5.2. Подорожі та географічні відкриття XVII – XVIII століть

З XVII ст. голландські кораблі обслуговували більшу частину світової колоніальної торгівлі. Амстердамський банк, створений у 1609 р., майже століття був єдиним у Європі. До кінця XVII ст. Голландія стає великою колоніаль­ною державою.

У XVII ст. в Нідерландах були створені найбільші картогра­фічні твори, які узагальнили результати Великих географічних відкриттів.

Голландцями були освоєні землі, де в подальшому були створені відомі міста, зокрема Нью-Йорк (У 1624 р. Пітер Мінейт уклав угоду з індіанцями, в результаті якої за 60 гульде­нів, що тоді дорівнювало 24 доларам, придбав острів Мангетен. Вже у 1643 р. на цьому місці, у Новому Амстердамі (майбутній Нью-Йорк) розмовляли 18 мовами).

Також голландцями була заснована факторія на мисі Доб­рої Надії, яка в подальшому перетворилася у місто Каапстад (зараз це Кейптаун).

Колоніальні володіння голландців у XVII ст. перевищували територію самої Голландії у 60 разів.

У 1606 р. голландцем В. Янсзоном було відкрито нову зем­лю, названу Новою Голландією; її тільки з XIX ст. стали нази­вати Австралією. Голландці, та й весь світ, вважали, що Нова Голландія є не окремим материком, а лише одним з великих півостровів південного материка (Антарктиди).

Англійська експедиція на чолі з А. Тасманом у 1642-1644 рр. відкрила Нову Зеландію і Тасманію. Але, як і у випадку з Ав­стралією, ці землі вважали не окремими островами, а частиною великого південного материка.

У XVIII ст. голландські та англійські мореплавці почали вивчення Австралії та Нової Зеландії, нанесли на карти багато інших земель.

Одним із кращих англійських мореплавців XVII ст. був Вільям Дампір, авантюрист за характером. Він змінив на своє­му віку багато професій, від китобоя до пірата, а у 1697 р. опу­блікував книгу «Плавання навколо світу», яка принесла йому світову славу. Вона була перекладена на всі основні європей­ські мови і стала бестселером XVIII ст. Крім побутових та етно­графічних описів життя аборигенів далеких екзотичних країн, автор включив у свою книгу розділ про особливості морських вітрів, припливів, течій, сезонів у тропіках. За свої наукові дос­лідження В. Дампір був прийнятий до Лондонського Королів­ського товариства (тобто до академії наук).

У 1699 р. експедиція під командуванням В. Дампіра обсте­жила північно-західне узбережжя Австралії. Про цю подорож він розповів читачам у своїй наступній книзі «Подорож до Но­вої Голландії».

Дампір відомий ще й тим, що під час свого піратства у Тихому океані він висадив на одному з безлюдних островів вітрильного май­стра Олександра Селкірка, який став прообразом героя роману Д. Дефо «Робінзон Крузо».

Наприкінці XVIII ст. відбулися ще декілька відомих подорожей навколо сві­ту. До числа таких плавань належить, наприклад, подорож француза Бугенвиля в 1766 р. і англійця Байрона в 1764-1766 роках.

Більш відомі та важливі — плавання Джеймса Кука (1728-1779). Перше з них було здійснене в 1768-1771 рр. на кораблі «Індевор», і в результаті було отримано доказ острівного положення Но­вої Зеландії, відкриті Великий Бар'єрний риф і східне узбереж­жя Австралії.

Друге плавання Дж. Кука у 1772-1775 рр. на кораблі «Резолюшен» підтвердило гіпотезу про те, що в південних ши­ротах між 40-60 градусами не існує великої суші, яка б безпо­середньо переходила в Антарктичний материк (в існування гі­гантського Південного материка вірили до плавання Дж. Кука багато вчених, під впливом Птоломеєвих ідей).

В результаті третьої подорожі Дж. Кука в 1776-1779 рр. на кораблях «Резолюшен» і «Діскавері» в північну частину Ти­хого океану і в Північне Полярне море були відкриті Гавайські острови, обстежена частина узбережжя Аляски.

Усі три плавання важливі ще й тому, що в них вперше бра­ли участь природознавці різних спеціальностей; вони зібрали науковий матеріал, який залишається цінним і в наш час.

Таким чином, протягом другої половини ХVІ-ХVIII ст., завдяки сміливим експедиціям мореплавців і мандрівників ба­гатьох країн, була відкрита і досліджена більша частина земної поверхні, морів та океанів, які омивають її; були прокладені важливі морські шляхи, які зв'язали материки між собою.

В результаті цих відкриттів розширились зв'язки Європи з країнами Африки, Південної і Східної Азії; вперше були вста­новлені контакти з Австралією. Торгівля набула світового ха­рактеру.

Все це створювало передумови для масового переміщення людей з одних континентів до інших, готувало маршрути майбутніх туристичних круїзів.

 До початку XIX ст. в основному завершився процес від­криття населених континентів. Були пройдені і досліджені цілком або в більшій частині свого плину всі значні ріки; були нанесені на карту великі озера, встановлені основні риси ре­льєфів населених територій.

Значний внесок у вивчення маловідомих районів, країн і континентів зробили російські мореплавці та мандрівники. В 1639 р. були досліджені береги Тихого океану. Першим перетнув Сибір і вийшов до Охотського моря І. Москвітін. У 1643-1646 рр. подорож із Якутська до Тихоокеанського узбережжя здійснив В. Поярков. У 1648 р. С. Дежнєв пройшов морем з устя р. Коли­ми через протоку між Азією та Америкою в гирло р. Анадир.

В липні 1697 р. В. Атласов відкрив Камчатку, а в 1711 р. росіяни побували на Курильських островах. У серпні 1732 р. експедиція Івана Федорова пристала до берегів Аляски біля мису Принца Уельського. Під час подорожі В. Беринга (1725-1743) були відкриті Алеутські острови, острів Беринга, північно-західні береги Америки, прокладений шлях че­рез протоку між Азією й Америкою, зроблена картографічна зйомка узбережжя Охотського моря, Камчатки, Курильських островів і північної частини Японії. Серед імен російських ман­дрівників XVIII ст. виділяються: В. Прончищев, Д. Овцин, Д. Лаптєв і X. Лаптєв, С. Челюскін, С. Крашенінніков; «російським Колумбом» називають Г. Шеліхова.

Подорожі росіян за кордон та іноземців по Росії склада­ють важливу частину історії подорожей  XVII - XVIII сто­літь.

Усі російські подорожі допетровського часу (до кінця XVII ст.) можна поділити на дві групи.

Перша — подорожі, які здійснювались з благочестивою метою: відвідати місця, пов'язані зі священною історією, вкло­нитися святиням і т. п. Це були подорожі до Царгороду, Єру­салиму, гори Сипай, на Афон. Розповіді цих мандрівників слугували повчальним читанням.

Другу групу мандрівок росіян за кордон складали офіційні поїздки за наказом уряду. Письмові звіти цих урядових послан­ців відомі під назвою «статейних списків». Поряд з розповідя­ми про дипломатичні відносини в них були також і особисті враження. Наприклад, статейні списки Чемоданова, Лихачова, Валкова та інших посланців, відправлених до Італії; Потьомкіна, відправленого до Іспанії та Франції, тощо.

Московський цар Борис Годунов на ме­жі ХУІ-ХУІІ ст. відправив п'ять молодих дворян для навчання в Любек, шістьох — у Францію, чотирьох — до Англії. Однак, тільки один з них повернувся на батьків­щину.

За царя Михайла Федоровича заснова­ні перше постійне шведське посольство в Росії та російське у Швеції. Збільшилася кількість дипломатів у Москві. Створено поштову службу (головним чином для державних потреб, для зміцнення міждержавних зв'язків). Російські дипломати на Заході ставали дедалі більш досвідченими, підстави для їх відправлення за кордон — дедалі більш вагомими, з'явилися перші постійні російські дипломатичні представництва за кордоном.

Російські дипломати на Заході у XVII ст. були явищем рід­кісним, екзотичним, як посланці з Японії та Китаю.

У XVIII ст., завдяки діяльності Петра І, проводилися зу­стрічі вчених, натуралістів, істориків, у зв'язку з чим постій­но зростала кількість російських “туристів” за кордоном. За Петра І в Російській державі зарубіжні подорожі стали регу­лярно, широко застосовуватися для здобуття освіти і почали набувати популярності як одне з улюблених занять заможних лю­дей. Це вимагало створення певних зручностей на дорогах, безпеки, вдосконалення шляхів сполучення.

У 1697 р. російська влада відправила в Італію, Голландію, Англію близько 50 представників найбільш знатної частини дворянства. Офіційна мета відправки кандидатів за море, як свідчив наказ Петра І: «навчання дворян наукам, новим війсь­ковим мистецтвам та правилам поведінки».

Почесне місце серед дипломатів-мандрівників петровського часу посідає граф П. А. Толстой (1645-1729). Він належав до дворянського роду, відомого з XVI століття. З 1671 р. почалась придворна служба П. А. Толстого: він отримав чин стольника і пе­ребував при дворі цариці Наталі Кирилівни, а потім царя Федора Олексійовича. Після смерті царя Федора П. А. Тол­стой повернувся на військову службу і став ад'ютантом І. М. Милославського, свого дядька.

28 лютого 1697 р. П. А. Толстой виїхав із Дорогомилової слободи (Москва) і почав свою тривалу подорож, яка заверши­лась 27 січня 1699 року.

Протягом усієї подорожі, день за днем, з дивовижною точ­ністю і найдрібнішими подробицями Толстой позначав на папе­рі не тільки міста, але й найменші населені пункти, маєтки, кому вони належать, прізвища та дворянські звання власників, кількість храмів у поселеннях, конфесійну приналежність цих храмів (православні, греко-католицькі, римо-католицькі, іуда­їстські); відстань від одного пункту проходження до іншого вказував у верстах, а по території Речі Посполитої - і в польських милях.

По закінченні подорожі 27 січня 1699 р. Толстой предста­вив до царської канцелярії звіт, який у 1888 р. був опублікова­ний родичем Петра Андрійовича Толстого Д. А. Толстим в жур­налі «Російський архів» під назвою «Подорож стольника П. А. Толстого по Європі (1697-1699 рр.)».

Для подорожніх записок Толстого характерні не згадуван­ня окремих, не пов'язаних між собою пунктів географічного простору, а послідовна розповідь про визначні пам'ятки шляху, враження російського «вояжера» від його дорожніх пригод. Опис стає головним засобом зображення простору, безперервно­го та плинного.

Ділова та докладна розповідь створюється, завдяки перелі­ку міст і країн, по яких проходить маршрут, сіл та пунктів зу­пинок мандрівника на відпочинок та ночівлю, точною фікса­цією часу та відстані, вказівками на спосіб пересування, повідомленнями про дорожні витрати. Недарма французький дипломат Кампредон, який близько знав П. А. Толстого, назвав його «найрозумнішою головою Росії».

Академік Д.С. Ліхачов вважав дорожні записки П. А. Толстого одним з найчудовіших літературних явищ кінця XVII сто­ліття. Першим із славнозвісного роду Толстих він увійшов в іс­торію не тільки російської дипломатії та військової май­стерності, але й російської словесності. П. А. Толстой створив у своїх нотатках своєрідну «енциклопедію» життя деяких євро­пейських країн і цим «відкрив» Європу для багатьох росіян.

Текст дорожніх записок Толстого викликав інтерес у країнах, де побував мандрівник. В 1859 р. в Варшаві професор І. Савинич опублікував довільний переклад записок Толстого про Польщу.

Художня майстерність записок дала можливість профе­сорам А. Алферову та А. Грузинському включити уривки з них до хрестоматії з російської літератури XVIII ст. для чоловічих та жіночих гімназій. До книги, яка витримала 8 видань, увій­шли розповіді російського мандрівника про Відень, Венецію, Падую, Неаполь, Мальту, Феррару та інші європейські міста.

В 1987 р. Макс Окенфусс опублікував переклад дорожніх записок П. А. Толстого англійською мовою з російського видан­ня 1888 року.

Таким чином, «Подорож... П. А. Толстого» є не тільки чу­довим путівником для бажаючих помандрувати по описаному маршруту, але й видатною літературною пам'яткою кінця XVII століття,

У кінці XVII ст. здійснена подорож знатного московського боярина Б. П. Шереметьєва до Мальти. В дорожній грамоті, на­даній боярину Петром І, сказано: «За нашим наказом відпущено найближчого боярина і намісника В'ятського Б. П. Шереметьєва за його бажанням до Італії, у Рим та Венецію, для бачення там­тешніх країв і держав». І хоча Шереметьєв відправлявся за кор­дон «за своїм бажанням», неофіційною метою своєї подорожі він мав укладення військового союзу зі «славними у воїнстві» маль­тійськими кавалерами проти Османської імперії.

На відміну від П. А. Толстого і його товаришів, посланих Петром І для вивчення наук і зобов'язаних надати звіт, Ше­реметьєв вважався приватною особою, подорожуючою в якості туриста.

Боярин щедро обдаровував європейських державників, Па­пу, кардиналів і гросмейстера мальтійських лицарів, наймав сотні людей, які очищали перед його приїздом дорогу в Альпах, несли його поклажу, прислуговували йому.

Опис подорожі Шереметьєва складено одним з її учасників, який з великою цікавістю спостерігав за всім, що відбувається. Головним чином, за діями свого господаря. Відмічав, де Шере­метьєв був «своєю особою», де боярин «приймав великі трудно­щі» і в чому вони полягали, і т. п. Це вже не статейний спи­сок, але твір, дуже близький до цього типу літератури. Як і автори «статейних списків», Шереметьєв веде докладний звіт своїх витрат, відмічає церемонії проводів і «візитацій», описує прийоми у владних осіб. На зворотному шляху в Неаполі Ше­реметьєв став свідком виверження Везувію, а також відвідав єзуїтську академію, де учні привітали його латинськими віршами і показали «великі ігри».

Подорож боярина Б. П. Шереметьєва є однією з яскравих сторінок в історії розвитку відносин Росії з Заходом, відносин, які закладали підвалини постійних відвідувань росіянами європейських країн в якості туристів.