12. 2. Криза світової заборгованості
12.2. Криза світової заборгованості
На початок 70-х років вже було закладено підґрунтя для формування системи міжнародної заборгованості. Відправними її точками можна вважати крах Бреттон-Вудської системи в 1971 р. і перший нафтовий шок в 1973 р. Після цих двох подій розпочався справжній бум міжнародних позик. Причому великими позичальниками були не тільки країни, що розвиваються, які не мають нафти, для фінансування своїх дефіцитів, а й країни, що володіють нафтою, для фінансування програм розширення економіки. Падіння процентної ставки, яке відбулося згодом унаслідок вибуху попиту на міжнародний кредит, змусило багатьох країн-кредиторів та країн-позичальників переглянути раніше укладені кредитні угоди, які виявилися неспроможними в результаті кардинальної зміни об’єктивних зовнішніх умов. На початок 80-х років багато країн із числа тих, що розвиваються, відчували труднощі при виконанні своїх зобов’язань. Справжня боргова криза вибухнула в 1982 р., коли Мексика заявила, що не в змозі більше обслуговувати свій зовнішній борг.
Умовно останні 25 років кредитна історія світу — це історія періодичних загострень проблеми міжнародної зовнішньої заборгованості та криз. Крайнім проявом фінансової кризи є неплатоспроможність держави за іноземними позиками (під час світової економічної кризи 1929—1933 рр. припинили платежі за зовнішніми позиками Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, у результаті чого в 1931 р. США на рік відстрочили всі платежі за зовнішніми боргами). Отже боргова криза — це наслідки проблем короткострокової ліквідності та свідчення необхідності подовження (пролонгації) строків погашення. Результатом пошуку виходу з кризи незмінно був перегляд боргу суверенних країн. Отже, всю історію світового боргу можна умовно розділити на певні цикли його розвитку.
Виділяють три таких стадії розвитку. Перша охоплює період протягом 1980—1985 рр. Саме в цей час почали змінюватися обсяг і структура заборгованості країн, що розвиваються. Великі країни із середнім доходом більшою частиною мали заборгованість перед основними комерційними банками. Причому сума заборгованості часто перевищувала капітальну базу багатьох з цих приватних закладів. Решта заборгованості припадала на офіційних кредиторів.
Фінансове співтовариство на цій стадії ще було впевнене, що боргова криза є наслідком проблем короткострокової ліквідності, а звідси — подовження строків погашення. У центрі уваги були країни із середнім доходом, такі як Бразилія та Мексика.
Перший етап міжнародного процесу перегляду умов погашення боргу характеризується як «Банкірська криза». Мета перегляду полягала у скороченні поточних зобов’язань боржника з обслуговування боргу шляхом перенесення строків погашення основної суми боргу. Така стратегія оберталася для боржника нарощуванням його загальних боргових зобов’язань і значним зростанням майбутніх зобов’язань з обслуговування боргу.
Друга стадія охоплює період з 1985 до 1989 рр. У середині 1980-х років сукупний баланс комерційних банків поліпшився, але стало очевидним, що багато проблем позичальників мають структурний характер. Соціальні і політичні фактори нівелювали або затримували здійснення внутрішніх реформ, що погіршувало платіжний баланс. І хоча банки-кредитори переглянули умови реструктуризації боргу з метою подовження періодів погашення заборгованості, капіталізації процента офіційними кредиторами, вони не передбачали скорочення заборгованості або обсягів обслуговування заборгованості.
Відповідно до плану Бейкера, здійснення якого розпочалося в цей період, для підтримання рівнів інвестування були виділені нові грошові кошти. Це дало змогу основним країнам-боржникам перекривати свій борг (було навіть розроблене і використовувалося в угодах так зване «меню можливостей»). У цей час проблема заборгованості бідних країн, що розвиваються, виокремилася від проблеми заборгованості великих країн із середнім доходом. Перші відчули на собі надто великий тягар заборгованості відносно потенціалу їх економіки. До того ж ці країни залежали від експортних надходжень від одного-двох товарів широкого вжитку. Тому скорочення обсягів торгівлі цими товарами дуже негативно відбилося на можливості цих країн обслуговувати свої борги.
Стратегія, запропонована міністром фінансів США Джеймсом Бейкером, враховувала політичні реалії країн-боржників та довгостроковий характер кризи заборгованості. Він запропонував простимулювати боржників продовжити виконання поточних зобов’язань з обслуговування боргу, пообіцявши найбільшим з них надати нові кредити у разі виконання ними умов своїх угод з міжнародними фінансовими закладами. Боржники мали змогу використати кредити на структурну перебудову та стимулювання економічного зростання. Додаткові кошти мали надати комерційні банки та багатосторонні банки розвитку.
Основна мета плану — надати країні-боржнику якомога більше часу для усунення причин її фінансових проблем. План Бейкера приніс лише часткові плоди, оскільки він не передбачав жодного механізму, який би міг змусити внести додаткові кошти.
Характерними рисами останнього періоду здійснення плану Бейкера були експерименти із застосуванням методів скорочення і полегшення боргового тягаря. Ці експерименти призвели до того, що учасники переговорного процесу надали кредиторам «меню варіантів», яке дозволяло кожному кредитору обирати форму полегшення боргового тягаря позичальника.
Інтерес кредиторів до цих варіантів значною мірою стимулював перенесення головного напряму стратегії перегляду боргу зі збереження активів на скорочення боргу.
Третя стадія розпочалася в 198 р. і триває до нині. Вона характеризується як стадія «кризи боржника». Офіційний початок цього етапу було покладено виступом Ніколаса Брейді, що був на той час міністром фінансів США. У своєму виступі він закликав до проведення нової стратегії погашення боргу на основі принципу скорочення заборгованості. Ця стратегія застосовувалася стосовно тих країн, які проводили політику економічної стабілізації, ухвалену міжнародними фінансовими установами. У плані містився також заклик до пом’якшення умов угод про перегляд боргу, з тим щоб і кредитори, і боржники отримали більшу свободу під час розроблення таких угод. Головне значення цього виступу полягало в тому, що в ньому вперше пролунало офіційне визнання з боку США того, що борг не буде повністю сплачено і банки зазнають втрат.
Згідно з планом Брейді боржники мали взяти до уваги політику залучення як прямих, так і непрямих інвестицій і те, що свопи борг/акції можуть бути корисним компонентом цієї стратегії. Деякі латиноамериканські країни скористалися іншими механізмами переведення боргу, такими як викуп заборгованості чи її погашення поставками товарів.
Економічний саміт 1988 р. в Торонто закликав Паризький клуб з метою полегшення тягаря заборгованості найменш розвинутих країн прийняти комплекс нових заходів. Увійшовши в історію як «Торонтські умови», вони передбачають скорочення боргу чи його обслуговування, чи подовження строків погашення офіційної двосторонньої заборгованості. Наступний саміт у Хьюстоні в 1990 р. закликав Паризький клуб перевірити хід виконання Торонтських умов і розглянути питання про надання допомоги країнам із доходом нижче від середнього. При цьому, оскільки в абсолютному виразі комерційний борг найбідніших країн є невеликим, то при розгляді майбутніх заходів з надання допомоги цим країнам особливу увагу необхідно приділити безоплатному і понадконцесійному фінансуванню, а також більшому скороченню заборгованості.
Останній етап отримав новий виток восени 1997 р. у зв’язку з фінансовою кризою в південноазіатському регіоні, яка потім охопила решту регіонів світу.
За останні 20 років країни «Півдня» виплатили «Півночі» за борговими зобов’язаннями 3 трлн 450 млрд дол. США, — це в 6 разів більше початкових боргів. Ще треба виплатити 2 трлн дол.
Бразилія в середньому за останні п’ять років платила за зовнішнім боргом 42 млрд дол. (6 % ВВП), Туреччина — 14 млрд (7,5 % ВВП), Тайланд — 12 млрд (8,5 % ВВП), Аргентина — 25 млрд (9 % ВВП), Індонезія — 27 млрд (18,6 % ВВП), Угорщина — 10 млрд дол. ША (20 % ВВП)