1.1. Роль економічного аналізу в діяльності банків

1. Роль економічного аналізу в діяльності банків

Відновлення економічного зростання в Україні великою мірою залежить від ефективності та надійності банківської системи. Призначення комерційних банків як важливої ланки фінансового механізму будь-якої держави полягає в забезпеченні процесу розширеного відтворювання виробництва, безперебійному здійсненні розрахунків між суб’єктами господарської діяльності, налагодженні стабільних фінансово-економічних відносин з іншими країнами. Аналіз тенденцій розвитку міжнародної банківської діяльності показує, що за останні півсторіччя ця сфера перетворилася на одну з найбільш конкурентних, динамічних та високотехнологічних галузей. Межі банківського бізнесу істотно розширюються, урізноманітнюються банківські операції, швидко відбуваються зміни спектра послуг, банківських продуктів, форм обслуговування, удосконалюються банківські технології та засоби комунікацій. За таких обставин ефективне функціонування банку неможливе без створення адекватної системи управління, котра включає як фінансову, так і організаційну складову.

Банки, які створюються і працюють на ринках перехідних економік, у тому числі й на українському, натрапляють на безліч безпрецедентних проблем, невідомих банківській сфері розвинутих країн. Частину з них пов’язано з організаційно-правовими аспектами діяльності комерційних банків, інші — з формуванням ефективних систем управління. Успішне їх розв’язання часто є необхідною умовою виживання конкретного банку у висококонкурентному середовищі.

Стрімкий процес розбудови банківської системи України, що відбувається на фоні загальних трансформаційних перетворень протягом останнього десятиріччя, є скоріше революційним, ніж еволюційним, адже українські банки за лічені роки проходять шлях, який кредитні установи західних країн долали протягом століть. Хоч як парадоксально, але походження багатьох проблем, що нині постають перед комерційними банками, пов’язане зі швид­ким розвитком банківської системи в період 1991—95 рр. Загалом у процесі становлення системи комерційних банків України чітко простежуються кілька етапів, котрі відрізняються як за показниками макроекономічного характеру, так і за підходами до формування систем управління банком. Нині в економічній літературі висловлюються різні погляди на періодизацію процесу еволюції комерційних банків України [6; 176]. Аналізуючи стан фінансового сектору економіки останнього десятиріччя та проектуючи його на діяльність комерційних банків, виділимо три етапи. Кожний з них характеризується певним ставленням комерційних банків до застосування аналітичного інструментарію в процесі прийняття управлінських рішень.

Перший етап (1991—95 рр.) — це початок формування банківської системи України, структуру якої репрезентовано двома рівнями: Національним банком України (НБУ) і комерційними банками різних форм власності, спеціалізації і територіального рівня. Національний банк України було створено в березні 1991 року на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР. Протягом першого року роботи НБУ провів перереєстрацію 82 комерційних банків, а в січні 1992 року був зареєстрований перший український банк з іноземним капіталом. У період 1991—95 рр. відбувалося динамічне зростання нижнього рівня банківської системи (табл. 1.1) [180]. Цьому сприяла лібералізація цін та інфляційні процеси, які призвели до значного зниження вхідних бар’єрів на банківський ринок, що починав формуватися.

Таблиця 1.1

КІЛЬКІСТЬ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ УКРАЇНИ В 1991—95 рр.

В економіці країни цей період характеризувався явищами гіперінфляції, стрімким падінням курсу національної валюти, постійним підвищенням рівня облікової ставки (до 300 % на 25.10.1994 р.). Усе це (як і недостатньо жорсткий контроль за діяльністю комер­ційних банків з боку НБУ) забезпечувало банкам значні прибутки (навіть гіперприбутки) без використання складних методів управління. На початковому етапі ці, загалом негативні в масштабах економічної системи явища, забезпечили банківському сек­тору низку істотних економічних переваг. Серед них — можли-
вість установлювати високі відсоткові ставки (на рівні 200—300 % річних), що у свою чергу уможливлювало доведення рівня відсоткової маржі до 30—40 % і вище. Так, за твердженням С. Соколовського, «…маржа часто сягала 100 і більше відсотків. Банки виплачували акціонерам дивіденди у розмірі 200—500 відсотків річних» [176, с. 31]. Постійне зростання курсу долара до карбованця давало великі прибутки за рахунок курсової різниці та проведення валютообмінних операцій. Високі темпи інфляції призводили до знецінення неповернених кредитів, що давало змогу безболісно проводити їх списання. Експортно-імпортна орієнтація економіки, що склалася за цих умов, стимулювала високодохідне комерційне кредитування торгового обороту в гуртовій торгівлі.

Усе це робило економічно невиправданим застосування складних підходів до управління, адже високий рівень прибутковості забезпечували й традиційні види діяльності, які не потребували застосування досконалих прийомів аналізу та методів управління. Загалом у цей період сталося значне збільшення кількості банківських установ, було створено інфраструктуру ринку, необхідну законодавчу базу, сформовано мережу підготовки та перепідготовки банківських фахівців, тобто склалися базові передумови для повноцінного функціонування банківських інституцій, і в основному сформувалася банківська система України.

У другому періоді (1996—1997 рр.) в країні було досягнуто (хоч і хисткої) економічної рівноваги, яка мала наслідком стабілізацію курсу гривні (1997 року курс знизився всього на 0,5 %) та систематичне зниження відсоткових ставок. Так, облікова ставка НБУ зі 105 % на початку 1996 року знизилася протягом року до 16 % (на 05.08.1997). У цей період сталися також якісні зміни основних умов та загального економічного середовища діяльності комерційних банків. У сфері грошово-кредитної політики було запроваджено жорсткі стандарти, засновані на засадах монетаризму. Уведення багатьох обмежень на валютному ринку для стабілізації курсу гривні різко знизило дохідність валютних операцій. Серед обмежень найважливішими були: установлення лімітів відкритих валютних позицій, уведення системи розрахунків «валюта проти платежу», ліцензування валютних операцій банків, уведення та неодноразове послідовне продовження валютного коридору, обмеження величини маржі між курсом купівлі та продажу іноземних валют.

У кінцевому підсумку ці заходи призвели до значного зниження дохідності основних ринків, насамперед валютного, та застосовуваних фінансових інструментів. Відбулося звуження кола контрагентів і клієнтської бази комерційних банків, значно жорсткішим стало регулювання з боку держави. Вимоги Національного банку щодо виконання економічних нормативів посилилися, розширився перелік централізовано контрольованих сфер банківської діяльності. Зокрема, у цей період комерційні банки (під наглядом НБУ) почали формувати резерви для відшкодування неповернених кредитів. Загострилася проблема підтримування банківської ліквідності та платоспроможності, якій НБУ надавав першочергового значення. Через це рентабельність банківської діяльності різко знизилася, і банки, котрі не спромоглися пристосуватися до нових умов ведення бізнесу, збанкрутували.

Хоч можливості комерційних банків щодо одержання значних прибутків за рахунок інфляційних очікувань та спекулятивних операцій з валютними коштами в цей період суттєво знизилися, але ситуація на фінансовому ринку в цілому була прогнозованою. Це давало змогу аналізувати та оцінювати управлінські рішення за допомогою нескладних прийомів і не стимулювало банки до впровадження сучасних управлінських систем. Увагу комерційних банків було зосереджено в основному на забезпеченні своєї життєдіяльності, а про збільшення ефективності управління в цей період не йшлося.

Початком третього періоду можна вважати друге півріччя 1998 року, коли відсоткові ставки на внутрішньому ринку почали зростати. Характерною особливістю цього періоду стала невизначеність кон’юнктури ринку. Так, протягом 1998 року облікова ставка НБУ змінювалася 6 разів, причому як у бік підвищення, так і в бік зниження. У 1998 році хистку економічну рівновагу, досягнуту на внутрішньому ринку в попередній період, було порушено через негативний вплив світової фінансової кризи. Унаслідок цього курс гривні протягом 1998 року знизився на 80 %, в 1999 році — на 52 %. Рівень відсоткового ризику суттєво зріс унаслідок значного ускладнення прогнозування напряму та швид­кості руху відсоткових ставок на внутрішньому ринку. Конверсія облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) в довгострокові цінні папери у вересні 1998 року перетворила ситуацію на практично неконтрольовану банками.

Сукупний вплив негативних чинників зовнішнього та внутрішнього середовища на діяльність вітчизняної банківської системи в цілому та конкретних банків зокрема призвів до виявлення таких тенденцій, як системне зниження прибутковості на фоні підвищення загальної ризикованості банківської діяльності. Зрозуміло, що банки — це не благодійні організації і головною метою їхньої діяльності є одержання прибутків від банківських операцій та фінансових послуг. Аналіз динаміки одного з головних показників, які характеризують ефективність банківської діяльності, — прибутковості активів (ROA — відношення чистого прибутку до середніх активів) — показує, що протягом останніх років його значення в банківській системі України систематично та досить стрімко знижується (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Динаміка прибутковості банківських активів
у 1998—2000 рр. (ROA), %[1]

Зауважимо, що в розвинених країнах аналогічний показник коливається на рівні 0,75—1,5 %. Наприклад, у США середнє значення ROA (за даними компанії KPМG про діяльність 49 великих і середніх американських банків за 1996—1998 рр.) становило 1,14 %, а прибутковість власного капіталу — 14,97 %. У Європейському банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) показник ROA у 2000 р. дорівнював 1,34 %. Беручи до уваги ці орієнтовні значення, тенденцію зниження прибутковості активів протягом 1998 року можна вважати закономірною, проте, з певними застереженнями щодо взаємозв’язку таких категорій, як прибуток і ризик, котрі, як відомо, перебувають у прямій залежності. Так, зниження прибутковості розглядається як виправдане за умови відповідного зменшення ризику. Хоч рівень сукупного ризику, що пов’язаний з діяльністю вітчизняної банківської системи, не піддається точному вимірюванню, але й так зрозуміло, що казати про адекватне зменшення ризикованості тут просто недоречно.

Нагадаємо, що в процесі аналізу динаміки, крім абсолютних значень показника, суттєву роль відіграє характер виявленої тенденції (стабільність, зростання, спад). Оскільки прибутковість активів банківської системи за півтора року знизилася з 8,83 % (на 1.01.1998) до 0,58 % (на 1.07.1999), або в 15,5 раза, то були вагомі підстави визнати ситуацію критичною. І хоч за підсумками 1999 року прибутковість активів зросла до 2,21 %, але вже в першій половині 2000 року негативна динаміка виявилася знову і середнє значення ROA становило лише 1,05 %, причому нижню відмітку падіння дохідності банків ще не було пройдено. За підсумками 2000 року загальна прибутковість активів банківської системи набрала навіть від’ємного значення –0,05 % річних [145, с. 7]. За таких обставин проблеми аналізу ефективності основних банківських операцій стали першочерговими. Ситуація, що склалася, не залишила комерційним банкам вибору — надалі посилення їхніх ринкових позицій значною мірою залежатиме від тих засобів аналізу, які забезпечуватимуть вибір оптимальних варіантів залучення і розміщення ресурсів. На нашу думку, розв’язання проблеми підвищення ефективності банківської діяльності до належ­ного рівня залежить не лише від створення сприятливого зов­нішнього середовища (хоч і це є дуже важливим), а передовсім від самих банків, від сприйняття ними сучасних методів аналізу та впровадження їх у щоденну практику.

Підсумково можемо висновувати, що процеси, які відбуваються в банківській системі України в перехідний період, є надзвичайно складними. Аналіз діяльності комерційних банків за останні роки свідчить про завершення екстенсивного етапу розвитку банківської системи України. Починаючи з 1996 року досить чітко простежується тенденція до зменшення кількості банків і поліпшення їхніх якісних характеристик, що є свідченням концентрації банківського капіталу. Так, протягом 1999 року загальна (балансова) сума капіталу банківської системи зросла на 21,4 %, а за 2000 рік — на 9,7 % і становила 6499,6 млн грн. з одночасним зменшенням кількості банків  

За останні роки в Україні зареєстровано лише один новий комерційний банк — «Мікрофінансовий банк» зі статутним фондом 47,7 млн грн. у 2000 році [145, с. 2]. Постійно змінюється і структура системи комерційних банків у напрямі зменшення кількості малих банків та збільшення великих (за величиною активів). Наприклад, протягом 1999 року кількість малих банків зменшилася з 32 до 6, а великих, навпаки, зросла з 21 до 37 [65, c. 18]. За 2000 рік майже в 5 разів зменшилася кількість банків, які мають нижчий від норми обсяг регулятивного капіталу (на початку 2001 р. їх залишилося лише 6). Крім того, із зареєстрованих в Україні станом на 01.01.2001 р. 195 банків ще 38 (або 19,5 %) перебувають у стадії ліквідації. Зрозуміло, що сама по собі кількість комерційних банків не дає змоги робити висновки про рівень їхньої достатності, але цей показник важливий для оцінки темпів зростання. Зокрема, комерційні банки України мають близько 16 тисяч своїх філій, у тому числі мережа Ощадного банку налічує майже 13 тисяч установ. Структура банківської системи за формами власності є такою: 2 банки — Державний Ощадний банк України і Державний Експортно-Імпортний банк України — перебувають у державній власності; 167 — це акціонерні товариства, у тому числі 118 відкритих і 49 закритих; 26 банків — товариства з обмеженою відповідальністю [145, с. 2].

Усе це дає підстави ще раз наголосити, що етап екстенсивного розвитку банківської системи України завершився і почався етап формування основної моделі її діяльності. Підсумовуючи здобутки та аналізуючи прорахунки в діяльності банків за останнє десятиріччя, не слід забувати, що це був період становлення, котрий, як відомо, і за більш сприятливих обставин рідко буває безпроблемним. За десять років незалежності фактично побудовано нову банківську систему. Незважаючи на економічні та організаційні труднощі, головного результату досягнуто — в Україні функціонує цілісна керована та контрольована банківська система, здатна виконувати свої основні функції, оснащена сучасними засобами зв’язку та технологіями.

У цілому за темпами розвитку та просування в напрямі інтеграції в міжнародний бізнес вітчизняна банківська система значно випереджає виробничу сферу. Підтвердженням може бути хоча б те, що українські банки першими здійснили перехід на засади міжнародних стандартів ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності (МСБО) і успішно працюють за такими стандартами вже з 1998 р. Вітчизняні банки встановили кореспондентські відносини з провідними банками всіх країн світу, а включення у світову систему S.W.I.F.T. дає змогу здійснювати міжнародні розрахунки в режимі реального часу. Система електронних платежів України (СЕП), на думку експертів, не має аналогів серед постсоціалістичних країн і максимально наближається до рівня платіжних систем Європи.

Нещодавно схвалено основні закони, які служать правовою базою банківської діяльності, а саме: Закони України «Про банки і банківську діяльність» [159] та «Про Національний банк України» [160]. Зазначимо, що чинний до січня 2001 р. Закон України «Про банки і банківську діяльність», схвалений 1991 року, фактично вичерпав себе і значною мірою гальмував дальший розвиток банківської системи. У новому законі, прийнятому Верховною Радою України 7 грудня 2000 р., знайшли відображення основні положення чинного законодавства, зокрема Закону «Про Національний банк України», міжнародні стандарти регулювання банківської діяльності та реалії вітчизняної практики. На думку фахівців, «…новий правовий акт значно розширює можливості ведення банківського бізнесу, водночас сприяючи його прозорості та надійності» [96, с. 2].

Ухвалення нового Закону «Про банки і банківську діяльність» ознаменувало перехід до якісно нового етапу розвитку банківської системи України. Так, уперше здійснено чітку диференціацію діяльності та конкретизацію статусу банківських установ і об’єд­нань. За характером діяльності банки поділяються на універсальні та спеціалізовані. Останні у свою чергу можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). За організаційно-правовою формою передбачено діяльність акціо­нерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю та кооперативних банків (місцеві кооперативні та центральний кооперативний банк). За територіальною ознакою виокремлено регіональні (діяльність обмежена територією однієї області) та міжрегіональні (здійснюють діяльність на терені всієї України) банки. Також урегульовано статус державних банків, системоутворю-
ючих банків, банків з іноземним капіталом, банківських філій та представництв. Уперше у вітчизняній практиці передбачено право комерційних банків об’єднуватися в банківські корпорації, банківські холдингові групи, фінансові холдингові групи, банківські спілки та асоціації [159]. Усе це уможливило практичне втілення диференційованого підходу до регулювання банківської діяльності через установлення спеціальних значень економічних нормативів для різних банків [70].

Отже, без огляду на проблеми та недоліки, пов’язані з діяльністю українських банків, маємо підстави казати і про певні здобутки на цьому шляху: впровадження нових банківських технологій, розширення спектра банківських послуг, створення законодавчого та нормативного поля в банківській сфері, поліпшення якості обслуговування клієнтів, зростання професіоналізму фахівців банків.

Разом з тим слід визнати, що банківська система України ще не створила оптимальної моделі функціонування, про що йшлося, зокрема, на IX з’їзді Асоціації українських банків (АУБ). За оцін­ками АУБ, до проблем, які перешкоджають ефективній роботі комерційних банків, слід віднести: недосконале законодавство, яке захищає інтереси не кредитора, а позичальника, низьку ділову активність у країні, неефективність та «тінізацію» економіки, високу ризикованість банківських операцій, правовий нігілізм правоохоронних органів, обмеженість обсягів кредитних ресурсів [7, с. 3]. Негативний вплив на банківську діяльність справляє і нерозвиненість внутрішнього фінансового ринку, що коливається від загальної недосконалості фондового та валютних ринків аж до браку їх окремих сегментів, зокрема строкового ринку.

На відміну від розвинутих країн питома вага сучасного банківського сектору України в народному господарстві є незначною. Так, загальні активи комерційних банків на 01.01.2000 р. становили (у доларовому еквіваленті) 16,6 % від валового внутрішнього продукту (ВВП), тоді як у провідних державах Заходу загальні активи банків у 1,5—2 рази перевищують ВВП. Крім того, заборгованість за кредитами, що їх надано комерційними бан­ками, становила на 01.01.2000 р. (у доларовому еквіваленті) 11,1 % від річного обсягу ВВП. Серед основних причин цієї заборгованості — дефіцит платоспроможності позичальників, їхня низька ділова активність, високі кредитні ризики [181, с. 6—7].

На сучасному етапі перед банківською системою України постають проблеми, від успішного розв’язання яких залежатиме як дальший розвиток цієї сфери в цілому, так і життєздатність кожного окремого банку. Найактуальніші — це капіталізація банків та поліпшення якості активів. Оскільки формування капіталу українських банків відбувається на тлі поступового знецінення національної грошової одиниці, то проблема поповнення капітальної бази залишається постійно актуальною майже для всіх банківських установ.

Під час фінансових криз 1997 і 1998 рр. близько третини капіталу українських банків, який формується в національній грошовій одиниці — гривні, було втрачено. У зв’язку із цим на початку 1999 р. більшість банків не змогли виконати нормативи НБУ, якими передбачено перерахунок суми капіталу в гривнях в еквівалент євро. У 1999 р. зростання реального капіталу відновилося. Але внаслідок девальвації гривні протягом 1998—99 рр. обсяг капіталу в доларовому еквіваленті все ж таки зменшився майже наполовину.

Протягом останніх двох років спостерігається чітка тенденція до збільшення статутного капіталу, причому темпи його зростання випереджають темпи зростання балансового капіталу. Зауважимо, що оскільки статутний капітал є найстабільнішою частиною банківського капіталу, то структурні зрушення в бік його збільшення завжди характеризуються як позитивні. Уперше позитивні зміни в структурі капіталу сталися 1999 року. Так, на 01.01.2000 р. сума сплачених статутних фондів українських банків становила 2913,8 млн грн. (67,6 % від обсягу нормативного капіталу), що на 813,8 млн грн. (або 38,7 %) більше проти початку року [65, с. 18]. На 01.01.2001 р. загальний обсяг сплачених статутних фондів становив 3666 млн грн., або 74,2 % від загального обсягу нормативного капіталу і зріс проти початку року на 752,2 млн грн., або на 25,8 % [145, с. 2]. Розподіл комерційних банків за величиною нормативного капіталу наведено на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Структура системи комерційних банків
за величиною капіталу на 01.01.2001 р.[2]

Очевидно, що стабілізація банківської діяльності та нарощування капітальної бази перебувають у тісному взаємозв’язку. Цей процес може відбуватися не лише за рахунок залучення коштів акціонерів, а також і внаслідок реорганізації банків, їхнього злиття чи приєднання. Пошук оптимальних способів нарощування капітальної бази не може бути успішним без застосування сучасного аналітичного інструментарію, який забезпечує можливість оцінки альтернативних джерел його поповнення.

До суттєвих рис вітчизняної банківської системи належать високий рівень монополізації та концентрації. Ці тенденції виявляються в зосередженні капіталу, активів, прибутків, банківських продуктів у порівняно невеликій кількості банків. Щодо капіталу, то вісім найбільших банків (банки першої групи) на 01.01.2001 р. володіли 37,9 % балансового капіталу з тенденцією до збільшення. Тим самим банкам належало на той час 51,6 % сукупних активів. Крім того, 51 % прибутків, одержаних 2000 року банківською системою в цілому, забезпечили лише одинадцять комерційних банків [188].

Ринок банківських послуг в Україні характеризується як олігополістичний, тобто з переважанням кількох великих монополістів. Основна причина такого явища — це успадкована від планової економіки система державних банків, що складалася з чотирьох велетенських банківських установ — Ощадбанку, АКБ «Україна», «Промінвестбанку» та «Укрсоцбанку». Завдяки збереженню своєї спеціалізації за галузевими та функціональними ознаками, розгалуженої мережі філій та відділень у всіх регіонах країни та постійної клієнтури ці банки перетворились на монополістів на ринках розрахунково-касового обслуговування клієнтів, кредитування, залучення вкладів. Наймонополізованішим є ринок залучення грошових вкладів від фізичних осіб, де безперечне лідерство і досі зберігає Ощадбанк.

Щодо регіональної концентрації, то аналіз розподілу мережі кредитних установ свідчить, що основну їх масу, у тому числі і найбільших за обсягом капіталу та активів банків, зосереджено в кількох великих містах. Зокрема, лише в Києві та Київській області в 2000 р. діяло 78 банків (або 50,3 % від загальної кількості), а концентрація банківських філій була ще вищою — 82,4 %. Банкам цього регіону належало 61,3 % балансового капіталу банківської системи (або 3555 млн грн.), в тому числі 59,8 % (або 1832,3 млн грн.) статутного капіталу, та 76,1 % (або 47 638 млн грн.) сукупних активів [74, с. 11].

Отже, аналіз сучасних тенденцій розвитку банківської діяльності свідчить, що лише близько десяти найбільших банків України можуть працювати на рівні, близькому або майже близькому до загальновживаних у міжнародній практиці стандартів. Більшість же невеликих і навіть середніх банків досі неспроможні повноцінно виконувати всі свої функції. За таких обставин невеликі банки для того, щоб вижити, змушені братися за будь-які операції, у тому числі й з високим ризиком. Увага інших вимушено зосереджується на найпростіших банківських операціях з вузьким колом клієнтури, тоді як спеціалізовані операції, що потребують досвіду та висококваліфікованого персоналу, залишаються поза увагою. Як наслідок, із зареєстрованих 195 комерційних банків 63, тобто 32,3 % визнано проблемними. З них 20 перебувають у режимі фінансового оздоровлення, один — у режимі санації, у двох призначено тимчасову адміністрацію, два реорганізуються, а 38 банків підлягають ліквідації [145, с. 2]. Зрозуміло, такі явища не сприяють налагодженню цивілізованих ринкових відносин у банківській сфері.

Одним з наслідків незадовільного стану вітчизняних банків стала реальна небезпека їх поглинання іноземними банками (у т. ч. російськими). Нині це одна з гострих проблем, розв’язання якої залежить і від самих банків, і від державної політики у сфері банківського бізнесу. Нині в Україні зареєстровано 31 банк, створений при участі іноземного капіталу, у тому числі 7 банків — зі стовідсотковим іноземним капіталом. У цілому частка іноземного капіталу в банківській системі України на 01.01.2001 р. становила 14,5 % (проти 13,4 % у 1999 р. та 10,1 % — в 1997 р.) і має постійну тенденцію до зростання [65, с. 145].

Орієнтуючись на відкритість як на стратегію розвитку банківської системи України, слід усе ж таки враховувати реальну ситуацію в цій сфері, яка характеризується неготовністю вітчизняних банків до конкурентної боротьби, існуванням цілої низки банків ще не зміцнілих, з поганим технічним оснащенням, недостатнім рівнем професійної підготовки працівників. Водночас, як показує досвід інших країн, жорсткий протекціонізм та обмеження діяльності іноземних банків призводять до значних втрат як для економіки в цілому, так і для самих банків, оскільки за браком сильних конкурентів інші втрачають стимули для самовдосконалювання.

НБУ надає важливого значення пошукам оптимального варіанта включення іноземного капіталу в банківську систему України. Ним ухвалено постанову про ліцензування банків при участі іноземного капіталу, згідно з якою дозвіл надається лише тоді, коли іноземний банк належить до провідних банків світу. Щодо форм організації зарубіжної банківської діяльності, де найпоширенішими є представництва, відділення, дочірні та інші структурні підрозділи, то перевага віддається дочірнім банкам. Дочірній банк, на відміну від інших правових форм, є юридичною особою і (згідно із законодавством України) є підзвітним Національному банку України. Це уможливлює контролювання діяльності та аналіз впливу такого банку на розвиток вітчизняної економіки. Проте для позитивного розв’язання цієї важливої проблеми політика Національного банку має поєднуватися із зусиллями самих банків щодо посилення своїх конкурентних позицій. Сподіватися на успіх не варто аж доти, доки керівництво кожного банку не усвідомить, що ситуація на ринку банківських послуг уже докорінно змінилася, конкуренція надалі постійно зростатиме і подолати її можна буде тільки через застосування всього арсеналу сучасних методів управління у сферах фінансового, кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Як показує практика, лояльність клієнтів банку з часом меншає, вони очікують усе якісніших послуг і з готовністю переводять свої рахунки туди, де запропоновано вищий рівень обслуговування, різноманітніший спектр послуг, менші комісійні. Банкам, які хочуть залишитися в цьому бізнесі, необхідно переходити до західних стандартів у системі розрахунків, у комплексному технічному обслуговуванні клієнта, у здійсненні операцій на всіх сві­тових валютних, кредитних, інвестиційних, фондових, ф’ючерс­них та інших ринках, запроваджувати нові фінансові інструменти та аналітичні методики.

Крім проблем, які характеризують внутрішній стан банківської системи України, на її діяльність впливає низка негативних чинників макроекономічного середовища: недосконалість законодавчої бази, недовіра вкладників до банків, нестабільність політичного становища, нерозвиненість фінансового ринку. Зрозуміло також, що на успіхи в одній окремо взятій ланці економічної системи годі й сподіватися за незадовільного стану національної економіки в цілому. Негативну роль у цьому процесі свого часу відіграла й помилкова політика владних структур, котрі часто розглядали комерційні банки тільки як систему мобілізації коштів на потреби держави, а не як інструмент фінансового забезпечення необхідного рівня кредитно-банківського обслуговування національної економіки.

Як бачимо, названі «проблемні зони» стосуються насамперед стану екзогенного середовища, тобто є непідвладними впливу окремих банків. Проте варто ще раз наголосити, що в процесі дослідження банку як системи за одну з найважливіших системних ознак беруть адаптивність, тобто здатність пристосовуватися до умов складного середовища. Успішна діяльність окремих вітчизняних банків доводить, що й за реальних обставин нашого економічного життя можна досягти достатнього рівня прибутковості. Отже, розв’язання проблеми підвищення ефективності економічної роботи банку до рівня, якого потребує розвиток сучасних економічних відносин, на нашу думку, полягає не тільки у створенні сприятливих умов для ведення бізнесу, але також у вдосконаленні систем управління в самих банках.

Справді, сучасні умови ведення справ у банківській сфері, які характеризуються ускладненням взаємозв’язків клієнтських, регіо­нальних та макроекономічних фінансових потоків, швидкою зміною умов екзогенного середовища, зниженням дохідності традиційних банківських операцій (у сукупності з процесами концентрації банківського капіталу) призводять до зростання ціни помил­кового управлінського рішення. Покладатися на інтуїтивні підходи до управління за таких обставин було б щонайменше легковажно. Тому вдосконалення систем управління фінансовою діяльністю, всебічний науково обґрунтований аналіз та інтегрова­ний підхід до оперативного управління фінансовими потоками банку нині є найважливішим завданням та запорукою стабільного розвитку будь-якої банківської установи.

Варто, однак, зазначити, що у вітчизняній банківській практиці сформувалися погляди, згідно з якими розроблення та впровадження аналітичних методів та засобів розглядають тільки як внутрішню справу кожного банку: комплексних наукових досліджень цієї складної проблеми з урахуванням особливостей внутрішнього фінансового ринку практично нема. Не заперечуючи необхідності врахування специфіки конкретного банку для побудови інтегрованої системи управління, усе ж треба визнати той очевидний факт, що не кожна банківська установа може розв’я­зати це складне завдання власними силами.

На нашу думку, запровадження сучасних стратегій та технологій управління в практику роботи вітчизняних банків має розпочинатися з розроблення концептуальних засад, аналітичного інструментарію та методології аналізу, які є однаковими для всіх банків. Надалі кожен банк, спираючись на ці загальні положення, реалізовуватиме їх з урахуванням специфіки своєї діяльності і втілюватиме в конкретні програмні продукти, практичні рекомен­дації, методики, спрямовані на прийняття обґрунтованих управлінських рішень саме в цьому банку. Сучасний рівень розвитку інформаційних технологій сприяє ефективному розв’язанню цих завдань, адже наявні в системі Інтернету спеціалізовані пакети прикладних програм та програмні модулі забезпечують проведення багатоваріантного аналізу на базі адаптивних моделей, фор­мулювання рішень за умов невизначеності апріорної інформації на базі теорії нечітких множин та інших елементів інтелектуалізації. Отже, дослідження та розроблення концептуальних засад управління фінансовою діяльністю кредитних установ на даному етапі розвитку банківської системи України залишається актуальною науковою та практичною проблемою.

Не потребує доказів той факт, що успішний розвиток економічної системи будь-якого рівня є неможливим поза детальним аналізом результатів колишньої діяльності, визначенням перспектив і орієнтирів на майбутнє та пошуком ефективних способів досягнення поставленої мети, тобто поза відповідним аналітичним забезпеченням. За сучасних умов господарювання, коли об’єктив­ною реальністю стає багатоваріантність, можливість вибору, кон­куренція та пошук методів її подолання, роль та значення економічного аналізу в діяльності банків значно зростають. Економічний аналіз розглядається як невід’ємна складова процесу управління як на мікро-, так і на макрорівні. З одного боку, довіра до бан­ку ґрунтується на результатах аналізу його фінансової звітності, а з другого — формування ефективної системи управління неможливе без створення відповідного аналітичного забезпечення в самому банку. Банківська діяльність належить до тих сфер су-
спільного життя, в яких рідко хто може дозволити собі повну непоінформованість. Тому проблеми аналізу банківської діяльності потребують не лише розроблення прикладних питань, а й тео­ретичного осмислення та обґрунтування.

Усе це зумовило пильний інтерес наукової громадськості до такого напряму досліджень, як аналіз діяльності фінансово-кре­дитних установ. Останнім часом вийшли друком численні перекладні видання, навчальні й практичні посібники, монографічні дослідження з цієї тематики. Активізація банківської діяльності в нашій країні сприяла вивченню зарубіжного досвіду в цій сфері, перекладу праць визнаних у світі вчених [11; 15, 33; 90; 110; 169; 170; 174]. Серед найвідоміших — Дж. Сінкі, П. Роуз, Т. Кох, Дж. Маршалл, Р. Міллер, Д. Ван-Хуз, К. Валравен та ін. У цьому зв’язку слід наголосити, що дослідження зарубіжних авторів спи­раються на законодавчу базу та економічні реалії розвинутих країн (і це природно), існування стабільної банківської системи та розгалуженої інфраструктури фінансового ринку, політику еко­номічної лібералізації, рівний і вільний доступ усіх банків до світових ринків — валютного, кредитного, строкового, фондового
і т. д. Зрозуміло, що вітчизняна дійсність ще далека від таких умов. Тому наукові результати, отримані зарубіжними вченими, запропоновані ними методи, формули та моделі, як правило, на вітчизняному ринку не працюють, потребуючи перевірки, адаптації, коригування. Отже, досягнення зарубіжної науки з банківського аналізу та менеджменту можуть бути використані в Україні здебільшого тільки на рівні ідей.

Численні дослідження, присвячені аналізу банківської діяльності, належать і російським ученим: праці Г. С. Панової, В. І. Чер­касова, К. К. Садвакасова, О. І. Лаврушина, В. І. Колесникова, Л. П. Кролівецької, Л. О. Батракової, О. Б. Ширінської та ін. Незважаючи на спорідненість процесів реформування економіки в Україні та Росії, усе ж стосовно банківських систем та умов регулювання їхньої діяльності існують суттєві відмінності, які стають на заваді широкому застосуванню розроблень російських учених у вітчизняній практиці. Це стосується систем бухгалтерського обліку, форм звітності банків, податкового законодавства, принципів та методів регулювання діяльності комерційних банків з боку НБУ та Центрального банку Росії (наприклад, стосовно системи обов’язкових нормативів). Це й зумовлює необхідність проведення власних досліджень з питань аналізу банківської ді-
яльності.

За останні роки вітчизняна економічна література поповнилася науковими працями, присвяченими економічному аналізу в банківській сфері. Проте таких праць небагато, і це насамперед навчальна література [4; 194]. Більшість наукових досліджень мають фрагментарний характер, публікуються, як правило, у періо­дичних виданнях і приділяють увагу передовсім таким питанням, як аналіз виконання обов’язкових економічних нормативів Національного банку України, методика формування рейтингів на основі аналізу фінансової звітності, аналіз окремих видів банківської діяльності (здебільшого кредитної) [36; 37; 91; 102; 107; 112; 139; 163]. Переважну частину публікацій присвячено методиці зовнішнього аналізу діяльності банків, а проблеми формування методологічних засад аналізу банківських активів та пасивів з позицій прийняття управлінських рішень залишаються найменш дослідженими.

Формування таких засад додатково ускладнюється загальними трансформаційними процесами в економічному аналізі, пов’яза­ними з реформуванням облікової системи на основі впровадження національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку в Україні. Безперечно, аналіз банківської діяльності як один з видів галузевого аналізу має розвиватися в контексті загальної трансформації обліково-аналітичних дисциплін. Необхідність реформування економічного аналізу за умов переходу до ринкових засад господарювання визнано більшістю науковців [9; 116; 165; 205]. Так, М. І. Баканов і А. Д. Шеремет наголошують: «Особливість аналізу комерційної діяльності за умов ринкових відносин — це суттєва зміна його завдань та функцій, що спричиняє зміну його методології й методики» [9, с. 399]. М. Г. Чумаченко з цього приводу пише: «Методика економічного аналізу, створена для розгляду діяльності підприємства в умовах планово-адміністратив­ної системи, не відповідає потребам самостійних підприємств, які працюють в умовах ринкових відносин. Ці докорінні зміни викликають необхідність радикальних змін у методиці аналізу» [205, с. 84]. І хоч доцільність кардинальних перетворень в економічному аналізі є безсумнівною, питання про спрямованість реформаційних процесів через низку вагомих причин зовсім не є таким очевидним. Зокрема, його розв’язання ускладнюється внаслідок суттєвих розбіжностей поглядів вітчизняних та зарубіжних учених на роль і місце аналізу в системі економічних наук.

Економічний аналіз як самостійна галузь наукових знань сформувався в СРСР в 30-ті роки в результаті диференціації суспільних наук, насамперед блоку обліково-аналітичних дисциплін, що уможливило створення методологічної і методичної бази даної науки. Об’єктом аналітичних досліджень була в основному господарська діяльність підприємств, а дослідженню фінансових аспектів належної уваги не приділялось. У зарубіжній практиці аналіз не виокремився в самостійну науку і розглядається як певний етап дослідження або складова інших наук, зокрема фінансового менеджменту. Тут набув значного розвитку фінансовий аналіз, тоді як вивченню інших показників діяльності приділялося дуже скромне місце [167, с. 7]. Обмеженість такого підходу очевидна і визнана як вітчизняними, так і зарубіжними вченими. Так, французький професор Жак Рішар пише: «Тривалий час на Заході аналіз господарської діяльності підприємства обмежувався аналізом фінансового стану, тобто в основному зводився до вивчення рентабельності і платоспроможності підприємства… Думаю, що в новому міжнародному контексті стосовно управління підприємствами необхідно віддавати перевагу всебічному підходу, за якого аналіз фінансової діяльності не буде відокремлено від інших аспектів економічного аналізу, і він створюватиме з ними гармонічне ціле» [167, с. 7].

Отже, сформована свого часу радянською економічною школою методологія економічного аналізу має бути переглянута, доповнена та скоригована згідно з процесами реформування економіки, але при цьому важливо уникнути необґрунтованого перегляду базових положень та не втратити власних здобутків, стежити, щоб економічний аналіз «не загубився» серед інших наук. Поєднання раціональних напрямів аналізу в одній науці забезпечить збагачення та поповнення арсеналу традиційних методів, методик, прийомів та формування єдиного методологічного підходу до аналізу складних явищ сучасної економіки.

Проблеми розроблення адекватного аналітичного інструментарію для дослідження діяльності кредитних установ набувають особливої актуальності у зв’язку з реформуванням національної системи бухгалтерського обліку та переходом до міжнародних принципів і стандартів складання фінансової звітності. Передо-
всім це стосується застосування багатьох аналітичних прийомів у процесі реалізації окремих бухгалтерських процедур: переоцінювання балансових статей; формування резервів під знецінення цінних паперів; оцінка фінансового стану позичальника за створення резерву під кредитні ризики та ін. Потребує розв’язання і така проблема, як розмежування та взаємодія економічного аналізу й управлінського обліку, виокремлення котрого відбувається в процесі реформування облікової системи.

Отже, нині вітчизняні комерційні банки мають перейти на якісно нову стадію розвитку, яка характеризується процесом трансформації системи управління банком. Для цього у свою чергу необхідно позбутися звичних стандартів щодо вибору методів управління і навчитися застосовувати сучасні прийоми аналітичних досліджень. За сучасних умов роль та значення економічного аналізу в діяльності банків зростають також і через необхідність досліджувати та враховувати фактори зовнішнього середовища.

Можна сказати, що опанування науки і мистецтва управління банком — завдання надзвичайної ваги, яке розв’язується двома способами. По-перше, необхідно запозичувати позитивний зарубіжний досвід, адаптуючи його до вітчизняних умов, можливостей, традицій, зовнішнього середовища. По-друге, слід творчо розробляти нові методи та прийоми управління банком, оскільки унікальні умови реформування економіки в постсоціалістичних країнах потребують постійного пошуку адекватних методичних рішень. На нашу думку, нині назріла потреба у створенні цілісної системи теоретико-пізнавальних категорій, наукового інструментарію та регулятивних принципів аналізу діяльності кредитних установ, що спиралась би на методологічні засади економічного аналізу, виходила б з характеристики сутності ринкових засад гос­подарювання, ураховувала б національні особливості економіки
і банківської системи та позитивний зарубіжний досвід.