6.1. Основні чинники та напрямки розвитку туризму і системи гостинності в світі в XIX — першій половині XX століття

Науково-технічний прогрес, соціальні реформи, підви­щення рівня життя, введення гарантованих неоплачуваних, а подекуди оплачуваних відпусток (у Німеччині, наприклад, вперше відпустки були встановлені законом про державних службовців 1873 р.) обумовили поступове зменшення робочого часу на користь вільного.

В другій половині XIX ст. до індустрії відпочинку увійшли підприємства готельного господарства; з'явилися перші бюро подорожей, одним з завдань яких були організація туристич­них поїздок і реалізація їх споживачеві.

Хрестоматійним прикла­дом першого пекидж-туру (комплексу туристичних послуг, який продається за єдиною ціною) є груповий тур (взяли участь 570 чо­ловік), організований ан­глійцем Томасом Куком у 1841 році. Комплекс послуг містив 20-мильну поїздку залізницею, чай і булочки в поїзді, духовий оркестр. Т.   Кук   переслідував   при цьому, скоріше, соціальні, ніж комерційні цілі. Будучи голо­вою спілки непитущих, він хо­тів подібною акцією приверну­ти увагу до можливостей раціонального використання вільного часу і знайти нових прихильників для керованої ним спілки. Але успіх турів Т. Кука підштовхнув   інших підприємців організовувати подібні заходи, вже з суто комер­ційною метою. В наступні 20 років в Англії (1840-1860 і рр.) почали виникати бюро подорожей.

Чому саме Великобританія стала піонером туристичної діяльності? Цей факт можна пояснити тим, що саме у Велико­британії вперше в світі відбувся промисловий переворот, тоб­то комплекс економічних, соціальних, політичних та ідеологіч­них змін, модернізація суспільного життя.

До того ж, Великобританія мала багато колоніальних во­лодінь, між якими постійно мігрували люди різних професій і достатку, які освоювали нові землі, засновували нові міста, у тому числі курорти, готелі, транспортні компанії, заклади хар­чування і розваг для подорожуючих, чим при нагоді могли скористатися туристи.

Але інші країни Західної та Центральної Європи відста­вали ненабагато. Наприклад, у 1854 р. в Берліні Карл Різель відкрив бюро подорожей.

В 1863 р. в Бреслау (нині польське м. Вроцлав) було засновано бюро подорожей „Райзебюро-Штанген”. Фірма мала тісні контакти з пароплавними компаніями і на початку ХХ століття активно рекламувала та продавала морські круїзні розважальні поїздки. В Німеччині кінця ХІХ – початку ХХ ст. дальні туристичні поїздки мало хто міг собі дозволити. Проте поступово подоро­жі ставали доступними середньому кла­су. Серед чиновників і службовців у цей період набув широкого поширення літ­ній виїзд на дачі. Дача знаходилась, як правило, недалеко від міста; основним видом транспорту дачників була залізниця, розміщення ха­рактеризувалося скромністю і статечністю. Дачний сезон тривав у забезпечених сім'ях з кінця червня до початку верес­ня. Для бюджету сімей дрібних чиновни­ків і робітників дачі стали доступними лише наприкінці 20-х рр. XX століття.

Найстарішим туристичним агентством США вважаєть­ся компанія Аsk Mr. Foster («Запитайте містера Фостера»), історія якої почалася у 1888 р., коли У. Фостер відкрив у м.Сан-Августін (штат Флорида) заклад, який він назвав «офіс по наданню інформації, пов'язаної з поїздками». У 1890-і рр. відділення агентства Фостера з'явились в інших містах Фло­риди, а потім у Нью-Йорку та інших великих містах США. V 1988 р. у компанії Фостера було більше 750 відділень у 46 країнах світу, а загальний обсяг продаж її послуг перевищував аналогічний показник Аmerican Express.

Видавці швидко реагували на зростання популярності туриз­му. На початку XIX ст. англійським видавцем Дж. Марі було за­початковано видавання путівників. Але більший внесок у цю справу зробив німецький видавець та книготорговець Карл Бедекер. У 1827 р. він створив фірму, яка спеціалізувалась на ви­пуску путівників, а у 1846 р. видавництво Бедекера почало ви­давати путівники іноземними мовами. Якість їх була досить високою, оскільки для їх складання залучались різні фахівці: іс­торики, мистецтвознавці, географи, літературознавці. Бедекерами стали називати путівники для туристів у багатьох країнах.

У 1854 р. в Англії було видано перший довідник по го­телях, адресований туристам.

У 1862 р. з'явився і перший каталог туристичних поїздок, що було наслідком розширення туристичного попиту і сприяло його збільшенню в наступні роки.

У туризмі в XIX ст., як і в попередню епо­ху, законодавцями мо­ди були, в значній мірі, письменники. Го­ворячи сучасною мо­вою, вони рекламува­ли самі подорожі, ті місця, які особисто від­відали (чимало письменників, як, наприклад, Ж. Берн, добре і «звабливо» описували також місця, в яких ніколи не бували). Письменники дуже образно змальовували вигляд місцевостей, готелі або будинки, де зупинялись, кухню тієї чи іншої країни, шляхи сполучення.

До речі, найкращими в той час були шляхи в Англії та Франції, а дороги Німеччини та Росії знаходились у жалюгід­ному стані, в Італії ж подорожуючі сильно ризикували бути по­грабованими.

Полегшенню, а тому й поширенню подорожей у світі сприя­ло заснування нових християнських місій на околицях так зва­ного цивілізованого світу. Католицька, православна та інші християнські конфесії, використовуючи мережі своїх організа­цій в Старому Світі і державну підтримку, акумулювали вели­чезні кошти для створення мереж місій — своєрідних опорних пунктів, баз, плацдармів християнізації та «цивілізування» нехристиянських на­родів. У ХVІ-ХVIII ст. місіо­нерською діяльністю у віддалених регіонах займа­лися, поряд із вирішенням інших завдань, численні чер­нецькі ордени. Гігантського розмаху в ХУП-ХУШ ст. на­була в сотнях регіонів світу місіонерська та економічна діяльність ордену єзуїтів.

У XIX ст. виникло багато потужних товариств (які належали до різних конфесій), в яких місіонерство стало головною метою.

У місіях відкривалися храми, школи та лікарні, надавався притулок мандрівникам. Серед місіонерів було багато людей з доброю освітою, вмінням та бажанням вести науково-дослід­ницьку роботу. Місіонери постачали науковців, адміністраторів та бізнесменів цінною інформацією про різноманітні особливо­сті місцевостей, в яких вони працювали. Багатьом подорожую­чим стала у великій пригоді допомога місіонерів. Деякі місії з часом перетворилися на міста.

Наприклад, після того, як іспанський уряд дізнався про ус­пішні російські експедиції та відкриття, здійснені в районі пів­нічно-західних берегів Америки, іспанці активізували місіонер­ську діяльність на тихоокеанському узбережжі. Між 1769 та 1776 рр. вони створили мережу католицьких місій на ще не освоєній ними території сучасного штату Каліфорнія. Одна з цих місій поклала початок місту Сан-Франциско.

Величезну роль у поширенні туризму зіграли революційні зміни в розвитку транспорту. Винахід пароплава Фултоном у 1807 р., паровозу — Стефенсоном у 1814 р., а також вдосконалення пошто­вого зв'язку, що супроводжувалося розширенням мережі доріг у Європі, — все це обумовило підвищення надійності і швидкості пе­ресування при зниженні витрат на подорож. Перший пароплав здій­снив своє плавання ще у 1816 р. по водах Рейну. Перша в світі заліз­ниця увійшла в дію в 1830 р. в Ан­глії, з'єднавши Манчестер та Лі­верпуль. З 1830 р. в Англії почали курсувати перші автобуси-омнібуси. Тоді ж, у 30-і рр. XIX ст., пас­ажирські пароплави стали пере­тинати Атлантику.

Діяльність вчених, завойов­ників, місіонерів та під­приємців попередніх століть забезпечила ґрунт для європейської колонізації інших кон­тинентів. Економічні кризи та соціальні потрясіння  еволюції, війни, голод тощо), прагнення покращити свій соціальний статус, підвищити рівень життя штовхали людей переїжджати на нові місця проживання, інколи навіть за океан. Колонізація амери­канського континенту, швидкий економічний та культур­ний розвиток США, зростання населення цієї країни та доб­робуту її громадян зробили можливим виокремлення пасажирських перевезень через Атлантику як самостійної сфери бізнесу. Американці їздили у Старий Світ (так вони називали Європу) з комерційними цілями, щоб отримати найкращу освіту або для розваги. Зі Старого Світу до амери­канського континенту рушили, крім підприємців, ще й тися­чі мігрантів.

У 1818 р. нью-йоркська фірма Вlасk Ваll Linе стала пер­шою компанією, яка запропонувала регулярні, за розкладом, пасажирські перевезення зі Сполучений Штатів Америки до Великобританії, і до того ж комфортабельні. У 30-і рр. XIX ст. в пасажирських перевезеннях пароплавами через Атлантич­ний океан домінувала англійська компанія Вritish and North American Royan Mail Steam Packet. Організатори перевезень де­далі більше уваги приділяли тому, щоб зробити подорожі при­ємними.

Наприклад, у 1840 р. судно Вгіtannіа вийшло з Ліверпуля з коровою на борту, для забезпечення пасажирів свіжим молоком протягом 14-денного трансатлантичного плавання.

Відкриття 4 жовтня 1869 р. Суецького каналу було перетворено на пишне шоу. Першим кораблем, який увійшов у канал, був французький «Орел», на палубі якого знаходилась імператриця Євгенія. Російський клі­пер «Яхонт» з російським послом у Константинополі теж був у числі пер­ших. При вході у канал кожне судно зустрічалось салютом. Композиторові Дж. Верді замовили з цієї нагоди опе­ру; так з'явилася славнозвісна «Аїда». На святковій церемонії працювали 500 кухарів і 1000 лакеїв.

Першими туристами, які скори­сталися каналом, були учасники ту­ру, який організував Томас Кук. Від­криття Суецького каналу значно здешевило вартість поїздки до екзотичних країн Індостану та Далекого Сходу, які дуже приваблювали європейців.

Внаслідок масового напливу переселенців зі Старого Світу до Америки та обміну туристами морські пасажирські переве­зення розвивалися бурхливими темпами. Організатори переве­зень покращували дедалі більш комфор­табельні судна, піклувалися про розваги для пасажирів під час подоро­жей. У середині XIX ст. виникли вели­кі пароплавні компанії.

Однак домінуючою вимо­гою у попиті на морські пе­ревезення наприкінці XIX — на початку XX ст. залишала­ся швидкість. Через це суд­нобудівники, щоб покращи­ти ходові якості судна, спочатку не робили великих приміщень у трансатлантич­них лайнерах, і пасажири мусили їсти за спільними столами, але суднобудівники  не стояли на місці. Дуже великими та комфортабель­ними кораблями були пароплави компанії Cunard Line – Lusitania та Mauretania, які почали здійснювати рейси на початку XX століття. Значною популярністю користувався великий швидкісний трансатлантичний лайнер Queen Магу. Але новим словом у морському туризмі стало створення компанією Тhе White Star Line (конкурента Cunard Line) розкішних суден-гігантів. Це були Оlуmріс (обладнаний навіть басейном для ку­пання та тенісним кортом) і сумнозвісний Тіtаnіс. Загибель останнього в його першому плаванні у 1912 р. змусила керівників компанії White Star Line продати справу конкурентові — фірмі Cunard Line. У 1934 р. ці дві знамениті компанії злили­ся в одну. Так утворилася торгова марка Cunard White Star.

У той час, як круїзні пароплави та судна для туристів ста­вали дедалі більш розкішними, значну частку подорожуючих складали пасажири «третього класу» — здебільшого мігранти, які потужним потоком переміщувалися з бідних регіонів Євро­пи (Італії, Ірландії, Австро-Угорщини тощо) до США і Канади. Пасажири «третього класу» не мали кают, розміщувалися там, де знаходили собі місце у відведених для них приміщеннях; харчувалися вони власною їжею, а не в ресторані, на відміну від пасажирів першого і другого класів. Перша світова війна, під час якої військові судна всупереч міжнародним конвенціям знищували пасажирські пароплави, звела нанівець мирні мор­ські подорожі. Натомість міжвоєнний період (20-30-і рр. XX ст.) став «зоряним часом» для організаторів таких перевезень. США після Першої світової війни стали більш багатою країною, і тисячі американських туристів вирушали у подоро­жі до Європи у розкішних каютах гігантських кораблів, насолоджуючись вишуканими стравами та численними розвага­ми — виступами спеціально найнятих шоуменів, оркестрів, танцювальних колективів.

Під час Другої світової війни багато морських пасажирсь­ких суден було передано військовим для транспортування воя­ків до Європи. Певні прибутки судноплавні компанії отримали від перевезення біженців, нової хвилі мігрантів з Європи до США, Латинської Америки, Австралії та інших країн у 1940-і роки. Після закінчення Другої світової війни морські переве­зення на далекі відстані в усьому світі знову стали зростати, але це зростання було перерване наприкінці 1950-х рр. поши­ренням надійних великих літаків з реактивними двигунами. З того часу пасажирські перевезення як засіб пересування морем на далекі відстані стали згортатися, адже зручніше дістатися потрібної точки берега за кілька годин в літаку, ніж за тиж­день на судні.

Чимало пасажирських лайнерів переобладнали в круїзні, для розважальних прогулянок в тропічних водах, у берегів екзотичних країн та островів, переважно у Карибському мо­рі, але також в багатьох ін­ших морях. Розважальні про­грами на таких суднах стали ще більш інтенсивними, яскравими. Роль судна як транс­портного засобу зменшилася.

З появою автотранспор­ту було започатковано й автомобільний туризм.

У США в 1918 р. Джон Хертц став пропонувати по­слуги з прокату автомобілів, що збільшило кількість авто на дорогах і можливість іноземців пересуватися з комфортом по країні перебування.

Стрімко розвивалася й ме­режа залізниць в багатьох ре­гіонах різних країн світу.

Наприклад, у США в 1840 р. було 2818 миль заліз­ничних колій, у 1860 р. — 30 тис. миль. У 1869 р. в цій країні було з'єднано залізниці тихоокеанського та атлантич­ного узбереж, і перший у світі трансконтинентальний експрес почав регулярно, раз на тиждень, курсувати через величезну країну.

Поїздку цим потягом захопливо описав французький письменник Ж. Берн у романі «Навколо світу за 80 днів».

В наш час розкішний «Східний екс­прес» здійснює перевезення між Лондо­ном і Венецією з зупинками в Парижі, Цюриху, Інзбруці, Зальцбурзі. Потяг складається з 11 спальних вагонів та 3-х вагонів-ресторанів.

Починаючи з 1920-х рр., серйозним кон­курентом залізниці став автомобіль. З 1920 р. по 1929 р. кількість зареєстрованих автомобі­лів у США зросла втричі, і в результаті цього обсяг залізничних міжміських перевезень впав на 18 %. Проте поширення дизельних потягів, які рухалися швидше за парові, по­силило позиції залізниць, забезпечило нове значне збільшення кількості пасажирських перевезень.

На початку XX ст. сталася справжня революція в сфері транспорту. Головним досягненням цієї революції було народження авіації. Повітряні апарати блискавично мо­дернізувалися, авіація за чотири десятиліття від першого польоту братів Райт у 1903 р. до перших реактивних літа­ків 1943 р. пройшла величезний шлях.

Вже у 1919 р. була створена Міжнародна асоціація повіт­ряних перевізників, засновниками якої стали Англія, Данія, Німеччина, Швеція і Норвегія. Одними з перших європейських авіакомпаній були відомі й сьогодні «Люфтганза», «Ейр Франс».

У 1930 і рр. в Європі та США пасажирські авіаперевезення стали вже потужною індустрією. В одних лише внутрішніх авіаперевезеннях США в 1930 р. експлуатувалося близько 500 літаків.

Вдосконалення гідро­планів («летючих човнів») підвищило безпеку і дальність польотів над морем, збільшуючи кількість авіаперевезень над Атлантикою. У США такі літаки успішно   проектував,   наприклад, талановитий киянин І. Сікорський, який емігрував за океан внаслідок російської революції.

З літаками конкурува­ли дирижаблі (різновид повітряної кулі з двигуном і стерновими пристроями, які дають можливість ке­рувати польотом), або, як їх ще називали, цепеліни. Дирижаблі здійснювали регулярні міжміські та міжнародні рей­си, літали над Атлантикою з Європи до СІЛА і в зворотнім напрямку. Салони дирижаблів були більш просторими, ніж у то­дішніх літаках, ці апарати цінували за комфорт. Багато хто вважав, що за дирижаблями майбутнє. Але рівень безпеки польотів дирижаблів виявився нижчим, ніж у літаків. Низка ка­тастроф, головною з яких стала загибель розкішного трансатлан­тичного пасажирського повітряного судна «Гінденбург» (на очах численних свідків він розвалився, охоплений полум'ям), змуси­ла відмовитися від застосування дирижаблів у перевезенні паса­жирів.

Підвищення якості та надійності транспортних переве­зень, в сукупності з їхнім здешевленням, а також поступове скорочення робочого часу обумовили істотне збільшення пото­ків людей, що подорожували. У зв'язку з цим, розвивався біз­нес, що спеціалізувався на обслуговуванні тимчасових відвідувачів. Дедалі більше готелів приходило на зміну скромним пансіонам і «кімнатам для гостей», які в попередні роки влаштовувалися в будинках священнослужителів, у монасти­рях і релігійних місіях. Прочани та інші подорожуючі вже не могли розраховувати на безкоштовне розміщення при мона­стирях. Благодійність поступалась новим законам бізнесу в сфері гостинності.

У 1801 р. в Німеччині було відкрито першокласний готель «Бадиш Хоф» у Баден-Бадені, у 1859 р. в Швейцарії - гранд-готель «Швайцер-Хоф» в місті Інтерлаххені.

Що стосується формування готельної системи, то в XIX ст. тут з'явилось більше нововве­день, ніж за всю історію цієї індустрії. В XIX ст. Почалося будівництво фешенебельних готелів з ресторанами, де па­нувала вишукана французька кухня, було введено меню, або, інакше кажучи, список всього, що може запропонувати кухня ресторану. Апогеєм розвитку уз кіш них ресторанів можна вважати ресторан «Савой», який був складовою частиною однойменного готелю, відкритого в 1898 р. в Лондоні; його управляючим був Цезар Рітц, а шеф-по­варом Огюст Ескоф'є, які зробили справжню революцію в орга­нізації ресторанів при готелях. Ескоф'є вважають одним із найвидатніших кулінарів свого часу. Широку популярність йо­му приніс «Довідник з кулінарії». Ескоф'є, крім цього, започат­кував бригадний метод роботи в ресторанах. Прізвище ж Рітц стало синонімом розкоші та назвою одного з популярних го­тельних ланцюгів. В період з 1870 р. по 1907 р. був сформова­ний один із перших готельних ланцюгів, які були ліцензовані для подальшої діяльності під назвою Ritz.

Значні успіхи були і в готельній індустрії США, де почав­ся справжній бум «гігантоманії». У 1829 р. в Бостоні побудували готель «Тремонт» на 170 номерів. В Америці не було власних монарших родин, але деякі американські готелі були справжніми палацами. До 1852 р. кожен першокласний готель мав сво­го французького шеф-кухаря. Більшість таких готелів були справжніми архітектурними шедеврами з великими хола­ми, залами, ресторанами, з чудесами сантехніки, а деякі навіть з ліфтами, перший з яких було змонтовано на П'ятій авеню в 1858 році. Готель у японському м. Нагасакі.

З появою залізничного транспорту збільшилась мо­більність населення, що спо­нукало до розвитку системи готелів та закладів харчуван­ня для подорожуючих на вок­залах та залізничних стан­ціях.

У 1876 р. Фред Харвей від­крив свій перший ресторан на вокзалі м. Топіка (адміністра­тивний центр штату Канзас), який відрізнявся від усіх за­кладів такого типу доброю, апетитною їжею, чистотою і ввічливим обслуговуванням. Адже в інших закладах харчу­вання на вокзалах їх господа­рі вступали в зговір з машиністами потягів, щоб ті раніше да­вали сигнали відправлення, коли пасажири щойно починали їсти. Таким чином, одна й та ж їжа, підігріта, знову подавалась пасажирам декількох потягів. Ось чому бізнес Харвея мав ус­піх і зростав рік за роком. В період з 1880 р. по 1890 р. через кожні 100 миль по залізничних дорогах Канзасу відкривалися нові «Будинки Харвея».

В XIX ст. були винайдені засоби збереження їжі шляхом консервації та вакуумної упаковки, що дозволяло готувати різноманітні якісні страви незалежно від сезону і перевозити їх на далекі відстані, що було зручно використовувати під час подорожі.

До цього важливого винаходу має відношення Наполеон Бона-парт, який виплатив у 1809 р. Ніколя Арпету винагороду в сумі 12 тис. франків за даний спосіб зберігання продуктів, потрібний для військових походів.

В середині XIX ст. у Нью-Йорку вже існувала система пунктів громадського харчування. У самому низу цієї піраміди знаходились «шестипенсові обжиралівки» Даніеля Суїні, які в основному розміщувалися на Енн-стріт. Якість їжі в цих закла­дах була дуже сумнівною.

Вищий ранг займали заклади харчування Брауна, де були нормальні умови обслуговування, якість їжі, певний асорти­мент, там офіціанти пропонували клієнтам меню з назвами страв та цінами на них.

Престижними, з висо­ким рівнем обслуговуван­ня, доброю якістю та асортиментом страв були ресторани, які належали сімейству Дельмоніко. Са­ме в цих ресторанах впер­ше було започатковано двомовне меню.

У 1921 р. Уолтер Ендерсон і Біллі Інгрем за­снували у США мережу гамбургерних закусочних White Castle. А в 1927 р. Дж. Марріот відкрив першу придо­рожню закусочну швидкого обслуговування Drive-in, що покла­ло початок історії ресторанів швидкого обслуговування, і в подальшому ця система обслуговування стала традиційною для США.

В Німеччині імпульс розвитку масового туризму дав, як не дивно, націонал-соціалізм. Здійснюючи ідею «єдності нації», ке­рівництво країни стимулювало масовий організований туризм з метою відпочинку; цю діяльність спрямовувала спеціальна орга­нізація націонал-соціалістів «Сила через радість». В 1933 р. був заснований Імперський комітет по туризму, що підпорядковувався міністру народного просвітництва та пропаганди. Загаль­ну ідеологічну установку в цій області сформулював особисто Адольф Гітлер: «Я хочу, щоб робітнику була забезпечена достат­ня відпустка, і щоб ця відпустка, а також вільний час в цілому, стали дійсним відпочинком для нього. Я бажаю цього тому, що хочу мати народ із сильними нервами, тому що тільки з таким народом можна робити велику політику».

Історія вже винесла звинувачувальний вирок «великій по­літиці» Гітлера, а для нас в даному випадку цікавий той факт, що нацистський режим, приділяючи настільки велику увагу організації масового відпочинку трудящих і залучаючи до ту­ризму все нові прошарки населення, тим самим розширював соціальну базу не лише своєї політики, але й туристичної інду­стрії. Німецька держава сприяла організації групових поїздок на відпочинок — круїзів, залізничних турів, туристичних по­ходів. Помірні ціни сприяли першому «туристичному буму» в Німеччині: кількість туристичних поїздок зросла з 2,3 млн. у 1934 р. до 5 млн. у 1935 р., 9,6 млн. — у 1937, 10,3 млн. — у 1938 році. Туризм одинаків поступався місцем груповому ту­ризму великих мас людей.

Для розширення географії туристичних подорожей важли­ве значення мало освоєння відкритих земель. Найбільшу ціка­вість викликала у мореплавців Антарктида, про існування якої знали, але на землю якої до XIX ст. ще не ступала нога так зва­ної цивілізованої людини.

На початку 30-х рр. XIX ст. члени експедиції, яку очолю­вав Джон Біско, бачили окремі ділянки узбережжя Антаркти­ди, але підійти до неї не вдавалося через шторм. Дж. Біско, не знаючи про відкриття росіянами у 1819-1822 рр. Антарктиди, «відкрив» острів Олександра І, назвавши його Аделейд. Джеймс Росе прославився своїми сімома полярними експедиціями у 1830-40-х рр., ним був відкритий найбільш зручний шлях до Антарктиди, яким стали користуватися мореплавці.

6 квітня 1909 р. на Північному полюсі Землі Робертом Пірі було встановлено американський прапор. Хоча його слава оскаржується іншим підкорювачем Північного полюса Фредеріком Куком, який стверджував, що він побував там ще 21 квітня 1908 року.

Першим, хто досяг Південного полюса Землі, був норвезь­кий дослідник Руал Амундсен. Він мріяв досягти Північного полюса, але під час підготовки експедиції дізнався, що там вже побував Р. Пірі, тому Амундсен вирушив до Південного полю­су. 17 грудня 1911 р. на Південному полюсі Землі було встанов­лено норвезький прапор. У 1926 р. Амундсен здійснив політ на дирижаблі над Північним полюсом разом з італійським дослідником, конструктором дирижаблів Умберто Нобіле.

Досвід полярних дослідників XIX першої половини ХХ ст. став у нагоді тисячам туристів-екстремалів у другій половині XX ст. і залишається актуальним у наш час.

Загалом, характеризуючи період XIX - першої половини XX ст., варто виділити такі риси.

Розвиток техніки та технологій сприяв, з одного боку, збільшенню навантажень, а з іншого, — вивільненню частини часу, який раніше витрачався на роботу. Все це створю­вало передумови для розвитку потреби населення в туриз­мі. Дедалі більша кількість людей мала потреби в організованому, активному відпочинку та отримувала мож­ливості для цього, оскільки життєвий рівень певних катего­рій населення підвищився.

У період між першою і другою світовими війнами тури­стичні поїздки, як всередині країн, так і зарубіжні, поступово набули якісно нового характеру. Вони вже не тільки розважа­ли, але й часто-густо містили елементи пізнавальності. До маршрутів дедалі частіше включалися історичні пам'ятки.

Основними чинниками розвитку туризму в світі в дру­гій половині XIX — першій половині XX ст. були:

-       стрімкий розвиток науково-технічного прогресу (вдосконалювалися традиційні та з'явилися нові ви­ди транспорту і зв'язку);

-       інтенсивне освоєння світового географічного простору;

-       збільшення добробуту населення та частки вільного часу;

-       розвиток туристичної інфраструктури;

-       підтримка туризму з боку держави, найбільш силь­на у тоталітарних та авторитарних державах);

-       підвищення культурного рівня населення.

Основними видами туризму були:

-       пізнавальний;

-       рекреаційний;

-       оздоровчий;

-       спортивний (відновилося проведення Олімпійських ігор, поширилися міжміські спортивні змагання);

-       релігійний;

-       дачний;

-       пригодницький (в якості окремого виду можна було б виділити сафарі);

-       круїзи;

-       альпінізм.

Засоби пересування, які використовувались в туризмі в цей період: залізничний транспорт; автомобільний транс­порт; велосипеди; повітряний транспорт (літаки, дирижаб­лі, повітряні кулі), певні види тварин.

Характер подорожей був як організований, так і неорга­нізований, але туристи стали надавати перевагу подоро­жам, які пропонували туристичні фірми.

За сезонністю подорожі здебільшого поділялися на літні та зимові; за терміном — на короткотермінові (уїк-енди), середньої тривалості та довгострокові.