1.3. Україна в системі загальносоюзного народногосподарського комплексу (Част. 1)

Радянська Росія з усіма своїми союзними республіками була ізго­єм у Європі. Сусіди боялися її, тому що вона не бажала залишатися в своїх кордонах. У день жовтневого перевороту В. Ленін, не крию­чись, заявив: "У Росії ми зараз повинні займатися побудовою проле­тарської соціалістичної держави. У нас є така сила масової організа­ції, яка переможе все і доведе пролетаріат до світової революції"61. В Основних положеннях прийнятої IV Всеукраїнським з'їздом рад у бе­резні 1919 р. Конституції УСРР містилася цілком відверта деклара­ція: "Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціа­лістичної Радянської Республіки, як тільки створяться умови для її виникнення"62. Отже, для нової держави вже придумали назву...

Коли спалахнули революції в Німеччині і Австро-Угорщині, ма­ло хто з більшовиків сумнівався в тому, що вони розгортатимуться за російським сценарієм. Приклад радянських Угорщини, Баварії і Сло­ваччини підтверджував, що такі розрахунки не побудовані на піску. Якби РСФРР змогла подати цим республікам військову допомогу, не­відомо, як склалися б справи у Центрально-Східній Європі.

Передчуття перемоги в європейському масштабі, яке давав сплеск революційного руху, змусило більшовиків поспішити з утво­ренням маріонеткових комуністичних партій в інших країнах і з об'єднанням їх у Комуністичний Інтернаціонал. Тверезий політик В. Ленін цілком солідаризувався з романтиком М. Бухаріним і прак­тично повністю переніс у затверджену на VIII з'їзді РКП(б) в березні 1919 р. партійну програму принципи організації комуністичного сус­пільства, викладені роком раніше в бухарінській брошурі "Програма комуністів (більшовиків)". У офіційній програмі РКП(б) не було від­повіді на ключове запитання - як без застосування насильства позба­вити багатомільйонне селянство приватної власності й залучити його до комуністичної системи виробництва. Відсутність цієї відповіді компенсувалася перспективами на допомогу західноєвропейського пролетаріату. Інакше кажучи, цілком необхідна модернізація індуст­ріальної бази Росії та інших радянських республік повинна була здій­снюватися за рахунок радянізованих західноєвропейських країн.

Ці розрахунки не означали, що більшовики ставили свої довго­тривалі плани у залежність від того, чи зважиться пролетаріат інших країн на комуністичну революцію. Навіть у Росії більшовики здійс­нювали свої перетворення методами "революції зверху", тобто нав'я­зуванням їх суспільству силовими методами. Пролетаріату сусідніх країн вони мали намір "допомогти". Побудувавши тоталітарну державу, спроможну мобілізувати багатомільйонну армію, Ленін не без підстав розраховував на успіх у справі "організації" революції в ін­ших країнах. Постійні скарги на міжнародну інтервенцію або її загро­зу змінилися у 1920 р. заявами наступального характеру. У політич­ному звіті ЦК РКП(б) IX Всеросійській партконференції (вересень1920 р.) Ленін заявив, що період оборонної війни закінчився (ця заявасупроводжувалася попередженням: "Я прошу записувати менше. Це не повинно потрапити в пресу"). "Ми можемо і повинні,— продовжу­ вав він, — використати воєнне становище для початку війни насту­ пальної"63. В документах Леніна, вперше опублікованих у 1999 p., ми знаходимо чимало свідчень про плани радянізації Польщі, Німеччи­ни, Італії, Литви, Угорщини, Ірану та ін. країн64.

Катастрофічна поразка під Варшавою влітку 1920 р. була викли­кана передусім народногосподарським колапсом унаслідок спроб по­будувати комуністичну економіку на основі умоглядних ідей програ­ми РКП(б) 1919 р. Розпочинаючи в грудні 1920 р. демобілізацію ар­мії, В. Ленін все-таки заявив делегатам VIII Всеросійського з'їзду рад, що їхнім моральним обов'язком повинна бути підготовка країни до наступальної війни. Він назвав дурнями та злочинцями тих, хто міг би подумати, "що ми ніколи не розпочнемо певних дій, які у воєн­но-стратегічному сенсі можуть виявитися наступальними"65.

Щоб підтримати цю "наступальність", належало насамперед пе­реконувати країну в неминучості нової великої війни. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) поспішив після семи років безперервних воєнухвалити резолюцію "Про прийдешню імперіалістичну війну", в якій офіційно звертався до Комінтерну з пропозицією "висунути маніфест до пролетарів усього світу з приводу війни за береги Великого океа­ну, яку протягом останніх років підготовляють імперіалісти і яка за­грожує спалахнути найближчим часом"66. Фантастичні вигадки про цю війну виявлялися потрібними передусім для внутрішніх цілей: об­грунтування діяльності надзвичайних органів і застосування надз­вичайних заходів.

В умовах повоєнної стабілізації революційний рух у країнах За­ходу припинився, і перспектива "світової революції" відсунулася у невизначене майбутнє. Позбавлені цієї перспективи, більшовики по­чали відчувати, що опанована ними велетенська країна перебуває у ворожому оточенні. Судячи з усього, авторство терміна "капіталісти­чне оточення" належало Л. Каменеву. Його доповідь на X з'їзді РКП(б) так і називалася — "Радянська республіка у капіталістичному оточенні".

Формулюючи проблему, Каменев висловлювався прямо: "Чи ставив хто-небудь коли-небудь з відповідальних комуністів перед со­бою завдання - створити господарство соціалістичної Росії, не спираючись на все світове господарство в цілому, на його техніку, на його винаходи, на його сировину, на сировину всього світового господарс­тва? Ні, це завдання так поставлено бути не може". І далі, розвиваючи думку, доповідач констатував, що світова революція не йде так швид­ко, як це було б бажано, а тому доведеться мати справу з чужоземним капіталом і платити йому за відсталість Росії, за запізнення із взяттям влади у передових країнах. Взяття влади у передових країнах саме й було тим, що назвали красивим терміном "світова революція". Бажа­ючи закінчити доповідь на мажорній ноті, Каменев запевнив: "Ми пе­реконані, що чужоземний капітал, який повинен працювати на тих умовах, які ми пропонуємо, непомітно для себе буде рити собі моги­лу"67.

Саме на цьому з'їзді ленінська партія робила крутий поворот у своїй економічній політиці. Він був настільки крутим, що делегати з'їзду не усвідомлювали всього його значення. Справа не обмежува­лася заміною продрозкладки продовольчим податком. Фактично йшлося про відмову, тимчасову або цілковиту, від насадження в краї­ні комуністичної системи виробництва й розподілу.

Оцінка рішень X з'їзду РКП(б) була зроблена через кілька міся­ців, в основному в промовах і статтях самого В. Леніна. Розглянемо під цим кутом зору матеріали Всеукраїнської партійної наради, що відбулася у травні 1921 р. У них відвертіше, ніж у документах ЦК РКП(б), визначалася як залежність попередньої економічної політи­ки від сподівань на ресурси західноєвропейських країн, так і необхід­ність зміни цієї політики в умовах, коли сподівання не виправдалися.

У резолюції "Економічна політика найближчого періоду (у зв'яз­ку з постановами Х-го з'їзду РКП)" зазначалося, від якої політики правляча партія відмовлялася: "У якнайтяжчих умовах громадянсь­кої війни пролетаріат неухильно провадив свою економічну політи­ку, спрямовану на знищення класу капіталістів і капіталістичних форм господарства. Натомість висувалось організоване господарство з повним зосередженням у руках держави всього виробництва та роз­поділу"68.

Саме це "повне зосередження" й призвело до колапсу, замаскова­ного більшовиками під господарську розруху доби громадянської війни. Сміливий намір держави взяти на себе функції, які виконував ринок, призвів до паралічу господарських зв'язків, який унеможли­вив появу мільйонів червоноармійців у країнах Європи. У процитова­ному уривку чітко зазначалося й те, що у створюваному більшовика­ми суспільно-економічному ладі не залишалося місця не тільки для капіталістів, а й для капіталістичних форм господарювання, які грун­тувалися на приватній власності й наявності ринкового обміну. Фак­тично руйнувалися не капіталістичні (це - попутно), а приватновласницькі форми господарювання. А це означало, що десятки мільйонів селян-власників повинні були зникнути, бо вони не вписувалися в одержавлену економіку.

Відмова від "пролетарської" економічної політики в документі, що аналізується, пов'язувалася з тим, що зникли перспективи на "світову революцію" у найближчому майбутньому. В резолюції Все­української партійної наради наголошувалося: "Брак достатньої під­тримки революційного руху західноєвропейським пролетаріатом за­тримує зміну економічного становища республік на міжнародному ринку. Це змушує нас установлювати нові шляхи зміцнення револю­ційних завоювань відповідно до обстановки мирного будівництва та необхідності швидкого господарського відродження"69. Тобто дово­дилося відмовлятися від "пролетарської" політики й повертатися об­личчям до селянської "дрібнобуржуазної" маси, яка становила пере­важну більшість населення України й Росії.

Створюючи комуністичну систему виробництва та розподілу, В. Ленін не забував про необхідність докорінної модернізації про­дуктивних сил. Уперше він торкнувся цієї проблеми під практичним кутом зору в січні 1920 р., після розгрому денікінських армій, коли здавалося, що громадянська війна вже позаду. В листі до Г. Кржи-жановського вождь доручав останньому розробити на найближчі 10—20 років план електрифікації народного господарства70. Для розробки плану створювалася Державна комісія з питань електри­фікації Росії (ГОЕЛРО).

Під електрифікацією розумілася технічна реконструкція народ­ного господарства, здійснювана на найбільш прогресивній енергети­чній основі — електриці. Передбачалося спорудити 30 теплових і гід­равлічних електростанцій, кожна з яких мала задовольнити потреби великого промислового вузла або району (звідси виникла назва — державна районна електростанція, ДРЕС). У Південному регіоні тре­ба було створити електроенергетичні потужності на 560 тис. кВт. Найбільші масштаби будівництва були заплановані в Придніпров'ї та в Донбасі. Намічалося відбудувати й об'єднати в єдину мережу 24 електростанції металургійних заводів і шахт, звести ДРЕС у Штерів-ці, Лисичанську, Білій Калитві, Гришино, збудувати гідроелектроста­нцію на Дніпрі біля Олександрівська потужністю 200 тис. кВт з мож­ливим розширенням у перспективі. На базі енергії Дніпрогесу плану­валася побудова кількох алюмінієвих заводів і потужного заводу якісних сталей. У Донбасі передбачалося десятикратне, порівня­но з 1920 p., зростання вуглевидобутку. Зовнішні й внутрішні джерела фінансування плану ГОЕЛРО визначалися в пропорції 1 : 2. Тобто з 17 млрд довоєнних рублів не менше 6 млрд треба було про-фінансувати із зовнішніх джерел71.

План ГОЕЛРО розглядався і був затверджений на VIII Всеросій­ському з'їзді рад. Виступаючи в обговоренні, Ленін наголосив на тому, що головним внутрішнім джерелом фінансування плану електри­фікації повинні бути селянські кошти. Спосіб одержання їх більшо­вики винайшли під час громадянської війни: продовольчу розкладку, тобто примусове вилучення сільськогосподарської продукції в її на­туральній формі. Сподіваючись нате, що продрозкладка 1920/21 гос­подарського року дасть до 300 млн пудів хліба, Ленін зауважив: "Без такого фонду неможливо відбудувати промисловість країни, немож­ливо навіть підходити до великих завдань електрифікації Росії"72.

Зовнішні джерела фінансування електрифікації Росії під час роз­робки плану повинна була забезпечити "пролетарська допомога" ра-дянізованих країн Заходу. Під час роботи VIII з"їзду рад цілком ви­значилася безперспективність сподівань на "світову революцію". До­водилося переорієнтовуватися на співробітництво з чужоземним ка­піталом. Звертаючись до західних капіталістів, голова Раднаркому заявив: "Поки ми потребуємо економічної допомоги, ми згодні вам платити"73. Однак західні держави відмовилися надавати радянським республікам довгострокові позики навіть на дуже вигідних умовах, поки останні не визнають багатомільярдні борги царського і Тимча­сового урядів.

З діяльністю Державної комісії з електрифікації Росії і створено­го на її основі Держплану РСФРР пов'язаний повчальний приклад цілковитого ігнорування України як республіки. Провідний експерт ГОЕЛРО, а потім Держплану РСФРР, автор проекту Дніпрогесу проф. І. Александров опрацював схему економічного районування, в якій не було України, а фігурували Південно-західний регіон з цент­ром у Києві і Південний з центром у Харкові. Обґрунтовуючи на пре­зидії Вищої ради народного господарства у жовтні 1921 р. цей поділ, Александров з викликом заявив: "Наша позиція під час створення ав­тономних областей в теперішній час спирається на зовсім новий принцип доцільного поділу держави: на основі раціонально-еконо­мічній, а не на пережитках втрачених суверенних прав"74. Президія ВРНГ схему Александрова схвалила і запропонувала Держплану РСФРР представити її для законодавчого затвердження на черговий Всеросійський з'їзд рад.

X. Раковський поскаржився Леніну на те, що російські відомства мають намір ділити Україну навпіл. Вождь заблокував проходження проекту Александрова в законодавчих інстанціях і підтримав бажан­ня "українських товаришів" зберегти УСРР як єдиний економічний район75. Комісія по районуванню, яку очолював голова президії ВЦВК М. Калінін, опрацювала й у квітні 1922 р. затвердила на прези­дії тези, в основу яких було покладено схему І. Александрова. Однак питання про Україну та інші радянські республіки з незалежним ста­тусом залишилося відкритим. "Залучення республік до утворення економічних областей, — підкреслювалося у тезах, — повинне відбу­ватися на основі спеціальної угоди"76.

Не задовольняючись таким напіврішенням, X. Раковський офіційно поставив схему Александрова на розгляд ЦК РКП(б) і до­мігся такого рішення: "Взяти до відома, що ЦК КП(б)У вважає, що за­пропонований Держпланом РСФРР план районування фактично по­рушує союзний робітничо-селянський договір (від 28 грудня 1920 р. — Авт.), розбиваючи Україну на дві частини, самостійно підпорядковані московським центральним органам"77.

Цілком очевидно, що політбюро ЦК РКП(б) не побажало стати на бік одного відомства — Держплану РСФРР або ЦК КП(б)У. Проте трактування цього питання в контексті союзного договору, який мав силу закону, справило належний ефект. Президія Держплану РСФРР відрядила проф. І. Александрова в Україну. Той зустрівся в Харкові з керівниками республіки і запевнив їх, що Держплан не наполягатиме на поділі республіки.

Заміна продрозкладки продподатком відсунула виконання плану ГОЕЛРО у невизначене майбутнє. "Сухим залишком" від цього нереалізованого плану залишився досвід довгострокового планування, який відіграв свою роль під час розробки планів пер­ших п'ятирічок.

Новий курс державної партії в промисловості визначився з другої половини 1921 р. 9 серпня 1921 р. В. Ленін підписав "Наказ Ради народних комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики". Згідно з ним, держава повинна була зали­шити в своїй власності переважно великі підприємства. Приватне господарювання допускалося, головним чином, на дрібних заво­дах і фабриках. При цьому вони не приватизувалися, а тільки пере­ходили в оренду. Перевагою серед претендентів на оренду корис­тувалися організації (кооперативи, комнезами, артілі). Проте під­приємство могло потрапити до рук навіть колишніх власників.

На підприємствах, які належали до "командних висот" еконо­міки, налагоджувалося господарювання без капіталістів, але мето­дами ринкової економіки. Тобто підприємства діставали права й обов'язки юридичних осіб і повинні були забезпечувати самоокуп­ність: повертати собі витрати виробництва продажем продукції. Цей метод господарювання було названо господарським розрахун­ком.

На госпрозрахунок переводилися не окремі фабрики й заводи, а їх певна сукупність, утворена за галузевою, територіальною або галузево-територіальною ознаками. Ця сукупність була названа трестом за схожістю (хоч і віддаленою) з капіталістичними об'єд­наннями, учасники яких втрачали виробничу, комерційну, а іноді й юридичну самостійність. Фабрики й заводи, що входили до скла­ду трестів, не мали статусу юридичних осіб.

Перші трести з'явилися восени 1921 р. Деякі з них були надзви­чайно великими конгломератами. Зокрема, у трест Донвугілля об'єд­нувалася переважна більшість донецьких шахт. На початку 1923 р. у ньому працювало 94 тис. робітників. Трест Південсталь сформувався у складі 15 металургійних заводів.

Майже відразу з трестами стали утворюватися синдикати — ор­ганізації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Ринок засобів виробництва формувався під впливом діяльності синдикатів, влаштування опто­вих ярмарків і заснування товарних бірж.

Перебудова промисловості на засадах нової економічної політи­ки здійснювалася масштабно і швидко. Перехід від обов'язкової пра­ці (загальна трудова повинність, трудові мобілізації, трудові армії) — до системи вільного наймання робочої сили, від розподілу за картка­ми — до ринкової торгівлі, від інфляційного "радзнаку" (паперового рубля) — до забезпечуваного ліквідними товарами й золотом червін­ця, від безгрошових нарядів-замовлень - до стимулювання випуску не­обхідної ринку продукції економічними засобами, а також децентра­лізація управління підприємствами, переведення їх на госпрозрахунок, організація кредитно-фінансової системи й оптової торгівлі засобами виробництва - все це було розпочато, а частково й завершено протягом перших двох років нової економічної політики.

Однак неп не варто переоцінювати. Компартійно-радянське ке­рівництво не могло перейти до справді ринкових методів господарю­вання. Ринок — це завжди добровільна угода між виробниками й спо­живачами або посередниками. В умовах диктатури міг виникнути тільки штучний ринок. Від світового ринку він був відділений моно­полією зовнішньої торгівлі.

І все-таки переведення колосального державного сектора еконо­міки на ринкові засади допомагало долати господарську розруху й відроджувати промисловість. У роки громадянської війни керівники державної партії успішно використали для створення багатомільйон­ної армії частину дореволюційного офіцерського корпусу. Тепер на­дійшла черга для використання дореволюційних спеціалістів еконо­мічного профілю — економістів, фінансистів, кооператорів. Кращі з них добивалися винятково цінних, інколи зовсім унікальних теорети­чних результатів. Макроекономічні дослідження В. Леонтьева, який пізніше емігрував до США, зробили можливою розробку спеціаліста­ми ЦСУ на чолі з П. Поповим звітного балансу народного господарс­тва на 1 923/24 господарський рік. Така розробка була здійснена впер­ше в світі. Міжгалузеві балансові схеми стали основою для опрацю­вання методів ринкового планування, які давали великий економіч­ний ефект. Не менш цінними були макроекономічні дослідження М. Кондратьева та його школи в Наркомземі РСФРР і в Кон'юнктур­ному інституті.

У цей порівняно короткий період загравання властей з спеціаліс­тами ринкової економіки змінилася навіть термінологія компартій­них резолюцій. Наприклад, у резолюції XIII конференції РКП(б) (січень 1924 р.) проголошувалося: "Партія повинна навчитися узго­джувати елементи державного господарства в їх взаємодії як між со­бою, так і з ринком... Найближчим обов'язком Держплану має стати систематичне вивчення поточної ринкової кон'юнктури й вироблен­ня основних заходів з метою впливу на ринкові відносини, що скла­даються"78. Тут не вживалася звичайна в комуністичній пропаганді міфологема "ринкова стихія". Підкреслювалося, що вплив держави на ринкові відносини мав бути досягнутий не звичними силовими за­собами, а через вивчення ринкової кон'юнктури. Зрештою, з метою вивчення об'єктивних процесів ринку в Москві був створений Ко­н'юнктурний інститут. Такий же приклад поваги до ринку можна на­вести на українському матеріалі. У лютому 1925 р. в ЦК КП(б)У було обговорено доповідь голови УРНГ К. Максимова про перший досвід побудови промислового плану України на 1924/25 р. Політбюро ЦК високо оцінило цю унікальну роботу українських економістів. Було визнано, що зведений план є надійним обгрунтуванням для справді систематичного керівництва промисловістю у відповідності з загаль­ними завданнями радянської влади і з реальним економічним стано­вищем. Останнє речення в цій резолюції мало такий вигляд: "Вважа­ти, що промплан, після того, як він буде затверджений вищими дер­жавними органами, повинен розглядатися не як строго закінчена ди­ректива, яка не допускає жодних змін, а як загальна вказівка напряму і форм здорового розвитку промисловості й може та повинна коригу­ватися відповідно до змін загальної господарської кон'юнктури"79.

Тимчасовий союз компартійно-радянського апарату з безпартій­ними економістами виявився вичерпаним у середині 20-х pp., коли ке­рівники партії почали поступово згортати неп. У галузі промисловості цей поворот пов'язаний з курсом на індустріалізацію, проголошеним XIV з'їздом ВКП(б) в грудні 1925 р.

У середині 20-х pp. відбудовний процес підходив до завершення. Валова продукція державної промисловості по колу підприємств, під­порядкованих УРНГ, становила у 1921/22 р. 14 відсотків довоєнного рівня, у 1924/25 р. — 54, а в 1925/26 р. — 91 відсоток. За 1924/25 р. промисловість зросла на 68, а в 1925/26 р. — на 74 відсотки. Питома вага УСРР в загальносоюзній промисловості збільшилася з 14 відсот­ків у 1921/22 р. до 20 відсотків у 1925/26 р.80 Надзвичайно високі тем­пи промислового зростання пояснювалися введенням у експлуатацію раніше законсервованих підприємств. У 1925/26 р. 11 відсотків всьо­го обсягу капіталовкладень в українську промисловість вперше було спрямовано на новобудови81.

Гасло перетворення країни з відсталої аграрної в передову індус­тріальну все частіше стало з'являтися на газетних сторінках, знаходя­чи позитивний відгук у масах. Л. Каменев і Г. Зінов'єв, які утворили так звану "нову опозицію", щоб зупинити концентрацію влади в ру­ках Й. Сталіна, виступили з пропозиціями форсувати темпи капіталь­ного будівництва в промисловості. їм здавалося, що гасло "надіндус-тріалізації" забезпечить підтримку робітничого класу у боротьбі із сталінцями.

Опозиціонери пропонували посилити податковий і ціновий тиск на заможні верстви селянства, щоб знайти додаткові фінансові засоби для капіталовкладень у промисловість. Отже, вони намагалися пору­шити ринкову рівновагу й повернутися до силових методів впливу держави на макроекономічні процеси.

Не слід думати, що сталінці були переконаними прихильниками непу, як вони це намагалися показати в боротьбі з опозиціонерами. Навпаки, керівна частина державної партії висловлювалася за те, щоб не ставити на перший план ринкову рівновагу, а збільшувати темпи індустріалізації навіть при загрозі інфляції. У 1925—1926 pp. такі настрої ще не реалізувалися в поточній політиці, тому що у по-літбюро ЦК ВКП(б) тривала боротьба за владу. Але вони стали поміт­ні в державних органах, які відповідали за капітальне будівництво в промисловості. Зокрема, провідні спеціалісти й керівний персонал союзного Держплану поділилися на генетиків і телеологів.

До генетиків відносилися переважно безпартійні фахівці. Вони вважали, що планові завдання повинні підправлятися господарською кон'юнктурою, тобто виходили з об'єктивних тенденцій розвитку ринку. Телеологи, які здебільшого відносилися до керівних праців­ників, були переконані в тому, що вирішальним фактором у плану­ванні є мета, яка ставиться державною партією перед суспільством. Для генетиків план був прогнозом, для телеологів - директивою.

Комісія Держплану СРСР під керівництвом С. Струміліна в 1926 р. розробила детальний проект п'ятирічного плану на 1926/27—1930/31 pp. Його показники визначалися не об'єктивними критеріями ринку, а постановами директивних органів, у відповідно­сті до яких повинні були перерозподілятися наявні ресурси. Вольо­вий підхід призвів до диспропорцій, які автори п'ятирічки допускали цілком свідомо. Диспропорції неминуче призводили до товарного го­лоду, падіння заробітної плати в її реальному обчисленні, скорочення видатків на соціальні потреби, підвищення цін на товари масового попиту. Такі наслідки форсування темпів індустріалізації розгляда­лися як "тимчасові труднощі" соціалістичного будівництва.

Могутня пропагандистська машина після XIV з'їзду ВКП(б) пе­реключилася на пропаганду політики індустріалізації. Новий курс був оголошений "генеральною лінією" партії. Пропагандисти обіцяли в недалекому майбутньому, не більше, як через п'ять років, побу­дову економічного фундаменту соціалізму. Виконання накреслених партією планів у галузі індустріалізації повинно було нібито забезпе­чити стрімке зростання народного добробуту. В такий спосіб держав­на партія прагнула здобути підтримку своїй генеральній лінії.

Наскільки пропаганда відповідала дійсним планам керівників партії? Справді, за всіх умов треба було спочатку будувати фунда­мент сучасної індустрії — шахти, металургійні й машинобудівні за­води, електростанції, шляхи сполучення в районах новобудов, робіт­ничі селища при заводах і шахтах. Яким цілям, однак, мав служити цей фундамент? Розбудові підприємств, які виробляли продукцію масового попиту, чи створенню ВПК?

У країнах з нормальною ринковою економікою таке питання не могло виникнути. Економіка, що грунтувалася на приватній ініціати­ві, розвивалася у відповідності з потребами ринку. Держава могла ти­снути на виробників (прямим оподаткуванням), або на споживачів продукції масового попиту (непрямими податками), або на перших і других одночасно, щоб через бюджет перерозподіляти національний доход на користь підприємств ВПК. За всіх умов продукція ВПК, яка служила безпеці суспільства, а не задоволенню його матеріальних потреб, була лише певною часткою промислової продукції. Щоб вона з'явилася взагалі, й тим більше, щоб вона зростала у достатніх масш­табах, була потрібна база — продукція масового попиту.

Якщо в країні був відсутній вільний ринок, а держава контролю­вала "командні висоти" економіки, вона могла вирішувати, яку час­тину продукції віддати на потреби ВПК, а яку спрямувати на задово­лення матеріальних потреб суспільства. Вважалося, що засоби вироб­ництва знаходяться у загальнонародній власності. Фактично вони бу­ли в повному розпорядженні керівників ВКП(б). Є риторичним пи­тання про те, чи віддавали вони перевагу нарощенню воєнної могут­ності країни, чи турбувалися насамперед про повсякденні потреби населення.

За завданням політбюро ЦК РКП(б) нарком у військових і морсь­ких справах СРСР М. Фрунзе підготував у березні 1925 р. доповідь про стан Збройних сил СРСР у зв'язку з посиленням воєнно-політич­ного та воєнно-економічного впливу Великої Британії в Польщі, Ру­мунії і країнах Балтії. Центральним пунктом доповіді стала теза про несприятливу матеріальну оснащеність Червоної армії, особливо в галузі озброєнь. Уперше були підкреслені докорінні прорахунки те­риторіальної системи комплектування Збройних сил: "селянські на­строї" серед військовослужбовців, подовження строків загальної мо­білізації. Раніше на перший план висувалася основна перевага тери­торіальної системи - економія коштів на утримання особового складу армії. Фрунзе пропонував довести кількість Збройних сил до 700 тис. осіб, щоб на цій основі у випадку війни своєчасно розгорнути армію чисельністю в 2,5 млн осіб. Ця кількість приблизно відповідала чисе­льності розгорнутих армій найближчих сусідів СРСР на континенті82.

У 20-х pp. ніхто в Європі не готувався до війни, хоч загальнопо­літична ситуація була неспокійною. Після укладення в квітні 1922 р. Рапалльського договору радянсько-німецькі відносини розвивалися успішно. З обранням президентом Веймарської республіки в 1925 р. легендарного фельдмаршала воєнних часів фон Гінденбурга в Німеч­чині різко посилилися реваншистські настрої. Але відносини з СРСР залишалися стабільно міцними, особливо по лінії військового й еко­номічного співробітництва.

На відносини СРСР з Великою Британією впливала дипломатич­на діяльність X. Раковського. Влітку 1923 р. він змушений був поки­нути Україну під тиском "трійки" у складі Сталіна, Каменева і Зіно­в'єва, яка утворилася в політбюро ЦК РКП(б) для боротьби з Троць-ким. Призначений на посаду повноважного представника СРСР у Ве­ликій Британії, Раковський за короткий час домігся врегулювання економічних і фінансових питань і підготував два договори - загаль­ний і торговельний. Однак прихід консерваторів до влади зробив не­можливим підписання договорів. Після від'їзду Раковського з Лондо­на в 1924 р. радянсько-англійські відносини постійно погіршувалися. В Лондоні вже не було людини, яка майстерно згладжувала б гострі кути, що виникали.

Найбільш впливовою на континенті державою залишалася після 1918 р. Франція. Однак зарозумілість її керівних діячів і пацифістські настрої в суспільстві, яке повною мірою пережило жахи світової вій­ни, постійно ослаблювали її. У радянської Росії з Францією не існува­ло особливих проблем. Однак зусилля X. Раковського, який після Ве­ликої Британії став повпредом у Парижі, добитися довгострокових позик в обмін на визнання довоєнних боргів не увінчалися успіхом. Уже узгоджений обома сторонами договір залишився не підписа­ним після приходу до влади іншого уряду. І у Великій Британії, і у Франції Раковському перешкодила не зміна урядів, а підривна дія­льність Комінтерну.

Маскуючи наступальність своєї зовнішньої політики, радянсь­кий уряд використовував кожний привід, щоб представити свою кра­їну звідусіль обкладеною фортецею. Заяви про невідворотність на­паду конкретно не окреслених "сил імперіалізму" йшли одна за од­ною. Неокресленість ворога давала можливість для маневрів на зов­нішньополітичній арені.

Широка пропагандистська кампанія розгорнулася після вбивст­ва у червні 1917 р. радянського повпреда у Варшаві П. Войкова. Поль­ський суд засудив вбивцю на довічне ув'язнення. Однак для Кремля цього було замало. Радянське керівництво розпорядилося розстріля­ти "двадцять терористів і паліїв з лав російських князів та дворян". Цю середньовічну акцію винищення безборонних в'язнів Сталін оха­рактеризував як «необхідний захід самооборони революції"83.

Квазітеоретичне пояснення поточних міжнародних подій дав об'єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) у липні—серпні 1927 р. У йо­го резолюціях відзначалося, що система дипломатичних і воєнних союзів в Європі спрямована на оточення СРСР. Загострення супере­чностей між СРСР і європейськими державами характеризувалося як "головна тенденція поточного періоду"84.

Існує авторитетне свідчення К. Ворошилова щодо того, коли по­чалася безпосередня мілітаризація радянської економіки. На XV з'їзді ВКП(б) у грудні 1927 р. він заявив: "З весни цього року РПО знову дістала свою третю літеру - "О". Тільки з весни цього року Центральний Комітет партії відновив цю третю літеру". Нарком по­силався на те, що Рада праці та оборони стала регулярно збиратися для розв'язання питань, пов'язаних з обороною85.

Політбюро ЦК ВКП(б) доручило голові Раднаркому О. Рикову у липні 1927 р. розробити в наркоматах заходи, що забезпечили б поси­лений темп роботи щодо підвищення обороноздатності країни. Дер­жавним органом, який спрямовував і координував мобілізаційну ро­боту, ставав РПО, а точніше — таємні розпорядчі засідання РПО. Функції робочих апаратів розпорядчих засідань РПО покладалися на Реввійськраду та Держплан СРСР. У складі наркоматів формувалися мобілізаційні відділи або бюро. Персональна відповідальність за їх роботу покладалася безпосередньо на наркомів. Був утворений орган мобілізації промисловості у складі ВРНГ СРСР, який координував роботу мобосередків фабрик і заводів. Так виникла розгалужена сис­тема мобілізаційних органів з десятками тисяч працівників.

Пропагандистські настанови для розгортання мілітаризації краї­ни в ході здійснення генеральної лінії партії на індустріалізацію Ста­лін визначив на XV з'їзді ВКП(б) у такій формі: "Ми не можемо забу­ти слів Леніна про те, що дуже багато у справі нашого будівництва за­лежить від того, чи вдасться нам відтермінувати війну з капіталістич­ним світом, яка неминуча, але яку можна відтермінувати або до того моменту, поки визріє пролетарська революція в Європі, або до того моменту, поки назріють цілком колоніальні революції, або, нареш­ті, до того моменту, поки капіталісти пересваряться між собою за переділ колоній"86.

Всі наведені варіанти визначають нападаючу сторону у війні, яка була нібито неминуча. Чи можна уявити собі реальну ситуацію ви­чікування, коли, нарешті, розпочнуться пролетарські або колоніальні революції, щоб саме вони послужили сигналом "капіталістичному світу" для нападу на СРСР? Чи, можливо, капіталістичні країни по­винні були чекати сварки між собою як найбільш зручного моменту для цього нападу? В усіх трьох варіантах розвитку подій створювала­ся ситуація, сприятлива саме для того, щоб Радянський Союз ініцію­вав війну. Виходить, що керівники державної партії робили все по­трібне для перетворення СРСР на могутню індустріальну державу з високорозвиненим воєнно-економічним потенціалом, щоб дочека­тися сприятливого моменту для нападу на далеких або близьких сусідів.

Обговорюючи доповідь О. Рикова про директиви XV з'їзду партії щодо розроблення першого п'ятирічного плану, К. Ворошилов сфор­мулював висновок, який нагадував воєнну доктрину: "П'ятирічний план народного господарства повинен виходити з неминучості збройного нападу на СРСР і, отже, з необхідності, виходячи з мате­ріальних ресурсів, організації такої оборони Радянського Союзу, яка забезпечила б переможну відсіч об'єднаним силам наших вірогідних противників"87. "Доктрина" задавала дуже високу планку вимог. Адже вірогідними противниками СРСР вважалися такі індустріальні країни, як Велика Британія і Франція.

Перекладаючи "доктрину" на мову завдань п'ятирічного плану, голова ВРНГ СРСР В. Куйбишев висунув вимогу "так побудувати всю нашу цивільну промисловість і всі галузі народного господарст­ва, щоб ми мали можливість на випадок потреби в короткий термін перейти з рейок мирного будівництва соціалізму на рейки відсічі ка­піталістичному світові"88. Цей принцип покладався в основу індуст­ріалізації країни. Які б заводи не будувалися, вони повинні були ма­ти другу спеціалізацію на випадок війни.

Порайонне розміщення підприємств важкої індустрії подвійного призначення на з'їзді спеціально не обговорювалося. Проте у допо­віді О. Рикова була висловлена думка про недоцільність розвитку під­приємств ВПК в Україні внаслідок її несприятливого географічного положення. "Не можу зрозуміти, — з обуренням заявив голова УРНГ К. Сухомлин, — чому на цьому відповідальному з'їзді товариші ви­ступали з такими, я б сказав, поразницькими настроями, даючи подіб­ну установку не щодо якого-небудь району, а цілої республіки"89.

В обговоренні доповіді взяв участь і голова ВУЦВК Г. Петровсь-кий. Не погоджуючись з тезою В. Куйбишева про обрання курсу на прискорений розвиток уральської промисловості, він сказав: "Дозво­лю собі виправити свою маленьку помилку, коли я на одному з плену­мів сказав, що розвиток промисловості, тобто головним чином важ­кої індустрії і машинобудування, слід спрямувати на Україну, бо там для цього сприяють всі умови. Якби це справді зрозуміти так, то моя позиція була б національно обмеженою. Сюди треба внести поправ­ку, щоб промисловість ішла в своєму розвиткові головним чином на Південь"90. Проти цих слів у стенограмі зазначено: загальний сміх. Делегати з'їзду розуміли, що з усіх південних регіонів СРСР сприят­ливі умови для форсованого розвитку оборонної промисловості існу­вали тільки в Україні.

Щоб здійснювати індустріалізацію в інтересах воєнно-промис­лового комплексу й галузей, що його обслуговували, всю радянську промисловість у плануванні, фінансуванні й постачанні поділили на дві групи: групу "А" (виробництво засобів виробництва) і групу "Б" (виробництво товарів народного споживання). На розвиток групи "А" виділялися основні фінансові ресурси, зокрема й валютні. Галузі групи "Б" фінансувалися за залишковим принципом.

Група "А" складалася з галузей важкої промисловості, група "Б" - з галузей легкої та харчової промисловості. Однак цей поділ був до­сить умовний, тому що важка промисловість давала певну частку продукції народного споживання (наприклад, паливо та електроенер­гію для комунальних потреб або побутову техніку), а легка та харчова промисловість - сировину й напівфабрикати для використання під­приємствами групи "А". Під пильним наглядом мобілізаційних осе­редків на підприємствах і відповідних органів в управлінських струк­турах промисловість групи "А" виробляла мінімум товарів народно­го споживання. Відповідно у промисловості групи "Б" вагома частка обмежених потужностей спрямовувалася на задоволення потреб під­приємств групи "А". У ринкових умовах такий господарський меха­нізм не міг би проіснувати жодного дня.

Перша п'ятирічка розпочалася з жовтня 1928 р. Навесні й влітку 1929 р. В. Куйбишев підготував поправки до гранично напруженого плану на 1928/29 рік. Ряд галузей важкої індустрії одержував додат­кові завдання. Поправки впроваджувалися в життя спеціальними постановами ЦК ВКП(б). Сталін домігся одноосібної влади в політ-бюро ЦК і з 1929 р. відновив реалізацію комуністичної доктрини. Сталінська "революція зверху" дістала назву "розгорнутого будівни­цтва соціалізму".

В організації державної промисловості Сталін не повернувся до провальної спадщини "воєнного комунізму". Як і при непі, робітни­чий клас зберігав право вільного вибору місця праці. Певні рештки ринкових відносин залишилися і в управлінні промисловістю.

5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову "Про реорганіза­цію управління промисловістю". Головною ланкою управління ста­вало підприємство, а не трест. На підприємствах налагоджувалося госпрозрахункове господарювання, якого не було в часи непу. Трести перетворювалися з госпрозрахункових об'єднань у органи технічного управління. Того ступеня економічної незалежності, який мали трести непівської доби, підприємства не одержали. Однак трестівсь­кий госпрозрахунок охоплював переважно сферу управління, тоді як госпрозрахунок підприємств — сферу виробництва.

Велика промисловість перейшла в розпорядження загальносоюз­них наркоматів, наділених не меншими повноваженнями, ніж главки (головні управління) ВРНГ періоду громадянської війни. Сама Вища рада народного господарства та її український філіал перетворилися у січні 1932 р. у Народний комісаріат важкої промисловості (НКВП). Підприємства харчової промисловості з 1930 р. підпорядковувалися наркомату постачання. Підприємства легкої та лісової галузей про­мисловості були виділені в окремі наркомати.

Поворот до "розгорнутого будівництва соціалізму" характери­зувався переходом до інфляційного випуску паперових грошей, за­бороною вільної торгівлі, запровадженням карткової системи постачання міського населення, гіпертрофованою централізацією управління промисловістю. Всі ці надзвичайні заходи пов'язували­ся з вольовим форсуванням темпів індустріалізації.

У 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного пла­ну над ринком. У доповіді Сталіна з'явилася часто повторювана по­тім волюнтаристська формула: наші плани - це не плани-прогнози, а плани-директиви. В директивах з'їзду для складання першого п'яти­річного плану передбачалося знищити товарно-грошові відносини в найближчому майбутньому. Йшлося про те, що товарообіг поступово перетворюватиметься на продуктообмін, а торговельний апарат поступиться місцем апарату "соціалістичного розподілу продуктів".

Директиви з'їзду накреслювали надзвичайно високий, 16-від-сотковий щорічний приріст промислової продукції. Під час роз­робки конкретних завдань п'ятирічки в Держплані і ВРНГ директив­но задані темпи зросли ще більше. Було створено два варіанти плану — відправний і оптимальний. У першому середньорічні темпи до­рівнювали 18 відсоткам, у другому — 22. У квітні 1929 р. XVI парт-конференція схвалила оптимальний план.

Фактично перша п'ятирічка виконувалася за сумою річних пла­нів, які мали небагато спільних рис із затвердженим п'ятирічним пла­ном. Як директивний документ п'ятирічний план в його остаточній формі виявився непотрібним. Кожного року в контрольні цифри роз­витку народного господарства вносилися нові корективи в бік підви­щення темпів.

Визначений Сталіним щорічний темп зростання промислової продукції був величезним — 37,7 відсотка (у середньому за три роки, починаючи з другого року п'ятирічки). Господарники спочатку наважувалися стверджувати, що таке форсування темпів спотворює на­родногосподарські пропорції, збільшує до небезпечного рівня інфля-ційність економіки, створює дефіцити і, врешті, є просто нереальним для виконання. Однак влітку 1930 р. на XVI з'їзді ВКП(б) генсек з по­грозою зауважив: "Люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, аген­тами наших класових ворогів"91. Після цього критика завищених темпів припинилася.

Сталін сам розумів нереальність продиктованих темпів, однак вимагав виконувати поставлені завдання під страхом всіляких кар. Такий метод планування він називав "підхльостуванням". Найбіль­ше постраждала від цієї політики технічна інтелігенція. Щоб інже­нери й техніки сумлінно працювали, їх слід було, як вважав Сталін, залякати.

У 1928 р. чекісти за завданням генсека вигадали в своїх кабінетах "шкідницьку" організацію з господарників та інженерів, які працю­вали переважно в кам'яновугільній і металургійній промисловості України. Ці спеціалісти найбільше протестували проти надвисоких темпів розгортання виробництва, які раз у раз призводили до тяжких аварій. Над "шахтинцями", переважно спеціалістами з Донбасу, про­вели показовий суд. Політична термінологія сталінської "революції зверху" збагатилася новим містким поняттям — шкідник. Після "ша­хтинської справи" розпочалося організоване цькування спеціалістів з дореволюційними дипломами ("спецежерство").

Продовження - Част.2.