Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.16. Утворення Московської держави (XIV - початок XVI ст.)

Процес об'єднання російських земель в єдину централізовану держа­ву розпочався в XIV ст.

У другій половині XIII ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Вели­кокнязівська влада владимирських князів значно послабшала. На пери­ферії Північно-Східної Русі сформувалися нові князівства, передусім Мос­ковське і Тверське.

Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських ве­ликих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної дер­жави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди.

Традиційно виділяють три об'єднувальних етапи: 1) кінець XIII — 80-ті рр. XIV ст.; 2) 80-ті рр. XIV ст. — 1462 р.; 3) 1462—1533 рр.

Перший етап об'єднання — кінець XIII — 80-ті рр. XIV ст. У цей час у Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за велике владимир­ське княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби повинне було вирішити­ся питання про те, яке князівство стане політичним центром об'єднання російських земель. Наприкінці XIII ст. значними перевагами в господар­ському розвитку, а отже, і реальними можливостями стати таким центром володіло Тверське князівство. Однак незабаром у нього з'являються су­перники, насамперед Московське князівство.

Московські великі князі майже всі без винятку уміли поєднувати по­зірну покірність з відчайдушно сміливими, зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або Рязанського князівств, Новгородської республіки або Орди.

Звичайні для доби середньовіччя політична виверткість, зрада союз­ників, а також готовність піти на приниження, уявні виявлення покірності і вірності сформували зрештою психологію підступності і лицемірства як основну рису тодішніх умілих дипломатів, якими і були московські князі.

Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського Данило (1276—1303) не міг розраховувати на владимирський стіл за правом старшинства. Як далекоглядний політик, він вважав за краще розширити свої удільні володіння: 1301 р. Данило Олександрович відвоював Коломну у Рязанського князівства, 1303 р. — Можайськ у Смо­ленського.

Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією Москви-ріки — важливого торговельного шляху. Посилило позиції Мос­ковського князівства і мирне приєднання багатого Переяславльського уділу.

Ставши московським князем після смерті свого батька, Юрій Данило­вич повів боротьбу з Твер'ю за великокнязівський владимирський стіл, а фактично — за політичне верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років тривала ця боротьба, арбітрами в якій виступали золотоординські правителі.

1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра загинув Юрій Дани­лович, і на московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Калита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на вели­ке княжіння, а й надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдавши за допомогою ординського загону удар своєму головному супернику.

Правління Івана Калити (1325—1340) відіграло особливу роль у посиленні влади московських князів. Він був першим з російських князів, хто отримав право збирати з усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він зумів встановити союз московської великокня­зівської влади з Церквою. Переселення двох Київських митрополитів: українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира на Клязьмі, а потім Київського митрополита — українця Петра — до Москви відіграло велику роль в утворенні єдиної держави.

Іван Калита розширював московські володіння різними способами: військовою силою він підкорив Ростовське князівство, купував ярлики на окремі землі — Галич, Углич, Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив Москви в Новгороді. Іван І також купував у інших князівствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель навколо Москви. Іван Калита утверджував могутність і право Московського кня­зівства бути центром об'єднання російських земель, по суті, за підтримки Орди, якій справно виплачував данину. Він заклав основи такої політики в боротьбі зі своїми противниками, що робила московських князів про­відниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації.

Продовжувачами політики Івана Калити стали його сини — Семен Гордий та Іван II Красний. Після Івана IIмосковським князем став 9-літній Дмитро Іванович (1359—1389). В той же час ярлик на велике княжіння отримав від золотоординського хана суздальсько-нижньогород­ський князь Дмитро Костянтинович. Розгорнулася гостра боротьба між ним і московським боярством, яке підтримував митрополит Олексій (остан­ній, фактично очолював московський уряд). 1363 р. Москва здобула оста­точну перемогу.

У роки правління Дмитра Івановича було зведено московський Кремль (1367—1368). Це ще більше зміцнило позиції Москви в боротьбі з против­никами всередині російських земель, а також з Литвою і Ордою, які висту­пили союзниками Тверського князівства, що поновило в кінці 60-х рр. свої спроби досягти верховенства в російських землях. Дмитро Іванович, спи­раючись на підтримку численних російських князів, що визнали верховен­ство московського князя, в 1375 р. примусив Твер підкоритися Москві.

Зі зміцненням становища Московського князівства як "збирача" росій­ських земель, змінювалася його політика щодо Золотої Орди. З 1374 р. Дмитро Іванович припинив виплату їй данини. А у вересні 1380 р., зібрав­ши під свої знамена полки майже всіх російських земель, Дмитро Іванович здобув перемогу в битві з ординцями на Куликовому полі на березі пра­вої притоки Дону — р. Непрядви.

Історичне значення цієї перемоги було величезне. Вона хоч і не визво­лила від ординського володарювання, але зміцнила авторитет Москви як центру об'єднання розрізнених російських князівств. Поразка, якої зазна­ли основні сили Золотої Орди, прискорила її розпад. Золота Орда зменши­ла розміри данини і визнала право московських великих князів передава­ти велике Владимирське княжіння у спадщину.

Другий етап об'єднання російських земель — 80-ті рр. XIV в. — 1462 р. — характеризується подальшим територіальним розширенням Московського князівства.

Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой), приєднавши Дмитров, Стародуб, Углич, Кострому та інші території, вживав заходів для посилення влади великого князя. Він ліквідував залишки місцевого самоврядування і цілком підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень: відте­пер бояри і дворяни повинні були виступати з тими князями, у володіннях яких знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він зобов'язав служити великому князеві московському.

Старший син Дмитра Донського Василь І став правителем по запо­віту батька, без санкції Золотої Орди. За період його правління до Москви були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець і Таруса. Тоді ж, на початку 90-х рр., активізувалися спроби Московського князівства обмежи­ти самостійність Великого Новгорода. Боротьба, що тривала кілька років зі змінним успіхом, привела до укладення 1398 р. мирного договору.

Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян (басейн р. Вичегди) та комі-перм'яків (землі вздовж Верхньої Ками і р. Чусової).

Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час правління якого вибухнула феодальна війна. Головне питання, що вирішувалося під час військових зіткнень, полягало в тому, кому з князів правити у Москві — визнаній столиці Північно-Східної Русі. Претенденти на великокнязівський московський престол виражали дві протилежні тенденції подальшого розвитку країни: галицькі князі (дядько Василя II — Юрій і сини Юрія — Василь Косий і Дмитро Шем'яка), що виступили проти Василя II, спиралися значною мірою на торговців, реміс­ників і вільне селянство Півночі; Василя II підтримували військовослуж-бові землевласники центральних регіонів. Перемога Центру над Північчю провіщала перемогу кріпосницьких відносин.

До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою, значно перевищувала володіння інших князів, які до цього моменту втрати­ли суверенітет. Політичну залежність від Москви вимушений був визна­ти 1456 р. і Великий Новгород, а 1460 р. Псков звернувся до великого князя Василя II за захистом від Лівонського ордену.

З середини 50-х рр. XV ст. удосконалюється система державного управ­ління. Відбувається поступовий перехід від уділів до системи повітів. Вла­да в них концентрується в руках намісників, якими, як правило, стають бояри великого князя. З приєднанням до Москви уділів влада намісників поширюється і на них.

Права і привілеї намісників визначалися статутними грамотами, норми яких були започатковані ще "Руською Правдою". Зміни в системі місце­вої адміністрації випереджали реорганізацію центрального апарату.

У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського

боярства. Бояри очолювали Государів двір, що являв собою військово-адміністративну корпорацію.

До виконання державних доручень, нарівні з боярами і дітьми бояр­ськими (дворянами), почали залучатися так звані служилі князі, що втрати­ли спадкові уділи.

Певних змін зазнала судова система. Також була проведена монетна реформа і відновлений випуск загальнодержавної монети на великокнязів­ському дворі. Загалом це сприяло подальшому зміцненню влади великого князя московського.

Третій етап об'єднання російських земель навколо Москви, їхнє звільнення від ординського володарювання й одночасно формування дер­жавного апарату великокнязівської влади, оформлення Московської дер­жави припадає на 1462—1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана III(1462—1505) і Василя III (1505—1533).

За Івана III, що став співправителем Московської держави ще за жит­тя батька, Василя Темного, тривало збирання земель "під руку" Москви. Цей московський князь приєднав Ярославль (1463 р.), Ростов (1474 р.), Твер (1485 р.). В'ятку (1489 р.), ліквідував незалежність Великого Новго­рода, спочатку оточив і взяв місто 1478 р., а потім поступово конфіскував землі новгородського боярства і переселив їхніх власників в центральні райони.

З 1476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді. А 1480 р. майже безкровне закінчилося протистояння росіян і ординських військ біля однієї з приток Оки — "стояння на Угрі", визначивши остаточне звільнення Русі від васальної ординської залежності.

Іван став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського самодержавства, не тільки значно розширивши терито­рію країни (до її складу увійшли землі марі, мордви, комі, карелів та ін.), а також укріпив її політичний устрій і державний апарат, значно зміцнив міжнародний престиж Москви.

Падіння Константинополя під ударами хрестоносців 1453 р. і одру­ження Івана III на візантійській принцесі Софії Палеолог 1472 р. дозволи­ли великому московському князеві проголосити себе наступником візан­тійських імператорів, а Москву — столицею усього православного світу. Це знайшло відображення в концепції "Москва — третій Рим", сформульо­ваній на початку XVI ст. Державним гербом Московської держави став (як у Візантії) двоголовий орел, а сам великий князь 1485 р. йменувався великим государем всієї Русі.

Прагнучи подолати феодальну знать, Іван III послідовно формував систему служилих станів. Бояри, присягаючи на вірність великому князеві, завіряли свою вірність особливими "клятвеними грамотами". Московський государ міг позбавляти їх державних посад, конфісковувати вотчину.

За Івана III запроваджено помісну систему — дарування служилим людям (дворянам) у володіння на правах неуспадкованої особистої влас-

ності вільних земель (маєтків) за несення військової або цивільної служ­би. Таким чином, у Московській державі склалися, крім удільної, три систе­ми землеволодіння: державна, що включала двірцевий великокнязівський уділ, церковно-монастирська та помісна.

Поступово ускладнювались функції державного управління. З'явилися посади казенного дяка — керівника Казенного двору — і піддячих, що відали діловодством. З кінця XV ст. сформувалася Боярська дума — вищий державний консультативний орган при государі. У Думу крім мос­ковських бояр входили також колишні удільні князі.

З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності 1497 р. було запроваджено новий збірник законів — Судебник, що вста­новив єдині податкові норми, загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III передусім захищав життя і власність феодала-земле-власника.

Судебник обмежував право селян йти від свого феодала на інші землі суворо певним терміном — за тиждень до осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тижня після нього з обов'язковою виплатою "пожилого".

Чинність Судебника означала початок прикріплення селян до землі.

У XVI в. тривав процес розширення території Московської держави. Після перемоги над Литвою 1503 р. до Москви відійшли землі за верх­ньою течією Оки, вздовж берегів рік Ясен, Сож і Дніпра. Усього до складу Московської держави увійшло 25 міст і 70 волостей. 1510 р. було ліквідо­вано самостійність Пскова, а 1514 р., після чергової війни з Литвою, до Москви відійшов Смоленськ. Нарешті, 1521 р. припинило своє існування Рязанське князівство.

Таким чином, територія країни збільшилася настільки, що вона перетворилася на найбільшу державу Європи. З кінця XV ст. "Моско-вія", як раніше її називали іноземці, почала іменуватися Росією.