щину" і взагалі не могло бути мови як про щось позитивне — "банде­рівці" були представлені як "зрадники у кубі", оскільки вони наважи­лися чинити опір радянській владі.

Звичка бачити Україну частиною Росії — неодмінна риса росій­ської імперської свідомості, яка надає перевагу принципу політичної ідентифікації країни у складі імперської держави, а не національно-культурницькому принципу, який визнає право нації на політичне са­мовизначення. Саме ця риса свідомості призводить до спотвореного трактування відносин між двома народами або як "зради" українців, або як "возз'єднання" для злиття в один народ. Це — стара, але живуча схема імперської свідомості, яку росіянам доводиться поступово вича­влювати з себе — подібно тому, як Чехову доводилося "вичавлювати" з себе раба.

Російська свідомість відчула справжній шок від подій серпня-грудня 1991 p., пов'язаних із проголошенням та підтвердженням Україною незалежності. Зрештою, у намірах Б.Єльцина було лише певним чином переструктурувати відносини між пострадянськими республіками в межах єдиного простору типу "центр—периферія", але аж ніяк не виводити їх на рівень міждержавних. Замовчування проголошеної Україною незалежності у російських ЗМІ протягом тривалого часу з виглядом, начебто нічого особливого не відбулося, та спізнілі спроби осмислення українських подій у старих категоріях імперського мислення свідчать, що російська політична та інтелектуа­льна еліта, не кажучи вже про широкі верстви населення, заплуталась у суперечностях між міфами та реальними фактами. Міф "єдності" про­дукував риторику типу "різання по живому", а міф "зради" — звинува­чення на кшталт "етнократичні режими в нових державах". Націона­льні почуття українців трактувались як націоналізм, майже фашизм, а національні почуття росіян — як патріотизм.

Неприйняття незалежності України російською суспільною свідомістю продукувалося страхом, спричиненим руйнуванням базо­вого міфу про "велику і могутню Русь", що впродовж віків підтриму­вався офіційною ідеологією, московською православною церквою та культурними традиціями імперії.

Під знак питання було поставлено ідею та практику вибудовуван­ня поступу історії російської великодержавності з часів Київської Ру­сі. Ця ідея фактично була збережена й історіографією радянської вла­ди, попри офіційну комуністичну ідеологію 4. На думку росіян, лік­відація комуністичної ідеології мала вивільнити той шар реальності, який утворюють споконвічні російсько-православні цінності та який автоматично визначив би засади нової добровільної "соборності" на­родів імперії, принаймні "трьох братніх слов'янських народів", які, начебто, становлять "єдиний народ".

Оскільки ж реальність виявилася зовсім не такою, як очікувалося (в інших народів були власні ціннісні системи та власні державницькі устремління), то російське суспільство відчуло кризу імперських іде-ологем державності, а отже неминучим став перегляд низки історич­них міфів. Якщо погодитися на визнання України як особливого гео-політичного феномену, а українців — як одного з рівноправних євро­пейських народів із власною історією, культурою, державницькою традицією, то перегляду підлягають, зокрема, міф про історичне при­значення Росії, виписаний в категоріях месіанства, та міф "зради" або "ворожих підступів".

А далі виявляється, що з огляду на історичну достовірність мо­мент "зачаття" російської державності припадає на часи Московсько­го князівства, а не Київської Русі, тобто на XV, а не на X ст., а факт, що "три братні народи" вийшли зі спільної колиски — Київської Русі, для їх возз'єднання має не більше значення, аніж походження фран­цузького, німецького та італійського народів із їхньої "спільної коли­ски" — імперії Каролінгів для возз'єднання цих споріднених етносів.

Спільне проживання в межах царської, а потім радянської імпер­ії трьох етнічно близьких слов'янських народів-сусідів (білорусько­го, російського та українського) обумовило їх інтенсивне маргінальне змішування та встановлення між ними тісних зв язків — економіч­них, культурних, родинних та ін. Серед широких верств населення усіх трьох народів зберігається пам'ять про спільні історичні звер­шення, а на побутовому рівні практикується досить толерантне став­лення одне до одного. Разом з тим білоруси та українці ніколи не ото­тожнюють себе один з одним та з росіянами або навпаки. Ідеологія спільної ідентичності завжди нав'язувалася зверху і слугувала аргу­ментом для реалізації суто великодержавницьких цілей. Саме тому "добровільне возз'єднання" України та Росії в Переяславі, що ніби підтверджувало імперську схему, в сучасних умовах обернулося "до­бровільним роз'єднанням", проголошенням Україною незалежності, що поставило під сумнів "віковічні прагнення" українців до єднання з росіянами в рамках спільної, а по суті — російської ідентичності.

Певною мірою можна говорити про збіг деяких історичних уст­ремлінь росіян та українців — це перш за все колонізація Причорно­морського Півдня, приєднання західноукраїнських земель тощо, але не слід забувати, що, діючи разом з росіянами, українці були залучені в ці акції як виконавці великоросійської історичної місії, а не як бу­дівничі власної державності. А от повстання Мазепи, змагання УНР і ЗУНР, боротьба ОУН і УПА, подальший національно-визвольний рух — все це були спроби навернути український народ до дій, підпо­рядкованих реалізації його власних, а не чужих історичних цілей. Не­розуміння деякими українцями свого істинного призначення було спричинене ідеями ототожнення українського етносу з російським, що усіляко насаджувалися і підтримувалися імперською владою.

Аналізуючи історію Росії, можна дійти до парадоксального на перший погляд, але логічного висновку, що фактично Росія ніколи не мала державності в національно-етнічному розумінні. По суті, Росія завжди була політичним об'єднанням народів, життєздатним лише в імперському сенсі. Розбудова в Росії нового типу державності — на широких демократичних засадах — почалася тільки з проголошен­ням суверенітету Російської Федерації у 1990 р. Перші ж спроби практичного втілення ідеалів добровільної "соборності" (відома за­ява Б.Єльцина щодо російських автономій — "нехай заберуть стільки суверенітету, скільки зможуть") посилили прагнення окремих авто­номних республік до більшої самостійності. Виникла реальна загроза дезінтеграції країни (Чечня, Татарстан таін.). Це викликало зворотну реакцію з боку російської політичної еліти, яка усвідомила, що ігри в демократію є руйнівними для Росії, а тому вдалася до апробованих століттями засобів утримання єдності держави.

Великодержавні амбіції Російської Федерації підживлюються нині також її значним ядерним потенціалом і особливим статусом в ООН — постійного члена Ради Безпеки. Успадкувавши статус великої держави, РФ прагне зберегти й основні принципи радянської зов­нішньої політики, зокрема у ставленні до сусідніх народів. Диплома­тичний корпус СРСР разом із закордонними посольствами був ціл­ком переданий у відання РФ. Взагалі політична еліта Російської Фе­дерації, особливо її військово-політичний істеблішмент, утворював­ся переважно із представників старої радянської еліти з її менталіте­том та стратегічними настановами. Тільки замість комуністичних ідеологем вони перейнялися національно-патріотичними ідеями, зрозуміло — великодержавницькими за змістом. З таких позицій пер­спективи розвитку РФ полягають у відновленні на просторах колиш­нього СРСР системи підпорядковування народів під егідою Москви. Подібним чином імперськими ідеологемами значною мірою просякнута й свідомість інтелектуальної та культурної еліти Росії, не кажучи вже про представників московської православної церкви. Значення демократичної інтелігенції, що зросла на традиціях дисиде-нтства та боротьби за права людини і яка значною мірою посприяла ідеологічному оформленню російських перетворень на початковому етапі становлення державності, згодом зійшло до маргінального рів­ня. Домінуючими в російському інтелектуальному середовищі стали ідеї, замішані на національно-патріотичній та великодержавницькій основі.

Подолання шоку від руйнування СРСР та проголошення Украї­ною незалежності пішло шляхом "виштовхування" із суспільної свідомості росіян реальності, втечі від неї у зручні для підтримання власної значущості міфи. Цьому сприяла нерозвиненість російського суспільства, в якому за кілька століть імперського правління були сформовані ментальні стереотипи "підлеглості", тоді як засади свідо­мого громадянства не набули належного розвитку.

Соціально-економічні перетворення в Росії, як і в усьому постра­дянському просторі, набули дещо викривлених форм, пов'язаних зі зрощенням владних структур з бізнесовими. Разом з тим, об'єктивний процес становлення середнього класу, з яким зазвичай пов'язують фо­рмування засад громадянського суспільства, має у перспективі посту­пово перетворити психологію "підлеглості" на менталітет свідомого громадянства. А це в свою чергу означатиме перехід імперського мис­лення в маргінальний стан.

Українська національна ідентичність, попри тривалі асиміляцій­ні процеси та репресії з боку російської та радянської влад, зберегла свою життєздатність і у відповідних сприятливих умовах стала од­нією з основ побудови незалежної державності. Українська держав­ність не могла формуватися на імперських засадах вже хоча б тому, що незалежність виборювалася українцями у протистоянні з імпе­рією — спочатку російською, а потім - радянською. Зміцнення та роз­виток української демократичної держави можна розглядати як скла­дову загальнодемократичних процесів у пострадянському просторі, оскільки існування незалежної України є однією з найбільших пере­шкод відновленню імперської ідентичності.

3. Бжезинський, аналізуючи ситуацію навколо розпаду Радянсь­кого Союзу, дійшов висновку, що це початок завершення трьохсот­річної історії Російської імперії. Появу незалежної України на по­літичній карті Європи політолог вважав подією, рівнозначною воз­з'єднанню Німеччини, подією, яка радикально змінює геополітичний ландшафт у Східній Європі5. Майбутнє Європи і світової цивілізації залежить саме від чіткої позиції Заходу щодо країн, які виникли на уламках Російської імперії. Будь-які спроби Росії, вважає 3. Бжезин­ський, ізолювати та знову підкорити собі Україну повинні розгляда­тись як привід для масштабної допомоги цим країнам з боку Заходу. Стратегічною політикою Заходу, на думку політолога, має бути під­тримка країн Балтійсько-Чорноморської зони. В геополітичному ви­мірі важливо, щоб Україна змогла стабілізуватись як незалежна дер­жава, що сприятиме еволюції і самої Росії як демократизованої євро­пейської держави б.

Збереження імперської політичної цілісності навіть у форматі Співдружності Незалежних Держав є для певних кіл населення коли­шнього СРСР умовою збереження власної ідентичності, нехай фор­мальної та ілюзорної.

Україна, Росія та Білорусь стали співзасновниками Співдружнос­ті Незалежних Держав, підписавши 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пу­щі відповідну угоду. Ще восени, коли вже велися переговори про "нові форми економічного і політичного союзу республік СРСР", президент Б.Єльцин наголошував, що будь-який союз неможливий без участі України. Зустріч у Біловезькій Пущі якраз і була спрямова­на на утримання України в рамках нової співдружності, адже за тиж­день до цього, 1 грудня, в Україні відбувся референдум на підтвер­дження її незалежності. В результаті зустрічі в Алмати 21 грудня того ж 1991 р. кількість учасників СНД збільшилася до 11 держав.

Власне, СНД утворилася як механізм розв'язання суперечностей, що виникли ще в часи горбачовської перебудови між союзним Центром і радянськими республіками. Боротьба відцентрових і доце­нтрових тенденцій привела до утворення нових незалежних держав та їх об'єднання у Співдружність, функції центру в якій перебрала на себе Російська Федерація, проголосивши себе спадкоємницею СРСР (згодом РФ почала спрямовувати свою політику в напрямку віднов­лення Союзу).

Уже сам факт існування СНД з огляду на спільне історичне мину­ле країн, які в неї увійшли, певною мірою підтримував у народів по­страдянського простору відчуття солідарності, що виробилося в умо­вах тривалого співжиття. У рамках СНД зберігалася також певна гу­манітарна єдність країн, яка полягала зокрема в подібності систем освіти, загальновживаності російської мови, в існуванні родинних та міжособистісних зв'язків тощо. Було збережено режим вільного пе­ресування через нові кордони, конвертованість документів про освіту і наукові звання, елементи спільного інформаційного простору тощо. Все це значно пом'якшило шок, викликаний розпадом СРСР, у населення пострадянських країн.

Із самого початку створення Співдружності Незалежних Держав з'ясувалися дві діаметрально протилежні ідеології щодо сенсу та пер­спектив розвитку цієї організації7. Перша полягала в тому, що необ­хідно продовжити процес становлення нових незалежних держав, друга - зберегти союзну інтеграцію у вигляді СНД. Ці ідеології були зафіксовані у вигляді двох формул існування СНД: як "цивілізовано­го розлучення" колишніх радянських республік (позиція України та деяких інших держав) і як проміжної форми майбутньої оновленої супердержави (позиція Російської Федерації).

Більш адекватною реаліям життя є перша ідеологія. Саме в цьому ж напрямку розгортаються процеси в більшості нових незалежних дер­жав. Стосунки між ними розвиваються на принципах рівноправності та взаємної вигоди. Що ж до СНД, то, як і багато інших членів Співдру­жності, Україна дотримується політики неучасті в угодах, які не збіга­ються з її національними інтересами, і намагається вирішувати свої проблеми за допомогою двосторонніх угод. Оскільки багато з підписа­них колективних угод фактично виявилися недієздатними, членство України в СНД набуває дедалі більш формального характеру.

Друга ідеологія проявилась у спробах створення наддержавних структур СНД, у збереженні російської військової присутності в різ­них частинах колишнього СРСР, у прагненні зробити пострадянсь­кий простір сферою виключно російського впливу, тобто вилучити цей простір із системи повноправних міжнародних відносин. Най­більш значимими успіхами Росії на цьому шляху були: Ташкентсь­кий пакт, створення Союзу РФ та Білорусі, а стосовно України — збе­реження бази російського Чорноморського флоту у Севастополі.

Суперечлива природа Співдружності в тій її моделі, що склалася, власне і зумовлює її неефективність як схеми багатосторонніх міжде­ржавних стосунків. Домінування російських інтересів у СНД аж ніяк не сприяє розгортанню того потенціалу співробітництва, який було закладено Біловезькою угодою.

У перші роки існування СНД її країни-учасниці в основному ви­рішували питання розподілу власності колишнього СРСР та його Збройних сил. Крім того, різними угодами було започатковано ство­рення координуючих органів Співдружності. Водночас, Україна ви­ступила проти надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права, не підписала Договір про колективну безпеку країн-учасниць СНД (Та­шкентський договір 15 травня 1992 p.), а також статут Співдружності та більшість військово-політичних домовленостей. Політика України щодо СНД полягала у трансформуванні її в дієздатний механізм економічного співробітництва шляхом створення зони вільної торгівлі та різних форм кооперації. Угоду про створення зони вільної торгівлі було підписано 15 квітня 1994 р. і затверджено рішеннями Ради глав держав СНД аж 2 квітня 1999 p., однак практичне значення її зведено нанівець уведенням протекціоністських митних бар'єрів з боку РФ.

Відстоюючи власну незалежність, Україна проводила політику блокування пропозицій щодо створення наддержавних структур у межах СНД. Необхідність останніх мотивувалася російською сторо­ною тим, що начебто без таких органів координація економічних зв'язків та врегулювання гострих політичних проблем між членами Співдружності та на терені самих країн-членів СНД стають практич­но неможливими, а рішення, що приймаються керівниками відповід­них країн, практично не мають шансів бути виконаними. При цьому замовчувалися прагнення Росії забезпечити домінування власних ін­тересів у колективних органах Співдружності.

В умовах поглиблення економічної кризи прибічники ідеї одер-жавлення СНД могли спиратися на значну підтримку населення як Росії, так і України та інших нових незалежних держав, яке ще жило спогадами про порівняно стабільні економічні умови часів СРСР. Водночас також з'ясувалося, що економічні (залежність від поста­чання зі сходу енергоносіїв, відсутність альтернативних ринків збуту власної продукції тощо), соціально-політичні, міжособистісні зв'яз­ки у пострадянському просторі настільки вагомі, а альтернативи їм настільки непевні, що Україна приречена не просто зберігати, а й по­глиблювати та розвивати зв'язки з колишніми складовими частинами СРСР.

Україна зробила ставку на розгортання у межах СНД здебільшо­го двосторонніх, а не багатосторонніх взаємин. Але і тут з'ясовувало­ся, що при взаєминах віч-на-віч з кожним зі своїх партнерів по Спів­дружності Росія, як потужніша держава, більш спроможна відстою­вати свої інтереси. Відсутність порозуміння між членами СНД було вигідне РФ, оскільки за таких умов їй легше було впоратися з усіма. Для зміцнення СНД необхідно було створювати такі міждержавні ко­ординаційні структури, через які слабкіші члени Співдружності мали б можливість впливати на поведінку сильніших, але цього досягти не вдалося, що й призвело до деградації СНД.

Роки існування СНД показали, що Співдружність, як інтеграцій­не об'єднання держав пострадянського простору, так і не склалася. Прийняті СНД сотні документів, в тому числі й такі важливі для усіх її членів, як Договір про економічний союз (1993), Угода про Міжде­ржавний економічний комітет (1993), Договір про колективну безпе­ку (1992—1994) тощо, фактично не діють, а координуючі інституції слабо впливають на розвиток економік окремих країн-членів.

У свою чергу, урядові кола РФ в цілому продовжують дотриму­ватися офіційно затвердженого Указом Президента РФ від 14 вересня 1995 р. стратегічного курсу РФ у взаєминах з рештою держав СНД, спрямованого на створення інтегрованого економічно і політично об'єднання держав. Сам Указ спрямований в руслі фактичного відно­влення Союзу під егідою РФ. Ця, так би мовити, "доктрина Єльцина" передбачає право РФ здійснювати економічний, фінансовий, війсь­ково-політичний тиск на решту держав СНД у разі порушень у цих країнах прав росіян. Самі ці держави, згідно "доктрини", складають сферу переважних геостратегічних інтересів РФ, а отже посилення впливу інших глобальних сил у країнах СНД розглядається як загроза національній безпеці РФ.

Росія вважає, що колишні союзні республіки — це для неї, голо­вним чином, "сфера політичного ренесансу Російської імперії", а в другу чергу — джерела природних ресурсів та дешевої робочої сили, величезні ринки збуту російської продукції, і також — як території, що відіграють комунікаційну роль у виході Росії в Європу та Азію.

У відносинах між РФ та рештою країн СНД почали накопичува­тися економічні, політичні та правові суперечності. Показовою є тен­денція до утворення в просторі СНД особливих інтеграційних підст-руктур (Союз РФ та Білорусі, Митний союз 4-х, пізніше — ЕврАзЕС, Центральноазіатський економічний союз, ГУАМ тощо). Співдруж­ність поступово перетворюється в багаторівневу структуру з різним ступенем участі окремих країн в інтеграційних процесах.

Фактично країни СНД мають між собою мало спільного, окрім історичного минулого. Вектори пріоритетних інтересів окремих кра­їн СНД все більше набувають відцентрового щодо СНД спрямування.

Сподівання на створення ефективної моделі міждержавних еко­номічних зв'язків не справдилися. В економічних інституціях СНД було закріплено російське домінування. Митна угода в багатьох ви­падках не спрацьовує, а в торгівлі РФ з іншими державами СНД існу­ють значні протекціоністські бар'єри, дискримінаційні щодо членів Співдружності. Залежність економіки країн СНД від поставок з РФ остання часто використовувала або ж для отримання економічних пе­реваг через механізм підвищення своїх цін до рівня вище світових, або ж із метою політичного тиску. Все це змусило ряд держав Співдруж­ності шукати інші варіанти реалізації власних інтересів економічного розвитку.

На початковій стадії свого існування СНД зберігала елементи спільного військового командування та воєнної інфраструктури сил стратегічного призначення. З часом розбудова національних зброй­них сил, передання ядерних озброєнь з України й Казахстану до РФ, влагодження ситуації навколо Чорноморського флоту зумовили поступове відмирання цих елементів. Спроби їх реанімації за допомогою Ташкентського пакту успіху не мали, й фактично військову співпрацю було переведено в площину двостороннього співробітництва. Функції захисту кордонів по зовнішньому периметру країн Співдружності (окрім України) перейняла на себе РФ, але з розбудовою національних прикордонних військ ця функція також поступово відмирає.

Політика РФ в останні роки, зокрема інтеграція з Білоруссю, фор­мування нових інтеграційних схем на кшталт ЄврАзЄС, свідчить про пошуки Москвою нових форм прив'язування незалежних держав до російських інтересів і віддзеркалює розчарування правлячих кіл РФ у можливостях СНД як протоімперської структури. Свої амбіції щодо збереження цілісності пострадянського простору РФ прагне задово­льняти швидше за допомогою сприятливого для себе розвитку дво­сторонніх відносин.

Привертає увагу, що останнім часом у практичній політиці росій­ського керівництва спостерігається зміна концептуального підходу до інтеграції, яка полягає в тому, що головною політичною лінією ро­сійських державних органів стає підтримка співробітництва "зни­зу" — інтеграція ринків товарів, послуг, створення транснаціональ­них фінансово-промислових груп, обмін боргів на власність тощо. Серед пріоритетів зовнішньої політики одним з головних продовжує залишатися захист прав російськомовного населення та відстоюван­ня високого статусу російської мови у нових незалежних країнах.

Прихильники реінтеграції пострадянського простору на засадах російського домінування вважають, що без військово-політичної присутності РФ у нових незалежних державах у пострадянському просторі неодмінно виникатимуть міжетнічні та міжконфесійні кон­флікти. Але історія свідчить, якщо ці конфлікти й виникали, то багато в чому не без участі певних сил самої РФ. Грузія висловлює незадово­лення поведінкою РФ у вирішенні абхазького конфлікту. Азербай­джан, відповідно, незадоволений російською підтримкою вірменсь­кої сторони. Україна могла опинитися перед загрозою масштабного конфлікту в Криму, інспірованого проросійськими націонал-радика-лами. Теза про необхідність російської військової присутності в краї­нах СНД не витримує критики й відповідає скоріше геополітичним амбіціям Москви, аніж інтересам воєнної безпеки інших країн Спів­дружності.

Якщо утворення СНД у цілому можна вважати історично виправ­даним на етапі становлення нових держав у пострадянському просто­рі (пострадянським країнам вдалося уникнути таких масштабних конфліктів, які за подібних умов відбувалися при розпаді Югославсь­кої Федерації), то в сучасних умовах, коли є всі підстави вважати цей процес закінченим (укладення в 1997 р. базового Договору України з РФ 8 фактично означало, що процес "розлучення" відбувся остаточно і безповоротно)., питання про доцільність подальшого існування Співдружності потребує перегляду. Існування СНД як певної ціліс­ності, консолідованої ідеологічними міфологемами, на сьогодні є проблематичним. На уламках СРСР виникають нові схеми консоліда­ції та інші форми ідентичності.

Західні експерти, оцінюючи загальну політику РФ, зазначають, що головна проблема, яка стоїть перед Росією — це адаптація власної імперської ментальності до нових світових реалій. Можна пригадати, як важко проходив аналогічний процес трансформації імперської ме­нтальності Великої Британії та Франції в 60—70-і роки XX ст. Росія має знайти собі нову, не імперську роль у регіональних та міжнарод­них відносинах. Це тривалий і тяжкий процес, але в успішному ви­рішенні Росією своїх проблем зацікавлені всі демократичні сили світу.