12.2. Регіони підвищеної екологічної напруги (Част.2)

Скид шахтних вод призводить до підвищення мінералізації річ­кових вод (р. Лугань, Сіверський Донець, Самара та ін.). Через такі скиди мінералізація води в річках Самарі і Вовчій в окремі маловодні періоди досягає 4 г/л, що перевищує ГДК у 4 рази.

Невідкладного розв’язання потребує проблема покращання якості вод Кривбасу, які характеризуються підвищеною мінералізацією. Якщо в верхній течії р. Інгулець і Саксагань мінералізація води знаходиться в межах норми, то в середній і нижній течії вона досягає 1200 мг/л, а в зимовий період — 3100 мг/л, що в 3—5 ра­зів перевищує допустимі норми і потребує значних об’ємів води для розбавлення. У районі Кривбасу загальна площа забруднених підземних вод становить близько 300 км2, найбільш забруднені вони в районах проммайданчиків та хвостосховищ гірничо-збагачувальних комбінатів. Внаслідок зниження якості води, інтенсивного відбору стоку, через недостатність потужностей та відсутність досконалих технологій очищення стічних вод ускладнюється водопостачання населення та господарських об’єктів регіону, особливо в басейні Сіверського Дінця.

Необхідно вирішити, перш за все, проблему запобігання викидів окислів сірки при спалюванні та коксуванні вугілля. Для Донбасу з його великими обсягами спалювання і коксування такого вугілля, що містить до 40 % сірки, ця проблема є найважливішою. Необхідно також запобігти скиду високомінералізованих шахтних вод в поверхневі водойми, запровадити пошук ефективних і економічних способів обеззараження високотоксичних відходів (хімічних, коксохімічних та ін.), утилізувати непридатні для використання в сільському господарстві отрутохімікати, забезпечити рекультивацію порушених земель тощо.

Екологічні проблеми Чорного та Азовського морів. Багатст­во природних ресурсів, сприятливі кліматичні умови приморських територій та прилеглих морських акваторій обумовлюють високий ступінь їх господарського освоєння. Особливо активно цей процес відбувається в галузях, тісно пов’язаних з морським середовищем та його ресурсами, рибогосподарській, рекреаційній та ін.

Морське середовище зазнає численного і різноманітного ант­ропогенного впливу внаслідок господарської діяльності як на прилеглих територіях, так і на акваторіях. Зарегулювання стоку річок, подальше зростання безповоротного водоспоживання, особ­ливо в зрошуваному землеробстві, що призводить до значного скорочення надходження прісних вод у пригирлові райони моря, екологічно необґрунтована інтенсифікація ресурсно-експлуата­ційних галузей у морських і прибережних акваторіях, у тому чис­лі вилов риби та інших морепродуктів, некерована індустріалізація, хімізація, урбанізація узбережжя — все це обумовлює посилення антропогенного навантаження в регіоні. Така діяльність призвела до неприпустимого зростання забруднення морського середовища побутовими, промисловими, сільськогосподарськими та іншими відходами, які містять небезпечні і шкідливі речовини та патогенні мікроорганізми.

Одним з основних факторів, які визначають екологічний стан морських вод, є забруднення, що надходить із стоками рік. Десят­ки великих і малих річок несуть води зі своїх водозбірних площ у Чорне та Азовське моря.

На морське середовище значно впливають скиди стічних вод
з наземних джерел (населені пункти, промислові об’єкти, порти
і портові споруди), що безпосередньо надходять у Чорне і Азовське моря. На Чорноморсько-Азовському узбережжі розміщено більше
20 адміністративних районів Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Донецької областей та Автономної Рес­убліки Крим, до яких належать десятки міст і великих промислових комплексів.

Господарсько-побутові стічні води за складом дуже різноманітні: крім органічних речовин вони містять багато інших сполук, значне місце серед яких займають детергенти, що присутні в мив­них засобах. Такі стоки вносять в морське середовище в розчиненому і завислому стані речовини, концентрації яких не властиві природним водам, особливо органічні і мінеральні (біогенні) сполуки. Це — концентровані стоки, не розбавлені річковими водами, більша частина яких безпосередньо випускається в море без будь-якого очищення або після часткового механічного очищення, до того ж у вузьку прибережну зону шириною 500–1000 м від берега, що призводить до її забруднення.

Одним із джерел надходження забруднювальних речовин в Чорне і Азовське моря є також поверхневий стік з сільськогосподарських угідь. Нераціональне застосування мінеральних добрив, пестицидів, гербіцидів, інсектицидів, фунгіцидів, крім бажаних результатів, призвело до значних негативних наслідків. Частина цих речовин трансформується, передається через ланцюг живлення, інша надходить у ґрунтові води, міститься в зливових стоках, потрапляє в річки та безпосередньо в море. З внесених на схилі землі добрив вимивається до 20 % азоту, 2—5 % фосфору, 10—70 % калію. Винос пестицидів з богарних земель становить 1 %, зі зрошуваних — 1—4 % від внесеної кількості. В цілому стік малих річок вносить близько 11,6 % азотних добрив, що надходять до водних об’єктів басейнів Азовського та Чорного морів, 13 % фосфорних добрив та 6 % пестицидів.

Суттєвим джерелом забруднення Чорного моря є аварійні (зал­пові) скиди, що відбуваються головним чином внаслідок скидання стічних вод промислових підприємств та населених пунктів, а також при завантаженні танкерів.

Основна частка надходження забруднених вод спостерігається в північно-західній частині Чорного моря. З річковим стоком, який становить тут 79 % загального континентального стоку, в цей регіон надходить більша частина забруднених стічних вод. До них належать й безпосередні скиди в море з урбанізованих територій, промислових об’єктів, сільськогосподарських угідь.

Найбільш забрудненими ділянками прибережних вод Чорного та Азовського морів є Дунайська гирлова і Дніпро-Бузька області, Севастопольська бухта, Керченський район, Дніпровський лиман, Маріупольський, Генічеський райони.

Під впливом навіть порівняно низьких концентрацій забруднювальних речовин в біоценозах моря відбуваються зрушення, які можуть мати критичні наслідки для стійкості його екосистеми. До таких змін можна віднести зменшення видового розмаїття, порушення темпів і співвідношення процесів продукування та розкладу органічних речовин, аномалії динаміки розчинення кис­ню, порушення системи біоакумуляції в угрупуваннях. Досить велика ймовірність виникнення так званого синергічного ефекту, тобто сукупної дії хімічних речовин при каталізуючому впливі забруднення.

Екологічні наслідки антропогенного забруднення становлять цілий комплекс явищ, найбільш суттєві з яких — прогресуюча евтрофікація, накопичення хімічних токсикантів у різних компонентах екосистеми, зниження біологічної продуктивності, мікробіологічне забруднення прибережних вод.

Масовий розвиток деяких видів планктонних водоростей іноді сягає сили «червоних припливів», коли їх концентрація в поверхневому шарі води перевищує 15—20 г/м3. При цьому угрупування зоопланктону, що розвивається в зонах такого «червоного припливу», як правило, не в змозі спожити і переробити масу органічних речовин, що продукує фітопланктон. Надлишок неспоживаної зоопланктоном органічної речовини водоростей накопичується в товщі води і біля дна, створюючи загрозу вторинного органічного забруднення.

Вилови риб засвідчують істотні зміни у їх видовому складі. Значно збільшилася питома вага дрібної риби. При зниженні уловів осетрових, скумбрії, пеламиди, лосося домінуючого значення набуває шпрот, хамса, ставрида, які становлять більше 80 % загального вилову. Тепер через низьку чисельність припинено промисловий вилов саргача, камбали-калкану, луфаря, а такі промислові види, як осетр атлантичний, скумбрія зовсім зникли зі складу іхтіофауни Чорного моря. Причини зменшення запа­сів — погіршення якості екосистем, природна смертність, тиск хижаків та перепромисел. Крім того, при поступовому зменшенні вилову цінних видів риб зростає видобуток менш цінних, але таких, що служать кормовою базою для цінних видів.

У зв’язку із забрудненням Чорного і Азовського морів різко погіршилися можливості господарського і рекреаційного викорис­тання узбережжя. Крім збитків для рибогосподарської галузі, антропогенна евтрофікація морських вод спричиняє великі втрати в інших галузях економіки та соціальної сфери. За експертними оцінками, економічні збитки від порушення стану довкілля української частини Азовського і Чорного морів становлять щорічно 1,7 млрд грн.

Далеко не всі втрати ресурсного потенціалу й інші економічні та соціальні наслідки можна оцінити в вартісній формі, оскільки через зв’язки між різними видами господарської діяльності негативні результати у галузях, безпосередньо пов’язаних з ресурсним потенціалом морських екосистем, передаються галузям, менш пов’язаним з морським середовищем. Тому виникають не прямі, а опосередковані збитки.

Важливим кроком на терені охорони та раціонального використання природних ресурсів Чорноморського басейну стало підписання всіма причорноморськими країнами (Болгарія, Грузія, Румунія, Російська Федерація, Туреччина та Україна) 21—22 квіт­ня 1992 р. в Бухаресті Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (Бухарестська конвенція), яка охоплює широке коло питань щодо покращання екологічного стану в цьому регіоні. Конвенція вступила в силу 15 січня 1994 р. після ратифікації її чотирма країнами. До лютого 1994 р. її було ратифіковано законодавчими органами всіх шести прибережних держав (Україна ратифікувала Конвенцію 7 лютого 1994 р.).

Головною метою Конвенції є створення міжнародно-правової бази для розгортання співробітництва причорноморських країн, спрямованого на реалізацію комплексу заходів щодо захисту Чор­ного моря від забруднення з морських суден, наземних джерел, внаслідок діяльності на континентальному шельфі. У рамках таких заходів передбачається проведення в Чорному морі спільних наукових досліджень та взаємний обмін інформацією.

6—7 квітня 1993 р. в Одесі на засіданні Міністрів охорони нав­колишнього природного середовища причорноморських країн була розглянута і прийнята Міністерська декларація про захист Чорного моря. В ній головну увагу звернуто на заходи щодо зниження вмісту шкідливих речовин, забруднення із суден, припинення переміщення токсичних речовин через кордон, відновлення, збереження та регулювання природних ресурсів Чорного моря, введення системи обов’язкової процедури оцінки впливу на навколишнє середовище усіх проектів приватного та державного сектора відповідно до національних критеріїв.

У червні 1993 р., щоб запобігти катастрофічному знищенню ресурсів Чорного моря і покращити його стан та для забезпечення фінансової підтримки Бухарестської Конвенції було започатковано Екологічну програму по Чорному морю (BSEP), яку офіційно затверджено в вересні 1993 р. Основна мета програми — створювати та зміцнювати регіональний потенціал управління екосистемою Чорного моря; розробляти відповідну політику і правову основу для оцінки, контролю та запобігання забрудненню і для збереження біорозмаїття; сприяти залученню надійних інвестицій у навколишнє середовище.

Серйозним кроком у розвитку співробітництва причорноморських держав у галузі охорони екосистеми Чорного моря та використання його ресурсів було схвалення Стратегічного плану дій для відновлення та захисту Чорного моря на Міністерській конференції, яка відбулася 30—31 жовтня 1996 р. в Стамбулі (Туреччина). У Конференції брали участь делегації всіх причорноморських країн, очолювані міністрами та заступниками міністрів охорони навколишнього середовища, представники природоохоронних, донорських і громадських організацій причорноморських країн та представники BSEP.

Україна 10 липня 1998 р. прийняла «Концепцію охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського і Чорного морів». На розвиток цієї Концепції Верховною Радою України схвалено 22 березня 2001 р. Закон України «Про затвердження Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського та Чорного морів». Він передбачає заходи щодо поступової ліквідації усіх причин забруднення, а також сприяння концентрації зусиль усіх суб’єктів управління і господарювання Азово-Чорноморського регіону та об’єднання в єдиний комплекс екологічних, економічних, науково-технічних, організаційних та інших заходів, спрямованих на вирішення завдань його екологічного оздоровлення.

Екологічні проблеми Карпат. Українські Карпати займають майже 4,0 % території України. Вони представлені передгірськими та гірськими ландшафтами з притаманним їм рослинним і тваринним різноманіттям, що має особливу цінність з природоохоронної точки зору. В Карпатах зосереджено 16 % державного лісового фонду і 33,4 % лісових запасів України. В Українських Карпатах ростуть 2110 видів квіткових рослин (50 % фітогенофонду держави). Тут відкрито 780 джерел мінеральних вод із дебітом 57,5 тис. м3/добу.

Давнє господарське освоєння регіону, пов’язане з веденням полонинського господарства, інтенсивним лісокористуванням, значним розвитком гірничовидобувних робіт у другій половині ХХ ст. (видобуток нафти, газу, сірки, калійних солей, будівельних матеріалів тощо), спричинило суттєві антропогенні зміни в ландшафтних комплексах. В результаті різко загострилися, особливо в останні десятиріччя, екологічні проблеми, пов’язані із деструктивними процесами в ландшафтах. Наслідком зменшення лісистості регіону з 95 % до 53 % і знищення криволісся у високогір’ї стало порушення нормального гідрологічного режиму гірських річок, зниження захисної функції лісів, отже, й екологічного балансу у водозбірних басейнах. Нагадаємо, що загальна лісистість у Карпатах становить 35 %, а в Закарпатті — 51 %. Тому частіше стали виникати небезпечні повені, збільшилися масштаби негативного їх впливу на навколишнє середовище. Найбільш руйнівними виявилися повені 1998 і 2001 років, які призвели до людських жертв і супроводжувалися руйнацією гідротехнічних, транспортних споруд та жилих помешкань. У Закарпатті, як відомо, налічується 9426 гірських річок і потоків, довжина яких становить 19793 км. Тому водоохоронна функція гірських лісів має виняткове значення для підтримання нормального гідрологіч­ного режиму.

На сьогодні територія Карпат — один з найбільш паводконебезпечних регіонів Європи. В Україні щорічно від повеней і паводків страждає в середньому 20 % загальної чисельності населення. Інтенсивне освоєння паводконебезпечних територій та недоліки у веденні лісового господарства призвели до зменшення площ та зміни структури лісів, що негативно позначається на їхніх водорегулювальних та водозахисних функціях.

Враховуючи те, що карпатські ліси знаходяться в центрі перенаселеної Європи з її значною мірою трансформованими під впливом людської діяльності ландшафтами, значення їх як «легенів» нашого континенту набуває глобального характеру. Але зараз саме карпатські ліси перебувають під загрозою. Головними чинниками є: перевантаження лісорозробками; порушення цілісності рослинного й ґрунтового покриву як наслідок використання важкої техніки для розробки та вивезення деревини, а також знач­не розширення доріг без спеціального покриву; перевипасання більшості полонин та розміщених нижче лісів; сусідство з промисловими центрами — хімічними забруднювачами Карпатського регіону (Калуш, Стебник, Надвірна, Новий Роздол, Дрогобич, Бурштин тощо) і звідси — постійна загроза кислотних дощів.

Поєднання згаданих факторів із вологим кліматом (800—1000 мм опадів за рік) інтенсифікує процеси водної ерозії в регіоні, а це призводить до значного помутніння стоку річок, які є джерелами водозабезпечення кількох областей і багатьох міст в Україні.

При обґрунтуванні екологічної стратегії заходів прийнято до уваги такі основні екологічні засади: у Закарпатській частині басейну Тиси (яка становить лише 8 % від площі річки усього басейну) зосереджено 30 % водних ресурсів річки. Таким чином, Закарпаття має важливе значення для підтримання екологічної безпеки всього басейну Тиси в межах України, Румунії, Угорщини; існують потенційні можливості регулювання повеневого процесу як за допомогою гідротехнічних споруд, так і рослинного покриву і передусім лісових екосистем, які здатні затримувати від 25 до 37 % поверхневих вод і переводити їх у внутріґрунтові.

Щоб запобігти проявам згубних наслідків природних явищ у Карпатах, в 2000 р. був прийнятий Закон про мораторій на проведення суцільних рубок у ялицево-букових лісах.

Екологічні проблеми Полісся. Українське Полісся займає північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської, Львівської областей.

Основними факторами дестабілізації природних історично сформованих умов у межах українського Полісся є сільськогосподарська і лісогосподарська промислово-виробнича діяльність. Перша включає використання всіх придатних для сільськогосподарського виробництва суходольних земель, а також осушення і освоєння земель меліоративного фонду, які складаються з боліт, заболочених земель та перезволожених сільгоспугідь, що потребують поліпшення. Реалізація державної програми великомасштабної меліорації боліт, заболочених і перезволожених земель призвела до суперечностей між обсягами введення додаткових меліорованих земель і можливостями їх освоєння згідно з проект­ними вимогами. Через нестачу матеріально-технічних ресурсів, низький рівень агротехніки, недостатню підготовку кадрів, грубі порушення агрономічних, технологічних і природоохоронних вимог щодо використання осушених земель ефективність їх освоєння не досягла передбаченої планами, що сприяло подальшому екстенсивному розвитку сільськогосподарського виробництва. Це призвело до об’єктивних труднощів в експлуатації меліоративних систем і підтриманні стану меліорованих земель на оптимальному рівні. Сформувався комплекс штучних непередбачуваних фак­торів, які всупереч прогнозним оцінкам обумовили розвиток негативних процесів на осушуваних і прилеглих до них землях, таких як виснаження родючості ґрунтів, їх пересушення і втрата гумусу, вітрова і водна ерозія, або навпаки — вторинне заболочування, підтоплення понизь, негативний вплив на стан природних водойм та ін. Значна меліорованість водозборів при існуючому рівні експлуатації осушних систем і освоєнні осушуваних земель обумовила важку екологічну ситуацію, яка склалась в регіоні. Наслідком такого впливу є деградація ґрунтів, що супроводжується втратою гумусу (щороку 5,27 млн т).

Екологічна ситуація в Поліссі ускладнюється різким погіршенням якісного складу земель. Так, за роки осушувальної меліорації площа осушених угідь зросла більше ніж у 2 рази, а дефляційна небезпека й еродованість ґрунтового покриву — в 27 разів. Площа дефляційно небезпечних, кислих та змитих ґрунтів досягала відповідно 2,9, 5,5, 2,0 млн га, тобто становить 24,4 %, 47,1 % і 17,1 % загальної площі сільськогосподарських угідь.

Навколо осушених територій у радіусі 2—3 км формується зона несприятливого екологічного впливу, що перевищує площу осушення в 4—5 разів. На площі 254,3 тис. га піщаних ґрунтів спостерігається зменшення врожайності картоплі на 18 %, льону — 22 %, озимого жита — на 27 %.

Наслідком осушувальної меліорації на Поліссі є зниження підґрунтових вод в середньому на 0,8—1,0 м, а включення більше як 50 % малих річок у меліоративні системи призвело до порушення їх гідрологічного режиму. Це проявляється в зміні внутрішньоріч­ного перерозподілу стоку річок (на період весняної повені припадає 56—84 % річного об’єму стоку), в зниженні їхньої біопродуктивності. Відбувається погіршення якісного складу поверхневих вод, падіння самоочисної здатності водойм і річок. Вода стає непридатною для водопостачання.

Внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС майже 5,9 млн га поліських земель стали радіаційно забрудненими, з них 3,0 млн га — сільськогосподарські угіддя.

Аналіз екологічних проблем Полісся показує, що для комплекс­ного їх вирішення треба розробити і реалізувати Програму першочергових заходів щодо зменшення негативного виливу осушувальної меліорації та радіаційного забруднення на екологічний стан Полісся.

Перетворення природного водного режиму меліорованих земель на штучний призвело до значного підвищення інтенсивності водообміну підґрунтових, підземних і поверхневих вод. Це обумовлено штучним збільшенням акумулятивної місткості зони вод за рахунок зниження дзеркала підґрунтових вод, підвищенням дренованості земель при застосуванні матеріального дренажу і культурно-технічних заходів, підвищенням інтенсивності поверх­невого стоку, деформації співвідношення рівнів підземних і поверхневих вод, зростанням сумарного випаровування з поверхні ґрунту, зайнятої культурною рослинністю та ін. При незмінності значень сумарних показників річних і багаторічних водних балан­сів обсяг водообміну на осушених і прилеглих до них землях за рахунок підвищення його інтенсивності зріс удвічі. Таким чином, зона підвищеної інтенсивності водообміну, яка в межах Полісся сягає 20—80 % площі окремих водозборів, стає небезпечною як фактор забруднення природних вод. При цьому у водообмін залучається більша кількість забруднювачів природного і штучного походження, відбувається інтенсивний вимив з ґрунтового шару і поверхні ґрунту поживних речовин, добрив, отрутохімікатів, відходів сільськогосподарського, промислового і побутового походження. В зоні впливу осушної меліорації формуються особливі умови, рівень екологічної небезпеки яких залежить від якості самої системи, її експлуатації і культури сільськогосподарського освоєння осушених земель.

Першочергові заходи, нагальна необхідність яких визначена Планом дій уряду України з реалізації та розвитку «Основ національної екологічної політики» та Постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1993 р. «Про першочергові заходи щодо поліпшення екологічного стану Полісся» і які конче необхідно реалізувати, спрямовані на природні об’єкти, що знаходяться в найбільш екологічно небезпечному стані. Результатом їх здійснення має стати усунення або призупинення дії негативних процесів, пов’язаних із використанням меліорованих сільгоспугідь, поверхневих вод, лісових ресурсів.

Масштабний комплекс заходів по меліорації сільськогосподарських угідь було передбачено Державною регіональною програмою соціально-економічного розвитку Полісся на 1996—2010 рр., яка була схвалена Кабінетом Міністрів у березні 1996 р., але черга до її практичної реалізації так і не дійшла.

У сфері охорони і раціонального використання земельних ресурсів як першочергові прогнозуються заходи щодо реконструкції застарілих або технічно несправних, недосконалих систем, які не забезпечують регулювання водного та підтримання оптимального водно-повітряного режиму ґрунтів на осушених землях, а також створення водоохоронних насаджень і полезахисних лісосмуг. Окрім цього, з метою підвищення родючості осушених земель необхідно здійснити комплекс агротехнічних і агрохімічних заходів щодо захисту торф’яних ґрунтів, впровадження нових технологій вирощування сільськогосподарських культур з одночасним підтриманням екологічної рівноваги агроландшафтів, оптимізацією водного режиму перезволожених та підтоплюваних територій.

На територіях, які зазнають суттєвого антропогенного навантаження, доцільно розгорнути будівництво і реконструкцію очис­них споруд на об’єктах агропромислового комплексу.

Роботи зі зниження впливу радіаційного забруднення включають комплекс агротехнічних і агрохімічних заходів (залуження і перезалуження лук і пасовищ, вапнування сільськогосподарських угідь, заходи хімічної меліорації ґрунтів), здатних обмежити поширення забруднення по території і зменшити перехід радіонуклідів до рослинницької продукції.

Для посилення екологічної функції здійснюваних заходів необхідно проводити заліснення земель, що вилучаються із сільськогосподарського користування внаслідок значної деградованості і радіаційного забруднення. Важливим в цьому плані є збільшення площ під об’єкти природно-заповідного фонду, що належать до основних природоохоронних заходів.

Екологічні проблеми зрошувального землеробства. Зрошування є ефективним засобом забезпечення високої врожайності усіх сільськогосподарських культур, особливо зернових, овочевих, плодово-ягідних та ін. Насамперед на територіях, які потерпають від нестачі вологи, періодично страждають від спеки і суховіїв. До таких територій в Україні належать райони півдня та південного сходу. Саме ці регіони по суті є головною житницею України. Для зазначеної місцевості характерні такі орографічні риси поверхні, як рівнинність, відсутність виразних морфоструктурних утворень, слабка пересіченість тощо В компонентній структурі її природо-ресурсного потенціалу земельні ресурси зай­мають 67 %. Тут зосереджено основні масиви чорноземних ґрунтів України. Ця особливість, поряд зі сприятливими ґрунтово-кліматичними характеристиками території області, визначає важливе сільськогосподарське значення регіону.

Незважаючи на високу вартість будівництва і облаштування зрошувальних систем, розміри поливних земель були доведені в Україні з 503,1 тис. га до 2,6 млн га в 1990 р., або збільшилися в 5 разів. Середній щорічний приріст зрошуваних земель складав 84 тис. га. Широкомасштабне зрошення здійснювалося перш за все в південних областях України. Тут площі поливних земель на початок 1990 р. становили в Херсонській області — 438,8 тис. га, Автономній Республіці Крим — 366,7 тис. га, Запорізькій — 273,5, Дніпропетровській — 251,3, Донецькій — 200,7, Одеській — 240,0, Миколаївській — 191,1 тис. га. В 10 областях зрошення або не проводилося або застосовувалося на незначних площах від 0,8 до 10,9 тис. га, в інших воно охоплювало від 20,9 до 119,1 тис. га.

На початок 90-х років XX століття на зрошення в Україні використовувалося близько 7 млрд м3 води, з них 30,1 % припадало на Автономну Республіку Крим, 25,6 — на Херсонську, 10,3 — Одеську, 9,9 — на Запорізьку області.

У зв’язку з розгортанням в Україні економічної кризи фактично з 1991 р. будівництво зрошувальних систем було припинено, а площа зрошення і витрати води на ці цілі почали скорочуватись. І цей процес продовжується вже більше десяти років.

За 1991—2000 роки площі зрошуваних земель зменшилися в Україні на 8,1 %, крім Автономної Республіки Крим, Одеської та Черкаської областей, де відбулося незначне збільшення цих площ відповідно на 7,3, 0,8 та 1,5 %.

Але це жодною мірою не свідчить про будь-яке нарощування в Україні зрошувальних систем. Навпаки, в результаті проведення приватизації земель сільськогосподарського призначення, руйнування великих сільськогосподарських підприємств, подрібнення великих масивів поливних площ, а також стрімкого подорожчання енерго- та інших ресурсів більша частина зрошувальних систем вже не використовується за своїм призначенням, обладнання застаріло, розукомплектовано і стало не придатним для поливу. Про це свідчать дані про площі зрошуваних земель і використання води на зрошення в Україні за 1990—2000 рр. (табл. 12.4).

У 2000 р. в порівнянні з 1990 р. на полив сільськогосподарських угідь в Україні було використано 1,7 млрд м3 води, або в 4 рази менше, ніж в 1990 р. А в таких областях України, які гостро потерпають від нестачі вологи в ґрунті, як Дніпропетровська, Луганська, Миколаївська, Одеська та інші обсяги використаної на зрошення води скоротилися в 6—8 разів. Навіть в таких засушливих регіонах, як Автономна Республіка Крим і Херсонська область забір води на полив зменшився на 30—40 %.

Таблиця 12.4

ПЛОЩІ ЗРОШУВАНИХ ЗЕМЕЛЬ І ВИТРАТИ ВОДИ
НА ЗРОШЕННЯ В УКРАЇНІ ТА ОБЛАСТЯХ В 1990—2000 рр.

Занедбаність зрошувальних систем в Україні гостро далася взнаки в 2003 р., який виявився засушливим і маловрожайним, внаслідок чого було втрачено значну частину врожаю зернових та інших культур.

Підкреслюючи велику позитивну роль зрошення в посушливих районах України для забезпечення стабільно високої врожайності, не можна не відзначити, що при науково необґрунтованому підході запровадження зрошувальних систем вони нерідко завдають великої шкоди якості земельних ресурсів і навколишньому природному середовищу взагалі. Через перевищення норм зрошення і поливу земель в 1,5—2 рази відбувається повторне засолення і підтоплення сільськогосподарських угідь, розвиваються деградаційні процеси в ґрунтовому покриві, а при використанні води, яка не відповідає Державним стандартам щодо своєї якості, відбуваються процеси слітізації чорноземів та порушення сольового режиму. Таким чином, при необдуманому будівництві і експлуатації зрошувальних систем, застосуванні застарілих технологій поливу неминуче виникають такі негативні наслідки, як ерозія екосистем, деградація базових компонентів агросфери, збіднення агроландшафтів, дегуміфікація та дефляція грунтів, виснаження земельних ресурсів.

Але все це не заперечує необхідності відродження зрошення, будівництва, реконструкції та модернізації зрошувальних систем на основі застосування новітніх технологій та техніки поливу. Для запобігання негативним процесам, що відбуваються на зрошуваних землях, необхідне забезпечення оптимального меліоративного стану, скорочення втрат води, в тому числі при транспортуванні, впровадження раціональних режимів зрошення з мінімальними поливними нормами.