Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

10.1. Планування техніко-технологічного розвитку підприємства

10.1. Планування техніко-технологічного розвитку підприємства

Технічний розвиток підприємства — це процес формування та вдосконалення техніко-технологічного рівня підприємства, що має бути постійно зорієнтованим на підвищення ефективності виробництва та прогресивність розвитку. Технічний розвиток охоплює різні форми — стадії розвиту виробництва, які характеризують, з одного боку, техніко-технологічну базу підприємства, заходи з її підтримання на належному рівні та оцінку техніко-технологічного рівня виробництва, а з другого — безпосередній розвиток шляхом удосконалення та нарощування.

Технічно-технологічний рівень виробництва на підприємстві характеризують такі показники: трудомісткість одиниці продукції, продуктивність праці, рівень механізації та автоматизації виробництва, собівартість продукції, рентабельність виробництва. У свою чергу показниками рівня механізації та автоматизації виробництва є: охоплення робітників механізованою працею; частка механізованої праці в загальних затратах живої праці; ступінь механізації виробничих процесів.

На особливу увагу заслуговує показник, що характеризує частку механізованої праці в загальних затратах живої праці. Досягнутий рівень механізації сільськогосподарського виробництва ще низький: 70 % загальної чисельності працівників у рослинництві і тваринництві господарств суспільного сектору зайняті ручною працею. Якщо ж урахувати і особисті господарства населення, котрі дають близько 60 % валової продукції сільського господарства, і де майже всі процеси не механізовані, то цей рівень буде ще нижчий.

Аграрний менеджер повинен не тільки знати основні фактори, що визначають технічний розвиток підприємств (склад знарядь праці за видами виконуваних операцій, потужністю і строком служби, рівень прогресивності технологічних процесів, їх механізації; ступінь диференціації операцій технологічного процесу; енерго- і фондоозброєність праці), але й уміти визначати та обґрунтовувати включення в план технічного розвитку підприємства ті із них, які в умовах конкретного підприємства сприятимуть підвищенню технічного рівня підприємства та його ефективності.

Це особливо важливо в умовах сучасної економічної кризи, коли:

рівень зношеності технічних засобів механізації в господарствах суспільного сектору перевищує 70—80 %;

на 100 фермерських господарств припадає лише 5,8 трактора, 1,2 зернового комбайна, 93 вантажні автомобілі, 16 коней;

в особистих господарствах населення переважає ручна праця. Машинобудівна промисловість десятиріччями була зорієнтована на випуск техніки для використання тільки на великих полях і в сучасних типових приміщеннях. Тому промисловості терміново потрібно налагодити в широкому спектрі виробництво ефективних комплексів машин, пристосованих для комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів у господарствах різних розмірів: від особистих підсобних господарств населення, невеликих за обсягами виробництва орендних колективів, селянських (фермерських) господарств, старих реконструйованих тваринницьких приміщень до великих тваринницьких комплексів і полів.

Тому й не дивно, що за останні 10 років значно погіршились результативні показники техніко-технологічного рівня виробництва (табл. 10.1). Господарства, навіть рентабельні, свідомо йдуть на ширше застосування ручної праці замість використання засобів механізації і хімізації. Наприклад, під час вирощування цукрових буряків затрати праці з розрахунку на 1 га становили в 1990 р. 179 людино-годин, а в 2002 р. зросли до 289, головним чином, за рахунок використання ручної праці замість гербіцидів під час боротьби з бур’янами.

Планування підвищення рівня механізації в галузях господарства, як і його технічного розвитку взагалі, здійснюють під час складання перспективних планів. У річному плані господарства деталізують і уточнюють ці показники. План технічного розвитку підприємства розробляють за такими етапами:

1. Оцінка технічного, технологічного й організаційного рівня підприємства.

2. Визначення тенденцій і прогнозів розвитку зазначених рівнів.

3. Визначення можливих рівнів розвитку, тобто меж технічного розвитку підприємства в плановому періоді.

4. Розробка конкретних заходів та техніко-економічна оцінка їх. Формування попереднього (вихідного) варіанта проекту плану технічного розвитку та підвищення ефективності виробництва.

5. Уточнення, погодження і затвердження проекту плану.

Таблиця 10.1

Результативні показники техніко-технологічного рівня
сільськогосподарського виробництва на підприємствах
Мінагрополітики України

Показники

1991

1996

1999

2000

2001

2002

Затрати люд.-годин на виробництво 1 ц:

зерна

цукрових буряків

молока

м’яса великої рогатої худоби

м’яса свиней



1,1
0,79
8,9
47
42



1,38
1,25
14,7
97
112



1,68
1,88
17,9
111
139



1,96
1,7
17,7
107
180



2,3
1,9
15,0
60
120



1,5
1,5
12,2
97
80

Виробництво валової продукції сільського господарства (у порівнянних цінах 2000 р.) з розрахунку на 1 середньорічного працівника, грн

16 334

9858

8945

9871

12 738

14 892

Рентабельність виробництва, %
у т. ч. продукції рослинництва
        продукції тваринництва

59,7
117
34,8

–12,4
28,8
–40,0

–19,8
6,9
–46,9

5,8
43,5
–29,4

16,4
35,3
–7,3

–1,9
22,3
–19,8

Вихідною базою для планування технічного розвитку є пер­спективні плани підприємства. Аграрні підприємства використовують при цьому рекомендації вищих органів АПК і науково-дослідних установ щодо впровадження у виробництво прогресив­них технологічних процесів та нових машин. У свою чергу план технічного розвитку господарства є техніко-економічним обґрунтуванням заданих у планах основних показників.

Планування використання техніки в господарствах значною мірою залежить від його організаційних форм. В Україні найпоширенішими є такі організаційні форми використання техніки:

— власні механізовані бригади (тракторно-рільничі в Лісостепу і Степу чи механізовані на Поліссі, що обслуговують кілька рільничих бригад). Ці форми застосовують у великих і середніх господарствах;

— власна основна техніка (трактори, сільськогосподарські знаряддя, автомобілі тощо) із залученням складної техніки з МТС, великих і середніх господарств, сервісних кооперативів;

— машинно-технологічні станції (МТС), що надають послуги аграрним підприємствам.

Що ж до 16,3 млн особистих підсобних господарств населення та присадибних ділянок, то в них переважає ручна праця. Тільки для окремих енергомістких чи технологічно складних операцій (оранка, посів, збирання) залучається техніка великих (середніх) підприємств, фермерських господарств, МТС.

У зв’язку з цим перш ніж обґрунтувати і вибрати організаційну форму використання техніки на підприємстві, визначити чисельність і склад трудових колективів, закріпити за ними землі та інші засоби виробництва, треба мати чіткі й вичерпні відповіді на такі питання:

1. Чи справді є об’єктивною необхідність масового створення МТС на сучасному етапі, чи можна обійтись традиційними формами організації виробництва?

2. Які організаційні форми використання техніки доцільно застосовувати конкретному підприємству?

Відповідь на перше питання дає переконливий досвід ефективного реформування МТС у СРСР у 1958 р. і вивчення досвіду організаційних форм застосування техніки в сільському господарстві в країнах з ринковою економікою. Фермери цих країн, як правило, обходяться власною технікою або використовують послуги фермерських сервісних кооперативів. Як вітчизняний, так і зарубіжний досвід дозволяє зробити головний висновок: земля (власна й орендована) і техніка мають бути в одних руках — у руках господаря на землі.

Виходячи з цього можна прогнозувати такий розвиток організаційних форм використання техніки в сільському господарстві України:

великі й середні сільськогосподарські підприємства матимуть власний машинно-тракторний парк (за винятком специфічних механічних засобів для проведення дорожніх, будівельних, меліоративних та інших робіт);

селянські (фермерські) господарства (розміри яких зростатимуть за рахунок оренди земель і майна в селян) та невеликі аграрні підприємства, як свідчить досвід розвинених країн з ринковою економікою, повинні мати набір основної сільськогосподарської техніки у приватній власності. Ту ж техніку, яку ефективно використовувати не дозволяють розміри фермерських господарств, доцільно концентрувати у фермерських сервісних кооперативах або в МТС;

для обслуговування особистих господарств населення використовуватиметься техніка аграрних підприємств (СВК, фермерських господарств, ТОВ, МТС тощо).

Обґрунтовуючи організаційні форми використання техніки на конкретному аграрному підприємстві, слід, по-перше, оцінити рівень відповідності існуючої форми організації сучасним і перспективним умовам, а, по-друге, розглянути можливі перспективні варіанти.