1.2. Україна і Росія в Союзі РСР

Колишня Російська імперія розпалася на 14 держав. П'ять з них зберегли незалежність - Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія і Польща. Інші дев'ять були завойовані більшовиками: Росія, Далекосхідна Рес­публіка, Україна, Білорусія, Вірменія, Грузія, Азербайджан, Бухара і Хорезм. З них справді незалежною була тільки Росія. Разом з іншими вона утворювала унітарну державу без власної назви з сильною цент­ралізованою владою.

Наприкінці 1919 р. вважалося, що громадянська війна закінчу­ється. Залишалося нерозв'язаним польське питання, і В. Ленін вже почав концентрацію підрозділів швидко зростаючої у чисельності Червоної армії на радянсько-польській лінії розмежування сил, щоб роздушити Польщу. Але ніхто не міг передбачити закріплення білог­вардійців у Криму і вторгнення військ Ю. Пілсудського разом з Ар­мією УНР в Україну. Схвалені ЦК РКП(б) тези з українського питання були винесені 4 грудня 1919 р. на розгляд VIII Всеросійської парт-конференції і стали предметом гострої полеміки. Багатьом делегатам конференції, які ще не відійшли від ейфорії перемоги над Денікіним, здавалося зайвим утворювати всередині радянської держави націо­нальні республіки з незалежним статусом. Прибічники централіза­торської лінії побоювалися, що під червоним прапором УСРР відбу­деться консолідація сил, які прагнутимуть реальної незалежності. Однак Ленін, як завжди, добився свого.

Конференція схвалила головну ідею тез - визнання формальної незалежності УСРР при централізованому управлінні господарством і обороною. Однією з "поступок українцям", на якій наполіг Ленін, було укладення політичного союзу з партіями боротьбистів і борбистів. Ці партії добре показали себе в боях з білогвардійцями і мали в своєму розпорядженні на території України численні партизанські загони.

Прийняття VIII конференцією РКП(б) постанови "Про Радянську владу на Україні" відкрило можливість для утворення Всеукраїнсь­кого - надзвичайного органу, який мав зайнятися "радянським будів­ництвом". Він створювався у складі трьох більшовиків - Г. Петровсь-кого (голова), Д. Мануїльського і В. Затонського, а також боротьбис­та Г. Гринька і борбиста В. Качинського. На засіданні 5 лютого 1920 р. Всеукрревком поповнився ще трьома більшовиками - М. Вла-димировим, X. Раковським і В. Чубарем. На цьому ж засіданні було затверджено "Закон про землю", який цілком влаштовував селян: майже вся поміщицька земля надходила у зрівняльний розподіл між ними. Після жахів короткочасної денікінської окупації для утвер­дження радянської влади в селянській глибинці створювалася сприя­тлива атмосфера. Проте норми представництва під час виборів на IV Всеукраїнський з'їзд рад не змінилися порівняно з попереднім з'їз­дом: один делегат від 10 тис. осіб міського пролетарського населен­ня, або від сільської волості, або від кожного полку Червоної армії. Більшовики не бажали, щоб боротьбисти і борбисти завоювали на з'їзді більшість.

Незважаючи на прийняте VIII Всеросійською конференцією по­літичне рішення про організацію в Україні окремої радянської респу­бліки, російські керівники другого ешелону не палали бажанням сприяти утворенню авторитетного центру регіональної влади. В міру опанування території республіки московські відомства налагоджува­ли безпосередні зв'язки з губерніями, ігноруючи місцевий компар­тійно-радянський центр. Першою столицею радянської України в 1917—1919 pp. був Київ. Під тиском політбюро ЦК РКП(б) члени ЦК КП(б)У і Радянської України зробили своєю резиденцією не Київ (його зайняли 16 грудня 1919 p.), а Харків (який став радянським з 12 грудня).

Заступник секретаря ЦК КП(б)У Р. Фарбман (Рафаїл) писав повні сарказму листи на адресу ЦК РКП(б), як-от: "Доводжу до вашого відому, що в Харкові перебуває установа, яка іменує себе секретаріа­том ЦК КПУ і якій — навіть більше! — доводиться діяти від імені ЦК КПУ". Фарбман скаржився на ЦК йому ж, що Москва відряджає пар-тпрацівників в Україну, ігноруючи ЦК КП(б)У й тим дезорганізуючи його роботу26.

Відповідальні працівники компартійно-радянського апарату рес­публіки бачили ігнорування українського центру влади, але реагува­ли на це по-різному. Наприклад, голова Полтавського губкому КП(б)У Я. Дробніс поділяв думки московських чиновників про немислимість України як держави. Опонуючи йому, один з керівників По­лтавського губвиконкому П. Буценко заявляв: "Якщо політика ЦК РКП з національного питання не зміниться, то можна сказати: нам ще раз доведеться залишити Україну. Треба, щоб ЦК РКП визнав і дав можливість працювати ЦК КПУ"27.

Незважаючи на порівняну нешкідливість національної держав­ності у створеній більшовиками специфічній системі влади, прагнен­ня апаратних працівників тим або іншим чином поглинути Україну давалося взнаки. Це змусило членів політбюро ЦК КП(б)У Г. П'ята­кова і А. Бубнова в лютому 1920 р. звернутися до політичного керів­ництва в Москві із заявою, в якій вони протестували проти руйнуван­ня комуністичного центру в Україні. В заяві говорилося:

"У жовтні—грудні минулого року ЦК РКП фактично прийняв і на ділі здійснив два основних положення: 1) Україна не повинна мати сильного комуністичного центру, ні радянського, ні партійного; 2) на Україну не слід пускати більш або менш самостійних комуністів, зв'язаних з революційним рухом на Україні і здатних проводити по­літичні директиви ЦК РКП, враховуючи всі складні обставини місця і часу"28.

Всією своєю попередньою політичною діяльністю уродженець України Г. П'ятаков довів, що він є представником центру. А. Бубнов теж був професійним революціонером, але спеціалізувався на війсь­ковій, а не політичній діяльності. В Україну доля закинула його ви­падково. Отже, обидва вони зовсім не співчували українській справі. Але вони перебували в Україні й бажали працювати ефективно. Саме тому вони обурювалися фактичним саботажем українського владно­го центру, представниками якого були, з боку відповідальних пра­цівників апарату ЦК РКП(б).

Проте побоювання П'ятакова й Бубнова виявилися неслушними. У середині лютого політбюро ЦК РКП(б) розглянуло телеграму X. Раковського з пропозиціями перейменувати Всеукрревком в Рад-нарком УСРР і відновити президію ВУЦВК. Обидві пропозиції були прийняті. Проте політбюро ЦК дозволило відновити президію ВУЦВК у складі не більше трьох осіб, включаючи голову — Г. Пет-ровського, з тим, щоб вона не створювала свого апарату й обмежила­ся тільки представницькими функціями. X. Раковський, який зберіг за собою головування в Раднаркомі, тобто становище керівника ре­гіонального компартійно-радянського центру, бажав відновити ре­альні повноваження президії ВУЦВК і Г. Петровського як "всеукра­їнського старости". Тому він звернувся у політбюро ЦК РКП(б) по­вторно. Реакція виявилася негативною, як і раніше. До виборчої кам­панії, яка передувала призначеному на травень 1920 р. IV Всеукраїн­ському з'їзду рад, допускалися боротьбисти й борбисти. Це означало,що склад ВУЦВК і його президії мав стати багатопартійним. Допус­кати представників іншої партії до реальної влади в Україні ЦК РКП(б) не бажав29.

В. Ленін задумав знищити паралельні КП(б)У комуністичні пар­тії есерівського походження оригінальним способом: виставленням спільних списків на виборах у ради з одночасною самоліквідацією партій і входженням їх членів до КП(б)У на індивідуальній основі. Керівній верхівці боротьбистів були запропоновані високі посади в компартійно-радянському апараті. X. Раковський майстерно здійснив цю операцію. Членами КП(б)У стали близько чверті всіх боротьбистів. У березні 1920 р. ЦК УКП(б) прийняв рішення про са­моліквідацію партії. У червні КП(б)У поглинула нечисленну партію борбистів.

Здавалося б, жодна небезпека не могла загрожувати Кремлю з бо­ку КП(б)У — відгалуження державної партії в межах України. Однак сталося так, що після розгрому т.зв. групи "демократичного центра­лізму", яка протестувала проти бюрократизації партії і курсу на мілітаризацію праці, її лідерів заслали переважно на територію Укра­їни, де відчувалася гостра нестача партійних кадрів. Хоч Т. Сапро­нов, Я. Дробніс, Р. Фарбман (Рафаїл) та інші "децисти" були далекі від специфічно українських справ, навколо них почала кристалізува­тися опозиція з явно національним ухилом. Раптом сталася унікальна в майже віковій історії КПРС подія: у березні 1920 р. делегати IV Все­української конференції під час виборів нового складу Центрального комітету забалотували список ЦК РКП(б) на чолі з X. Раковським.

Але КП(б)У була не партією, а частиною РКП(б) із статутними правами губернської організації. Політбюро ЦК РКП(б) розпустило новообраний ЦК КП(б)У і призначило замість нього тимчасове бюро ЦК на чолі з С Косіором. За чотири місяці (до серпня 1920 р. включ­но) в Україну прибуло 958 відповідальних працівників з Росії30. Ра­зом з місцевими працівниками, яким довіряли, вони "прочистили" весь склад КП(б)У і відмовили у перереєстрації понад третині її чле­нів.

Наприкінці травня 1920 p., тобто після втрати Києва, в Україну приїхав на кілька місяців Ф. Дзержинськии для виконання обов'язків начальника тилу Південно-Західного фронту. Під час "оздоровлен­ня" тилу він звернув особливу увагу на боротьбистів, які ухилилися від вступу до КП(б)У. Одночасно в ході чистки КП(б)У, яка здійсню­валася тимчасовим бюро ЦК, республіканська партійна організація звільнялася передусім від колишніх боротьбистів. Ось свідчення з ви­ступу М. Скрипника у квітні 1923 р. на XII з'їзді РКП(б): "На Україні ми завоювали Українську комуністичну партію боротьбистів, що влилася до нас у складі понад 4 тисячі членів, і її треба було перетво­рити, зробити її членів нашими членами в повному розумінні цього слова. А чи зробили ми це? Ні. Скільки тепер у нас усього боротьбистів? Зараз на Україні маємо лише 118 боротьбистів, а решта? Якась частина переїхала до Росії, а решта - почасти самі вийшли, а більшу частину викинули з партії тоді, як чистили, з мотивів, що вони захова­ли націоналістичні забобони"31.

Резолюція VIII Всеукраїнської конференції РКП(б) "Про Радян­ську владу на Україні" окреслювала лише юридично незалежний ста­тус УСРР. Проблема полягала в тому, що вона не вплинула на пове­дінку центральних компартійних і радянських відомств. Вони не сприймали Україну як цілісність і бажали діяти в ній так, як в будь-якій російській губернії. Щоб відстояти своє право на життя, харків­ському владному центру треба було добиватися визначення конкрет­них форм взаємовідносин між Україною і Росією.

Проблема взаємовідносин обговорювалася на кількох засіданнях політбюро ЦК РКП(б) за участю членів ЦК КП(б)У у січні 1920 р.32 Розроблений документ було визнано доцільним представити як тези ЦК КП(б)У до IV Всеукраїнської партконференций після чого вони з'явилися в центральному органі ЦК КП(б)У газеті "Комуніст" (від 21 лютого 1920 р.). У березні партконференція прийняла їх без будь-яких змін як власну резолюцію "Державні відносини Радянсь­кої України і Радянської Росії".

Документ був переповнений гучними фразами про класову со­лідарність трудящих України й Росії, але в ньому не знайшлося місця, щоб підтвердити незалежність УСРР. Навпаки, стверджувалося, що міжнародна і внутрішня контрреволюція здатна легко справитися з Україною та усіма іншими радянськими республіками, крім Росії, "которые, вследствие ограниченности своей территории и своего на­селения и вследствие отсутствия достаточно организованного воен­но-гражданского аппарата и накопленного политического опыта, не могут противопоставить ей соответствующий отпор"33. Підкреслюю­чи, що тісний союз з радянською Росією є революційним обов'язком будь-якої нової радянської держави, автори резолюції стверджували: "Она одна обладает географическими условиями и экономическими и политическими ресурсами (обширная территория, громадное насе­ление, большие богатства, многомиллионный революционный про­мышленный пролетариат, организованный военно-гражданский ап­парат, накопленный политический опыт), делающими из нее непри­ступную пролетарскую крепость против всех атак международного империализма"34.

Багатослівну аргументацію політбюро ЦК РКП(б), підказану IV конференції КП(б)У, важко назвати переконливою. Одна з найбіль­ших в Європі за територією та населенням держав розглядалася як не­здатна до самостійного існування! Проте в резолюції був і позитив­ний бік. Україна розглядалася в рамках воєнно-політичного союзу радянських республік, а поняття союзу завжди передбачає наявність

двох або кількох сторін. Питання про злиття УСРР і РСФРР вже не стояло. Якщо раніше доцільність союзу обґрунтовувалася необхід­ністю об'єднання сил проти спільного ворога, то тепер наголос роби­вся на корисності спільних зусиль у відбудові народного господарст­ва, на спільній історичній долі України та Росії.

Постанова IV Всеукраїнського з'їзду рад "Про державні відноси­ни між УСРР і РСФРР" була прийнята 20 травня 1920 p., тобто вже після початку радянсько-польської війни. На відміну від партійної резолюції, вона була короткою і неохайно складеною. З одного боку, з'їзд заявляв: "УСРР, зберігаючи свою самостійну державну Консти­туцію, є членом Всеросійської Соціалістичної Радянської Федератив­ної Республіки". З другого боку, повідомлялося про те, що "IV Всеук­раїнський з'їзд Рад з певністю чекає наближення того часу, коли до Федерації Радянських Республік Росії і України приєднаються нові союзники і утворять Велику Міжнародну Республіку Рад"35.

Тут, на відміну від партійної резолюції, статус УСРР як самостій­ної держави з власною Конституцією не був забутий. Разом з тим проголошувалося, що Україна є членом більш широкого державного утворення, якого насправді ще не існувало. Воно називалося двічі, але по-різному, причому друга назва ігнорувала існування інших, крім України та Росії, радянських республік. Нарешті, у зв'язку з очікуваним розгромом "панської" Польщі і перспективою виходу пе­реможної Червоної армії на широкий європейський простір прогно­зувалося утворення "Великої Міжнародної Республіки Рад".

Ще одна істотна різниця між партійною і радянською резолюція­ми спостерігалася у питанні про ставлення до загрози інтервенції сил "міжнародного імперіалізму". В партійній резолюції неможли­вість самостійного існування радянських республік, за винятком Ро­сії, обґрунтовувалася загрозою інтервенції. В радянській резолюції міжнародне становище республік характеризувалося в мажорних то­нах, і навіть пропонувалася назва для майбутньої радянської федера­ції європейських країн.

Незважаючи на багатократну перевагу в людських ресурсах, ра­дянська держава без назви у 1920 р. не спромоглася здобути Варшаву і здійснити вторгнення в Європу через Польщу. Наприкінці цього ро­ку бої між регулярними військами на території радянських республік припинилися. Виникла необхідність ще раз повернутися до проблеми їх взаємовідносин.

9 грудня ЦК РКП(б) затвердив "Політичні директиви Централь­ному комітету КП(б)У". Президії ВЦВК (М. Калінін) і наркомату за­кордонних справ РСФРР (Г. Чичерін) разом з партійним і радянським центрами УСРР доручалося знайти формулу міждержавних відно­син36. Формула повинна була спиратися на резолюцію IV конферен­ції КП(б)У "Державні відносини Радянської України і Радянської Росії". Доручення виконувалося прискореними темпами, тому що на­ближався строк скликання верховного законодавчого органу РСФРР — VIII Всеросійського з'їзду рад.

Наприкінці 1920 р. Росія розмістила в Україні шість армій з 1,2 млн червоноармійців. Ця могутня сила разом з міліцією і сила­ми державної безпеки надійно утримувала найбільшу національну республіку в сфері тяжіння Кремля. Однак керівництво РКП(б) ро­зуміло, що утримати тільки силою Україну не вдасться. Тому воно постаралося переконати українців у тому, що вони цілком незале­жні.

28 грудня 1920 р. В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чиче-рін, з одного боку, та X. Раковський, який очолював український уряд і був наркомом закордонних справ УСРР, з другого, підписа­ли договір про воєнний і господарський союз між двома держава­ми. Того ж дня договір був ратифікований VIII Всеросійським з'їз­дом рад.

У преамбулі договору підкреслювалося, що кожна з договір­них сторін визнає незалежність і суверенність іншої. В ст. 2 вказу­валося: "Обидві держави вважають за необхідне оголосити, що... з самого факту колишньої приналежності території УСРР до колиш­ньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов'язань відносно кого б то не було"37.

Зміст договору визначався не цими дзвінкими фразами, а кон­цепцією "воєнно-економічного союзу". Уряди Росії і України ого­лошували об'єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, Вищу й Українську ради народного господарства, зовніш­ньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти й теле­графу.

Після підписання союзного договору український радянський уряд дістав юридичне право на зносини із зовнішнім світом. X. Ра­ковський встиг уже 31 грудня 1920 р. підписати в Москві першу угоду про мирне співробітництво між УСРР і демократичною Гру­зією.

12 січня 1921 р. була утворена дипломатична місія УСРР при Раднаркомі РСФРР на чолі з Ю. Коцюбинським. Разом із спеціаль­ним посланником українського уряду Ф. Коном Ю. Коцюбинський провів у Москві переговори з литовським урядом. 14 лютого 1921 р. було укладено перший у короткій історії юридично незале­жної УСРР договір зі справді незалежною Литвою про встановлен­ня офіційних дипломатичних відносин38.

Представники УСРР Е. Квірінг і О. Шумський брали участь у складі об'єднаної російсько-української делегації в радянсько-поль­ських переговорах про укладення мирного договору. Мирний договір був укладений 18 березня 1921 р. Першим повноважним представни­ком УСРР у Польщі став О. Шумський.

У 1921 р. УСРР уклала мирні договори з Латвією та Естонією, встановила дипломатичні відносини з Австрією. Було визнано до­цільним злити в єдине представництво дипломатичну місію УСРР у Росії й повноважне представництво у справах народного господарст­ва на чолі з М. Полозом. Останній очолив об'єднаний орган, а Ю. Ко­цюбинський став повноважним представником України у Відні. 2 січня 1922 р. УСРР уклала договір про дружбу й братерство з кема-лістською Туреччиною, аналогічний укладеному Росією у березні 1921р.

Дипломатичні зв'язки України з європейськими країнами були по­трібні для налагодження економічного співробітництва. X. Раковськии заснував наркомат зовнішньої торгівлі й домігся від однойменного мо­сковського відомства визначення регіону для його операцій (Польща, Чехословаччина, Румунія, балканські країни, Туреччина). До кінця 1921 р. торговельні представництва або місії УСРР працювали в Бер­ліні, Гамбурзі, Варшаві, Данцигу, Здолбунові, Празі, Відні, Ризі, Римі, Константинополі39.

Однак країною, з якою Україні треба було насамперед розвивати відносини в усіх сферах життя, була Росія. Проблема полягала в тому, що центральні компартійні та радянські відомства не сприймали Україну як певну цілісність. Щоб справитися з цим, X. Раковськии зробив спробу, не переглядаючи партійного статуту, який надавав ЦК КП(б)У не більше прав, ніж звичайному губкому (це було безна­дійно), встановити "особливі відносини" з ЦК РКП(б). У квітні 1921 р. він відрядив до Москви відповідального секретаря ЦК КП(б)У Ф.Кона із завданням проштовхнути проект утворення українського відділу при ЦК РКП(б), аналогічного за статусом постійному представництву уряду УСРР при Раднаркомі РСФРР. На­явність представництва ослабляла ієрархічну підпорядкованість Центрального комітету республіканської партійної організації Центральному комітету всієї партії. Український відділ мав ін­формувати ЦК РКП(б) про потреби й пропозиції регіонального пар­тійного центру. Однак Й. Сталін стояв на сторожі принципу "демок­ратичного централізму". Через оргбюро ЦК РКП(б) він провів спе­ціальну постанову ЦК, яка засуджувала цю ідею40.

Другу спробу домогтися "особливих відносин" з партійним цент­ром зробив роком пізніше заступник голови Раднаркому УСРР М. Фрунзе (Раковськии в цей час перебував на Генуезькій конферен­ції). Політбюро українського ЦК взяло до відома розпорядження ЦК РКП(б) про відкликання до Москви для використання в Комінтерні Ф. Кона. У квітні 1922 р. Кон був звільнений від військової посади, яку займав у Харкові, але на нього поклали функції постійного пред­ставника ЦК КП(б)У при ЦК РКП(б)41. Дізнавшись про це, Сталін за­судив Фрунзе і заявив, що республіканська організація не може мати постпредів при партійному центрі42.

"Союзний робітничо-селянський договір" між Україною і Росією V Всеукраїнський з'їзд рад ратифікував 2 березня 1921 р. Не пройшло й тижня після цього, як у Москві розпочав свою роботу X з'їзд РКП(б). Останнім пунктом його порядку денного був розгляд націо­нального питання. Через антибільшовицьке повстання у Кронштадті це питання розглядалося у прискореному порядку, й делегати з'їзду обмежилися коротким обговоренням доповіді наркома у справах на­ціональностей Й. Сталіна, не приймаючи конкретних рішень. Однак розгляд питання показав наявність у державній партії різних думок щодо статусу національних республік.

Виявилося, що представники центрального апарату підходили до незалежного статусу національних республік, як до тимчасового яви­ща. Вони були переконані в тому, що після завершення громадянсь­кої війни національна державність вичерпала себе. Деякі вважали за необхідне повернутися до передреволюційного адміністративно-те­риторіального поділу і перетворити "незалежні" республіки на гу­бернії. Більшість, однак, вважала, що республіки треба зберегти, але урівняти в правах з автономними республіками Російської Феде­рації.

Сталін на з'їзді заявив, що "живим втіленням" тієї форми держав­ного союзу, яка потрібна, є Російська Федерація43. Іншими словами, він запропонував ліквідувати національну державність шляхом авто­номізації незалежних республік, розчинення їх в кордонах Росії. Го­ловним його опонентом на з'їзді виявився В. Затонський, який встиг виступити в числі перших (як уже зазначалося, обговорення питання було згорнуте). "Нам необхідно, — заявив Затонський, — витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію не­одмінно російську, тому що справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська. Необхідно, щоб увійшло у свідомість широ­ких партійних мас, що їм не треба додержуватися тієї примітивної російської лінії, якої додержується значна частина наших товари­шів на шкоду радянській владі і на шкоду радянській федерації"44.

Раднарком УСРР відразу після з'їзду вирішив виступити з ініціа­тивою щодо розробки загальнофедеративної конституції45. Ідея X. Раковського була спрямована на те, щоб конституційно закріпити існуюче становище, тобто відстояти державний статус УСРР. ЦК РКП(б) погодився з тим, щоб утворити конституційну комісію, але з боку Росії рекомендував до неї другорядних діячів — наркома юсти­ції Д. Курського і члена президії ВЦВК М. Владимирського. ВУЦВК затвердив представником УСРР в комісії М. Скрипника. Доповіді ко­місії час від часу заслуховувалися у вищих партійних і радянських органах обох республік, але далі обговорень робота не просувалася. Розбіжність думок щодо основних принципів конституційного оформлення "договірної федерації" паралізувала справу. Доповідаючи про роботу конституційної комісії в грудні 1921 р. на VI Всеукраїнсь­кій конференції КП(б)У, X. Раковський з іронією зазначив, що конс­титуція все-таки буде опрацьована років через 200—30046.

Між російськими й українськими відомствами виникали постійні суперечки щодо підпорядкування підприємств, розташованих на те­риторії України. Архів ЦК КП(б)У засвідчує, що мало не на кожному засіданні політбюро ЦК розглядалися конфліктні ситуації, пов'язані з перепідпорядкуванням об'єктів або ущепленням прав республікансь­кого управлінського апарату в іншій формі.

Свідомо порушуючи партійну дисципліну надто відвертими ви­словлюваннями, X. Раковський заявив у політичному звіті ЦК КП(б)У VII Всеукраїнській партконференції (квітень 1923 р.): "В нашій робо­ті ми зустрілися з непевністю відносин між українськими органами і союзними органами. Та союзна угода, яку було складено наприкінці 1920 p., накреслювала, звичайно, загальну лінію. Вона не могла пере­дбачити всіх випадків і явищ, особливо щодо нової економічної по­літики. Багату практику за два останні роки, яку набуто на тлі н.е.п., не вміщено в надто схематичну угоду, і ми повинні були мало не по кожному випадку складати окремі угоди. Якщо ви візьмете постано­ву Політбюро з минулого року, то побачите, яке величезне місце (я не перебільшу, сказавши: одну десяту всіх постанов політбюро) займа­ли постанови, що торкаються різних суперечок та незгод між україн­ськими господарськими, адміністративними та іншими органами й федеральними органами"47.

Суть справи полягала не у схематизмі українсько-російського до­говору від 28 грудня 1920 р. На початку 20-х pp. відбувався процес складання по радянській лінії єдиного управлінського апарату. Ним ставав центральний апарат РСФРР, який встановлював контроль над найбільш вагомими об'єктами у національних республіках. Але йому доводилося відвойовувати кожний окремо взятий об'єкт. Дисцип­ліновано підпорядковуючись Москві по партійній лінії (в тому числі по рішеннях політбюро ЦК РКП(б) щодо перепідпорядкування об'єк­тів на своїй території російським відомствам), харківський центр міц­но тримався за свою незалежність по радянській лінії. Декларатив­но-незалежний статус України за цих умов ставав не таким уже й де­кларативним. Україна кісткою в горлі стояла у всіх керівників мос­ковських відомств. Один епізод на XI з'їзді РКП(б) у квітні 1922 р. ілюструє це з усією переконливістю.

У Донбасі в 1921 р. стався конфлікт між компартійною і госпо­дарською гілками влади. Керівник Центрального правління кам'яно­вугільної промисловості Г. П'ятаков, який не зробив партійної ка­р'єри в Україні при Раковському, не знайшов спільної мови з керівни­цтвом Донецького губкому КП(б)У. ЦК КП(б)У в цій ситуації став на бік губкому, відправив П'ятакова у розпорядження ЦК РКП(б) і від­дав його посаду голові Української ради народного господарства В. Чубарю. Той виявився змушеним, суміщаючи обидві посади, постійно переїжджати з Харкова в Бахмут, де знаходилося ЦПКП, і навпаки.

Ленін, який високо цінував адміністративні здібності П'ятакова, засудив свавільні дії "українських товаришів". Він пам'ятав, як "то­вариші" скинули П'ятакова у 1919 р. з посади голови уряду, після чо­го йому довелося посилати в Україну нову людину — Раковського. Виступаючи на XI з'їзді РКП(б) з політичним звітом ЦК РКП(б), вождь відійшов від завчасно підготовленого тексту й кинув кілька саркастичних фраз: "Україна — незалежна республіка, це дуже доб­ре, але в партійному відношенні вона іноді бере - як би це ввічливіше висловитися? - обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому що там сидить народ хитрий, і ЦК — не скажу, що обманює, але якось трохи відсувається від нас"48.

Ці фрази негайно використав М. Скрипник, коли він виступив в обговоренні звіту ЦК. Виправдовуючи характеристику українських цекістів як "народу хитрого", він зосередив критичну частину висту­пу на зміновіхівцях-емігрантах, які стали закликати один одного до співробітництва з радянською владою, оскільки тільки вона здатна відродити колишню державну велич Росії. Вістря критики спрямову­валося на погляди зміновіхівців у національному питанні. Тут росій­ські емігранти своїх віх не змінювали, а відстоювали гасло білогвар­дійців про єдину й неподільну Росію. Проте Скрипник все-таки дав зрозуміти, що його хвилюють не публіцистичні виступи емігрантів, а великодержавницькі тенденції в роботі центральних відомств РСФРР на території УСРР. Він зосередив увагу делегатів з'їзду на "самодія­льній" репліці Леніна, коли той зауважив, що Україна - це незалежна республіка. "Для мене має деяке показове значення, — говорив Скри­пник, — мимохідь кинута заява тов. Леніна, що Україна, між іншим і на щастя, є самостійною державою. Товариші, це мимохідь кинуте за­уваження розв'язує життєве питання"49.

М. Скрипник не випадково ухопився за необережну фразу Леніна. Напередодні з'їзду, 11 березня, політбюро ЦК КП(б)У з ініціативи X. Раковського прийняло резолюцію про необхідність конкретизувати взаємовідносини РСФРР та УСРР, а для цього створити спеціальну ко­місію з членів ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У, які були одночасно членами ЦК РКП(б)50. Однак члени ЦК РКП(б) від української республікансь­кої партійної організації зустрілися на XI з'їзді РКП(б) з явним неба­жанням центрального керівництва підтверджувати незалежний статус України.

Після громадянської війни тандем "партія—ради" почав ставати більш консолідованим. Не зливаючись організаційно, компартійні й

радянські органи влади все-таки зливалися на персональному рівні: кожну відповідальну посаду в радянському апараті посідав член РКП(б). З цього приводу В. Ленін у 1921 р. відзначив: "Як правляча партія, ми не могли не зливати з "верхами" партійними "верхи" ра­дянські, вони у нас злиті й будуть такими"51. До цього спостереження слід додати тільки одне: зливалися на персональному рівні не тільки "верхи", але й "низи" управлінських ланок.

Еволюція компартійно-радянського режиму відбувалася й по лінії централізації влади, перш за все в державній партії. Кандидату­ри на керівні посади у периферійних партійних організаціях спочатку "рекомендувалися" Центральним комітетом, а точніше -його апарат­ними відділами, а вже потім формально затверджувалися місцевою партійною організацією на ніби виборах її керівних органів. Це яви­ще, назване "призначенством", почало визначати кадрову політику в партії.

Така політика турбувала багатьох ветеранів більшовицької пар­тії, які звикли демократично розв'язувати кадрові проблеми, хоч зав­жди визнавали необхідність додержання залізної дисципліни. Най­більш голосно протестувала група "демократичного централізму", яка оформилася в самостійну фракцію. Ці фракціонери відстоювали демократію в централізмі й централізм у демократії, не розуміючи то­го, що в житті такого поєднання не існує. Один з лідерів українських "децистів" Рафаїл (Р. Фарбман) виступив на X з'їзді РКП(б) з вимо­гою розпочати демократизацію партійного життя. "Цілий ряд негати­вних явищ, — говорив він, — є результатом найжорстокішого цент­ралізму, перетвореного у бюрократизм. Призначенство стало систе­мою, і призначувані товариші не відчували будь-якої відповідальнос­ті, не відчували себе зобов'язаними перед широкими масами. Вони були залежні тільки від вищого начальства"52.

На цьому з'їзді В. Ленін домігся ліквідації фракцій і угруповань у партії, мотивуючи це необхідністю додержання залізної дисципліни. Прийнята з'їздом резолюція "Про єдність партії" загрожувала суво­рими карами навіть керівникам найвищого рангу у випадку фракцій­ності. Членам Центрального комітету й Центральної контрольної ко­місії надавалося право на об'єднаному пленумі двома третинами го­лосів виключати фракціонерів зі свого складу й навіть з партії. Це означало, що X з'їзд РКП(б) випустив з рук суверенне право партій­них з'їздів вирішувати ключове в партійному житті питання про склад ЦК. Інакше кажучи, реальна влада в країні переходила від пар­тійного з'їзду до ЦК РКП(б). Керівники ЦК діставали змогу впливати на партію не силою авторитету, а за допомогою апаратних комбіна­цій. Апарат ЦК дістав можливість контролювати хід партійних з'їз­дів, спрямовувати його у потрібному напрямку, визначати зміст з'їз­дівських резолюцій.

Політбюро ЦК було неформальною структурою. Всі свої рішен­ня і постанови воно ухвалювало від імені ЦК як вищого носія влади між з'їздами. Однак той же механізм здійснення диктатури, який при­зводив до панування породженого з'їздом Центрального комітету над самим з'їздом, зумовлював і виникнення залежності Центрально­го комітету від породженого ним політбюро ЦК.

У ЦК, обраному X з'їздом в березні 1921 p., налічувалося 25 осіб, у тому числі четверо з України — Артем (Ф. Сергеев), Г. Петровсь-кий, X. Раковський і М. Фрунзе. У ЦК, обраному XI з'їздом у квітні 1922 p., було 27 осіб. Місце Артема, який трагічно загинув, зайняв В. Чубар.

Одночасно з перепливом влади від з'їздів до Центрального ко­мітету РКП(б) і від ЦК у повному складі до політбюро, оргбюро і сек­ретаріату ЦК відбувався перехід влади від радянських органів управ­ління до партійних структур. Залишаючи радянські органи безпосе­редніми виконавцями прийнятих нею рішень, РКП(б) перебирала на себе владні повноваження у кожній ланці управління і в кожній галузі життя. Це означало концентрацію влади в партійних комітетах усіх рівнів, аж до Центрального, внаслідок чого зростали повноваження виконавчих парткомівських структур, перш за все — секретарів.

Під час народження зв'язків "партія—ради" найвищою в компар­тійно-радянській номенклатурі вважалася посада голови уряду. По­сада секретаря ЦК була секретарською у первинному значенні слова, тобто не політичною, а технічною. Зростаючий переплив влади від радянських органів до партійних, з одного боку, і від нижчих ланок партійного апарату до вищих, з другого, привів до наповнення секре­тарських посад цілком новим змістом. У квітні 1922 р. пленум ЦК, обраного XI з'їздом РКП(б), заснував посаду генерального секретаря. Цей же пленум ЦК ухвалив, за пропозицією В. Леніна, що рішення секретаріату, не опротестовані ким-небудь з членів політбюро або оргбюро, набуватимуть сили як рішення Центрального комітету. Тобто секретаріат ЦК перетворювався на державний орган. Гене­ральним секретарем став Й. Сталін — член політбюро й оргбюро ЦК з моменту їх утворення в 1919 р.

Буквально через місяць після обрання Сталіна генсеком, у травні 1922 p., В. Ленін зазнав першої атаки смертельної хвороби й на кілька місяців втратив здатність впливати на події. За його відсутності поса­да генсека стала відігравати в ЦК ключову роль. А. Сталін був проти­вником "договірної федерації" і не приховував своєї позиції.

Пропозиція ЦК КП(б)У про конкретизацію відносин між Украї­ною і Росією певний час знаходилася в ЦК РКП(б) без руху. Після XI з'їзду в ЦК надійшли аналогічні пропозиції про уточнення взаємовід­носин з Росією від Білорусії і республік Закавказзя. Цілком можливо,

що про надходження таких пропозицій потурбувався сам Сталін. У всякому разі з його подачі політбюро ЦК у серпні 1922 р. доручило оргбюро розібратися з питанням про відносини між республіками. До комісії оргбюро увійшло шестеро членів ЦК РКП(б) — В. Куйбишев (голова), Г. Орджонікідзе, Г. Петровський, X. Раковський, Г. Соколь­ников і Й. Сталін.

Сталін взяв керівництво роботою комісії в свої руки й підготував проект рішення ЦК РКП(б) під назвою "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками". У цьому проекті передбачалося вхо­дження незалежних республік у Російську Федерацію на правах авто­номних утворень. Отже, національна державність республік в її ра­дянській формі ліквідувалася.

За день до 23 вересня, коли на комісії повинен був розглядатися підготовлений проект, генсек надіслав листа В. Леніну, який перебу­вав на лікуванні в Горках під Москвою. Цей лист, на відміну від ле­нінських документів у справі утворення СРСР, які були опубліковані після XX з'їзду КПРС, з'явився у відкритій пресі тільки в 1989 р. При­чина його довгого замовчування полягала в граничній відвертості, з якою генсек звертався до вождя: "За чотири роки громадянської вій­ни, коли ми внаслідок інтервенції змушені були демонструвати лібе­ралізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, всупереч своєму бажанню, справжніх і послідовних со-ціал-незалежників, які вимагають справжньої незалежності в усіх смислах і розцінюють втручання Цека РКП як обман і лицемірність з боку Москви. Ми переживаємо таку смугу розвитку, коли форма, за­кон, конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік"53.

Ставлячись досить цинічно, як це видно з наведеного уривка, до "форми", тобто закону, зокрема Основного закону, Сталін бажав ав­тономізацією республік зменшити надто велику дистанцію між формою і суттю радянської державності. Автономізація, яка означа­ла ліквідацію національної державності, зменшувала розрив між конституційними деклараціями й реальністю.

Комісія оргбюро в розширеному складі (з участю представників республік) 23 і 24 вересня розглянула сталінський проект і більшістю голосів без істотних поправок прийняла його. Пропозиція Г. Петров-ського дозволити обговорення проекту на бюро губкомів партії була відхилена п'ятьма голосами проти чотирьох — представників Украї­ни, Грузії, Білорусії і Азербайджану54. Сталін боявся обговорення проекту навіть нарівні губкомів, тому що не був упевнений в його ре-

зультатах. Він сподівався проштовхнути ідею автономізації респуб­лік на пленумі ЦК РКП(б) і лише після того, спираючись на авторитет ЦК, організувати в країні "об'єднавчий рух".

Рішуче неприйняття сталінського проекту продемонстрував тіль­ки X. Раковський. Він не поїхав у Москву на засідання комісії, тому що знав, що опиниться у меншості. Але ще 25 серпня він зустрівся з Леніним у Горках і розповів йому, як Сталін використав пропозицію ЦК КП(б)У про вдосконалення відносин України й Росії.

28 вересня Раковський зафіксував свою позицію в офіційному відзиві на сталінський проект. "Замість того, щоб виробити дійсну федерацію, яка забезпечувала б усім однакові умови революційного будівництва, об'єднувала б робітничий клас усіх національностей Ро­сії на основі рівноправ'я, даний проект проходить повз таке завдання, — писав голова уряду УСРР. - Даний проект ігнорує, що Радянська федерація не є однорідною національною державою. У цьому відно­шенні проект резолюції є поворотним пунктом у всій національній політиці нашої партії"55.

Ленін розпорядився, щоб йому в Горки надіслали всі матеріали комісії оргбюро, в тому числі протоколи засідань 23 і 24 вересня. Такі матеріали надійшли до вождя 25 вересня, а вже наступного дня він написав лист Л. Каменеву для передачі членам політбюро ЦК. У листі проект Сталіна відкидався. Замість включення незалежних республік до складу РСФРР на правах автономних утворень пропонувалося, щоб обидві федерації, Російська і Закавказька, разом з Україною і Білорусією утворили новий союз. "Ми, — писав Ленін, — визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію". І далі він пропонував: "Важ­ливо, щоб ми не давали поживи "незалежним", не знищували їх неза­лежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рівноправних республік "56.

Показово, що Ленін брав у лапки слово "незалежність". Цим са­мим він давав зрозуміти, що йдеться не про справжню незалежність.

План Леніна мав дві істотні риси. По-перше, зберігалася, хоч і в урізаному вигляді, національна державність у рамках єдиного багато­національного державного утворення. По-друге, всі республіки в цих рамках володіли однаковим статусом, не виключаючи Росії.

Жовтневий пленум ЦК РКП(б) прийняв формулу, запропонова­ну Леніним. Була утворена конституційна комісія, покликана визна­чити форму єдиного багатонаціонального державного утворення — федерації "другого поверху", як висловився Ленін. Комісія склада­лася з Й. Сталіна (голова), М. Калініна, Л. Каменева, Г. П'ятакова, X. Раковського і Г. Чичеріна, а також представників від незалежних республік.

Було вирішено утворювати наркомати трьох типів — злиті, об'єднані і автономні. Злиті наркомати з "безроздільною владою" ма­ли діяти на всій території нової федерації, не розрізняючи кордонів республік. Об'єднані наркомати відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали шість наркоматів - юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров 'я і соцзабезпечення.

У цій схемі слабкою ланкою були московські колегії. Ленін про­понував входження всіх наявних республік у новий державний союз "разом і нарівні". Це означало, що центр треба було б створювати "з нуля", формуючи його структуру спільними зусиллями всіх респуб­лік. Насправді ж він створювався на базі управлінського апарату Ро­сії. "Разом і нарівні" не виходило...

Ця особливість конституційного устрою мала два важливих на­слідки. По-перше, Росія як республіка практично позбувалася свого владного центру. Він ставав загальнофедеративним або, як його ста­ли називати, загальносоюзним. Оскільки загальносоюзна конститу­ція враховувала вислів Леніна "разом і нарівні", почалася слабко ви­ражена консолідація багатонаціонального російського суспільства в рамках РСФРР. Державна партія, яка залишилася абсолютно унітарним організмом, не гальмувала, але й не заохочувала цієї тен­денції. Раднарком РСФРР і його наркомати очолювали політичні діячі другого і третього ешелонів. їх погано знали навіть у Росії. Партійного центру в Росії взагалі не виникло. Тільки в часи М. Хру­щова було утворене т.зв. Бюро ЦК КПРС по РРФСР з малоефектив­ними функціями.

По-друге, Росія по радянській лінії ставала суперреспублікою, новою видозміною Російської імперії (по компартійній лінії вона бу­ла нею з моменту завоювання влади більшовиками). Провідне стано­вище її серед інших республік знайшло виявлення навіть у наскрізь популістській радянській лексиці, щоправда, не без частки лицемірс­тва: "перша серед рівних". Політична першість Росії визначалася на­явністю в ній загальносоюзного центру радянської влади.

Подібна владна конструкція була бездоганною за задумом тільки за наявності ефективного центру влади. Вона трималася, як і попере­дня конструкція держави без власної назви ("договірна федерація"), на партії, що володіла державним статусом. Втрата цією партією дер­жавного статусу вибивала фундамент з-під загальносоюзної держа­ви, загрожуючи їй розпадом на складові елементи. Однак будівникам об'єднаної радянської держави таке не могло наснитися навіть у стра­хітному сні.

Якби здійснився план автономізації, який після XX з'їзду КПРС почали приписувати виключно Сталіну (раніше було показано, що

його висував у 1919 р. й Каменев), Україна та інші незалежні респуб­ліки перетворилися б на складові частини "єдиної і неподільної" Ро­сії. У такій конституційній оболонці радянська Росія теж могла б роз­валитися, як Російська імперія. Але розвал загрожував би новими міжнаціональними війнами. Розвал союзної держави, створеної В. Леніним, міг відбутися (і справді відбувся) на конституційній ос­нові, шляхом звичайного голосування в парламентах союзних респу­блік.

їв 1919, і в 1922 pp. проти автономізації радянських республік рішуче виступав X. Раковський. Можна було б сказати, що він турбу­вався про власне становище в системі влади, а не про становище українського народу. У 1919 р. так воно й було. Проте вся діяльність Раковського в Україні у наступні роки свідчила про його щире бажан­ня зміцнити республіку, в якій він займав провідне становище, захис­тити її від несправедливих нападок центру. Це не завжди виходило, беручи до уваги абсолютну підпорядкованість периферії центру. Але Раковський був особистим другом Л. Троцького з емігрантських ча­сів, мав добрі стосунки з В. Леніним, починаючи з 1900 p., коли фінансував видання і поширення в Росії газети "Искра". Особисті зв'язки в диктаторській системі влади часто спрацьовували.

Конституційна комісія прийняла наскрізь фальшиву норму, яка "врівноважувала" втрату республіками статусу незалежних: кожна могла в будь-який час вийти зі складу держави, що її Ленін назвав Со­юзом Радянських Соціалістичних Республік. Не заперечував навіть Й. Сталін, який цілком спокійно сприйняв провал свого пла