7.3. Зміст і виконання зобов’язань у зарубіжних цивільно-правових системах
7.3. Зміст і виконання зобов’язань у зарубіжних цивільно-правових системах
Проблема змісту зобов’язань розглядається в усіх правових системах і пов’язана, насамперед, з визначеністю (конкретністю) зобов’язання та його належним виконанням. Зміст зобов’язання відображає що, яким способом, де, коли і кому боржник повинен надати (виконати). У доктрині, часом, зміст зобов’язань розкривається через тлумачення обов’язку (обов’язків) боржника: те, що він повинен виконати, а тому його дії становлять зміст зобов’язання[1]. Отже, зміст зобов’язання майже ототожнюється з предметом, хоча останній також розглядається доктриною, переважно, у зв’язку з виконанням або тлумаченням зобов’язання.
Зміст обов’язків боржника, тобто і зобов’язання в цілому, визначається договором і законом (прецедентом). Однак норми закону в усіх правових системах, якщо він є джерелом зобов’язального права, у цих питаннях є диспозитивними; зміст зобов’язання залежить насамперед від угоди сторін. Юридична наука й практика визначають вимоги щодо змісту зобов’язань (характеристики обов’язків боржника): вони мають бути максимально конкретизовані та явні (оскільки передбачається можливість існування прихованих (не явних) обов’язків).
У теорії розрізняють: а) загальний обов’язок виконання; б) первісні та в) похідні (реалізують обов’язок і дії, що вчиняються при порушенні зобов’язань). Виділяють також додаткові обов’язки, які не виражені чітко ні в законі, ні в договорі, однак випливають із засад добросовісності виконання, з повагою до добропорядних правил ділового обороту. Серед останніх розрізняють самостійні додаткові обов’язки, що мають окрему мету (ведення розрахунків, надання інформації кредиторові щодо виконання основного обов’язку та ін.), та несамостійні, які допомагають належно виконувати основний обов’язок (збереження матеріалів, призначених для виготовлення речі, їх економне витрачання та ін.).
З наведеного тлумачення змісту зобов’язання випливає дещо відмінне від прийнятого у вітчизняній правовій системі поняття виконання зобов’язання. Оскільки змістом зобов’язання вважається лише обов’язок боржника, то виконанням зобов’язання вважається реалізація його змісту. Зміст обов’язку (зобов’язання) реалізується, коли боржник вчинив усі необхідні дії, а кредитор одержав результат виконання. Виконання має бути природним способом припинення зобов’язання, яке погашається, якщо боржник виконав кредиторові саме те, що був зобов’язаний виконати, належним способом, в обумовленому місці, в обумовлений час. Критерії належного виконання зобов’язання різноманітні в різних правових системах і багато в чому збігаються. Разом з тим, оцінка належності виконання зобов’язання буде здійснюватися за такими загальними критеріями в тому разі, коли відповідні конкретні вимоги щодо виконання не передбачено самим договором, до умов якого слід звертатися в першу чергу.
У зв’язку з цим важливе значення мають норми закону та положення судової практики щодо тлумачення змісту зобов’язання. У романо-германській цивільно-правовій системі завданням тлумачення вважається встановлення справжнього наміру сторін. Тому тлумачення здійснюється не лише виходячи з буквального змісту слів і висловів, але й в контексті всього зобов’язання чи його частин і з урахуванням обставин виникнення зобов’язання. Якщо певні питання змісту зобов’язання неможливо встановити, оскільки вони не врегульовані сторонами, то застосовують диспозитивні норми закону й звичаї.
У німецькому праві в основу тлумачення покладено волю сторін, свободу договору й приписи законів. Спеціальні правила тлумачення змісту зобов’язання закріплено в Законі про регулювання права загальних умов угод: нормою є угода сторін, відсутність якої може свідчити про відсутність зобов’язання; якщо відсутня угода, слід орієнтуватися на звичаєвості, тобто вчиняти за загальноприйнятими правилами; тлумачення формулювань, у яких висловлено зміст зобов’язання, здійснюється за правилами НЦК і з урахуванням здорового глузду та принципу справедливості[2]. НЦК встановлює загальні правила тлумачення змісту зобов’язань сторонами: якщо не встановлені конкретні обов’язки, то визначає їх той, хто вимагає виконання; дії, які необхідно виконувати, визначаються за справедливим розсудом. В останньому випадку, якщо обов’язки встановлювалися однією зі сторін, то вважається, що вона визначала їх за справедливістю; визначення обов’язків здійснюється шляхом повідомлення про них іншій стороні; визначення обов’язків зобов’язує іншу сторону, якщо воно вчинене справедливо. Справедливість чи несправедливість змісту встановлюється судом.
У німецькому праві на тлумачення змісту зобов’язань впливають також такі поняття (принципи), як «добра воля», «добропорядність», «віра», «довіра». Відповідний параграф НЦК закріплює правило про те, що боржник зобов’язаний здійснити свої обов’язки (виконати дії) у такий спосіб, як того вимагає добросовісність з урахуванням добропорядних правил обороту, за довірою і надійністю. Принцип добросовісності конкретизується в необхідності: а) кожній стороні чинити все, щоб взаємно сприяти полегшенню виконання зобов’язання, та уникати всього, що може їх обтяжити або зробити нездійсненними; б) уникати порушення прав іншої сторони; кожній стороні виявляти необхідну турботу про здоров’я та власність іншої сторони; в) дійсно робити спільно все, що вимагається для досягнення цілі договору; г) надавати необхідну інформацію про виконання дій для реалізації зобов’язання[3].
У французькому праві зміст зобов’язання визначається волею сторін (що виражена у відповідних формулюваннях, які тлумачаться як буквально, так і в контексті), а також усіма наслідками, які пов’язані з самою природою зобов’язальних правовідносин і випливають із законів, звичаєвостей і справедливості.
В англо-американській правовій системі підходи до тлумачення змісту зобов’язань (що виникають з договору) більш формальні, особливо, якщо вони виникають на основі письмового договору. У такому разі звертається увага насамперед на загальноприйнятий буквальний зміст слів і словосполучень, визначення й пояснення певних понять, які містяться в законодавчих актах, судових прецедентах, а також враховуються існуючі звичаї та торгові звичаєвості[4]. У цій цивільно-правовій системі прийнято поділ умов змісту договору на істотні (у разі їх порушення інша сторона може відмовитися від договору) та прості (у разі їх порушення інша сторона може претендувати лише на компенсацію збитків). На випадок виявлення питань, які не врегульовані сторонами в договорі, існує поняття умов договору, які припускаються.
Виконання зобов’язання, як вже зазначалося, підпорядковується й загальним правилам, які закріплені в законах (Німецькому ЦК, Французькому ЦК та ін.). У французькому та німецькому праві меншою чи більшою мірою відомий принцип виконання зобов’язання в натурі, якому повинна надаватися перевага як у межах правомірної поведінки учасників, так і в разі примусового виконання обов’язку боржником. Виконання має здійснюватися добросовісно, у точній відповідності з його змістом за всіма умовами, з урахуванням звичаїв цивільного обороту. Основні вимоги щодо виконання боржником зобов’язання стосуються суб’єктів, строків, місця, обсягу, способу (якості) виконання.
Зобов’язання може бути виконане боржником особисто або за його дорученням третьою особою, якщо особистість боржника, його індивідуальні риси (знання, досвід, вміння, хист) не мають істотного значення. Разом з тим, кредитор має право заперечувати виконання третьою особою. Зобов’язання має бути виконане кредиторові особисто або уповноваженій ним особі, яка за вимогою боржника зобов’язана видати документ, що підтверджує факт прийняття виконання.
Строки виконання зобов’язання визначаються угодою сторін, законом або звичаєм. За континентальним правом, якщо строк не встановлюється, то боржник вправі здійснити виконання негайно, а кредитор вправі вимагати від боржника негайного виконання. Якщо строк встановлений, то кредитор не може вимагати від боржника дострокового виконання. Боржник може виконати зобов’язання до закінчення строку, однак на це має бути згода кредитора, за винятком випадків, коли строк встановлюється виключно в інтересах боржника. Таке правило притаманне праву Німеччини, у якому розрізняють строки «на стороні кредитора» (він має право вимагати виконання) і строки «на стороні боржника» (має право вимагати прийняття виконання), які в деяких випадках можуть не збігатися. Боржник, який затримав виконання, вважається таким, що прострочив, лише за умови, якщо з боку кредитора надходило нагадування, за винятком випадків, коли інше встановлено договором, або зобов’язання за змістом могло бути виконане лише в певні строки, а за НЦК також, якщо строк виконання визначений календарною датою.
Французьке та німецьке право по-різному вирішують проблеми прострочення кредитора. Континентальне право за загальним правилом не вважає прийняття виконання обов’язком кредитора. ФЦК не регулює наслідків прострочення кредитора, а за НЦК прострочення кредитора не спричиняє його відповідальності перед боржником за виникнення в нього збитків. Останній може розраховувати лише на відшкодування витрат.
Англо-американське право принципово відрізняється в питанні строків виконання, оскільки останні не розглядаються як істотна умова зобов’язання, за винятком окремих видів договорів. Якщо строк виконання обов’язків боржником не визначений у договорі, вони повинні бути здійснені протягом «розумного терміну», тривалість якого визначається для кожного окремого випадку індивідуально з урахуванням обставин справи. Кредитор вправі вимагати дострокове виконання у випадку зміни (погіршення) майнового становища боржника, зменшення (втрати) гарантій і т. ін. Прийняття кредитором виконання розцінюється як обов’язок, а відмова від нього — як порушення (прострочення), яке зобов’язує його відшкодувати боржникові пов’язані з цим збитки.
Місце виконання має бути визначене у самому зобов’язанні або ж може випливати із його суті. У романо-германському праві якщо місце виконання не визначене сторонами або не зрозуміле з самої суті правовідносин, то ним є місце проживання боржника (ФЦК, НЦК) або місце його підприємницької діяльності (НЦК); якщо ж обов’язком є сплата грошової суми — місце проживання кредитора (НЦК). В англо-американській цивільно-правовій системі для всіх договірних відносин діє правило, згідно з яким належним місцем виконання боржником обов’язку є місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) кредитора. Виняток встановлено для договору купівлі-продажу — місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) продавця (англійський закон про продаж товарів; ЄТК США).