1.4.6. Закони обігу грошей. Інфляція

Закони обігу грошей. Кількість грошей, необхідних для обігу, тобто форми грошей, підпорядковуються своїм особливим законам. З урахуванням перших двох функ­цій грошей такий закон виражається формулою, в якій кількість грошей залежить від суми цін товарів (що, у свою чергу, визначається кількістю товарів і рівнем цін на кожний з них) та швидкості обігу однойменної грошо­вої одиниці:

де К — кількість грошей, необхідних для товарного обі­гу в певному році; Ц — сума цін товарів, що реалізують­ся у певному році; О — середнє число оборотів за рік кожної грошової одиниці.

Це загальний закон кількості грошей в обігу. З роз­витком функції грошей як засобу платежу ця формула набуває більш складного вигляду: >•

СЦ - К + П - ВВ

де СЦ — сума товарних цін; К — сума цін товарів, про­даних у кредит; П — сума платежів за борговими зобо­в'язаннями; ВВ — сума взаємопогашуваних безготівко­вих платежів, ІП0 — середня кількість оборотів грошової одиниці (як засобу обігу та платежу).

На перший погляд може здатися, що для виконання функції засобу платежу необхідна додаткова кількість грошей, однак це не цілком так. Річ у тому, що частина товарів продається у кредит і оплачується за межами певного періоду. Отже, на відповідну величину зменши­ться потрібна кількість грошових одиниць. Крім того, значна частина боргових зобов'язань погашається не сплатою готівки, а їх взаємним зарахуванням. Слід та­кож врахувати у певному періоді суму платежів за това­ри, продані в кредит раніше.

Основними елементами закону грошового обігу є то­варна маса, що перебуває в обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу грошей. Причому не рівень цін товарів залежить від кількості грошей в обігу, а навпаки, кіль­кість грошей, які перебувають в обігу, залежить від рів­ня цін. Крім того, не швидкість обігу грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей залежить від швид­кості обігу. Збільшення швидкості обігу грошової одини­ці рівноцінна зменшенню грошової маси.

Коли функціонували повноцінні гроші, в обігу пере­бувала лише необхідна кількість грошових одиниць. Роль регулятора цієї кількості стихійно виконувала функція грошей як засобу нагромадження. Коли, напри­клад, потреба в грошах зменшувалася, — частина їх «випадала» з обігу, перетворюючись на скарб, якщо, на­впаки, потреба обігу в грошах зростала, то додаткова кількість їх надходила в обіг зі скарбу. Функція засобу нагромадження скарбів відігравала роль привідних і від­відних каналів грошового обігу. Тому в ньому не могло бути надлишку грошей.

Однак в обігу, крім повноцінних грошей, з XVII ст. перебувають паперово-кредитні гроші, підпорядковані закону обігу паперових грошей. Суть цього специфічного закону полягає в тому, що кількість грошей у сфері обі­гу повинна дорівнювати кількості золотих грошей, по­трібних для нормального функціонування товарообігу. Кожен паперовий долар прирівнювався до золотого і мав таку саму купівельну ціну, як і золотий. Закон обігу па-

перових грошей діяв в умовах, коли в основі грошової форми вартості було золото.

Згідно із сучасною кількісною теорією грошей і цін, основоположником якої є І. Фішер (СІЛА), кількість гро­шей в обігу визначається за формулою

де Р — абсолютний рівень цін; Y — реальний обсяг ви­робництва; V — швидкість обігу грошей.

Зі сформульованих законів випливає дуже важливий принцип грошового обігу — обмеження грошової маси реальними потребами обігу. Звідси можна зробити висно­вок, що у підтриманні рівноваги в економіці, збалансова­ності попиту та пропозиції важливу роль відіграє грошо­ва маса. Вона виступає як сума купівельних та платіж­них засобів, що обслуговують господарський обіг і нале­жать державі, фірмам та окремим особам. У грошовій масі розрізняють активні гроші, що використовуються в готівковому та безготівковому обігу; пасивні (нагро­мадження, резерви, залишки на рахунках), які лише по­тенційно можуть використовуватися в угодах. Основну частину грошової маси становлять різні види банківсь­ких депозитів (кредитних грошей), а також деякі види цінних паперів, що мають таку саму купівельну спромо­жність, як і банківські рахунки. Грошова маса в наш час формується на основі кредитів. Це означає, що банківсь­ка система, надаючи кредит підприємствам, організаці­ям, окремим особам, тим самим збільшує грошову масу, оскільки в обіг при цьому надходить додаткова кількість загальної купівельної спроможності, що спричиняє зрос­тання цін. Збільшення швидкості обігу грошей зумовле­не також активним втручанням держави в процес відтво­рення капіталу, посиленням одержавлення кредитно-фі­нансової сфери і розвитком кредитної системи, вдоскона­ленням безготівкових платежів. Так, якщо на початку 20-х років резервним банкам потрібно було 8. днів для ви­конання взаємних розрахунків, то в наш час — лише 2 дні. Швидкість обігу грошей зростає завдяки широко­му впровадженню чеків. Так, депозитно-чекові операції обслуговують нині майже 90% усіх грошових платежів у США, а кожен чек у середньому 10 разів переходить з рук у руки. Факторами прискорення обігу грошей є роз­виток функцій комерційного банківського кредиту, збільшення поточного споживчого кредиту, впроваджен­ня ЕОМ та ін. >•• У'-< -А х•••• •' ••--•-*-.і'..' г--•••- і

Причини виникнення і сутність інфляції. Явище ін­фляції відоме з IV—III ст. до н.е., або з часу, коли грошо­вим товаром у світі стає срібло. У найбільш загальному розумінні інфляція означає знецінення грошей внаслідок перевищення кількістю грошових знаків, що перебувають в обігу, суми товарних цін. Але не будь-яке підвищення цін є інфляційним. Якщо підвищення цін відбулося через подорожчання сировини, електроенергії, що призвело до збільшення витрат виробництва, то в цьому разі знеці­нення грошей є результатом зростання цін. Якщо зрос­тання цін відбулося через надмірну грошову та кредитну емісію, порушення законів грошового обігу, то зростання цін є результатом знецінення грошей. Другий випадок точніше відображає реальний зміст поняття інфляція, означає появу грошових знаків, не забезпечених товар­ною масою.

Інфляція — знецінення грошей, що виявляється у зростанні цін.

У докапіталістичну епоху знецінення грошей відбува­лося внаслідок втрати довіри до монет, в яких при кар­буванні закладалося менше металу (порівняно з офіційно встановленою кількістю), або внаслідок зниження вар­тості виробництва золота. Така інфляція мала обмеже­ний характер.

На нижчій стадії розвитку капіталізму, тобто в пері­од домонополістичного капіталізму (з початку XVI до останньої третини XIX ст.), інфляція виникала лише під час війн та повоєнної розрухи. У цей період держава мо­гла вдатися до надмірної емісії паперових грошей і при­пинити їх обмін на золото. Так, протягом XIX ст. мали місце два періоди загального підвищення цін: 1) у перші два десятиліття під впливом наполеонівських війн і 2) у 50—70-ті роки під час Кримської, Франко-пруської воєн та Громадянської війни у США. Після закінчення воєн рівень цін знижувався, тому наприкінці XIX ст. вони бу­ли на такому самому рівні, як і на початку століття. В інших ситуаціях панування золотого стандарту, тобто ві­льного обміну банкнот на золото, вартість перших не від­хилялася від купівельної спроможності золота.

На вищій стадії розвитку капіталізму (на рубежі XIX—XX ст.) інфляція набула постійного та загального характеру, охопивши майже всі розвинуті країни. При цьому її темпи були високими, а у деяких країнах навіть стрімкими.

У розвинутих країнах Заходу основними причинами інфляції є: :

1) монополістичні тенденції в економіці та панування монополій (суть цих процесів буде розкрито в наступній темі);

2) крах золотого стандарту;

3) надмірне зростання державного дефіциту і держав­ного боргу, зумовленого значним розширенням непродук­тивного державного споживання, насамперед військовими витратами (у СІЛА, наприклад, за період 1938—1990 pp. вони зросли з 1 млрд. до 300 млрд., або приблизно 40 тис. дол. на кожного працівника). Як уже зазначалося, за умов панування монополій виразно виявляється тенденція до загального підвищення цін, які навіть під час економіч­них криз знижуються дуже мало, а в окремі періоди на­віть зростають. Це посилює невідповідність між грошовою та товарною масою. Така ситуація поглиблюється через відсутність обміну банкнот на золото.

Причинами інфляційних процесів у цих країнах є та­кож диспропорції в народному господарстві, кризові яви­ща у валютно-фінансовій системі та ін.

Деякі з цих причин пояснюють інфляцію у країнах колишнього СРСР, у тому числі й в Україні. На відміну від відкритої інфляції у розвинутих країнах Заходу, во­на мала тут до кінця 80-х років прихований характер. Це означає, що за умов збереження гострого дефіциту това­рів і послуг за них треба було часто переплачувати дер­жавним чиновникам, торговельній мафії або на додаток до ціни надавати інші послуги.

У країнах СНД найбільш узагальнюючою, але внаслі­док цього надто абстрактною (оскільки вона зумовлює де­які інші деформації, вади економічної системи) причи­ною інфляції є тотальне одержавлення економіки, внас­лідок чого її називають державною економікою. Конкрет­нішими причинами інфляції у цих країнах, у тому числі в Україні, є:

1. Глибока деформація основних пропорцій народного господарства, насамперед співвідношення між групами «А» І «Б». Так, якщо в СРСР у 1928 р. частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила 60,5%, то у 1940 р. — 39%, а у 1985 — лише 30%. В Україні з 1990 по 1998 рік частка групи «Б» ско­ротилася з ЗО до 23,4%.

2. Надмірна мілітаризація економіки. За оцінками західних експертів, у СРСР на військові цілі витрачало­ся наприкінці 80-х років не 70, як зазначалося в офіцій­них джерелах, а до 300 млрд. крб. Така різниця зумовле­на тим, що до обсягу військових витрат раніше не зара-

ховували витрати на виробництво устаткування для військових заводів, на метал, енергію, комплектуючі ви­роби, а також витрати в суміжних галузях (наприклад, на видобування руди, з якої виплавляли метал для війсь­кових потреб). Наприкінці 1990 р. питома вага військо­вої продукції в загальному обсязі машинобудівного ком­плексу становила 63%, у тому числі 32% — устаткуван­ня для військових підприємств, і лише 5% — споживчі товари. Після розпаду СРСР і утворення суверенної України на її території залишилося майже 30% ВПК ко­лишнього Радянського Союзу. Надмірні витрати на вій­ськові цілі призводять до дефіциту державного бюджету, який, у свою чергу, зумовлює зростання внутрішнього боргу і випуск в обіг зайвої маси грошей.

3. Значна монополізація економіки. У низці галузей колишнього СРСР налічувалося 1100 підприємств, які були єдиними виробниками продукції, проводили політи­ку монопольного ціноутворення. Загалом в Україні у 1994 р. понад 900 промислових підприємств займали мо­нопольне становище у виробництві понад 2365 найваж­ливіших видів промислової продукції (понад 35% її за­гального обсягу). Водночас 185 підприємств були єдини­ми виробниками 840 видів продукції. За цих умов необдумана політика лібералізації цін у першій половині 90-х років значною мірою зумовила інфляційне підви­щення цін, грошова емісія стала наслідком такої політи­ки. У 2000 р. в Україні були монополізовані загальнодер­жавні ринки 584 товарних груп і 4186 регіональних і ло­кальних ринків, 184 товарних груп з боку 3395 суб'єктів господарювання.

4. Дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів і радгоспів, неефективного капітального будів­ництва.

5. Руйнування старої грошово-кредитної та фінансо­вої систем і запізніле формування нової, до того ж мало­ефективної, розлад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес, політика дешевих грошей НБУ у 1992 р. та ін.

Специфічною для України причиною поширення ін­фляційних процесів у 1992—1993 pp. стали популістсь­кі та економічно недостатньо обґрунтовані постанови Верховної Ради, які збільшували дефіцит державного бюджету. У 1992 р. він становив 697 млрд. крб., а нічим не забезпечена емісія грошей досягла 1 трлн 325 млрд. крб., що дорівнювало приблизно 35% ВНП (здоровою фі-

нансово-кредитна система вважається тоді, коли цей по­казник не перевищує 5%). У 1993 р. дефіцит становив 25% ВНП.

6. Наявність маси посередників між виробниками і споживачами. В Україні їх нерідко буває до п'яти, внас­лідок чого ціна товару підвищується в 4—5 разів. Зрос­тання інфляції спричиняють значні витрати уряду на управління та інші фактори.

Узагальнюючи розвиток інфляції, слід виділити три її види: 1) «повзуча», коли ціни зростають у незначному обсязі (до 5% за рік); 2) «галопуюча» — ціни зростають за рік на 10% і трохи більше; 3) «гіперінфляція» — ці­ни зростають на 1—2% щоденно. Як відомо, Міжнарод­ний валютний фонд допускає 40%-ний рівень інфляції і 2% дефіциту держбюджету протягом року. В Україні ці­ни у 1993 р. зростали щомісяця в середньому на 170%, що свідчило про супергіперінфляцію.

В історії окремих країн мали місце ще стрімкіші тем­пи інфляції. Так, у Німеччині після Першої світової вій­ни вона досягла сотень тисяч відсотків, а зарплату вида­вали двічі на день. У Росії з 1918 по 1921 рік ціни зрос­ли у 8 тис. разів, проїзд у трамваї коштував 100 тис. крб., пуд муки — 10 млрд. крб.

Крім внутрішніх причин інфляції, про які йшлося вище, існують і зовнішні фактори. Це, по-перше, зрос­тання цін на імпортні товари та послуги. Так, протягом 1992 р. ціни на нафтопродукти, які закуповувала Украї­на, зросли у 300 разів. По-друге, обмін у банках інозем­ної валюти на національну, оскільки на депозитних ра­хунках банків з'являються додатково випущені націо­нальні гроші. Для України та деяких інших країн СНД дія цього фактора має специфічні особливості, оскільки у них відбувається так звана «доларизація» економіки. В Україні замість захисту споживчого ринку (як це прого­лошувалося з моменту його введення) купоно-карбова-нець став засобом спустошення і без того мізерного рин­ку товарів. За цих умов, втративши довіру до купона і, щоб зберегти свої гроші від знецінювання, частина насе­лення навіть за спекулятивними цінами купувала дола­ри, іншу іноземну валюту. По-третє, структурні світові кризи (енергетична, сировинна тощо). Внаслідок комуля-тивної дії цих факторів темпи інфляції у 1992 р. стано­вили 3000%, у 1993 р. — понад 10 000, у 1994 — 860, у 1995 р. — 280%. У наступні роки вони значно знизи­лись: у 2000 р. становили 28,5%.

Інфляція посилює диспропорції в економіці, дезорга­нізує господарські зв'язки, призводить до кризи держав-

них фінансів, значно активізує спекуляцію та «тіньову» економіку, корупцію, посилює злочинність. Одним із не­гативних наслідків інфляції є зниження життєвого рівня трудящих, знецінення трудових заощаджень. У СІЛА, наприклад, монополісти внаслідок інфляції щорічно при­власнюють до 70 млрд. дол. В Україні тільки за 1992— 2000 pp. споживчі ціни зросли у 328 тис. разів, а грошо­ві доходи населення — лише у 26,7 тис. разів. У 130 тис. разів знецінилися вклади громадян в Ощадбанку.

З'ясування основних причин (внутрішніх і зовнішніх) інфляції дає змогу визначити найважливіші шляхи бороть­би з нею. Розрізняють такі три методи стабілізації грошо­вого обігу: нуліфікацію, ревалоризацію і девальвацію.

Нуліфікація (лат. nulificatio — знищення) — різновид грошової ре­форми, коли знецінені грошові знаки анулюються, тобто оголошу­ються недійсними.

Цей метод використовується за наявності супергі-перінфляції. Він мав місце під час проведення грошової реформи 1922—1924 pp. в колишньому СРСР. При цьо­му один новий карбованець обмінювався на 50 млрд. ста­рих. У Німеччині під час грошової реформи 1924 р. 1 но­ва марка обмінювалася на 1 трлн старих.

Ревалоризация — повернення попередньої купівельної сили гро­шовим знакам.

Для цього з обігу вилучаються зайві гроші. Цей метод застосовується за незначної інфляції.

Девальвація — зниження обмінного курсу (ціни) однієї країни до грошової одиниці іншої.

За своєю сутністю вона протилежна ревальвації. Під час панування золотого стандарту девальвація означала офіцій­не зниження золотого вмісту грошової одиниці, а її резуль­татом був обмін останньої на меншу кількість золота.

Грошова система та її основні типи.

Грошова система — форма організації грошового обігу, що скла­лася історично у даній країні та закріплена національним законо­давством; її елементами є грошова одиниця, масштаб цін, види грошових знаків, порядок випуску (емітування) та регулювання грошей.

Існують грошові системи двох типів: 1) металевого обігу, за якого цей грошовий товар виконує всі функції грошей; 2) паперово-кредитного грошового обігу, в осно-

ві якого — кредитні гроші.  Розрізняють також націо­нальну та світову валютні системи.

У свою чергу, металеві системи бувають: 1) біметале­вими і монометалевими. Біметалеві — це такі грошові системи, коли за золотом і сріблом (як рівноправними металами) законодавче закріплена роль загального екві­валента. Але ці системи нестабільні, оскільки виникають труднощі при визначенні вартісного співвідношення між золотом і сріблом. Тому в більшості країн у другій поло­вині XIX ст. утвердилися системи золотого мономета­лізму, в яких лише один метал служить загальним ек­вівалентом (золото або срібло). Розрізняють три види зо­лотого монометалізму: 1) золотомонетний стандарт; 2) золотозлитковий і золотодевізний стандарт; 3) золото-доларовий стандарт. Про їхні спільні та відмінні риси йтиметься далі.