Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.4. "Гамівна сорочка" колгоспу на українському хліборобі (Част. 2)

Як складався і діяв контрактаційний договір? Є документ, підго­товлений спеціалістом зі складання таких договорів — уповноваже­ним наркомземсправ СРСР М. Юхновським: "Контрактація і метод доведення до двору в своєму практичному застосуванні у деяких селах вилились у бюрократичну суху форму адміністрування. Селяни її називають продрозкладкою. Контрактація проводиться так: округ дає контрольну цифру району, район з деякою надбавкою (страхує себе) дає контрольну цифру сільраді. Сільрада цифру району з над­бавкою (страхує себе), яка інколи досягає 50 відсотків, розписує по селянських дворах. Селянину дають розписуватися в тому, що він по­винен здати вказану у відомості кількість продукції, і контрактація здійснилася. Оскільки бідняцькі господарства від контрактації звільнені, а куркульських не контрактують, то весь удар іде по лінії середняка"132.

В опис треба внести деякі уточнення. По-перше, до округу надхо­дили контрольні цифри з Харкова, а до Харкова — з Москви. По-друге, ремарку про деякі села спокійно можна не брати до уваги. Кар­тина всюди була однаковою. По-третє, селянин мав віддати не тільки той обсяг зерна або іншої продукції, який передбачався договором. Коли врожай був більшим за очікуваний під час складання договору, надходили додаткові завдання.

Цей опис дає уявлення про механізм хлібозаготівель тільки у по­єднанні з іншим документом — листом С Косіора окружним і район­ним партійним комітетам від 29 жовтня 1929 р. Косіор вказував, що ЦК КП(б)У розмежовує методи підходу до середняцьких госпо­дарств і "заможно-куркульської верхівки села". Встановлювався від­соток "верхівки" — 7—10 відсотків від загальної кількості селянсь­ких господарств. Отже, влада виходила за межі декларованого "кла­сового підходу". На "верхівку" села припадало від 25 до 40 відсотків обсягу хлібозаготівельного плану. Як правило, їй давали тверді за­вдання на основі експертних оцінок кожного конкретного господарс­тва. Держава не вступала в договірні відносини з "куркулями", й ті опинялися поза контрактацією.

Заслуговує на увагу й таке місце у листі С Косіора: "В ряді місць стали на шлях простої розкладки плану на середняцькі й навіть бідня­цькі двори. Це неправильно. В деяких селах на куркульсько-заможну верхівку поклали переважну частину поселенного плану (70—80 відсотків), роблячи його виконання наперед нереальним. В інших місцях куркульські господарства обкладали кілька разів, свідомо до­водячи обкладення до нереальних розмірів з метою спродування май­на. Такий підхід послаблює здавання хліба куркульсько-заможною верхівкою, створюючи у всіх враження, що наша основна мета не одержання товарних надлишків хліба у куркуля, а його розкуркулю-вання за будь-яку ціну"133.

В обох процитованих документах вживається слово "розкладка". Справді, хлібозаготівлі здійснювалися за методом розкладки, це була реквізиція, розкладена по території і доведена до кожного двору. Різ­ниця порівняно з періодом першого комуністичного штурму полягала тільки в тому, що державні хлібозаготівельні органи мали справу в 1929—1932 pp. не тільки з індивідуальними, але й з колективними го­сподарствами.

У тогочасній практиці примусове насадження колгоспів назива­лося колгоспним рухом. "Колгоспний рух" під тиском держави спра­вді давав деякі результати, але не такі вже й великі. На жовтень 1929 р. кількість колективізованих господарств в УСРР досягла 477 тис. проти 173 тис. у жовтні 1928 р. Земельні угіддя колгоспів зросли з 1 до 3 млн гектарів. Питома вага колективізованих земель зросла до 8,8 відсотка134. Як і раніше, об'єднували свої господарства тільки незаможні верстви села. Примусити селянина-власника всту­пити в колгосп не вдавалося, а без цього гасло суцільної колективіза­ції зависало в повітрі.

У цій ситуації Сталін вирішив тиснути на селян загрозою розкур-кулення. Сталінський (а за термінологією самого Сталіна — ураль­сько-сибірський) метод хлібозаготівель був придатним і для здійс­нення колективізації.

7 листопада 1929 р. в газеті "Правда" була надрукована стаття Сталіна "Рік великого перелому". В ній стверджувалося, що селяни пішли в колгоспи "цілими селами, волостями, районами, навіть окру­гами". Центральним пунктом статті було твердження про те, що в колгоспи пішов середняк. Генсек запевняв, що завдяки колгоспно-ра­дгоспному руху немає підстав сумніватися в тому, що держава оста­точно вийшла з хлібної кризи, і через яких-небудь три роки СРСР ста­не однією з найбільш хлібних країн, якщо не найбільш хлібною краї­ною в світі.

Незважаючи на відірваність таких оптимістичних тверджень від реальності, стаття відіграла свою провокуючу роль. У місцевих на­чальників складалося враження відставання від сусідів: вони мали невеликий відсоток колективізації, тоді як в інших районах у колгос­пи пішов середняк! Стаття провокувала на будь-яке підвищення від­сотка колективізації, хоча б за допомогою приписок. Не випадково в останньому кварталі 1929 р. виникло багато "паперових колгоспів".

У відповідності з установками сталінської статті листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) визнав недостатніми накреслені XV з'їз­дом партії темпи усуспільнення селянських господарств і проголосив безпосередній перехід до суцільної колективізації. На пленумі ЦК бу­ла поставлена окремо доповідь С Косіора "Про сільське господарст­во України і про роботу на селі". Косіор підкреслив, що республіка має більш розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві: на її ланах працює більше третини трактор­ного парку, тут виникли перші машинно-тракторні станції. Пленум ЦК прийняв постанову по його доповіді, в якій підкреслив: "Україна повинна протягом найкоротшого строку дати зразки організації великого громадського господарства не тільки на території окремих райо­нів, а навіть на суцільних площах, які охоплюють цілі округи"135.

Негайно після пленуму в ЦК ВКП(б) була створена комісія під головуванням наркома землеробства СРСР Я. Яковлева. Комісія ух­валила перейти в районах суцільної колективізації до політики "лік­відації куркуля як класу". У цьому формулюванні, а також у тезі про куркульство як останній і найбільш численний експлуататорський клас, яка незабаром стала пропагуватися в радянських газетах, ціл­ком ігнорувалися соціальні наслідки "чорного переділу", проведено­го в УСРР в 1920—1923 pp., а в інших регіонах країни — ще раніше. Уперше цей висновок комісії був оприлюднений в промові Сталіна на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р.

Штучне розпалювання соціальної напруженості несло в собі не­безпеку підриву відновлених під час непу продуктивних сил сільсь­кого господарства. Компартійна верхівка йшла на це свідомо, бо її метою було масове насадження колгоспів як необхідного елемента командної економіки. Селянин міг змиритися з колективізацією, тобто з відчуженням своєї власності, тільки під реальною загрозою залишитися зовсім без господарства. Тому він потребував прикладу розкуркуленого сусіда. "Куркуля" прирікала на репресії сама логіка примусової колективізації.

Експропріація куркулів повинна була здійснюватися не тільки державою, а й самими селянами, в іншому випадку втрачався її пока­зовий характер. "Неправі ті товариші, які думають, що можна і треба покінчити з куркулем у порядку адміністративних заходів, через ДПУ..., — підкреслював Сталін у звіті ЦК XV з'їздові ВКП(б). — Куркуля треба взяти заходами економічного характеру, на основі ре­волюційної законності"136. "Революційна законність" з'явилася, зо­крема, у вигляді статті 127 Кримінального кодексу УСРР, яка пере­дбачала "за злісне підвищення цін на товари шляхом скуповування, приховування або невипуску таких на ринок позбавлення волі на строк до одного року з конфіскацією всього або частини майна"137. Ця свавільна норма суперечила визнаному державою праву на прива­тну власність. Товаровиробник позбавлявся свободи дій в економіч­ному житті, його змушували продавати вироблену власною працею продукцію, навіть коли він цього не бажав.

Тепер же, коли було проголошено курс на ліквідацію куркуля як класу, Сталін бажав забезпечити активну участь основної маси селян­ства в цій кампанії, щоб "пов'язати" селян за логікою кримінального світу. Конфіскуючи засоби виробництва у тих, кого оголосили воро­гом колгоспного ладу, селяни змушені були менш упереджено стави­тися до самої ідеї колективізації. Вони розуміли, що таким ворогом у будь-яку мить може стати кожний одноосібник (якщо використати цей неологізм радянської епохи).

У другій половині січня 1930 р. комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено таємною постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня "Про заходи в справі ліквідації куркуль­ських господарств у районах суцільної колективізації". Згідно з цим документом, власники господарств, що підлягали ліквіда­ції, поділялися на три категорії.

До першої категорії належали "учасники й організатори ан-тирадянських виступів". Вони мали бути ізольовані в тюрмах і концтаборах або розстріляні. Кількість розстріляних не визна­чалася, а кількість ув'язнених визначалася цифрою в 60 тис. осіб. До другої категорії віднесли тих, хто чинив "менш актив­ний опір кампанії розкуркулення. їх разом з сім'ями виселяли в північні регіони країни. Контрольна цифра по другій категорії визначалася в 150 тис. осіб. До третьої категорії зараховувалися всі, хто не протидіяв розкуркуленню. їм надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів138.

По Україні концтабір чекав 15 тис. осіб, а висилці підлягали від 30 до 35 тис. селянських дворів. Очевидно, авторам цієї постанови заздалегідь було відомо, скільки селян і в яких саме формах у кожній республіці чинитимуть опір колективізації і розкуркуленню.

Списки господарств, що підлягали другій категорії репресу-вання, визначалися райвиконкомами на основі рішень зборів кол­госпників або наймитсько-бідняцьких зібрань. Порядок розсе­лення інших селянських господарств з числа розкуркулюваних (третя категорія) встановлювався окрвиконкомами. В Україні ак­тивну участь у розкуркуленні брали комнезами. До початку бере­зня 1930 р. вони створили 7762 групи сприяння колективізації139.

Організатори колективізації прагнули представити справу таким чином, що розкуркулення є процесом, який нав'язується владі всім ходом масового колгоспного руху. Куркуль був зай­вим в районах суцільної колективізації і нібито тільки тому під­лягав розкуркуленню. Насправді ж розкуркулення було важелем колективізації, і саме з нього вимагалося починати "соціалістич­ні перетворення" в сільському господарстві. Розгортаючи цю терористичну операцію, місцева влада повинна була все зроби­ти, щоб скористатися її наслідками й загнати селян у колгоспи. Якщо це не виходило, то виникала небажана ситуація: частину селян розкуркулили, але відсоток колективізації піднявся незна­чною мірою. У таких випадках компартійно-радянські центри в Москві та Харкові робили вигляд, що місцева влада поспішає з розкуркуленням.

Загальні підсумки чекістської операції з розкуркулення за станом на 10 грудня 1930 р. у довідці Особого відділу ОДПУ ви­глядали таким чином (відсутність даних показана трикрап-кою):140

 

Регіони

Кількість

3 них депортовано:

 

розкуркулених

 

 

 

господарств

сімей

осіб

Українська РСР

70 407

31 593

146 229

Центральна        Чорноземна

 

 

 

область

43 930

8 37

42 837

Івановська область

5 566

2 000

 

Московська область

3 655

не виселялися

Нижегородський край

3 767

512

2 451

Західна область

26 286

45

 

Нижньо-Волзький край

29 344

7 931

40 001

Середньо-Волзький край

27 523

7 072

 

Білоруська РСР

13 236

11 079

52 914

Північно-Кавказький край

26 112

23 019

 

Кримська АРСР

3 564

3 179

14 029

Уральська обл.

25 624

18 379

 

Сибір

55 426

17 525

 

В цілому по СРСР*

337 563

135 147

 

: У джерелі показаний 21 регіон, вибірка у цій таблиці охоплює 13 регіонів.

Таблиця вимагає певних коментарів. Вона показує, що частка Укра­їни у загальній кількості репресованих приблизно відповідала її питомій вазі в населенні СРСР. Звертає на себе увагу зовсім невеликий відсоток розкуркулених в центральній промисловій зоні. Натомість в ЦЧО, де у 1920—1921 pp. розгортався потужний антирадянський рух, кількість розкуркулених була високою.

З України було депортовано менше половини розкуркулених го­сподарств. Першість у депортаціях, безсумнівно, належала Північ-но-Кавказькому краю, звідси висилали майже всіх. Навпаки, у цент­ральній промисловій зоні частка депортованих була невеликою, а в Московській області розкуркулених взагалі залишали на місці. Висо­кою виявилася кількість розкуркулених там, де народився уральсь­ко-сибірський метод хлібозаготівель і колективізації — в Сибіру і на Уралі.

Визначення загальної кількості ліквідованих під час "соціалісти­чних перетворень" селянських дворів потребує спеціального до­слідження. На XII з'їзді КП(б)У в січні 1934 р. П. Постишев назвав цифру розкуркулених господарств — близько 200 тис. Проте ця цифра є лише повторенням тієї, яку статистичні органи подавали у 1927 p., коли наводили загальну кількість куркульських господарств. Логіка постишевської цифри зрозуміла: скільки куркулів було, стіль­ки й знищили.

У світлі цифр за 1930 р. (хоч розкуркулення радянська влада практикувала й пізніше) дані П. Постишева виглядають непереконливо. Проте не має особливого значення, скільки господарств бу­ло внесено у проскрипційні списки сільрад та райвиконкомів. Для се-лян-власників "соціалістичні перетворення" створювали неможливі умови господарювання. Більшість погодилася під жахливим тиском держави докорінно змінити свій спосіб життя, меншість не прийняла колгоспів.

Після масової кампанії розкуркулення у 1930 р. селянські госпо­дарства продовжували зникати через різні причини. Одноосібники ліквідували свої господарства після того, як держава обкладала їх (як раніше непманів) непосильними податками. Вони частіше за все йшли у міста й на новобудови.

Нормальний процес зростання селянських господарств, який тривав в Україні навіть у тяжкі роки світової та громадянської війн, після 1927 р. припинився. Від початку 1928 р. до кінця 1931 р. кіль­кість селянських господарств скоротилася на 352 тис.141 Це не озна­чає, що тільки така кількість господарств зникла під тиском держави. В усі роки до 1931 включно під впливом природного приросту сільсь­кого населення відбувалося зростання кількості господарств, яке пев­ною мірою компенсувало втрати. Отже, дійсне число розорених гос­подарств перевищує цифру, засвідчену статистикою, — 352 тис.

Продовження - Част.3.