9. 8. «Дикий капіталізм» і християнство. Ватиканський інституціоналізм

«Дикий капіталізм» і християнство. Ватиканський інституціоналізм

Гільдійська система випробувала і підкорилася впливу християнства у своєму соціальному й економічному житті. «Справедлива ціна» — один з найважливіших
інструментів реалізації християнських заповідей про загальність благ, даних Всевишнім людству. У ній закладені соціальні ідеї християнства про солідарність. У відо­мій ідеї збереглися деякі риси ранньохристиянських гро­мад. Але розвиток матеріальної цивілізації і планетарності

економічних зв’язків мав неминуче спричинитися до появи нових галузей виробництва. Так з’являється на території Європи бавовна, і стрімко зростають бавовняні мануфактури, а відтак і фабричні підприємства. Вони поза зоною гільдійських відносин з їхньою соціальною регламентацією, вони і поза зоною законів, що регламентують їхнє функціонування. Вони «дикі», «не регламентовані», а значить, тут повна сваволя працедавців. В їхніх руках з’явилося могутнє знаряддя зростання продуктивності праці, зниження витрат виробництва — машина. У цій ситуації стрімкого розвитку в умовах неконтрольованих християнством егоїзму, жадібності, аморальності особливу роль відіграла економічна політика лібералізму, що відкрила шлюзи національній підприємницькій діяльності в її гонитві за максимальним прибутком.

Першою ластівкою нової епохи стала поява ткацького верстата. На ринках Європи з’явилася бавовна. Дешева заморська сировина — продукт рабської праці. Її переробка в тканину йде поза гільдійськими і державними обмеженнями і регламентацією. Так народжується «дикий капіталізм» з його безсовісною експлуатацією дешевої жіночої й дитячої праці, з його довгим робочим днем, огидними умовами праці, з правовою незахищеністю, безправ’ям людини праці. Християнство втратило свій вплив на міжособистісні соціальні, моральні, етичні відносини. Та й держава переймалася в основному проблемами фритредерства і протекціонізму. Так, великим був вплив економічних концепцій про комерційну економію, а критика їх соціалістами в революціях 1848 р. зазнала нищівної поразки. І тільки нові соціалістичні ідеї Маркса, Лассаля, соціал-демо­кратів, катедр-соціалізму, фабіанського суспільства й інших критичних сил сприяли усвідомленню робітничим класом своєї сили.

Своє втілення ця сила знайшла в масовому профспілковому об’єднанні, у створенні робітничих, соціалістичних, соціал-де­мократичних партій, а також у кооперативному русі. Це обумовило нове розміщення сил на арені політичної боротьби — різке посилення важливості «робочого питання». Однак політичні партії робітничого класу мали кардинальні розбіжності в засобах і цілях його розв’язання. Основна частина європейських партій була за еволюційний, реформістський шлях. Їхня діяльність сприяла ухваленню законів, що визнають права найманих робітників. Але були й партії, і це стосується насамперед Росії, які озвучили революційну тактику і стратегію у світовому масштабі і виступали за світову революцію, що нібито визріла в самому капіталістичному суспільстві в інтернаціональному масштабі [РСДРП(б), спартаківці Німеч­чини, деякі партії у Франції, Італії, Австрії].

Церква посідає свою позицію в «робочому питанні» — найгострішому питанні кінця XIX ст. Енцикліка Лева XII проголосила, що церква вийшла на вирішення питань земного життя — соціальної проблеми, матеріального стану «робочого питання» і способу його розв’язання. Остання ставиться критично до його вирішення в марксизмі.

Ситуація в Європі, як підкреслює енцикліка Rerum Novarum 1891 р., клекоче, вона здатна призвести до соціального вибуху.
І в цих умовах християнська церква виходить з ролі «спостерігача». Проблема «робочого питання» розглядається і розкривається через відносини праці і капіталу. Під капіталом церква розуміє кістково-мускульну структуру виробництва. Ці положення в більш розгорнутій формі дає енцикліка Іоанна Павла II (1981 р.), в якій підкреслюється, що церква постійно затверджувала принцип пріоритету «праці» перед капіталом. Цей принцип стосується безпосередньо самого виробництва, щодо якого праця є завжди активною причиною, тимчасом коли «капітал» як комплекс засобів виробництва залишається тільки інструментом — пасивною причиною. Цей принцип є безперечною істиною всього історичного досвіду людини, в усьому процес економічного виробництва походить від людини — як праця, так
і комплекс засобів вироб­ництва. Цей комплекс засобів є пло­дом історичних результатів праці людини. Усе те, що вміщу­ється в поняття «капітал» у вузькому значенні, є тільки ком­плексом речей.

Папа Іоанн Павло II підкреслює дуже важливу сторону праці: «Людина, працюючи на якому-небудь робочому місці, чи відносно первісному, чи ж наскрізь сучасному, своєю працею вступає в подвійну спадщину, а саме у спадщину того, що дано всім людям у засобах природи, а також того, що інші перед ним уже виробили на ґрунті цих засобів, насамперед, розвиваючи техніку чи фор­муючи в комплекс дедалі більше зроблених знарядь праці. Людина, працюючи, одночасно входить у них як у процес. Руйнування цього єдиного образу, в якому суворо збережений принцип примату особистості перед річчю, було зроблено в людському розумі після довгого періоду, схованого розвитку, у практичному житті, здійснених таким самим чином, що праця була відділена від капіталу, і протиставлена капіталу, а капітал — праці. У такій постановці проблеми містилася істотна помилка, яку можна назвати помилкою економізму, якщо взяти до уваги працю в категоріях винятково економічної доцільності. Можна і потрібно також назвати цю істотну помилку мислення помилкою матеріа­лізму (практичного матеріалізму). Саме ця помилка практичного порядку вразила насамперед людську працю, людину праці і викликала етично справедливу суспільну реакцію».

У діалектичному матеріалізмі людина не є суб’єктом праці
й активною причиною виробництва, у цій ролі виступають вироб­ничі відносини.

Християнство розглядає працю як єдність економічного й етичного, як економічну життєву необхідність («хто не працює, той не їсть»), як вияв духовного початку. До цього двоєдиного тлумачення в енцикліці Іоанна Павла II додається і третій бік праці — соціальний. «Людська праця вимагає не тільки щоденного відпочинку, але і кожного сьомого дня. Адже чоловіки і
жінки, які, здобуваючи засоби на утримання себе і родини, ви-
конуючи свої починання, щоб належним чином служити су-
спільству, можуть правильно вважати, що своєю працею розвивають добуток Творця, задовольняють потреби своїх братів, щоб
в історії виконувався задум Божий».

Особливе місце посідає вчення християнства про право власності. Християнство ніколи не підтримувало цього права в категоричній формі і не протиставляло праці: «Власність здобувається насамперед працею, для того щоб вона служила праці. За-
соби виробництва не можуть перебувати у володінні всупереч праці, вони служать праці». Тому не виключені усуспільнення певних засобів виробництва, висунутих представниками католицького руху, участь у керуванні доходами акціонерної праці. «Шлях з’єднання, наскільки це можливо, праці з власністю капіталу і створення в широких межах непрямих організмів з господарськими, соціальними, культурними цілями, які б справді користувалися автономією щодо суспільної влади, варто зробити все, щоб людина так само й у такій системі могла зберегти почуття того, що вона працює на себе».

Принцип християнства радикально відрізняється від програми колективізму, проголошеної марксизмом і приведеної в життя в різних країнах світу, відрізняється одночасно і від програми капіталізму, застосовуваної на практиці лібералізмом, і побудованих на ньому політичних систем.

Ця позиція християнства — продукт історичного його становлення і руху через кризи. Християнство затверджується як панівна релігія європейської цивілізації в епоху кризи аграрної технологічної революції в Римській імперії, хоч її зародження від­носять до більш ранніх часів, причому на географічному полі Близького Сходу.

У Старому Завіті згадуються професії селянина-сівача, пастуха, теслі, коваля, будівельника, моряка, купця. Передається картина важкої праці того ж селянина. Він використовує, як і інші, примітивні, важкі, такі, що потребують величезних фізичних зусиль, знаряддя праці. Справді, «у поті чола свого ти матимеш хліб свій». За християнським тлумаченням праця була тяжким покаранням за свавілля власного утвору Вседержителя. (Тому
і покладено її на раба.) «Проклята земля за тебе; зі скорботою будеш харчуватися від її в усі дні життя твого. Так само й іншим стражданням не буде кінця на Землі; тому що негарні наслідки гріха болісно терпіти. Вони суворі і важкі і повинні супроводжувати людину до останнього подиху; страждати і страждати безперервно — це людська доля».

Але вже в перших громадах з’являється і функціонує солідарність. У панівних же міжособистісних відносинах відбулася соціальна диференціація на небагатьох багатих і більшість бідних. На відміну від християнських громад, де зберігаються родоплемінні традиції допомоги убогим, старим у формі елементів колективного розподілу, у Римському місті і його провінціях господарює жадібність, егоїзм, вседозволеність, аморальність. Громади були антиподами панівних економічних, соціальних, расових, етичних, моральних відносин. Це стосується насамперед права приватної власності.

У згаданій енцикліці читаємо: «Християнська традиція ніколи не підтримувала цього права як абсолютний і непорушний принцип. Вона завжди розуміла його в найширшому контексті загального права всіх на користування багатствами його утвору; право особистого володіння як підлеглі праву загального споживання, універсальному призначенню благ».

Такий Закон Божий, що забороняє навіть бажання чужого: «Не бажай дружини ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні вола його, ні осла його, ні всього, що є в ближнього твого».

Доволі чітко визначена позиція християнства стосовно до соціалістичних концепцій і програмних вимог ліквідації приватної власності на засоби виробництва з метою їхнього усуспільнення: щоб викорінити зло, соціалісти підбурюють бідних проти багатих і стверджують, що варто скасувати всяке приватне володіння
й установити загальну власність, керування якою повинні взяти
у свої руки чи представники громад, чи керівники держави. Церкві необхідно було відповісти на питання, породжені другою половиною XIX ст., коли індустріальний розвиток захоплює європейські країни, США, азіатський світ. Це час, коли «робоче питання» гостро ставиться у всіх районах планети, де християнство знайшло свою паству.

У цьому полягає історичне значення енцикліки Папи Лева XIII «Rerum novarum», в якій фіксуються нові явища розподілу суспільства на два класи, відгороджені один від одного глибокою прір­вою. В енцикліці робиться безсторонній, тяжкий висновок: «Знач­ний прогрес промисловості і новий спосіб виробництва, зміна відносин між працівником і працедавцем, непомірний приріст статку в обмеженої кількості осіб і зубожіння більшості, велика віра у власні сили в робітників і більш тісний між ними зв’язок
і дедалі більша зіпсованість — усе це призвело до того, що боротьба закипіла. Тривожне чекання майбутнього насамперед доводить, яка велика вага в цього конфлікту. Дуже велика частина людей веде справді принижене нещасливе життя, не варте людини. У минулому сторіччі було усунуто колишні ремісницькі цехи, але їх не замінили нічим новим; у міру того як закони і суспільні установи позбавлялися християнського духу, кустарі йшли на корм нелюдським капіталістам і суперникам, бездушним у жадіб­ності. Відносини погіршило ненависне лихварство. Виробництво і торгівля перетворилися майже на монополію деяких, і в такий спосіб жменя багатіїв наклала майже рабське ярмо на трудящий стан».

У кульмінаційний момент цього конфлікту, коли вже зовсім ясно виявилася несправедливість суспільного становища в багатьох країнах і небезпека революції, якій сприяли концепції, що тоді називалися соціалістичними, Лев XIII оприлюднив документ, що порушував «робоче питання». Церква була свідком історичного процесу, в якому вирішальним фактором була сумісність радикальних змін не тільки в політичній, господарській
і соціальній галузях, але також у сфері науки і техніки. Крім різного впливу домінантних ідеологій, результатом цих змін у царині політики була нова концепція суспільства і держави, а в підсумку — влади.

У сфері господарства, в якому використані відкриття і додатки точних наук, поступово формувалася нова структура виробництва споживчих благ.

Традиційне суспільство розпадалося, але починало формуватися інше, одушевлене надією на нові свободи, проте також піддане небезпеці нових форм несправедливості і понево-
лення.

Отже, церква в особі Папи Лева XIII застерігала, що революція стоїть на порозі історії ХІХ—ХХ століть.

В енцикліці Папи Іоанна Павла II «До сотої річниці» підкреслюється історична значимість цього документа, що символізує новий напрямок діяльності церкви — вирішення соціальної проблеми на основі християнських цінностей, коли світ застерігається від революційних засобів її розв’язання, коли засуджується «дикий капіталізм». В умовах «дикого капіталізму» церква визнає особливу роль держави «внутрішнім державним законом». Папа Лев XIII уважав безумовним обов’язком суспільної влади турботу про добробут працівників, тому що ігнорування цього явища — порушення справедливості. Він більше не коливався тут говорити про «розподільну справедливість».

Отже, церква апелює не тільки до Всевишнього, а й до світської влади, до її інструментів «розподільної справедливості». Церква вже спирається не тільки на всемогутність Всевишнього, вона бере на озброєння інструменти права, влади, спілок підприємців і спілок найманих робітників для вирішення «робочого питання». Це показує, що інституціоналізм має загальне поширення, а не служить тільки інструментом «ринкової економіки».

В енцикліці Папи Іоанна Павла II «До сотої річниці» декларуються «нові явища», але вони вже стосуються подій 1989—1990 рр. Це — час розпаду і краху світової системи. Тут під­креслюється історична значимість цієї події, часу, відомого під назвою «реального соціалізму», і шкоди такого роду соціалізму, який став державною системою.

Але «нові явища, що настали», далеко не байдужі тій же соціальній проблемі. «Якщо в минулому в центрі цих питань стояла насамперед класова проблема, то останнім часом на перший план висувається світова проблема, а отже, не тільки класовий, а світовий масштаб нерівності і несправедливості. Всебічний аналіз ситуації сучасного світу виявляє ще більш глибоке і повне значення, яке варто надати умовам, спрямованим на побудову справедливого суспільства на Землі, ніж глибокий аналіз структур соціальної несправедливості».

Це новий час — глобалізація економіки, політики, ідеології, культури, національних, сімейних відносин, регіональних зв’яз­ків. Інституціоналізм змішаної економіки справив вплив на країни ринкової економіки в пошуках рішень економічного зростання, ефективності використання ресурсів перш за все за рахунок посилення державного втручання.

Також у розв’язанні цих питань задіяні ліберальні теорії, перш за все Фрайбурзька школа в Німеччині.