Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.2. Види та напрями аналізу банківської діяльності

§ 2. Види та напрями аналізу банківської діяльності

Аналіз банківської діяльності належить до тих наук, що формують інструментарій досліджень конкретних економічних процесів та явищ. Очевидно, що ефективність окремих управлінських рішень та процесу управління в цілому значною мірою визначається адекватністю застосованих методів і прийомів аналізу. Досконалість останніх залежить насамперед від сформованої теоретичної бази. Методологія економічного аналізу є тією основою, на якій ґрунтується розроблення інструментарію прикладних аналітичних досліджень, зокрема і в банківській галузі.

Зазначимо, що методологічні засади банківського аналізу у віт­чизняній науці та практиці лише починають формуватися. Хоч останнім часом маємо численні праці такої тематики, проте більшість із них присвячено суто прикладним аспектам аналізу, натомість питання методології залишаються найменш вивченими.

Дослідження проблем аналізу банківської діяльності почнемо з розгляду теоретичних аспектів, визначивши його роль і місце в системі важелів управління сучасним комерційним банком. Це допоможе з’ясувати зміст і внутрішню структуру цього виду аналітичної роботи, а також сформувати адекватний інструментарій (систему методик, прийомів і способів) аналізу банківської діяльності.

Як відомо, форма і зміст аналітичного процесу визначаються передовсім особливостями функціонування об’єкта досліджень. У даному разі об’єктом аналізу є фінансово-господарська діяльність кредитних установ як самостійних суб’єктів економічних відносин. Оскільки аналогів банківського бізнесу в інших сферах підприємництва не існує, то особливості банківської діяльності взагалі та вітчизняної практики зокрема мають бути враховані в процесі розгляду комерційного банку як об’єкта аналізу та управ­ління у взаємозв’язку з політико-правовим і соціально-еконо­мічним середовищем.

З-поміж специфічних характеристик діяльності банківських установ виділимо найсуттєвіші:

переважання фінансових ресурсів над іншими видами ресурсного забезпечення;

високий рівень фінансового левериджу;

підвищені вимоги до надійності, платоспроможності, лік-
відності;

централізоване регулювання діяльності, здійснюване центральним банком країни;

значна кількість клієнтів, партнерів, контрагентів (як правило, їхня кількість навіть у невеликому банку значно перевищує аналогічний показник на великому підприємстві);

висока ризикованість діяльності, зумовлена переважанням кредитних операцій у структурі активів, а також значним впливом інших ризиків: валютного, відсоткового, інфляційного тощо;

обов’язковість ресурсного забезпечення відповідного рівня якості, насамперед інформаційного та технічного;

висока вартість потенційних помилок та прорахунків, оскільки технологія банківського бізнесу передбачає рух значних фінансових потоків і є основою ефективної роботи інших суб’єктів ринку;

відносно високі кваліфікаційні вимоги до персоналу за вузької предметної спеціалізації праці;

розгалужена мережа кореспондентських відносин, у т. ч.
у світовому масштабі, що потребує від персоналу обізнаності в галузі міжнародного законодавства і права;

автоматизація основних ділянок роботи.

Діяльність вітчизняних банків додатково характеризується ще кількома ознаками, властивими економіці перехідного періоду:

ліцензування банківських операцій Національним банком України;

відносно високі цінові бар’єри входження в галузь (для створення нового банку, який здійснюватиме свою діяльність на території всієї України, мінімальний розмір регулятивного капіталу має бути не меншим за суму, еквівалентну 5 млн євро);

наявність обов’язкових економічних нормативів регулюван­ня діяльності комерційних банків, які жорстко регламентують основні сфери банківського бізнесу;

щоденна оперативна звітність комерційних банків перед НБУ;

обмеженість внутрішніх фінансових ресурсів у країні;

значний рівень залежності від чинників зовнішнього се-
редовища;

брак керівників та фахівців усіх рівнів, які мають достатню кваліфікацію;

неможливість здійснення окремих банківських операцій через цілу низку причин: нерозвиненість певних сегментів вітчизняного фінансового ринку; недосконалість законодавства; брак пев­них елементів ринкової інфраструктури; пряма заборона про­ведення окремих операцій; існуюча практика регулювання ринкових відносин адміністративними методами.

У процесі формування теоретичних засад аналізу діяльності фінансово-кредитних установ важливе значення має класифікація видів аналітичної роботи. Зауважимо, що будь-яка класифікація за всієї її умовності та відносності важлива не лише з теоретичного, а й з практичного погляду, оскільки сам процес систематизації сприяє ліпшому розумінню досліджуваних явищ. Крім того, вона є корисною з погляду уніфікації термінології.

Питання класифікації видів економічного аналізу досить пов­но викладено в літературі, хоч погляди вчених на виокремлення тих чи інших класифікаційних ознак або напрямів аналітичної роботи збігаються далеко не завжди, а іноді прямо суперечать один одному. Наприклад, М. І. Баканов і А. Д. Шеремет класифікують поточний аналіз як ретроспективний: «…поточний аналіз є ретроспективним аналізом результатів здійсненої господарської діяльності» [9, с. 195], тоді як Р. Ш. Тиркало і З. І. Щибиволок відносять його до попереднього: «…попередній аналіз може бути поточним і оперативним» [194, с. 22]. Я. Комаринський і І. Яремчук розглядають оперативний і поточний аналіз як один вид: «…найбільш дійовим видом аналізу є оперативний (поточний) аналіз...» [83, с. 8]. Такої самої думки дотримується і І. Т. Балабанов [10, с. 11]. Перелік таких суперечностей можна було б продовжити, але і так очевидно, що ці проблеми потребують узгодження та узагальнення.

Щодо класифікації видів аналізу банківської діяльності, то ці питання розглядаються різними авторами здебільшого фрагментарно [14; 138; 163; 172]. Найповнішу класифікацію запропоновано в підручнику Р. Ш. Тиркало і З. І. Щибиволока [194]. Разом з тим в існуючих класифікаціях видів аналітичної роботи не знайшли відображення трансформаційні процеси, які відбуваються нині в обліково-аналітичних науках та банківському менеджменті. Так, наприклад, не виокремлюється стратегічний аналіз [4; 194], хоч у практичній діяльності його вже застосовують. У процесі класифікації важливо також звернути увагу на виявлення зв’язків між різними видами аналітичної роботи в банку, а також на їх певну ієрархію, адже не всі класифікаційні ознаки рівнозначні.

Усе це спонукало автора до розроблення власної класифікації видів аналітичної роботи в комерційному банку з наміром з’ясу­вати передовсім сутність та внутрішню структуру банківського аналізу. Запропонована класифікація (табл. 1.3), зрозуміло, не є вичерпною, і в процесі загальної трансформації економічного аналізу можуть бути сформовані також і інші підходи до розв’я­зання цієї проблеми.

Як бачимо, види аналізу діяльності банківських установ у ціло­му не відрізняються від класифікації, загальновживаної в економічному аналізі. Те саме стосується інструментарію досліджень — прийомів, способів, методів аналізу. Відмінності полягають на­самперед у змісті аналітичного процесу, формуванні системи аналітичних показників та методики їх оцінювання. Водночас слід звернути увагу на те, що провести жорстку демаркаційну лінію між окремими видами аналізу досить складно (та й недоцільно), а класифікаційні ознаки не варто абсолютизувати. Цілком можна погодитись із твердженням, що «на практиці окремі види економічного аналізу в чистому вигляді трапляються рідко, але знання найважливіших принципів їх організації і методів є необхідним» [9, с. 194].

Таблиця 1.3

КЛАСИФІКАЦІЯ АНАЛІЗУ ДІЯЛЬНОСТІ
ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИХ УСТАНОВ

Класифікаційна ознака

Вид аналізу

Об’єкти аналізу

Міжбанківський (галузевий)

Аналіз діяльності комерційного банку

Внутрішньобанківський

Суб’єкти аналізу

Зовнішній

Внутрішній

Форми виробничих відносин, застосовувані методики

Фінансово-економічний

Техніко-економічний

Функціонально-вартісний

Зміст управлінського процесу та часові межі його реалізації

Стратегічний

Оперативний

Спрямованість аналітичного процесу

Перспективний (прогнозний)

Ретроспективний

Спектр досліджуваних питань

Комплексний (повний)

Тематичний (локальний)

Періодичність (повторюваність)

Періодичний

Разовий

Рівень охоплення об’єкта

Суцільний

Вибірковий

Час проведення відносно явища, яке вивчається

Попередній

Поточний

Підсумковий

Характер чинників, що аналізуються

Аналіз власних позицій банку — ендогенний

Аналіз чинників зовнішнього сере­довища — екзогенний

 

У теорії економічного аналізу заведено виокремлювати галузевий (міжгосподарський) аналіз, аналіз діяльності суб’єктів господарювання (первинної ланки економічної системи) та внутрішньогосподарський аналіз, де об’єктом є діяльність окремих струк­турних підрозділів [9, с. 201—206]. Спираючись на принцип аналогії, виділимо такі види аналітичних досліджень у банківській сфері: міжбанківський (галузевий) аналіз, аналіз діяльності комер­ційного банку та внутрішньобанківський аналіз.

У міжбанківському аналізі об’єктом досліджень є банківська система в цілому або окрема група банків. Слід зазначити, що групувати банки можна за різними ознаками (рівень прибутковості, величина активів, величина капіталу тощо). Так, у вітчизняній банківській практиці залежно від величини активів виділяють чотири групи банків: найбільші (з активами понад 1 млрд грн.), великі (з активами понад 200 млн грн.), середні (з активами понад 70 млн грн.), малі (з активами менше за 70 млн грн.).

Методика галузевого аналізу включає такі напрями досліджень, як аналіз структури і динаміки окремих показників банків-
ської діяльності, наприклад, прибутковості активів і капіталу, структурних зрушень у банківських активах і пасивах та ін. У процесі досліджень використовуються прийоми статистико-економічного та порівняльного аналізу. Результати галузевого аналізу мають як самостійне значення, даючи змогу виявити загальні тенденції розвитку банківської системи чи групи комерційних банків, так і служать базою порівняння в процесі аналізу діяльності окремого банку. У такому разі показники діяльності банку порівнюються із середніми значеннями аналогічних показників банківської системи в цілому або тієї групи, до якої цей банк належить.

Одним з популярних підходів до проведення міжбанківського аналізу є побудова таблиць ранжирування банків за певними критеріями. Зауважимо, що хоча часто ці матеріали називають рейтингами, у класичному розумінні їх не можна віднести до класу рейтингових систем, на що справедливо звертають увагу науковці [102, с. 26—27]. У міжнародній практиці такі таблиці заведено називати лістингами чи рейкінгами. Відмінності між рейтинговим аналізом та лістингами полягають у тому, що методика ранжирування передбачає наявність певної сукупності об’єктів аналізу (групи банків), тоді як рейтинги дають змогу оцінити діяльність окремого банку за наперед визначеною шкалою. Тому побудову лістингів слід розглядати як метод міжбанківського аналізу, а рейтинги — як одну з методик аналізу діяльності конкретного банку.

В Україні рейкінговий аналіз системи комерційних банків здійснюють інформаційно-аналітичні центри «Банк-Інформ», «Калина», «Гроші та світ», Українська фінансова група. На відміну від міжнародної практики, у вітчизняних методиках загальна оцінка фінансового стану банку не дається, а ранжирування проводиться лише за окремими показниками. Наприклад, центр «Банк-Інформ» проводить оцінювання за такими показниками: чисті активи банків; власні кошти; вклади громадян у національній валюті; величина прибутку. Українська фінансова група подає лістинг 20 найбільших банків України. Значно ґрунтовніше аналізує діяльність комерційних банків фірма «Калина», яка, крім показників, що ними користується центр «Банк-Інформ», проводить ранжирування банків ще й за низкою відносних показників:

питома вага високоліквідних активів у чистих активах банку;

коефіцієнт миттєвої ліквідності;

питома вага кредитно-інвестиційного портфеля в чистих активах банку;

співвідношення кредитно-інвестиційного портфеля і капіталу банку;

питома вага в чистих активах кредитних цінних паперів і коштів, які вкладено у спільну діяльність;

питома вага в пасивах банку поточних рахунків клієнтів і кореспондентських рахунків інших банків;

питома вага в пасивах банку коштів клієнтів та отриманих міжбанківських кредитів.

Особливістю рейтингової системи фірми «Калина» є те, що для кожного напряму оцінювання подається середнє значення відповідного показника в банківській системі в цілому. Це забезпечує проведення порівняльного аналізу показників конкретного банку і середньогалузевих значень. Користувачам рекомен­дується здійснювати такий аналіз самостійно і за його результатами вибрати саме той банк, який найбільше відповідає їхнім вимогам та інтересам. Проте цю методику не позбавлено й недоліків, зокрема вона не передбачає аналізу динаміки показ­ників, а численність рейтингових таблиць значно ускладнює кін­цеві висновки.

Отже, незважаючи на такі переваги лістингів, як доступність та простота використання, в Україні нині не розроблено єдиної методики, яка б давала змогу отримати інтегральну оцінку фінансового стану банківської установи та виявити реальне місце кожного банку в загальному списку.

Аналіз діяльності комерційного банку спрямовано на виявлення особливостей функціонування окремої банківської установи, що розглядається як самостійний суб’єкт господарювання. Цей вид аналітичних досліджень здійснюється як зовнішніми стосовно банку суб’єктами аналізу (НБУ, професійні аналітичні компанії, контр-
агенти, клієнти, вкладники), так і фінансово-аналітичною службою самої кредитної установи. Основу інформаційної бази для аналізу діяльності комерційного банку становлять фінансова та статистична звітність, дані бухгалтерського обліку, але до її складу можна включати й іншу доступну інформацію, отриману з періодичної преси, податкової звітності, даних про обсяги операцій на відкритих ринках (наприклад валютному) тощо.

У процесі досліджень застосовуються різні методики, що дає змогу виокремлювати такі напрями аналізу діяльності комерційного банку: аналіз дотримання обов’язкових економічних нормативів НБУ; рейтинговий аналіз; аналіз фінансової звітності банку.

Формування системи обов’язкових економічних нормативів, що регулюють діяльність комерційних банків, є загальновживаною практикою управління банківською системою в багатьох країнах світу, у тому числі й в Україні. Через систему нормативів Національний банк України контролює діяльність банків для захисту інтересів вкладників і кредиторів, гарантування безпеки та зниження ризикованості банківських операцій, забезпечення ліквідності та надійності банківської системи. Система нормативів підлягає періодичному перегляду зі зміною переліку показників та їх допустимих значень. Так, у період 1998—2001 рр. відповідно до «Інструкції про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків» (постанова Правління НБУ № 141 від 14.04.1998 р., з наступними доповненнями та змінами) діяло 19 економічних нормативів [69]. У 2001 р. прийнято нову «Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків в Україні» (постанова Правління НБУ № 368 від 28.08.2001 р.), яка набуває чинності з 01.01.2002 р. [70]. Цим документом кількість обов’яз­кових економічних нормативів зменшено до 13, а також реалізовано диференційований підхід до регулювання діяльності різних видів банківських установ через установлення спеціальних значень економічних нормативів.

Залежно від економічного змісту нормативів та сфер банківської діяльності, що регулюються, виокремлено такі напрями аналітичних досліджень [70]:

адекватність капіталу (Н1, Н2, Н3);

ліквідність (Н4, Н5, Н6);

кредитний ризик та кредитна діяльність (Н7, Н8, Н9, Н10);

інвестування (Н11, Н12, Н13).

Аналіз здійснюється порівнянням фактичного та допустимого значень відповідного показника та встановленням причин виявлених відхилень. Наступним кроком з боку НБУ є прийняття пев­них управлінських рішень, наприклад, у разі недотримання нормативу — це буде розрахунок величини штрафних санкцій та визначення порядку їх стягнення з банку-порушника.

У цьому зв’язку важливо зазначити, що аналіз діяльності комерційного банку за системою обов’язкових нормативів застосовується не лише Національним банком України, а й іншими суб’єктами аналізу. Наприклад, НБУ рекомендує кредиторам використовувати цю методику для аналізу фінансового стану банку-позичальника. Крім того, аналітичні служби комерційних банків з метою додержання нормативів та уникнення штрафних санкцій щоденно аналізують свій баланс саме за такою методикою.

Ясна річ, що дотримання економічних нормативів є необхідною, але недостатньою умовою успішної діяльності комерційних банків. Тому НБУ не обмежується перевіркою обов’язкових нормативів, а використовує ще й інші методи та прийоми аналізу, спрямовані на оцінювання фінансового стану банку, виявлення масштабів та причин наявних чи потенційних проблем. Інформаційна база такого аналізу досить широка і включає не лише фінансову, а й іншу бухгалтерську та статистичну звітність, а також дані безвиїзного нагляду, результати виїзного інспектування, інформацію про операції на міжбанківському ринку, про обсяги валютних операцій і т. п. Для поглибленого аналізу діяльності банків та виявлення чинників, що визначають ефективність роботи банківської установи, призначено систему САМЕL[1], яка належить до класу методик рейтингового аналізу. Таким чином, економічний аналіз діяльності комерційних банків, який здійснює НБУ, базується на двох основних методиках: системі обов’яз­кових економічних нормативів та системі рейтингового аналізу CAMEL.

Слід зазначити, що в цілому методики рейтингового аналізу діяльності банківських установ є досить різноманітними [102, с. 26—27]. Так, за способами оцінювання фінансового стану банків вони поділяються на експертні, бухгалтерські та змішані, за способом нагляду — на дистанційні та комбіновані, за рівнем прозорості — на відкриті і закриті. За методом побудови виокремлюють бальні та індексні рейтингові методики. У бальній системі кожному показнику за наперед визначеною шкалою надається певний бал. Підсумовуючи бали за спеціальною методикою, отримують узагальнений показник, на підставі якого банк відносять до тієї чи іншої групи. В індексних системах для кожного з аналізованих показників розраховують вагові коефіцієнти, а інтегральний індекс визначають за результатами розв’язання лінійного рівняння. Класичним прикладом бальної рейтингової системи є CAMEL, а найвідомішою на пострадянському просторі індексною системою рейтингового оцінювання банків стала методика В. С. Кромонова. Оскільки система CAMEL справляє суттєвий вплив на діяльність окремого банку, а також може бути використана для аналізу роботи структурних підрозділів банку, розглянемо цю методику дещо докладніше.

Систему рейтингової оцінки банків CAMEL уперше було запроваджено в практику 1978 року в Сполучених Штатах Америки. Тоді три агентства з нагляду за діяльністю банків США (Федеральна резервна система, Федеральна корпорація страхування депозитів, Управління валютного контролера) дійшли згоди щодо стандартизації системи аналізу та оцінювання діяльності банків. У процесі визначення рейтингу аналізуються найсуттєвіші аспекти банківської діяльності: достатність капіталу; якість активів; менеджмент; надходження; ліквідність. Аналіз кожної компоненти проводиться за встановленими правилами, принципами та показниками, що характеризують діяльність банку. При цьому застосовуються методи коефіцієнтного аналізу, отримані результати порівнюються з граничними величинами чи законодавчо встановленими нормативами, а далі кожна зі складових оцінюється за п’ятибальною шкалою, де: 1 — «добре»; 2 — «задовільно»; 3 — «посередньо»; 4 — «гранично»; 5 — «незадовільно». За отриманими рейтинговими оцінками виводиться комплексна оцін­ка (рейтинг) банку (також від «1» до «5»), яка розраховується як середньоарифметична величина.

Банки, що отримали рейтинг «1» або «2» вважаються надійними, стабільними, здатними триматися на належному рівні під час економічних криз. Нагляд за ними може бути мінімальним. Банки з рейтингом «3» мають недоліки, які за браком дій щодо їх усунення можуть призвести до значних проблем з ліквідністю та платоспроможністю, тому в такій ситуації до банку вживаються заходи адміністративного впливу. Банки з оцінками «4» і «5» характеризуються як такі, що мають серйозні проблеми і потребують ретельного нагляду та спеціальних оздоровчих заходів. Таким чином, система CAMEL передбачає не тільки аналіз минулої діяльності, а й містить елементи прогнозування фінансового стану банку в майбутньому та уможливлює визначення дальшої програми дій органів банківського нагляду.

Перевагами рейтингової системи є комплексний підхід до охоплення важливих сфер банківської діяльності, можливість отри­мання єдиної оцінки (рейтингу), простота, доступність, а також гнучкість, оскільки методикою CAMEL регламентовано лише загальні принципи, підходи та правила оцінювання показників, тоді як їхня кількість, нормативні значення, перелік визначаються користувачами самостійно залежно від конкретних цілей та обставин. Саме такі переваги й зумовили значне поширення цієї системи у світі.

1994 року систему CAMEL було рекомендовано Центральним банком Росії для проведення інспекційних перевірок [66, с. 148—172; 138, с. 209—242]. В Україні з 1997 р. система САМЕL використовується органами банківського нагляду для виявлення стану комерційних банків на підставі єдиних критеріїв, результати оцінювання є конфіденційними. Як зазначають фахівці НБУ, «система рейтингової оцінки передбачає ретельний аналіз стану банку, повну перевірку активів та операцій банку, достовірності відповідної документації, дає можливість оцінити всі фактори, за якими визначається якість управління, фінансовий стан та якість виконання банківських операцій» [64, с. 4].

Зауважимо, що система обов’язкових економічних нормативів та рейтингова система CAMEL не є альтернативними, а застосовуються паралельно і доповнюють одна одну. Порівнюючи їх, бачимо, що три компоненти кожної системи, а саме: капітал, ліквідність та активи — збігаються (оцінювання активів за системою CAMEL ґрунтується саме на аналізі якості кредитного портфеля та оцінці кредитного ризику банку). Критерієм оцінювання капіталу, ліквідності та активів банку за системою CAMEL служить дотримання обов’язкових економічних нормативів.

Варто особливо наголосити на універсальності системи CAMEL. Хоч її призначено для використання органами банківського нагляду, але загальні принципи, правила та процедури системи за відповідного підбору аналітичних показників можуть використати також і самі банки в процесі аналізу діяльності своїх філій та структурних підрозділів, аналізу фінансового стану партнерів, контрагентів, клієнтів. Отже, методика системи CAMEL може стати одним з елементів системи внутрішньобанківського аналізу.

Щодо публічних рейтингів, то методики такого аналізу досить різноманітні за змістом та кількістю аналітичних показників, а також за методами розрахунку узагальненої (інтегральної) оцінки. Водночас вони мають і багато спільного. Так, вихідними даними служать як абсолютні показники, що характеризують масштаби банку: капітал, чисті активи, статутний капітал, валюта балансу, так і відносні: платоспроможність, прибутковість власного капіталу, прибутковість активів, ліквідність, рівень капіталізації. У більшості методик підсумковий рейтинг визначається як середньоарифметичний показник, де кожен з різноманітних показників діяльності банку береться з певним коефіцієнтом ваги, котрий відображає його значущість. Найчастіше коефіцієнти ваги встановлюються за методом експертних оцінок, що зумовлює пев­ний суб’єктивізм цих методик. Як правило, такий аналіз проводять професійні аналітичні компанії (агентства, центри). Основним інформаційним джерелом є публічна фінансова звітність банків, хоч у процесі аналізу можна використати будь-яку іншу доступну інформацію про діяльність банку.

У світовій практиці розроблено й використовується багато методик аналізу, побудованих на розрахунках рейтингів. Наприклад, особливість методик визначення рейтингу, застосовуваних всесвітньо відомими компаніями «Standard & Poor’s Rating», «Moody’s Investor Service», «Fitch», «Duff and Phelps», полягає в урахуванні не тільки мікроекономічних показників — результатів аналізу діяльності конкретного суб’єкта підприємницької діяльності, — але й макроекономічних чинників зовнішнього середовища, таких наприклад, як економічна та політична стабільність у країні, рівень ділових і фінансових ризиків, розмір зовнішнього і внутрішнього боргу, імовірність адміністративного втручання в діяльність суб’єктів ринку тощо. Одне з основних правил визначення міжнародних рейтингів полягає в тому, що рейтингова оцін­ка окремого суб’єкта господарської діяльності не може перевищувати рейтингу його країни. Так, за рейтинговими оцінками ризику країни Україна посідала 126 місце (1999 р.). Украй низькими залишаються кредитний рейтинг — 0,63 з 10 можливих балів, а також показники доступу до банківського фінансування та до ринку капіталів — з 5 можливих балів 0,16 і 0,25 відповідно [125, с. 40—41]. Досить низький рівень рейтингових оцінок України та факт їх дальшого зниження свідчать про негативну оцінку процесів, що відбуваються у вітчизняній економіці. Крім того, рейтинги хоч і ґрунтуються на результатах аналізу минулої діяльності, але включають також прогноз щодо поліпшення (позначається знаком «+») або погіршання (знак «–») фінансового стану банку в майбутньому. Зауважимо, що провідні світові рейтингові компанії досить обережні у своїх оцінках. На рейтинговому оцінюванні фінансово-кредитних інституцій спеціалізуються такі компанії, як «IBCA Ltd», «Thomson Bank Watch».

У Росії оцінювання фінансового стану банків здійснюють кілька рейтингових агентств, у тому числі найвідоміші: експертна група «КомерсантЪ-Daily», агентство банківської інформації тиж­невика «Экономика и жизнь», інформаційний центр «Рейтинг», Центр економічного аналізу інформаційного агентства «Интер­факс», журнал «Профиль» та ін. У газеті «Известия» публікується рейтинг надійності банків, складений за методикою В. С. Кро­монова. Більшість пропонованих рейтингів стосуються банків мос­ковського регіону.

Щодо рейтингових методик аналізу фінансового стану банків, то найпопулярнішою є вже згадувана методика В. С. Кромонова [66, с. 172—181; 102, с. 27; 138, с. 187—190]. Вона полягає у визначенні шести базових коефіцієнтів надійності, для кожного з яких експертним способом визначається ваговий коефіцієнт. Так, за найважливіший беруть генеральний коефіцієнт надійності, розрахований як відношення капіталу до ризикових активів, котрий має найбільшу вагу — 45 %. Інтегральний показник, розрахований як сума базових коефіцієнтів з урахуванням їхньої ваги, показує рівень надійності банку проти іншого — стовідсотково надійного банку. Крім того, для кожного з базових коефіцієнтів запропоновано «еталонні» значення (критеріальні рівні), порівняння з якими уможливлює виявлення найпроблемніших зон. Утім, ця методика має й певні недоліки, зокрема суб’єктивність визначення вагових коефіцієнтів. Удосконалену систему рейтингових оцінок надійності банків запропоновано О. Б. Ширінською [217, с. 41—44].

Інші рейтингові методики потребують значного масиву даних та комп’ютерних методів обробки інформації, а тому можуть бути використані лише професійними рейтинговими агентствами. Наприклад, рейтинг «Оргбанку» включає три етапи (формальний, математичний, експертний) і шість напрямів аналізу, з-поміж яких є й такі, як оцінка професіоналізму, історії та іміджу банку [66, с. 246—249; 138, с. 191—193]. У методиці Інформаційного центру «Рейтинг» аналізується рекордна кількість показників — 42, причому дані про діяльність банків нагромаджуються з 1990 р., але зміст самої методики не розкривається (клас закритих рейтин­гів) [66, с. 250—251; 138, с. 193].

В Україні, незважаючи на вже визнані переваги рейтингового аналізу, нині ще не опрацьовано єдиної методики, яка б давала змогу достовірно аналізувати фінансовий стан банківських установ і одночасно була б доступною та зрозумілою широкому колу користувачів. Науковці роблять лише окремі спроби створити методику рейтингового оцінювання надійності банків, адаптовану до вітчизняних реалій та максимально об’єктивну. Заслуговує на увагу методичний підхід до побудови рейтингу на базі системи САМЕL із застосуванням методів багатовимірного статистичного аналізу, запропонований А. Мазаракі і Н. Шульгою [102, с. 26—29]. Певний інтерес становлять також інші підходи до оцінювання банків, які за методом побудови є індексними і ґрунтуються на визначенні інтегрального показника надійності [123; 124]. Зазначимо, що кожна з пропонованих методик рейтингового аналізу лише тоді здобуде визнання, коли її буде апробовано в процесі тривалого використання, а достовірність оцінок підтверджено практикою.

Часто в процесі з’ясовування фінансового стану банку різні категорії зовнішніх суб’єктів аналізу не обмежуються публічними рейтингами, а вдаються до більш докладного аналізу тих показників, які інтересують їх найбільше. Партнери, клієнти, контр-
агенти, вкладники оцінюють діяльність банку за результатами аналізу фінансової звітності, яка є основним інформаційним джерелом. З найпоширеніших прийомів аналізу фінансової звітності банку можна назвати експрес-аналіз, горизонтальний і вертикальний аналіз, аналіз фінансових коефіцієнтів [66, с. 130—134; 194, с. 23—24]. Методика аналізу фінансової звітності комерційних банків нині активно розробляється вітчизняними науковцями і банківськими фахівцями та пропонується широкому загалу [44, 163], а тому її можна вважати відносно сформованим розділом аналізу діяльності кредитних установ.

У цьому зв’язку зауважимо, що в міжнародній практиці аналіз фінансової звітності заведено розглядати як самостійний напрям аналітичних досліджень, спрямований на з’ясування фінансового стану суб’єктів господарювання за даними публічної звітності [25]. З огляду на трансформаційні процеси, що мають місце в національній системі бухгалтерського обліку, уважаємо таке трактування цілком виправданим та прийнятним і для вітчизняної практики. Ідеться насамперед про виокремлення фінансового обліку, метою якого є формування публічної фінансової звітності за загальновживаними принципами і процедурами, та про конфіден­ційність усієї іншої інформації. За таких обставин зовнішній аналіз значною мірою обмежується аналізом фінансової звітності, перевагою якої є її загальнодоступність.

Внутрішньобанківський аналіз вивчає діяльність структурних підрозділів банку, охоплюючи всі рівні управлінської ієрархії та всі функціональні напрями роботи. Зміст внутрішньобанківського аналізу визначається насамперед організаційною структурою банку, а також рівнем спеціалізації, специфікою управлінського процесу, становищем на ринку, доступом до інформаційних джерел та ін. Особливість цього виду аналізу «…полягає в його деталізації за окремими підрозділами, в оцінюванні їхнього вкладу в досягнення всього колективу» [9, с. 202]. У цьому зв’язку доречно звернути увагу на те, що внутрішньобанківський аналіз за змістом, призначенням та об’єктами значною мірою збігаються з підсистемою управлінського обліку, під яким традиційно розуміють облік витрат за центрами прибутку та відповідальності (іноді його розглядають і як загальну систему управління).

Беручи загалом, слід зазначити, що через низку певних чинників розвиток методології та методики окремих видів аналізу відбувається нерівномірно. Найдетальніше розроблено методичні засади аналізу діяльності комерційних банків, трохи гірше — методики міжбанківського та внутрішньобанківського аналізу. Незважаючи на велику кількість сучасної літератури, присвяченої банківській тематиці, питання методології та організації аналітичної роботи в контексті здійснення управлінського процесу в банку розглядаються вкрай рідко, а тому залишаються досить актуальними на сучасному етапі розвитку банківської системи України.

Щодо поділу аналізу на зовнішній та внутрішній, то зауважимо, що така класифікація є традиційною, але у зв’язку з реформуванням системи обліку та переходом на засади МСБО вона напов­нюється новим змістом. У дореформений період інформація про діяльність суб’єктів господарювання була загальнодоступною, звітність досить детальною, а комерційної таємниці не існувало. Це давало можливість практично без обмежень аналізувати будь-які аспекти діяльності суб’єктів господарювання (у т. ч. собівартість, використання виробничих фондів, робочого часу і т. п.).
Тоді не виникало нагальної потреби в чіткому розмежуванні методики зовнішнього і внутрішнього аналізу, оскільки як інформаційні джерела, так і методи досліджень значною мірою збігалися.

З переходом до ринкових засад господарювання ситуація принципово змінилася. Більша частина інформаційних джерел стала конфіденційною, а кількість обов’язкових форм фінансової звітності скоротилася. Так, у Законі України «Про банки і банківську діяльність» в главі 10 «Банківська таємниця та конфіденційність інформації» проголошено, що «інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню», а також «інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю» [159].

Отже, внутрішній та зовнішній аналіз мають кілька суттєвих відмінностей. Ці види аналітичної роботи різняться за цілями, складом інформаційної бази, суб’єктами аналізу, спрямованістю та інструментарієм досліджень

Зовнішні стосовно конкретного банку суб’єкти аналізу, як правило, мають на меті одержання достовірної оцінки його фінансового стану та надійності. При цьому варто звернути увагу, що поділ суб’єктів аналізу на зовнішніх і внутрішніх відбувається не за формальними ознаками (наприклад правом власності), а за можливістю доступу до внутрішньобанківської інформації. Так, незалежні аудитори користуються внутрішньою інформацією, а тому проводять внутрішній аналіз, спрямований на підвищення ефективності діяльності банку. Водночас акціонери банку, які з погляду законодавства є його власниками, обмежуються здебільшого даними фінансових звітів, а отже, є зовнішніми суб’єк­тами аналізу.

Завдання внутрішнього аналізу полягають у підвищенні ефективності управлінського процесу і суттєво залежать від цілей, яких бажає досягти керівництво банку. Пріоритетність цілей по-різному трактується в межах існуючих теорій організації бізнесу. Здебільшого максимізація ринкової вартості установи розглядається як стратегічна мета, що не виключає системи короткострокових чи проміжних цілей. Інформаційна база внутрішнього аналізу містить будь-яку релевантну інформацію, що циркулює все­редині банку (у т. ч. і фінансову звітність), або одержану із зовнішніх джерел. На підвищення ролі цього виду аналітичної роботи звертає увагу М. Г. Чумаченко: «Найважливішим напрямом удосконалення методики економічного аналізу є його переорієнтація від аналізу звітних показників до внутрішнього аналізу на основі даних обліку та оперативної звітності» [205, с. 90].

Відмінність між зовнішнім і внутрішнім аналізом полягає також і в тому, що дослідження тих самих категорій та явищ проводять на різних якісних рівнях з різною мірою деталізації. Наприклад, ліквідність у процесі зовнішнього аналізу визначається за співвідношенням статей балансу, тоді як у процесі внутрішнього аналізу виникає потреба і є можливість порівнювання не лише обсягів балансових статей, а й відповідності строків вхідних та вихідних фінансових потоків (надходжень і платежів). До особливостей внутрішнього аналізу слід віднести прогнозний характер, що відрізняє його від зовнішнього, який переважно є ретроспективним.

Залежно від змісту, рівня деталізації аналітичних процедур, за-
стосовуваних методів, прийомів та методик, кола досліджуваних питань аналіз поділяється на фінансово-економічний, техніко-еко­номічний та функціонально-вартісний [207, с. 16]. Зауважимо, що ця класифікація стосується насамперед внутрішнього аналізу, адже зовнішній аналіз з огляду на обмежені цілі та інформаційну базу (фінансова звітність) є фактично тільки фінансово-економічним.

Фінансово-економічний аналіз дає можливість оцінити фінансові результати діяльності та з’ясувати способи підвищення прибутковості банку. Зрозуміло, що в банківській справі фінансово-економічний аналіз завжди мав пріоритетне значення. Нині роль цього виду аналітичної роботи додатково зростає. Так, М. Я. Ко­робов цілком справедливо зазначає, що «…економічний аналіз діяльності підприємств «нефінансовим» бути не може» [87, с. 16].

Основними напрямами фінансово-економічного аналізу в банку є такі:

аналіз ресурсів — капіталу, залучених і запозичених коштів;

аналіз банківських портфелів (кредитного; цінних паперів; реальних інвестицій тощо);

аналіз ліквідності;

аналіз фінансових ризиків банку;

аналіз окремих банківських операцій (валютних, міжбанківських, довірчих, лізингових, розрахункових, внутрішньобанківсь­ких та ін.);

аналіз позабалансових видів діяльності (спекуляція, хеджування, андерайтинг, гарантії тощо);

аналіз доходів, витрат, прибутковості.

Техніко-економічний аналіз проводиться для забезпечення оптимального режиму експлуатації обладнання, обґрунтування доцільності впровадження нових технологій, пошуку ефективних варіантів технічного вдосконалення та реконструкції, поліпшення організаційної структури банку. За змістом і призначенням техніко-економічний аналіз — це здебільшого внутрішній аналіз [9, с. 204; 207, c. 17]. Відповідно до специфіки банківської діяльності конкретизуємо найважливіші завдання техніко-економіч­ного аналізу:

загальна оцінка ефективності використання матеріально-технічного потенціалу банку;

обґрунтування доцільності модернізації чи технічного переозброєння банку;

оцінка забезпеченості технічними засобами структурних під­розділів банку: відділень, філій, департаментів, відділів, робочих місць;

аналіз ефективності використання засобів праці;

вибір та обґрунтування організаційних рішень щодо розширення діяльності, структурної перебудови чи інших форм реорганізації банку;

аналіз організаційно-технічного рівня і витрат на експлуатацію засобів зв’язку та комп’ютерної техніки;

економічне обґрунтування рішень щодо зміни організаційної структури банку.

Ясна річ, що залежно від масштабів діяльності банку, спеціалізації, регіональних особливостей техніко-економічний аналіз може включати й інші напрями досліджень, спрямовані на підвищення ефективності управління банком.

Варто наголосити, що в банківській діяльності (на відміну від виробничої сфери) техніко-економічний аналіз має підпорядковане значення, адже обладнання, технології, основні фонди не забезпечують банку значних конкурентних переваг. Звичайно, певний рівень матеріально-технічного забезпечення є необхідною умовою входження в банківський бізнес. Але ефективність використання наявного матеріально-технічного потенціалу залежить передовсім від інтенсивності фінансових потоків, кількості виконуваних банківських операцій, тобто від фінансової складової. Зрозуміло, що сказане не означає відмови від проведення техніко-економічного аналізу в банку. Навпаки, досвід зарубіжних банків свідчить, що з часом значення цього виду аналітичної роботи зростає.

Слід визнати, що за певних обставин роль техніко-еконо­мічного аналізу стає достатньо вагомою також у вітчизняних бан­ківських установах. За приклад можна взяти Ощадбанк, який перебуває в процесі реформування. Ощадбанк мав понад 13 тисяч відділень на терені України та близько 25 тис. працівників. За такої структури неминучими є високі операційні витрати, які і перетворилися на основне проблемне питання банку. Такі статті, як заробітна плата та експлуатаційні витрати на підтримку основних фондів, організацію робочих місць та забезпечення безперебійної роботи засобів зв’язку, становлять до 80 % у структурі загальних витрат і суттєво знижують прибутковість банку. Високий рівень операційних витрат нівелює ті переваги, які має банк за рахунок низької вартості ресурсів.

Крім того, нагальною є потреба технічного переозброєння Ощад­банку, оскільки його комп’ютерна техніка та засоби зв’язку настільки морально застаріли, що не забезпечують не лише проведення складних банківських операцій, а навіть і своєчасного складання щоденного балансу. Вибір оптимального варіанта розв’я­зання цієї проблеми є неможливим без найретельнішого та най-
ґрунтовнішого техніко-економічного аналізу.

Однак фінанси завжди були й залишаються пріоритетним бан­ківським ресурсом, а управління фінансовими потоками і фінансово-економічний аналіз — найважливішою сферою діяльності банківської установи, без ефективного функціонування якої все інше втрачає сенс.

Функціонально-вартісний аналіз спрямовано на мінімізацію витрат на випуск конкретних виробів (у промисловості) без зниження їхніх технічних характеристик і споживчих властивостей [171, с. 154; 207, с. 33]. У банках об’єктами таких досліджень можуть бути банківські продукти, послуги, управлінські структури. За змістом, завданнями та методикою функціонально-вар­тісний аналіз значною мірою відповідає призначенню управлінського обліку. Так, на думку З. Є. Шершньової і С. В. Оборської, «функціонально-вартісний аналіз (ФВА) можна розглядати як “наскрізний метод” управління витратами на всіх ієрархічних рів­нях управління. …Такий підхід дає змогу звести до мінімуму непотрібні витрати на вдосконалення окремих об’єктів (підрозділів, відділів, робочих місць тощо), які виконують непотрібні функції (що застаріли за формою та змістом), або на допоміжні роботи, що не мають істотного значення…» [215, с. 320]. За такого трактування мета (управління витратами) та об’єкти (управлінські структури) функціонально-вартісного аналізу та управлінського обліку збігаються, а тому в банківських установах цей вид аналітичної роботи доцільно включити до складу підсистеми управлінського обліку.

Отже, зважаючи на специфіку такої сфери підприємництва, як банківська, можна впевнено стверджувати, що успіх у цьому бізнесі залежить від якості управління фінансовими ресурсами, а тому зміст аналізу банківської діяльності значною мірою визначається завданнями фінансово-економічного аналізу. Цей вид аналізу є комплексним, суцільним та періодичним на відміну від техніко-економічного, що стосовно банків здебільшого характеризується як тематичний, вибірковий або разовий.

Суттєвий вплив на структуризацію аналітичного процесу, вибір системи показників та методів їх аналізу справляє зміст управлінського процесу, який залежить від тривалості часового горизонту, що аналізується. Зазначимо, що погляди вчених на виокремлення тих чи інших видів аналізу за цією ознакою різняться. Тут доречно казати не тільки про види аналітичної роботи, а й про формування відповідної системи аналітичних показників. Оскільки управлінський процес багатогранний і має різні характеристики (спрямування, тривалість, зміст), то, на нашу думку, у процесі класифікації слід розмежовувати ці характеристики.

Залежно від змісту управлінського процесу та часових меж його реалізації виокремлюватимемо стратегічний та оперативний аналіз. У стратегічному аналізі у свою чергу інколи розмежовують довгостроковий (власне стратегічний) та середньостроковий аспекти. Це зумовлено насамперед поділом стратегічного управління на довгострокове та середньострокове [217, с. 24]. Такий підхід цілком узгоджується і з видами планування, яке в міжнародній практиці поділяється на стратегічне (5—10 років), тактич­не (2—5 років) та оперативне (у межах одного року). Щоправда, за умов швидкозмінного середовища різниця між стратегічним та тактичним плануванням майже нівелюється і тому, зокрема в Україні, їх можна об’єднати [132, с. 11]. Отже, для українських банків актуальними є два види аналітичної роботи — стратегічний (з переважанням середньострокового аспекту) та оперативний аналіз.

Стратегічний аналіз спрямовано на формування місії та стратегічних цілей діяльності банку, визначення довготермінових завдань і ефективних способів їх розв’язання. Традиційно формування стратегії не передбачає чіткої фіксації часових меж її реа­лізації (припускається, що банк функціонуватиме вічно). Тому в стратегічному аналізі кількісні показники та їх конкретні значення, як правило, не встановлюються, а процес досліджень ґрунтується здебільшого на якісних методах аналізу.

Найпоширенішою є методика стратегічного аналізу SWOT (названа за початковими літерами англійських слів: Stronghts — сильні сторони, Weaknesses — слабкі сторони, Opportunities — можливості, Threats — загрози), яка дає змогу оцінити сильні і слабкі сторони діяльності банку, потенційні можливості та ризики. Цю методику докладно висвітлено в літературі [21; 165; 215]. Логічним продовженням SWOT-аналізу є методика SPACE, що зосереджує увагу на фінансових аспектах діяльності, а тому є найприйнятнішою для банків. Для дослідження зовнішнього середовища використовується методика PEST-аналізу (названа за англій­ською абревіатурою: Policy — політика, Economics — економіка, Society — суспільство, Technology — технологія), яку спрямовано на мінімізацію негативного впливу макроекономічних чинників та використання сприятливої кон’юнктури ринку [21, с. 51].

Середньостроковий аспект стратегічного аналізу призначено для розроблення планів діяльності банку на чітко визначений часовий період, як правило, на три-п’ять років. Цей вид аналітичної роботи тісно пов’язаний із середньостроковим плануванням.
У цьому разі формується система аналітичних показників, які умож­ливлюють складання узагальнюючої характеристики діяльності банку. У банківській справі — це показники прибутковості капіталу (ROE) та прибутковості активів (ROA), які найчастіше досліджуються за методикою декомпозиційного аналізу капіталу [174, с. 293—297].

Оперативний аналіз передбачає безперервне вивчення об’єкта досліджень у момент впливу на нього і спрямований на реалізацію функції моніторингу для ефективного здійснення управлінського процесу. Об’єктами оперативного аналізу в банках можуть бути: нормативи НБУ, фінансові потоки, окремі банківські операції, фінансові ризики, індикатори фінансових ринків, фінансові результати діяльності банку та його структурних підрозділів тощо. За змістом цей вид аналітичної роботи є комплексним, суцільним, триває постійно, спирається на результати інших видів аналітичних досліджень. Максимальна тривалість часового горизонту для оперативного аналізу обмежується одним роком. Зміст, рівень деталізації та прийоми оперативного аналізу залежать від часових меж проведення аналізу. Оперативний аналіз у межах місяця є більш деталізованим та конкретизованим, для триваліших періодів можуть використовуватися укрупнені показники. Зазначимо, що оперативний аналіз застосовується не лише внутрішніми, а й зовнішніми суб’єктами аналізу, зокрема НБУ. Наприклад, показники ліквідності та валютної позиції комерційних банків аналізуються щоденно, нормативи обов’язкового резервування — щомісячно, нормативи капіталу — щоквартально і т. д.

Логіка виокремлювання предметних сфер оперативного банківського аналізу тісно пов’язана зі структурою балансу як основною звітною формою, що відображає фінансовий і майновий стан банку. Оскільки в кожному банку щоденне складання балансу є обов’язковим, то оперативна управлінська діяльність і полягає передовсім в управлінні окремими банківськими операціями та балансом у цілому.

За часом проведення (відносно явища, яке аналізується) виокремимо попередній, поточний, підсумковий (завершальний) аналіз. Попередній аналіз проводиться на стадії планування і передує прийняттю управлінських рішень, поточний здійснюється під час реалізації прийнятих рішень (реалізація проекту, здійснення операцій, виконання плану тощо) для контролю та можливого коригування, завершальний — після завершення події для визначення результатів. Ці види аналізу варто застосовувати стосовно подій або явищ, які мають певні часові межі, наприклад, стосовно конкретної банківської операції чи звітного періоду (але не стосовно процесів, що тривають постійно).

За спрямованістю виділяють перспективний (прогнозний) і ретроспективний аналіз. Ці види аналітичної роботи взаємозв’я­зані, адже ретроспективний аналіз проводиться для з’ясування упущених можливостей підвищення ефективності діяльності в минулому та врахування їх у майбутньому.