5. 6. Жан Шарль Сісмонді

Жан Шарль Сісмонді

Переможна хода індустріальної технологічної революції обумовила народження нового суспільного ладу, який дістав назву капіталістичного. Це нові економічні, політичні, соціальні, моральні інституції, тому в західній літературі проводиться вододіл між Старим і Новим суспільством. Але Старе трансформується в Нове в умовах, які аж ніяк не позначені християнськими чеснотами.

Запровадження машин приводить до різкого зростання продуктивності праці. Це можна продемонструвати на прикладі виробництва шпильок. Якщо у шпильковій мануфактурі розподіл праці спричинився до контрастного зростання її продуктивності, то застосування машини дало не менший, а більший ефект. До 1824 року для остаточної обробки кожної шпильки потрібно було не менше ніж 14 людей, що виконували різні операції. Винайдення машини Райтера (середина ХІХ ст.) привело до того, що тепер 400 робітників виробляли щодня 50 млн шт., або 125 тисяч, шпильок на одного робітника[1].

Величезна роль машини в енергетиці країни. Робота пару в англійських рудниках і металургійних заводах, на різних фабриках, локомотивах та пароплавах дорівнювала 3 млн 650 тис. л. с., що тотожно кількості 11 млн коней за 10-годинного робочого дня, що в 64 рази дорожче, ніж за механічної роботи за допомогою пару[2]. Нові технологічні рішення обумовили зменшення сировинних матеріалів для одержання промислової про­дукції. Так, витрати вугілля на одну тонну чавуну становили 1796 р. 6 т, 1806 р. — 5 т, 1880 р. — 2,4 т[3]. Механічні сили
в останньому десятиріччі ХVІІІ ст., виражені в людських силах, ще не зрівнялись із населенням Об’єднаного королівства, а 1818 року вони переважали це населення в 10 разів, 1812 року — у 16 разів, 1871 — у 32 рази. Менш контрастні зміни
в сільському господарстві. Так, урожай пшениці в Англії за кілька років до 1770 р. становив 23 бушеля з акра, за 20 років, включаючи 1876 р., — 28 бушелів[4].

Індустріалізм несе не лише серйозні позитивні результати в зростанні продуктивності праці, а й зміни у свідомості самих працівників. Друга половина ХІХ ст. реально показала, що концентрація виробництва привела до концентрації найманих працівників. Якщо раніше вони були групою, то зараз — монолітним трудовим колективом, здатним успішно боротися за справедливий договір з капіталом про умови розподілу створеного та реалізованого продукту.

Одним із «соціалістів», які піддали негативні боки індустріалізму нищівній критиці, був Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмон­ді, автор праць «Нові початки політичної економії» (1819) та «Нариси політичної економії» (1837).

Вихідна позиція автора розкривається в таких положеннях: «¼матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави, становить предмет політекономії; держава за допомогою політичної економії повинна надати всім можливість користуватися благами народного багатства»[5].

Як бачимо, Сісмонді піклується про весь народ — як багатих, так і бідних, хворих, старих, дітей, інвалідів. Це ще яскравіше видно з такого визначення багатства: багатство є благо, якщо воно несе вдоволення всім класам. На противагу класичній англійській політичній економії про роль ощадливості та нагромадження Сісмонді наголошує: «Не треба ставити завдання нагро­маджувати багатство»[6]. Утім у наступному положенні закладена суперечність: «Ми разом з Адамом Смітом уважаємо, що праця є єдиним джерелом багатства, а економія — єдиним засобом нагромадження його»[7]. «Багачі можуть нагромаджувати свої багатства як способом розширення виробництва, так і тим, що забирають собі більшу частину того, що раніше залишалось біднякам. Для того щоб цей розподіл був урегульований, для того щоб він був справедливим, ми майже завжди закликаємо те саме втручання уряду, яке Адам Сміт відкидав»[8].

Про конкуренцію Сісмонді говорить, що вона привела до величезного зростання промисловості, але дуже часто несла за собою найжорстокіші страждання для деяких класів населення. Отже, основний висновок Сісмонді — необхідне втручання держави в економічне життя і перш за все в розподіл, а також слід відгородити суспільство від вільної та універсальної конкуренції, а значить, і втручання у виробництво. У Сісмонді боротьба добра зі злом неминуча. Конкуренція викликала величезне зростання виробництва, вона породила «найжорстокіші страждання деяких класів». Отже, завдання — «спалити зло». Як же він розв’язує це завдання?

Якщо зростання промисловості, зростання виробництва випереджали зростання чисельності населення, то неминуче збільшення нерівності людей, неминуча поява суперечності між зростаючим виробництвом і споживанням. Але це відбувається за панування ринкових відносин з пануванням капіталу в їхньому функціонуванні. Виробництво, — говорить Сісмонді, — припиняється, як тільки воно припиняє приносити дохід. Якби багаті класи раптом вирішили жити, як бідні, працівники впали б у безнадійні злидні і померли б з голоду.

Але історія знала часи, коли виробництво і споживання перебували в певній гармонії. Це період гільдійського розвитку промисловості. Кожен виробник починав з виробництва того, що потрібно йому самому, він знав свої потреби і згідно з цим регулював свою працю.

Надвартість називається доходом від капіталу. Це не додаткова вартість Маркса, але вона наближається до неї, бо це теж відрахування з продукту праці працівника. Заслугою Сісмонді є постановка питання про кризи надвиробництва, свідком яких він був (1818, 1825 рр.). Однак дати їм наукове обґрунтування він не зміг. Отже, заслугою Сісмонді є ідея про концентрацію майна і зростаючу пролетаризацію робочих мас. Своїм закликом до державного втручання він відкриває дорогу критиці абсолютного лібералізму, чим передбачає ідеї катедр-соціалізму та державного соціалізму.

Є три види доходу — рента, прибуток, заробітна плата. Вони — три різні форми користування продуктами людської праці. В основі ж цього — праця. «Працівник за день праці виробляє значно більше, ніж йому потрібно на день, але після того, як він поділиться з землеробом і капіталістом, йому рідко коли залишається більше ніж на найнеобхідніше. Те, що йому залишається, становить його дохід і називається заробітною платою»[9].

У своїй критиці негативних боків індустріальної технологічної революції Сісмонді використовує доведення про аграрну технологічну революцію. «У країнах, де землероб є власником і де продукти належать цілком тим людям, котрі виконали всі роботи, тобто в країнах сільського господарства, які ми називаємо патріархальними, ми бачимо на кожному кроці сліди любові хлібороба до будинку, в якому він мешкає, до землі, яку він доглядає»[10].