1.4. "Гамівна сорочка" колгоспу на українському хліборобі (Част. 4)

За день до відкриття III Всеукраїнської партконференції Сталін і Молотов підписали вже згадувану вище постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про збиральну кампанію 1932 р." Нею передбачалося вида­вати колгоспникам як аванс на трудодні від 10 до 15 відсотків факти­чно намолоченого зерна. "Кожний колгоспник, що працює, з першо­го вимолоту матиме хліб", — заявив С. Косіор на конференції, під­креслюючи цим якісну відмінність нової збиральної кампанії від жнив двох попередніх років. Та не все було так просто. По-перше, на­віть у часи кріпацтва робота за десятий сніп вважалася невигідною. По-друге, зацьковані державою місцеві керівники часто приховували директиву про авансування від колгоспників, щоб вона не зашкодила виконанню продрозверстки у повному обсязі. По-третє, стимулююча сила авансування послаблювалася зловживаннями при нарахуванні трудоднів. "У нас хліб за авансом одержали ті, — говорив С Косіор у жовтні 1932 p., — хто в полі не працював"175.

Одночасно з пряником у вигляді авансування Сталін підготував для селян України та Росії і кнут. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили ініційовану ним постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності". Згідно з нею, розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" — позбав­ленням волі на строк не менше як 10 років. За півкишені зерна, прине­сеного з поля голодній сім'ї, колгоспник діставав строк у концтаборах.

На III конференції КП(б)У Молотов повідомив, що РНК СРСР і ЦК ВКП(б) встановили Україні план з урожаю 1932 р. в обсязі 356 млн пудів по селянському сектору. Хоч новий план на 40 млн пу­дів зменшувався проти попереднього, він був явно не під силу занепа­даючому сільському господарству.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж будь-коли. Від червня до жовтня з колгоспів та індивідуальних господарів вдалося вичавити тільки 136 млн пудів хліба. За станом на 5 жовтня з 23 270 колгоспів тільки 1403 виконали річний план176.

Ситуація в сільському господарстві України нічим не відрізняла­ся від тієї, яка склалася в хлібовиробних регіонах Росії. Скрізь селяни реагували адекватно на спроби Кремля змусити їх працювати безпла­тно і позбавити хліба. Настало протверезіння після ейфорії 1930 p., коли держава одержала від села небачену кількість зерна і негайно вивезла його за кордон, щоб мати змогу платити за устаткування для новобудов. Тепер кожний мільйон пудів хліба доводилося завойову­вати. Внаслідок вичерпання централізованих продовольчих ресурсів зменшилися і без того мізерні норми постачання робітників та служ­бовців по картках. Населення малих міст нечорноземної зони Росії було зняте з централізованого постачання, що викликало голод. За­фрахтовані пароплави простоювали в портах, тому що держава не ма­ла зерна, щоб їх завантажити. Чергові виплати по короткострокових кредитах, надані при купівлі устаткування у зарубіжних фірм, дово­дилося забезпечувати за рахунок продажу національних художніх цінностей на аукціонах.

У такій ситуації Сталін направив в основні хлібовиробні регіони СРСР хлібозаготівельні комісії з надзвичайними повноваженнями на чолі з найближчими співробітниками. П. Постишев поїхав у Повол­жя, Л. Каганович — на Північний Кавказ, В. Молотов — в Україну.

30 жовтня 1932 р. Молотов з'явився у Харкові на засіданні політ-бюро ЦК КП(б)У і повідомив, що ЦК ВКП(б) вдруге зменшив хлібо­заготівельний план для УСРР — на 70 млн пудів. По селянському се­ктору встановлювалася остаточна цифра в 261 млн пудів. Зменше­ний план вимагалося виконати негайно.

Крадіжки зерна при збиранні врожаю ні для кого не являли секре­ту. Тому керівники Кремля були переконані або робили такий вигляд,

що врожай 1932 р. не загинув у полі в більшій своїй частині, а розкра­дений. В день підписання постанови ВЦВК і РНК СРСР "Про охоро­ну майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміц­нення громадської (соціалістичної) власності" зовсім не випадково редакція газети "Правда" організувала в Україні десятиденний рейд 100 тисяч ударників преси. Але даремно кореспондент "Правди" по Дніпропетровській області закликав: треба шукати, адже є ціле підзе­мне "пшеничне місто". "Ударники преси" не знайшли його177.

Під диктовку Молотова 18 листопада 1932 р. була ухвалена постанова ЦК КП(б)У, а 20 листопада — постанова РНК УСРР. Обид­ві постанови мали однакові назви — "Про заходи до посилення хлібо­заготівель". Місцева влада зобов'язувалася організувати вилучення у колгоспів, одноосібників і робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці й обмолоту. Виявити "розкрадений" хліб можна бу­ло тільки обшуком. У випадку, якщо хліба під час обшуку не знаходи­ли, на боржників накладалися натуральні штрафи. У згаданих поста­новах йшлося тільки про натуральні штрафи м'ясом, салом і картоп­лею178. У численних спогадах, опублікованих протягом останніх 15 років, свідки голоду розповідали, що під час обшуків забирали все підряд — крупи, буряки, капусту, квасолю, цибулю, фруктову суш-ню тощо. Обшуки спочатку були епізодичними, а після новорічної телеграми Сталіна керівникам УСРР стали систематичними і охопи­ли всю територію республіки.

У телеграмі від 1 січня 1933 p., оформленій як постанова ЦК ВКП(б), Сталін пропонував ЦК КП(б)У і РНК УСРР повідомити че­рез сільради всіх колгоспників та одноосібників, що вони зобов'язані здати державі весь прихований хліб. Селянам, які проігнорували це попередження, він загрожував карами179. Щоб визначити тих, хто йо­го проігнорував, були потрібні обшуки. Під час обшуків хліб могли знайти, і тоді селяни підпадали під дію закону від 7 серпня 1932 р. Які дії передбачалися у випадку, коли хліб не знаходили, у телеграмі не повідомлялося. Але селяни знали, що з листопада 1932 р. на тих боржників, у кого під час обшуку хліб не знаходили, накладалися на­туральні штрафи.

Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 р. у першій половині 1932 р. в 44 районах УСРР розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Голод припинився тільки влітку, з новим уро­жаєм. Кількість жертв цього голоду оцінюється приблизною цифрою в 150 тис. осіб180. Але заготівельники вилучали в другій половині 1931 і в першій половині 1932 pp. тільки хліб, і від голоду гинули вла­сники слабких господарств. У добре поставлених садибах люди ви­живали за рахунок іншого продовольства, яким запасалися до нового врожаю.

Якщо незернове продовольство в порядку натуральних штрафів конфіскували за борги, гинули всі селяни, а не тільки біднота. Купити

їжу на сільських базарах було неможливо, хто б міг її продавати? Ко­оперативні крамниці "отоварювали" тільки тих, хто виконав хлібоза­готівельний план. У місті магазини перетворилися на розподільники, які обслуговували тільки власників продовольчих карток. Система магазинів "Торгівля з іноземцями" у містах навіть зросла після того, як СРСР відмовився від послуг зарубіжних фахівців і робітників. Те­пер вона викачувала у голодуючого населення, яке не охоплювалося картковою системою постачання, валюту й сімейні коштовності, але ті магазини мало кого врятували від голодної смерті.

Під керівництвом чекістів і уповноважених по хлібозаготівлях обшуки в кожному селі проводили місцеві члени комітетів незамож­них селян. З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовська ко­місія вилучила в колгоспах 73,2 млн пудів хліба, серед одноосібників — 13,8 млн пудів, а всього по селянському сектору—87 млн пудів. У радгоспах було взято 17,6 млн пудів181.

Легенда про "підземні міста" з пшениці вмерла разом з суціль­ними обшуками. У Галузевому державному архіві СБУ є документ, в якому повідомлялося: органи ДПУ і міліції за період з 1 грудня по 25 січня знайшли 14 956 ям, 621 "чорний амбар" і 1359 інших тай­ників, з яких було вилучено 1718 500 пудів зернохліба182. В цю кіль­кість входив хліб, знайдений в озадках, тобто прихований колектив­но, а також виявлений у перекупників.

Отже, зерно, виявлене при обшуках, які супроводжувалися кон­фіскацією всього незернового продовольства, становило зовсім не­значну частку в обсязі заготівель. Фактично держава відібрала у се­лян весь амбарний урожай 1932 р. Види на врожай, на основі яких був розрахований хлібозаготівельний план, залишилися тільки видами. Ніхто не розікрав урожай, просто його більша частина була втраче­на внаслідок небажання селянства працювати на державу безплат­но.

Навесні 1933 р. селян привчали добросовісно працювати в гро­мадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. Тих, хто не міг працювати внаслідок виснаженос­ті, не годували. З метою налагодження життя у враженій голодом сільській місцевості були організовані надзвичайні органи компар­тійної диктатури — політвідділи МТС і радгоспів.

Сталін та його оточення не переживали з приводу загибелі міль­йонів селян, які тільки своєю смертю довели необґрунтованість зви­нувачень у крадіжках хліба. Голод вони оцінювали як корисний засіб викорінення приватновласницьких настроїв і привчання колгоспни­ків до колективної праці. Секретар ЦК КП(б)У Хатаєвич доповідав З березня 1933 р. своєму начальству: "Чувствуется отрезвление послетого разгула и обострения собственнических, мелкобуржуазных вож­делений, которые переживало большинство колхозников во время прошлых хлебозаготовок. Среди большинства тех колхозников, ко­торые совсем еще недавно таскали и воровали колхозный хлеб, от­носились небрежно к колхозному имуществу, не хотели честно ра­ботать в колхозном производстве, замечается, что они все более осознают необходимость честно и старательно работать для кол­хоза"183.

До голоду Сталін ставився, як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК і з'їздів КП(б)У і ВКП(б), у про­токолах політбюро ЦК ВКП(б) і КП(б)У слово "голод" не згадувало­ся. Конкретні заходи компартійно-радянських органів, що пов'язу­валися з голодом, проходили в документації через "особливі теки". Певна річ, ніхто не боявся розголошення відомої всім інформації. У заборони Сталіна був інший смисл: тема голоду не підлягала відкри­тому обговоренню на будь-яких, навіть закритих партійних зборах або на пленумах партійних комітетів. Цієї заборони КПРС дотриму­валася до грудня 1987 р.

У січні 1933 р. Сталін заявляв з трибуни об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б), що матеріальне становище робітників і селян в країні поліпшується з року в рік. Він погодився лише на визнання "харчових труднощів у ряді колгоспів". А в промові на Всесоюзному з'їзді кол-госпників-ударників 19 лютого, коли велетенські масштаби голоду цілком окреслилися, генсек заспокійливо заявляв: "У всякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10—15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здають­ся дитячою іграшкою"184.

Завіса мовчання над конаючим українським селом ударемнила всі спроби допомоги з боку міжнародної громадськості, яка дізналася про жахливий голод з численними жертвами в Радянському Союзі. Радянська влада не шкодувала коштів, щоб приховати наслідки голо­ду від іноземців, які інколи проникали через "залізну завісу". Особли­вого клопоту місцевим властям і працівникам ДПУ, які повинні були створювати "потьомкінські села", завдала поїздка у 1933 р. відомого французького політика Е. Ерріо — голови комітету в закордонних справах палати депутатів, а в минулому — прем'єр-міністра. Програ­му візиту склали з урахуванням побажань високого гостя побувати в Україні і на Північному Кавказі, які постраждали, як він чув, найбіль­ше. 26 серпня Ерріо прибув до Одеси пароплавом, через день опинив­ся в Києві, згодом — у Харкові й на Дніпробуді, всюди оглядав, що хотів, зустрічався з сотнями людей. 31 серпня з Ростова-на-Дону Ер­ріо виїхав до Москви, не помітивши будь-яких ознак того, що огляну­та ним місцевість пережила тяжкий голод. Витрачені на супровід Ер­ріо велетенські кошти обернулися для Сталіна значним політичнимкапіталом. 13 вересня газета "Правда" надрукувала зроблену в Ризі заяву Ерріо журналістам, в якій категорично спростовувалися "брех­ливі вигадки буржуазної преси про голод у Радянському Союзі".

Смертність від голоду спалахнула вже в перший місяць роботи молотовської комісії. Починаючи з весни 1933 p., вона стала масово­го. Майже всюди органи ДПУ реєстрували випадки людожерства і трупоїдства. Прагнучи врятувати дітей, селяни везли їх у міста і зали­шали в установах, лікарнях, на вулицях. Саме вони найчастіше става­ли жертвами каннібалів.

У 1933 p., як показує аналіз демографічної статистики, смерт­ність від голоду в Україні становила від 3 до 3,5 млн осіб. Народжува­ність у голодні роки зменшилася на порядок. Повні демографічні втрати, включно з викликаним голодомором зниженням народжува­ності, сягали за 1932—1934 pp. 5 млн осіб.

Статистика органів ЗАГС за 1933 р. зареєструвала менш як поло­вину смертних випадків, тому що реєстратори теж гинули від голоду. Однак вона показує з усією переконливістю, що в містах смертність мало відрізнялася від природної, а в селах була потворно високою. Національний зріз демографічної статистики у зіставленні зі зрізом по містах і селах незаперечно доводить, що люди гинули залежно від місця проживання, а не за національними ознаками. Але тут мова йде про те, що відбувалося в межах України.

Якщо порівняти Україну з іншими регіонами СРСР, картина міняється. Це доводить просте зіставлення наслідків дій трьох надз­вичайних комісій. У Поволжі забирали хліб, а не все продовольство. Масштаби смертності у цьому регіоні, який за територією майже до­рівнював Україні в її кордонах до 1939 p., хоч поступався населен­ням, приблизно такі, як в УСРР після хлібозаготівель з урожаю 1931 р. Справа в тому, що в Поволжі, за винятком Республіки німців Поволжя, не застосовувалися натуральні штрафи.

За даними перепису 1926 р., на Північному Кавказі проживало більше 3 млн українців. Тільки в одному окрузі краю українці стано­вили більшість населення — Кубанському (900 тис. осіб, 62 відсотки населення). Кубань постраждала від голоду нарівні з УСРР, а в інших округах натуральні штрафи практично не застосовувалися.

Соціально-економічні наслідки політики "підхльостування" бу­ли однаково тяжкими в усіх регіонах СРСР. Голод прийшов у сільсь­ку місцевість хлібовиробляючих регіонів, звідки заготівельники за­брали все зерно. Голод прийшов у міста й містечка хлібоспоживаю-чих регіонів, знятих з централізованого постачання. Чому Кремль за допомогою натуральних штрафів перетворив голод на голодомор з десятикратно більшими жертвами тільки у двох регіонах, населення яких на дві третини складалося з українців? Чому тільки проти УСРРі Кубані було спрямоване вістря терору голодом, замасковане під хлібозаготівлі?

На це питання не можна знайти відповідь у документах. В тота­літарних державах документи дають відповідь на питання "Як?", то­му що підлеглі потребують інструкцій, але не відповідають на питан­ня "Чому?" Історики самі повинні відповісти на це питання, викорис­товуючи доступні для аналізу факти.

Ситуація в усіх регіонах СРСР була однаково важкою, але не од­наково небезпечною для Кремля. Українські селяни й кубанські коза­ки за попередні півтора десятиліття довели керівникам державної партії, що вони можуть бути небезпечними. Сталін же завжди відпо­відав попереджувальними ударами на можливі у майбутньому викли­ки його владі. Він уже зрозумів на переламі 1932—1933 pp., що немо­жливо далі ігнорувати матеріальну заінтересованість у колгоспному виробництві. Проте, щоб попередити політичні ускладнення в обох українських регіонах (які, до речі, вже починали ставити питання про об'єднання в одному державному утворенні), він скористався хлібо­заготівлями, щоб вдарити по найбільш вразливому місцю у бунтів­них українців — по їх продовольчих запасах. Охочих допомогти йо­му було немало. Газети піднімали шум навколо кожної розкритої ями з зерном, заявляючи про те, що українські куркулі приховали весь урожай, щоб голодом зірвати соціалістичну індустріалізацію. Члени комнезамів були готові разом з прийшлими чекістами конфіскувати продовольчі запаси своїх земляків, щоб врятуватися від голоду, який їм найбільше загрожував.

Аналізуючи одиничні факти, пов'язані з життям села в 1930—1932 pp., ми нанизуємо їх на конструкцію, що не змінювалася, як здається, десятиліттями, — колгоспний лад. Проте колгоспний лад у його перші три роки існування не схожий на знаний нами. Можна сказати навіть так: колгоспний лад в тому вигляді, який він мав до по­чатку 90-х pp., народився після соціально-економічного катаклізму 1932—1933 pp., а саме — після реалізації постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 р. "Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами".

Чи можливо, щоб відносини між контрольованими державою "командними висотами" економіки й сільським господарством ради­кально змінилися після прийняття єдиної постанови? Можливо, і на­віть був прецедент: рішенням X з'їзду РКП(б) про перехід від прод-розкладки до продподатку відкривалася нова економічна політика.

Постановою від 19 січня 1933 р. держава визнавала, що вирощена в колгоспі продукція належить не їй, а селянам. Визнавалося, що пев­на, заздалегідь зафіксована частка цієї продукції мусить надходити державі як податок. Вся інша продукція могла використовуватися колгоспниками на власний розсуд. Завдяки цьому, у колгоспниківстворювалася заінтересованість у результатах колективного господа­рювання.

Отже, український голодомор істотно вплинув на формування радянської економіки, якою ми її знаємо. Повторний (після березня 1930 р.) відступ Сталіна у січні 1933 р. став можливим тільки після того, як він пересвідчився у безперспективності зусиль поставити колгоспників на коліна.

Між продподатком 1921 р. і обов'язковими поставками 1933 р. існувала якісна різниця. Ленінський продподаток зберігав натураль­ну форму тільки до стабілізації грошового обігу. Надалі він набув грошову форму, й зібрані через бюджет кошти держава витрачала на вільному ринку, купуючи стільки зерна, скільки селяни могли прода­ти за встановленими цінами. Сталінські поставки завжди мали нату­ральну форму. Між державою та одержавленими колгоспами ринко­вих відносин не виникало.

Сталінські поставки відрізнялися від реквізицій 1919— 1920 pp. і безрозмірної продрозкладки 1929—1932 pp., тому що залишали селя­нам можливість працювати й на себе. Якщо шукати аналогії у мину­лому, то сталінські поставки ставили селян у становище кріпаків, тоді як "безрозмірна" праця 1919—1920 і 1929—1932 pp. робила їх раба­ми.

Існування колгоспного ладу виявилося можливим після досяг­нення певного консенсусу між тоталітарним режимом та селянством. У ситуації гострої кризи обом сторонам довелося відступити від пер­вісних позицій. Сталінський режим відмовився від цілковитого втілення в життя комуністичної доктрини, яка прирікала селян на рабську працю у примусово створених комунах. У свою чергу селяни (не відразу, а тільки після двох кампаній розкуркулення 1930—1931 pp. і терору голодом 1932— 1933 pp.) змирилися з необ­хідністю працювати в артілі. Бойкотування громадського госпо­дарства вони припинили, коли дістали змогу розпоряджатися час­тиною виробленої в ньому продукції.

Колгоспний лад перетворив селян з господарів на робітників. Од­нак він додав певну, хоч дуже обмежену, можливість для розвитку продуктивних сил у сільському господарстві. Запровадження мате­ріальної заінтересованості у колективному господарюванні було для держави значно вигіднішим, аніж відбирання всього вирощеного врожаю. У 1933 р. Україна дала державі 317 млн пудів хліба, в 1935 р. — 462 млн, в 1938 р. — 545 млн пудів. Одночасно зростало зе­рнове навантаження трудодня. У середньому за 1937 р. колгоспники одержали на трудодень по 3,5 кг зерна, тобто в 4,4 раза більше, ніж в 1932 р. Питома вага артілей, де видавалося на трудодень від 2 до 5 кг хліба, збільшилася з 19 відсотків у 1932 р. до 70 відсотків у 1937 р.185