1.2.1. Виникнення й еволюція політичної економії до кінця XIX ст.

Зародження політичної економії. «Як усяка дитина, — зазначав П. Самуельсон, — політична економія почала формуватися задовго до її народження». Вона бере свій по­чаток з першої у світі школи політичної економії — мер­кантилізму (італ. «mercantilism» — «торговець», «купець») і виникла в епоху пізнього Середньовіччя в останній третині XV ст. Це вчення відображало інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представ­ники меркантилізму вважали золото й срібло, то таке ба­гатство, на їхню думку, нагромаджується у результаті зов­нішньої торгівлі.

На першому етапі свого розвитку (XV — початок XVI ст.) меркантилізм набрав форми монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною фор­мою багатства. Тому його представники виступали про­ти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

Для другого етапу розвитку меркантилізму характер­не те що його прихильники обстоювали розширення зов­нішньої торгівлі, не забороняли вивезення грошей з кра­їни. Деякі з них вимагали обкладання іноземних товарів високими митами, виступали за досягнення активного торговельного балансу шляхом розвитку національного виробництва й вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави. Представник французького мер­кантилізму А. Монкретьєн розглядав гроші як товар, проте не зміг з'ясувати, чому товар стає грошима. Зага­лом західноєвропейські меркантилісти єдиним джерелом прибутку вважали нееквівалентний обмін. Меркантилізм здебільшого був прогресивною економічною теорією, уперше висвітлив основну мету розвитку капіталістично­го способу виробництва.

Недоліки меркантилізму: 1) неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їх основних форм; 2) по­милкове визначення вартості грошей (вважали, що вона зумовлена природними властивостями золота і срібла); 3) рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезен­ня грошей з країни, обмежити імпорт стримували розви­ток торгівлі; 4) предметом політичної економії вони вважа­ли сферу обігу, а отже дотримувались мінової концепції.

Оскільки ця школа відображала переважно інтереси торговельної буржуазії, уже наприкінці XVI — на поча­тку XVII ст. її ідеї ввійшли у протиріччя з інтересами промислової буржуазії. У мануфактурний період розвит­ку капіталізму, держави загалом на зміну меркантилізму в другій половині XVII ст. приходить класична політич­на економія.

Класична політична економія. Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини XIXст. Його засновники — У. Петі (Англія), П. Буагільбер

(Франція), які започаткували теорію трудової вартості. Подальшого розвитку класична політична економія набу­ла у працях фізіократів Ф. Кене та А. Р.-Ж. Тюрго (Франція). Найвище її досягнення — праці англійських економістів Адама Сміта, (1723—1790) та Давида Рікар-До (1772—1823).

Класичній політичній економії належить низка важ­ливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, віднісши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об'єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяль­ність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Вони досліджували доходи основ­них класів буржуазного суспільства, механізм конкурен­ції, кредиту, грошового обігу. Класична політична еконо­мія вперше поставила проблему економічних законів, досліджувала їх об'єктивний характер, механізм дії, не­обхідність врахування і використання цих законів у гос­подарській практиці та політиці. Джерело вартості кла­сики вбачали в різних формах конкретної праці. А. Сміт чітко розмежував валовий і чистий національний доход, основний і оборотний капітали. Ринок вони розглядали як саморегульовану систему, що найбільш ефективно «невидимою рукою» розподіляє ресурси. Згідно з виснов­ком А. Сміта, ринкова економіка потребує якнайбільшої економічної свободи. Зацікавленість у прибутку в умовах конкуренції забезпечує найкращий результат для всіх. Держава не повинна втручатися, але має захистити кон­куренцію від самих підприємців, не допускаючи її обме­ження, а також створювати загальні умови виробництва й розвивати освіту, будувати дороги, мости, забезпечува­ти зв'язок. Тому А. Сміт стверджував, що прийняття за­конів лише заважає економічній системі. «Дайте їй спо­кій, — писав він. — Таке мастило, як своєкорисливість, змусить шестерні крутитися незвичайним чином. Нічого не треба планувати».

Заслугою Д. Рікардо було, зокрема, те, що в його те­орії чіткіше розмежовані споживча і мінова вартість, вартість товару зводиться до праці. Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною пла­тою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з'ясування суті експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив останню від таких її осо­бливих форм, як прибуток, рента, відсоток), розвинуто теорію ціни, ренти. -v, , ,

Проте, на відміну від А. Сміта (який стверджував, що вартість складається з доходів), він доводив, що вартість роз­падається на доходи, оскільки її треба спочатку створити.

Основні недоліки класичної школи політичної економії:

1) при аналізі відтворення суспільного капіталу в А. Сміта «випав» постійний капітал, тому вартість су­купного суспільного продукту він звів лише до величини заробітної плати і прибутку;

2) Д. Рікардо визначав вартість товару через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абс­трактної і конкретної праці;

3) хоча обидва вони близько підійшли до розуміння вартості товару робоча сила, але не змогли науково об­ґрунтувати цю категорію;

4) внаслідок цього і поняття «капітал» А. Сміт та Д. Рікардо звели лише до речового змісту, засобів вироб­ництва, ототожнили його з останнім;

5) класична школа політичної економії не спромогла­ся виділити найбільш абстрактну та найбільш загальну форму капіталістичного способу виробництва — форму вартості продуктів праці;

6) Д. Рікардо механічно ототожнював форми вияву за­кону вартості, самої вартості (наприклад, середній прибу­ток, ціну виробництва) із самим законом, а додаткову вар­тість з такими формами її вияву, як прибуток, рента. Вод­ночас класична школа прагнула з'ясувати внутрішній зв'язок цілого на відміну від багатьох форм його вияву;

7) предметом політичної економії представники цієї школи вважали науку про багатство, щоправда, у пра­цях Д. Рікардо помітні спроби відійти від його розумін­ня, «її — зазначав він, слід було б назвати дослідженням законів, які визначають розподіл виробленого продукту між класами, що беруть участь у його утворенні»;

8) капіталістичний спосіб виробництва представники класичної школи вважали одвічним ладом, тобто не роз­глядали його відповідно до вимог принципу історизму.

У Франції варіантом класичної школи політичної економії була школа фізіократів ( грецьк. phisis — при­рода і kratos — влада), які вперше джерелом суспільно­го багатства назвали не сферу обігу (на відміну від мер­кантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, була найвищою цінністю. Представники фі­зіократів — економісти Ф. Кене, Ж. Тюрго та ін. Фізіо­крати проаналізували капітал як один із факторів вироб­ництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони вве­ли в науковий обіг категорію «чистий продукт», який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської про-

дукції за вирахуванням усіх витрат. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю людей і підприємців у цих сферах ли­ше як таку, що покривала витрати на їх існування. Еко­номічна політика, на їхню думку, повинна здійснюватися відповідно до принципу «laisses—faire—faire—laisses» — «дозволяйте робити, хто що хоче, і йти, хто куди хоче». Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зро­бив спробу кількісного макроекономічного аналізу нату­ральних і грошових потоків матеріальних цінностей у на­родному господарстві. Ця таблиця стала прообразом мето­дів аналізу «витрата-випуск», які використовуються у XX ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв'язки.

Поряд з класичною школою політичної економії ви­никає вульгарна буржуазна політична економія (від лат. vulgaris — поверховий), представники якої, зокрема ан­глійські економісти Т. Мальтус, Ж.-Б. Сей, Н. Саніор та інші, замість намагання дослідити обєктивні економічні закони, зосереджувалися на поверхових, зв'язкових, зокрема запровадили концепцію «трьох факторів вироб­ництва». Т. Мальтус, наприклад, стверджував, що сут­ність закону народонаселення полягає в тому, що населен­ня зростає в геометричній прогресії, а продукти харчуван­ня — в арифметичній; зростання населення повинно су­проводжуватися зниженням заробітної плати робітників до рівня, якого ледве вистачає, щоб прогодувати їх. Про наукову неспроможність цього закону та інших положень йтиметься у темі 3.5.

Марксистська політична економія. Розвинула прогре­сивні ідеї класичної школи, її позитивні сторони:

1) доведення К. Марксом до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер пра­ці (в їхніх працях змішування споживчої вартості та вар­тості, абстрактної і конкретної праці, переважало над розмежуванням цих категорій);

2) виділення важливим моментом теорії вартості того, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар;

3) виділення поняття середньої вартості товару (що визначається робочим часом), навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції;

4) розвиток діалектичного методу пізнання, зокрема виокремлення таких специфічних форм суперечності, як речовий зміст і суспільна форма. Це, у свою чергу, дало змогу розкрити глибинну сутність капіталу (його речо-

нов, Л. Алаев та ін., в Україні — С. Злупко та ін.). Слід насамперед відзначити повну теоретико-методологічну пе­реорієнтацію названих авторів, що свідчить, по-перше, про хиткість їхніх позицій у минулому і, по-друге, ко-н'юнктурність поглядів у даний час. Коливання від фети­шизації марксистських ідей до їх повного заперечення свідчать і про повну відсутність наукової етики, конфор­мізм, некритичне сприйняття поглядів західних науков­ців та марксистської теорії тощо.

Історична школа та маржиналізм. Як уже зазначало­ся, однією з причин виникнення історичної школи та маржиналізму були вади марксистської економічної тео­рії, а також класичної школи політичної економії. Дру­гою, вагомішою причиною — процес вульгаризації полі­тичної економії, зумовлений поглибленням суперечнос­тей капіталістичного способу виробництва (про це свід­чить виникнення економічних криз надвиробництва, по­силення класової боротьби та ін.), намаганням представ­ників цих напрямів і шкіл політичної економії знайти способи розв'язання названих проблем нереволюційним шляхом у межах капіталістичного способу виробництва.

Історична школа — один із напрямів західної еконо­мічної думки. Виникла в Німеччині у середині XIX ст. Назву отримала від своєрідного тлумачення предмета по­літичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні зако­ни, а описує конкретно-історичні форми у певній країні. Економічні явища, на думку представників історичної школи, зумовлені історичною обстановкою. Тому саму назву «політична економія» вони ототожнювали з понят­тям національна економіка».

Попередником цієї школи був німецький економіст Ф. Ліст, який стверджував, що кожна нація розвиваєть­ся лише за власними законами, а отже заперечував існу­вання загальних економічних законів. Найвідомішими представниками історичної школи були німецькі еконо­місти В. Рошер, Б. Гільдебранд, В. Зомбарт, М Вебер та ін. Вони справедливо звертали увагу на те, що політична економія повинна вивчати не відношення людей до ре­чей, а відносини між самими людьми. Вважаючи, що ри­нок неспроможний забезпечити стійкої рівноваги еконо­мічної системи, ці економісти виступали за активне втру­чання держави в економіку, вбачаючи в цьому єдину умову її ефективного функціонування.

Для виживання суспільства необхідно, на думку представників історичної школи, надавати бідним верст­вам більше благ, створених завдяки прогресу. Вони вва­жали психологічні та етичні фактори не менш важливи­ми від економічних, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного і соціального життя. В. Зомбарт приділяв значну увагу також організаційним і технологічним чинникам, водночас змішуючи економі­чні й юридичні аспекти досліджуваних явищ. Зіставляю­чи індивіда й суспільство, прихильники історичної шко­ли надавали перевагу суспільству.

М. Вебер необґрунтовано заперечував ідею К. Маркса про відчуження засобів виробництва від безпосередніх працівників і замінив її тезою про бюрократизацію полі­тичного та суспільного життя. Він вважав, що соціалізм (і це значною мірою підтвердилося) призведе до розши­рення бюрократизації суспільного життя. Деякі пред­ставники історичної школи виступали за централізоване управління економікою, впровадження планування, за­конодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнен­ня соціальної справедливості, відстоювали необхідність соціальних реформ.

Основними теоретико-методологічними хибами істо­ричної школи є ігнорування об'єктивного характеру еко­номічних законів, вилучення їх з предмета політичної економії; переоцінювання національних особливостей розвитку економіки ненаукове застосування принципу іс­торизму, антиісторичний підхід до капіталістичного спо­собу виробництва (його вважали одвічним ладом); суб'єк­тивне тлумачення вартості тощо.

Маржиналізм (фр. marginal — граничний) як напрям політичної економії виникає в середині XIX ст. і в 70-ті роки набуває поширення. Він стає одночасно і методоло­гічним принципом західної економічної науки. Його за­сновниками були австрійський економіст К. Менгер, анг­лійський — У. Джевонс, швейцарський — Л. Вальрас.

Основою маржиналізму є теорія граничної кориснос­ті, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не су-спільно необхідними витратами праці, а ступенем наси­чення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці за­пасу певного виду товарів. Згодом такий підхід був втіле­ний у теорії витрат виробництва, ціни, розподілу тощо.

Як будь-який напрям економічної науки, маржина­лізм мав позитивні та негативні сторони. Позитивні: до­кладний аналіз функціонування ринку, з'ясування зако­номірностей ціноутворення та грошового обігу, попиту, на-

магання дослідити питання оптимального розподілу та ви­користання ресурсів. Негативні сторони: переважання суб'єктивної мотивації та оцінки економічної поведінки людей, абстрагування від вивчення соціально-економічної сутності капіталізму, тобто від відносин економічної влас­ності, виробничих відносин. На перше місце прихильники маржиналізму ставили не відносини між людьми в різних сферах суспільного відтворення, а ставлення людини до речі. Тому найбільших успіхів вони досягли в аналізі тех­нологічного способу виробництва, техніко-економічних, а не соціально-економічних відносин між людьми.