5. 4. Історична школа Німеччини
Історична школа Німеччини
Німеччина першої половини XX ст., як уже зазначалося, переживала насичений гострими історичними подіями період. Наполеонівські війни звільнили її від кріпосного права. Едикти 1808—1809 рр. знаменували новий суспільний розвиток країни, але зі збереженням автократичного правління. Королі, маркграфи — їхня роль у державі — практично абсолютне панування. Це обумовило роль королівського чиновника-бюрократа, владу столоначальника. Цю систему обстоювала німецька школа камералістики.
Учення В. Рошера своїм корінням сягає в камералістику ХVII—ХVIII ст. Авторитарна держава неминуче породжує бюрократію. Службовців у справах адміністративних і фінансових учити цього потрібно було на конкретних прикладах, тобто вони мали знати історію права, традиції та звичаї, закріплені в законодавчих актах. Б. Гільдебранд у «Політичній економії сучасного і майбутнього» стверджує, що політична економія — наука про закони економічного розвитку нації. Проте тут ми стикаємося з різночитанням. Якщо у В. Рошера — «принципи», то в Б. Гільдебранда — «закони розвитку», а це вже більш широке тлумачення. Але залишається головне — закони національні, а не планетарні. Важливим представником цієї школи був К. Кніс, автор праці «Політична економія, розглянута з історичного погляду»
(1853 р.), який піддав сумніву існування і природних законів
у ім’я свободи, і законів розвитку Гільдебранда. Це теоретичне сум’яття в поглядах засновників школи намагалась зняти, хоч
і без успіху, молода історична школа. Але за інших рівних умов «історична школа була одним з найбільших інтелектуальних досягнень Німеччини XIX століття». Історичний метод
у політекономії входить і сьогодні до її методологічного арсеналу.
Положення Німеччини на карті Європи не порівняти з Англією, Францією, Бельгією, Голландією. Під тягарем минулого Німеччині потрібні були ідеї, у тому числі економічні, які б дали поле для ефективного індустріального розвитку. А цей особливий шлях уже накреслив Ф. Ліст. Ураховуючи національні особливості, рівень її індустріалізації, він запропонував на певний історичний відтинок часу шлях захисту національного підприємця, і тільки після досягнення рівня іноземного розвитку переходити до вільної торгівлі. Тут є всі елементи історичного підходу до аналізу економічних явищ.
Історична школа Німеччини відкинула правильність космополітичної теорії вільної торгівлі, заснованої на дії особистого інтересу, що не придушує суспільний. Національні традиції, стан законодавств, місце і роль держави в захисті національних інтересів, різних державних і комунальних інститутів і утворюють підвалини національної економіки.
Урахування невід’ємного історичного факту, стан минулого і теперішнього — ось вихідна база для аналізу політичної економії. Утвердження історичного методу політичної економії — одна з заслуг історичної школи Німеччини. Її засновники — Рошер, Гільдебранд, Кніс — чітко визначили своє ставлення до індустріальної технологічної революції. Так, Гільдебранд пише: «Найважливіше всесвітньо-історичне значення машини полягає в тому, що вона вирвала робочі класи з лінощів і невігластва, з задушного і безглуздого костеніння і разом з усвідомленням власних сил, з наполегливістю в праці та підприємництві пробудила в них прагнення до гідного життя в історії¼ Тимчасове зло, що походить з цих технічних відкриттів людського духу, тимчасових страждань робітників, котрі залишилися внаслідок суперництва машин без роботи і хліба ¼це можна назвати лише потугами за народження нової епохи»[1].
В. Рошер — засновник історичної школи: «Одна лише промисловість може поставити на службу собі всі сили природи». Та вона ж «недруг нашого часу: невігластво черні і пауперизм народжуються перш за все у містах». Він же вказує на взаємозв’язок аграрного та індустріального розвитку: «Земля дорожчає, а праця і капітал дешевшають, це означає неминуче інтенсивне ведення сільського господарства».
У «Принципах політичної економії» Рошер формулює методологію викладання політичної економії. Як бачимо, у нього немає слова «закони» в політичній економії, воно замінено на «принципи». Цим уже вчений відторгається, відгороджується від Сміта й Рикардо та їхньої школи. З цього випливає висновок — немає планетарних законів як об’єктивних, вільних від національної належності законів розвитку. «Наша мета — опис того, чого бажали, до чого прагнули народи в економічній галузі; цілі, про які вони дбали і яких досягали; підстави, заради яких вони домагалися своїх цілей». Отже, застосування в політичній економіці історичного методу беззаперечно.