Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.2.2. Стимулювання за розрахунковими цінами та розцінками від валового доходу

3.2.2. Стимулювання за розрахунковими цінами та розцінками від валового доходу

Практика функціонування матеріального стимулювання в умовах внутрігосподарського розрахунку великих сільськогосподарських підприємств, до складу яких входять внутрігосподарські підрозділи, дозволяє виокремити такі основні його фор­ми: визначення фонду оплати праці як різниці між вартістю валової продукції, обчисленої за допомогою розрахункових цін, і матеріальними витратами на її виробництво, визначеними за єдиними планово-обліковими цінами; оплата праці за розцінками (нормативами) від валового доходу; залишковий принцип матеріального стимулювання; оплата праці за комплексними роз­цінками.

Кожний з названих варіантів матеріального стимулювання створює різні умови функціонування підрозділу, забезпечуючи різні рівні оплати праці працівників, собівартості продукції, прибутку та прибутковості, співвідношення фондів споживання й нагромадження. Тому аналіз варіантів матеріального стимулювання з метою встановлення їхньої адекватності відповідним організаційним формам сільськогосподарських підприємств, а також їхнього впливу на формування виробничих витрат становить теоретичний і практичний інтерес.

Найпоширенішим серед названих варіантів є визначення фонду оплати праці як різниці між вартістю валової продукції, обчис­леної за розрахунковими цінами, і матеріальними витратами на
її виробництво, визначеними за єдиними планово-обліковими цінами. Основний принцип матеріального стимулювання в даному випадку
¾ 100 %-ве утримання із заробітку за перевитрату матеріальних засобів і в таких самих розмірах виплата за їх економію. Таким чином, сума оплати праці прямо пропорційна зміні фактич­ного рівня витрат порівняно з їх нормативом, але при цьому від­сутня гнучкість у розподілі економії грошово-матеріальних засобів на фонди нагромадження і споживання, тобто її направляють тільки на споживання.

Спроба усунути цей недолік шляхом зниження розрахункових цін не витримує критики, що неодноразово доводилося в багатьох публікаціях. Це пов’язано, по-перше, з наявністю нормативного рівня виробничих витрат, зокрема й матеріальних, виходячи з якого визначають розрахункові ціни. Якщо цей рівень справді є нормативним, то немає жодної підстави його зменшувати, адже заздалегідь невідомо, що буде отримано в процесі виробництва — економію чи перевитрату. По-друге, якщо навіть розрахункову
ціну знизити, то це не змінює основного принципу функціонування даного варіанта стимулювання, що забезпечує прямо пропорційну залежність фонду оплати праці від рівня матеріальних витрат.

Як засвідчив досвід роботи деяких господарств, не виправдала себе і практика встановлення єдиних планово-облікових цін на всі види матеріальних засобів. Визначення фонду оплати праці підрозділу шляхом вираховування з вартості валової продукції суми матеріальних витрат, обчислених за допомогою вказаних цін, потребує досить високої точності. В іншому випадку ця сума й вартість валової продукції виявляться незіставними, і, як наслідок, фонд оплати праці колективу буде встановлено помилково. Крім цього, фактична собівартість продукції може підвищитися порівняно з нормативною за рахунок зростання фактичних цін на матеріальні ресурси, а за планово-обліковими цінами вийде економія, яка виплачується колективу в повному розмірі.

Наступним моментом цього варіанта матеріального стимулювання, на який необхідно звернути увагу, є корекція розрахункових цін залежно від якості продукції, що здійснюється за допомогою коефіцієнтів, одержаних шляхом співвідношення фактичних реалізаційних і базових реалізаційних цін. При цьому слід мати на увазі, що розрахункова ціна збільшується або зменшується пропорційно зміні реалізаційної ціни. Однак за окремими видами продукції (збитковими чи низькорентабельними) розрахункова ціна може бути на рівні або й вищою за реалізаційну ціну і за пев­ного збільшення останньої матиме вищі темпи зростання. А це
означає, що на оплату праці працівників виробничих підрозділів усього прибутку, отриманого від підвищення реалізаційних цін, не вистачить. Потрібно відшукувати ще додаткові джерела для цих виплат.

Варіант формування фонду оплати праці за розцінками (нормативами) від валового доходу також має низку недоліків з погляду його впливу на рівень виробничих витрат, що стосується рівня собівартості продукції, прибутку та можливостей розширеного відтворення. Пояснюється це насамперед фіксованим рівнем нормативів (розцінок) і їх значною диференціацією за окремими видами продукції та госпрозрахунковими підрозділами. Наприклад, якщо одній бригаді норматив установлено в розмірі 80 %,
а іншій — 30 %, то це означає, що у випадку економії матеріальних засобів першому колективу виплачується 80 % зекономленої суми й у відповідному розмірі проводитиметься утримання у разі перевитрати засобів, а другому
¾ лише 30 %. Аналогічним чином проявляє себе норматив і за умови стабільності матеріальних витрат та підвищення валового доходу за рахунок прибутку, тобто що вищий норматив, то більша частина прибутку направляється до фонду оплати праці колективу, знижуючи таким чином мож­ливості розширеного відтворення. Якщо ж урахувати, що в
реальних умовах діють обидва чинники (зміна рівнів витрат і прибутку), які впливають на розмір валового доходу, то стає очевидним ще більше поглиблення названих недоліків цього варіанта матеріального стимулювання. Тому й виходить, що з причин, незалежних від колективів госпрозрахункових підрозділів, які виробляють низько- і високорентабельну продукцію, вони поставлені в заздалегідь нерівні умови матеріального стимулювання.

Наступним варіантом стимулювання при госпрозрахунковому підряді є залишковий принцип матеріального заохочення. Він має низку переваг порівняно з уже проаналізованими двома варіантами. Його суть полягає у встановленні розрахункових цін і визначенні за допомогою їхньої вартості валової продукції. Отримана сума за вирахуванням фактичних виробничих витрат, зокрема й оплати праці, являє собою економію, яку повністю або частково (залежно від рівня розрахункових цін) направляють до фонду споживання підрозділу. Перевагою цього варіанта є можливість гнучкого регулювання розподілу коштів на споживання і нагромадження, чого немає у двох попередніх варіантах, а недоліком ¾ відсутність матеріальної заінтересованості трудових колективів у збільшенні прибутку, зокрема й за рахунок підвищення реалізаційних цін на продукцію. І хоч відрахування від створеного підрозділами чистого доходу на їх матеріальне стимулювання передбачається, однак ці суми завуальовані і не мають визначального впливу на зростання прибутковості вироб-
ництва.

Проте найважливішим недоліком усіх трьох розглянутих варіантів матеріального стимулювання при госпрозрахунковому підряді є відсутність поділу виробничих витрат на постійні та змінні. Саме цей чинник становить основу протиріччя, внаслідок якого виникають умови, за яких або колективи виробничих підрозділів отримують незароблені кошти, або, навпаки, їм недоплачують.