1.5.5. Калькулювання собівартості продукції підсобних (промислових) виробництв

5.5. Калькулювання собівартості продукції підсобних (промислових) виробництв

У підсобних (промислових) виробництвах собівартість виробленої продукції визначають на умовах франко-склад.

Собівартість продукції підсобних виробництв, наприклад, підприємств із перероблення насіння соняшнику, що здійснюють переробку сільськогосподарської продукції, розраховують діленням витрат на перероблення та вартості переробленої продукції за договірною ціною (без побічної продукції) на кількість одержаної основної продукції.

У разі перероблення власної й давальницької сировини калькуляцію собівартості продукції здійснюють у два етапи: спочатку обчислюють собівартість перероблення одиниці сировини, для чого всі витрати на перероблення (без вартості побічної продукції) ділять на кількість переробленої (власної й давальницької) сировини (перероблення давальницької сировини розглядають як виконання робіт на сторону), а потім визначають собівартість власної готової продукції, для чого вартість сировини та суми витрат, пов’язаних з її переробленням (без вартості використаних відходів і побічної продукції за реалізаційними цінами), ділять на кількість власної готової продукції.

У плодоовочеконсервному виробництві розраховують собівартість кожного виду продукції. Для цього вартість перероблених овочів і фруктів (без вартості відходів за цінами можливого їх використання) та інших компонентів (оцту, спецій, солі), оплату праці, відрахування на соціальні заходи працівників прямо відносять на відповідні види консервів. Витрати, які не можна прямо віднести на певний вид продукції (непрямі витрати), розподіляють між окремими її видами пропорційно до кількості вироблених умовних банок.

Аналогічним чином розраховують собівартість продукції пункту соління, але між видами продукції вартість компонентів (солі, спецій тощо) розподіляють за технологічними нормами, перед­баченими рецептурою, а непрямі витрати — пропорційно до кількості виробленої продукції.

Непрямі витрати в сушильному виробництві розподіляють між видами продукції пропорційно центнеро-дням.

Собівартість продукції виноробного виробництва визначають діленням суми витрат на виготовлення продукції, включно із сировиною й допоміжними матеріалами, використаними у виробництві (без вартості відходів за реалізаційними цінами) на кількість готової продукції. Непрямі витрати на виготовлення вина та виноматеріалів розподіляють між видами продукції пропорційно кількості, а за потреби враховують ще й тривалість її зберігання.

У підприємствах і підрозділах з перероблення й приготування кормів розраховують собівартість кожного виду одержаної продукції (вітамінно-трав’яного борошна, комбікормів, гранульованих кормів, кормосумішей тощо). Для цього вартість переробленої маси і домішок відносять прямо на конкретний вид продукції, а непрямі витрати на перероблення розподіляють пропорційно до маси переробленої сировини.

Собівартість виробленої продукції млинів і крупорушок містить вартість переробленої сировини та витрати, пов’язані з її переробленням.

Для визначення собівартості кожного виду продукції (борошна, дерті) вартість переробленого зерна та інші прямі витрати відносять безпосередньо на конкретний вид продукції, а непрямі витрати на перероблення розподіляють між видами продукції пропорційно умовній кількості переробленої сировини. Для розрахунку використовують показник продуктивності млина у разі виготовлення конкретного виду продукції. Наприклад, якщо продуктивність млина при переробці зерна на дерть на 30 відсотків вища, ніж при його розмелюванні на борошно, то зерно, перероблене на борошно, перераховують в умовну продукцію із застосуванням коефіцієнта 10, а на дерть — 0,7.

У хлібопекарному виробництві витрати відносять на собівартість певного виду продукції, а суми, які не можна віднести безпосередньо, розподіляють між видами продукції пропорційно до виручки від реалізації.

Собівартість окремих видів продукції перероблення молока (вершки, сметана, масло, сир тощо) визначають діленням витрат на виробництво конкретного виду продукції на її масу. При цьому із загальної суми витрат вираховують вартість використаних відвійок та іншої побічної продукції за цінами реалізації. Непрямі витрати розподіляють між окремими видами продукції пропорційно до виручки від реалізації.

Для обчислення собівартості продукцію забою тварин і птицю оцінюють за фактичною собівартістю. Розраховують фактичну собівартість м’яса окремих видів тварин. Для цього до вартості тварин додають витрати на забій і вираховують вартість побічної продукції (шкур, субпродуктів першої та другої категорії тощо) за встановленими цінами або цінами можливої реалізації. Результат ділять на кількість одержаного м’яса.

У птахозабійних цехах калькулюють собівартість 1 центнера охолодженого м’яса. Побічну продукцію (пух, пір’я, підкрилок, нестандартні тушки, субпродукти, кров, кишки) слід оцінювати за цінами можливої реалізації.

У разі перероблення кількох видів птиці непрямі витрати птахозабійного цеху розподіляють з урахуванням продуктивності конвеєрної лінії для перероблення окремих видів птиці шляхом розрахунку кількості умовних голів із використанням таких коефіцієнтів: дорослі кури і курчата — 1,0, качки — 2,0, індики і гуси — 4,0. На конкретний вид продукції відносять безпосередньо вартість забитої птиці та використаних матеріалів.

Для визначення собівартості продукції забою кролів (м’ясо і шкурки) всі витрати на забій, включно із вартістю забитих кролів за собівартістю (без вартості побічної продукції за цінами її можливої реалізації), розподіляють між цими видами продукції пропорційно до її вартості за реалізаційними цінами. Собівартість шкурок хутряних звірів калькулюють окремо за їхніми видами. Витрати на забій розподіляють між ними пропорційно до кількості забитих голів. Шкурки, які за розмірами чи якістю не відповідають чинним стандартам, вважаються нестандартними. Витрати між стандартними й нестандартними шкурками розподіляють за цінами можливої реалізації. Собівартість шкурок складається з вартості забитих звірів, витрат на забій, первинне оброблення та зберігання знежирених шкурок у холодильнику (без вартості побічної продукції). При цьому витрати на зберігання знежирених шкурок у холодильнику розподіляють між їхніми видами пропор­ційно до площі й тривалості зберігання.

Собівартість 1 тонни трести складається з вартості переробленої соломки і витрат, пов’язаних з її переробкою. У разі перероб­лення трести на волокно собівартість волокна складається з вартості переробленої трести й витрат, пов’язаних з її переробленням (без вартості побічної продукції).

Витрати сільськогосподарських підприємств на видобування торфу планують і обліковують загалом за виробництвом незалеж­но від цільового призначення торфу. Готовою продукцією є заготовлений торф, висушений до встановлених кондицій.

У разі потреби розрахунок собівартості торфу здійснюватиметься з урахуванням його вологості, що визначають на рівні: торф для добрив — 55 відсотків, для підстилки — 40 відсотків, кусковий для палива — 33 відсотка, фрезерний для палива — 40 відсотків. Це дає змогу визначити собівартість заготовленої продукції у перерахунку на торф умовної вологості.

Для визначення собівартості 1 тонни заготовленого для певного призначення торфу треба витрати на торфорозробку розділити на кількість торфу умовної вологості й помножити на кількість торфу умовної вологості певного призначення. Одержаний результат ділять на його фізичну масу. Виготовлення торфобрикетів слід розглядати як окремий переділ торфорозробок. Собівартість виготовлених брикетів складається з вартості використаного торфу та інших компонентів і витрат на приготування маси, її формування та сушіння.

У разі заготівлі деревини з власних лісонасаджень розраховують собівартість 1 куб. метра ділової деревини. Для цього витрати, включно із платою за деревину, реалізовану на пні (без вартості побічної продукції, наприклад, дров за ціною можливого використання), ділять на кількість одержаної продукції.

Окремо обчислюють витрати на виготовлення пиломатеріалів, фактична собівартість яких складається з вартості розпиляної деревини (колод), заготовленої власними силами та придбаної, а та­кож витрат на їх розпилювання, зменшених на вартість одержаної побічної продукції (обаполку, обрізків, тирси), яку оцінюють за цінами можливого використання.

У цегельному виробництві собівартість продукції обчислюють за переділами: заготівля глини та піску, виготовлення цегли-сирцю, випалювання цегли. На перших двох переділах розраховують витрати на одержання відповідно 1 куб. метра заготовлених глини і піску й 1000 цеглин-сирцю. Собівартість випаленої цегли складається із витрат на випалювання, включно із вартістю цеглин-сирцю без вартості побічної продукції (половинок та битої цегли за реалізаційними цінами).

За незначного обсягу цегельного виробництва переділи не виокремлюють. У цьому разі собівартість випаленої цегли обчислюють на підставі витрат на заготівлю сировини, виготовлення сирцю й випалювання цегли (без вартості побічної продукції).