4.3. Учення А. Сміта про капітал

Учення А. Сміта про капітал

Під капіталом А.Сміт розуміє запаси. «Запаси підрозділяються на дві частини. Та частина їх, від якої очікують отримати дохід, називається капіталом»[1].

Учення про капітал складається з трьох частин: про капітал узагалі, про основний і обіговий капітал, про способи застосування капіталу.

«Капітал узагалі з’являється на тій історичній стадії, коли з’являється відомий надлишок у формулі виробництво — споживання. Коли людина, споживаючи його за можливістю більш ощадливо, намагається виробити щось своєю працею у відшкодування своїх запасів, поки вони не будуть цілком спожиті. У цьому разі її дохід походить виключно від її праці»[2].

З цих засновників резюмується: є дохід від праці, є дохід від капіталу (запасу). Залежно від того, як ці запаси (капітал) приносять дохід, вирізняють основний і обіговий капітал. Капітал може бути застосований двома різними способами, щоб дати дохід або прибуток своєму власнику. Капітал купця приносить прибуток через обіг. Він купує і перепродає товар. Це — обіговий капітал. Якщо дохід або прибуток без переходу від одного власника до другого або без дальшого обігу — це основний капітал.

Основний капітал — це машини, знаряддя праці, прибуткові будови (усе це відрізняється від житлових будинків), розчищення, осушення, огороджування, удобрювання, придбані й одержані здібності всіх жителів або членів суспільства. «Придбанням таких здібностей вважається також утримання їх суспільством шляхом виховання, навчання або учнівства, що завжди потребує справжніх витрат і являє собою основний капітал, який начебто реалізується в особистості»[3].

Як бачимо, А. Сміт суперечить сам собі. Тут праця виступає як капітал (що пізніше стає аксіомою), але ж раніше Сміт стверджував: зарплата — ціна праці, і вона виступає величиною сталою. Якщо ж це — дохід на капітал, то тоді вона не може бути незмінною. До обігового капіталу входять гроші, запаси продовольства у торговців на складах, а також матеріалів та готових виробів.

Будь-який основний капітал спочатку виникає з капіталу обігового — тут висловлюється ідея кругообігу капіталу, розгорнута в третьому томі «Капіталу» К. Маркса.

«Гроші — це велике колесо обігу, це велике знаряддя обміну і торгівлі, хоч і становлять, поряд з іншими знаряддями виробництва, частину, і до того ж вельми цінну частину капіталу, не входять якою б то ні було частиною у дохід суспільства, якому вони належать»[4].

Аналіз Смітом категорії «капітал» багатоплановий. Бем-Баверк пише, що у Сміта в судженнях про капітал «можна знайти більш чи менш певні зародки майже всіх більш пізніх протилежних теорій»[5]. Сміт не вдавався до систематичного дослідження важливого питання, з якого джерела походить прибуток на капітал. За однією версією, дохід на капітал походить від того, що «покупці через вимоги капіталістів прибутку мусять погодитися платити за товар більше, аніж коштує затрачена на нього праця, прибуток — надмір цінності продукту над цінністю, створеною працею. За другою версією, прибуток являє собою утриману частину створеної працею цінності»[6].

Концепція, створена Смітом, випереджає початкові кроки індустріалізму. Йому рідніше сільське господарство. Тут до продуктивної праці додається сила природи. Навіть ренту він одного разу виводить з землі — фактора виробництва. «Землеробство не тільки важче за всі виробництва, а й корисніше за них».

Сміт досліджує вплив, на «економічну людину» природних умов. «Економічна людина» прагне до сімейного добробуту, яке породжує і суспільний добробут. Вона прагне збільшити запаси капіталу.

Нагромадження капіталу відбувається в умовах, коли ще зберігається вплив традицій становості. Третій стан — буржуа — законами про розкіш обмежувалися в особистому споживанні. Але Сміт з цих побутових станових традицій робить найважливіші економічні висновки: капітал — потужне знаряддя зростання багатства, його збільшення — справа вже національна. «Будь-яке збільшення або зменшення капіталу природно веде до збільшення або зменшення промислової діяльності, кількості продуктивних робітників, а отже, і мінової вартості річного продукту землі та праці країни, багатства і реального доходу всіх її жителів»[7].

Як справжній пуританин Сміт проголошує: «Капітали зростають у результаті ощадливості. Ощадливість, а не працелюбство, є безпосередньою причиною зростання капіталу»[8]. «Кожний марнотратник виявляється ворогам суспільного блага, а всяка ощадлива людина — громадським благодійником»[9]. Згадаємо Кейнса, який з його психологічним відчуттям споживання добре знав роботи А. Сміта.

Заповзятливість залежить від розмірів власного капіталу. Звідси один з найважливіших висновків про місце і роль малого і середнього бізнесу. В країнах, що досягли високих меж багатства, звичайна ринкова норма процента дуже низька, тому тільки найбагатші люди можуть жити на проценти зі своїх грошей. Усі власники невеликих і середніх статків змушені самі продуктивно витрачати свої капітали.

Як відомо, становість породжувала привілеї, владу. Це придбавалось від народження або давалося з волі короля. Капіталіст-підприємець в основному вийшов із третього стану (виняток — Англія, її лендлорди — фермери).

У Сміта наявність у окремої особистості будь-яких привілеїв визначається не народженням або королівською волею, а успіхами в продуктивному процесі. Людина відірвалася від общини, вона індивідуально автономна. Вона контактує з такими самими індивідами. У цьому відбувається її самореалізація. Вона володіє таким скарбом, як інформація.

«Бідні мешканці Куби і Сан-Домінго, коли вони вперше були відкриті іспанцями, мали за звичай носити маленькі шматки золота як прикрасу у своєму волоссі й на різних частинах свого одягу. Вони, мабуть, цінували їх приблизно так, як би ми цінували будь-яку дрібничку. За першим проханням вони віддавали їх своїм новим гостям. Вони дивувалися з жадоби, яку виявляли іспанці в намаганні отримати золото, і не підозрювали, що може існувати така країна, де багато людей мають у своєму розпорядженні такий надмір їжі, надто убогої в жителів Куби та Сан-Домінго, що за дуже невелику кількість цих дрібничок вони ладні віддати стільки їжі, скільки вистачить на прогодування цілої родини протягом багатьох років. Якби можна було пояснити їм це, пристрасть іспанців до золота перестала б викликати їх здивування»[10].

А. Сміт про роль держави

Для ХVIII ст. був характерний погляд, що добре тільки природне. Своїм корінням він сягає в античність і християнство, хоча християнство еталон природності вбачало в чернецтві. Боротьба за природний вияв людських почуттів, вчинків, дій — одна з засад епохи Просвітництва: природне — значить справедливе, значить вигідне. Природне — це самовільне. «Світ рухається сам по собі», — стверджують фізіократи. Природний порядок — ідеальний режим, освічений розум його відкриває, а освічений деспот його організовує й запроваджує. Але Сміт зберігає рису, типову для Просвітництва, про місце і роль природності (природне бажання і рушійні мотиви, природні цілі, природні норми заробітної плати, прибутку і ренти), на відміну від фізіократів, він за спонтанний економічний устрій, заснований на особистому інтересі індивідів.

Невидима рука спрямовує, підтримує «природний рух речей до кращого, незважаючи на безглуздя і величезні помилки адміністрації». Отже, держава не повинна втручатися в економічне життя — це вихідна основоположна теза А. Сміта.

За Смітом, «держава породжується природним рухом речей». Вона забезпечує охорону в суспільстві злагоди, порядку, справедливості, майна громадян, свободу в досягненні своїх цілей та функції:

а) забезпечення таких послуг, які неможливі або невигідні для приватних осіб;

б) підтримання режиму природної свободи, відмова від підтримки монополій, заохочення вільної конкуренції;

в) охорона життя, власності, свободи громадян (необхідний мінімум зарплати, оборона країни, правосуддя).

Торгівля і промисловість не розвиватимуться там, де немає впевненості у володінні своєю власністю. Торгівля і промисловість навряд чи можуть процвітати в державі, де немає довіри до уряду.