12.3. Економічна політика радянської влади

Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками і українськими національно-демократичними силами в особі Директорії. Наступ радянських військ почався 8 грудня 1918 р., а вже 3 січня 1919 р. вони увійшли в Харків, а 5 лютого 1919 р. - в Київ. Радянська влада вдруге була встановлена в Україні. До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій кон­троль майже всю територію України в межах колишньої Ро­сійської імперії.

До революції будівництво нового суспільства уявлялося більшовикам як процес створення економіки, що базується на неринкових відносинах. Як зразок пропонувалось викорис­тати досвід Паризької Комуни. Вважалось, що після революції в країні не буде армії, поліції, всі чиновники будуть виборними і підзвітними перед народом, а державою зможе управляти будь-яка людина. В перехідний період будівництва комуністичного суспільства на місце буржуазної держави прийде диктатура пролетаріату, яка зможе здійснити дві основні функції: приду­шити опір буржуазії і здійснити керівництво масами.

Передбачалось, що в перехідний період в економіці буде відсутня приватна власність, буде проведене повне усуспіль­нення виробництва, будуть сформовані господарські зв'язки, засновані на адміністративному розподілі продукції з єдиного економічного центру. Після революції радянський уряд почав активно впроваджувати ці теоретичні настанови в господарсь­ку практику. І якщо уважно проаналізувати історію радянсь­кого періоду, то можна стверджувати, що більша частина цих настанов діяли упродовж декількох десятиліть.

Постає запитання: "Чому більшовикам вдалось швидко реалізувати таку модель?". Тут слід пам'ятати, що в Російській державі на протязі віків державна власність традиційно зай­мала провідне становище. Державне втручання в економіку було надзвичайно сильним, що створювало відповідні переду­мови для функціонування надцентралізованої системи управ­ління господарством, яка є характерною для тоталітаризму. По­ряд з тим, у масовій свідомості переважали примітивні уявлен­ня про соціальну справедливість, про зрівняльний розподіл влас­ності, і перш за все землі (що й обіцяли більшовики). Тому основна частина населення всюди підтримувала перші кроки Радянської влади. , ..,..- •-.,:

 Формування командної економіки ознаменувалось систе­матичною боротьбою більшовиків проти приватної власності, ліквідація якої розпочалась з Декрету про землю, де було за­писано, що право приватної власності на землю втрачають всі верстви суспільства, крім селян.

На початку 1918 р. було покладено початок реалізації Дек-рета про землю, у відповідності з яким селянам було надано більше 150 млн. га удільних, поміщицьких, монастирських та ін. земель, що було рівнозначно конфіскації цих земель. Крім землі і інших угідь, до рук селян передавалось все рухоме і нерухоме майно, приблизно на 300 млн. крб. Було ліквідовано величезні щорічні платежі поміщикам і сільській буржуазії за оренду землі (приблизно на суму 700 млн. крб. золотом).

В лютому 1918 р. було прийнято Закон про соціалізацію землі, який проголошував перехід землі із приватної власності в загальнонародну. В основу закону було покладено есерівсь­кий принцип зрівняльного розподілу землі між селянами, а фактично - переділ землі на користь бідноти.

В травні 1918 р. уряд оголосив про введення продовольчої диктатури, що означало перехід до політики жорстокого тиску на заможне селянство, до насильного вилучення хлібних за­пасів. На село були послані багатотисячні озброєні продовольчі загони (продзагони) із робітників і солдат, які займались пря­мою конфіскацією продовольства. В цій діяльності продзаго­ни спирались на комітети селянської бідноти, їм було доруче­но розподіляти серед бідняків хліб, сільськогосподарське зна­ряддя, промислові товари, надавати допомогу місцевій владі по вилученню надлишків хліба у куркулів. Але на практиці ком-біди привласнювали собі набагато більше повноважень. Зок­рема, вони брали активну участь в переділі землі між селяна­ми. Наприкінці 1918 - на початку 1919 р. комбіди були об'єднані з волосними і сільськими Радами, оскільки уряд по­бачив у їх діяльності перевищення повноважень і прояв "двов­ладдя" на селі.

З другої половини 1918 р. почала утверджуватись жорстко централізована соціально-економічна система, яка отримала назву "воєнний комунізм". В цей період держава сконцентрува­ла в своїх руках майже всі трудові, фінансові і матеріальні ре­сурси, змушуючи їх працювати на принципах військового підпо­рядкування; була проведена широка націоналізація промисло­вих підприємств, включаючи і дрібні. Всі оборонні підприєм­ства і залізничний транспорт були переведеш на військовий стан.

Одним із напрямків політики диктатури пролетаріату в пе­ріод "воєнного комунізму" було встановлення прямого продук­тообміну між містом і селом з використанням позаекономіч­них і військових заходів. Пріоритетним напрямком цієї по­літики була акумуляція продовольства в державних фондах для забезпечення потреб армії і робітників, що були зайняті на обо­ронних підприємствах. В січні 1919 р. Раднарком видав декрет про обов'язкові поставки селянами державі надлишків хліба і фуражу. Але дуже часто держава вилучала у селян не тільки надлишки хліба. Під виглядом надлишків вилучались і необ­хідне для сім'ї продовольство, насіння і фуражне зерно. В 1920 р. поряд із хлібом продрозкладка поширювалась на картоплю, овочі та інші сільськогосподарські культури. За ці поставки передбачалась плата за твердими цінами. Але оскільки папе­рові гроші обезцінювались дуже швидко, то фактично продроз­кладка виражалась в прямій конфіскації продовольства.

Виходячи з ідеї про необхідність швидкої відміни грошей, уряд все більше схилявся до повного обезцінення грошей шля­хом їх необмеженої емісії. Асигнацій було надруковано так багато, що вони обезцінились в десятки тисяч разів і майже повністю втратили купівельну здатність. Грошова маса обчис­лювалась квадрильйонами, вартість пачки сірників або білету в трамваї оцінювались в мільйони радянських карбованців, що означало гіперінфляцію.

Результатом такої політики стало перетворення грошей в "розмальовані папірці". Серед радянських керівників була поширена думка про те, що гіперінфляція корисна для еконо­міки, оскільки вона "поїдає" грошові заощадження колишніх експлуататорів шляхом їх обезцінення і таким чином відбу­деться швидке витіснення грошей із обігу.

Як відомо, наприкінці 1917 р. в Російській державі в обігу знаходилось більше 22 млрд. крб. Основна маса цих грошей скла­далась із царських карбованців. Поряд з тим, в обігу була велика кількість паперових грошей, які випустив Тимчасовий уряд, так звані "керенки". За зовнішнім виглядом це були прості талони, надруковані на одному боці аркуша, не мали ні серійного номеру, ні інших атрибутів казначейського білету. Курс "керенок" був нижчим за курс царських грошей. Радянське керівництво включ­но до лютого 1919 р. продовжувало друкувати "керенки", не вно­сячи в їх зовнішній вигляд ні яких змін. Це пояснювалось тим, що населення, і перш за все селянство, не могло прийняти нові

ГрОШІ Через ЇХ НИЗЬКУ купівельну СПРОМОЖНІСТЬ.

Грошова емісія перших післявоєнних років стала найбіль­шим джерелом поповнення державного бюджету. В першій половиш 1918 р. Народний банк випускав щомісячно по 2-3 млрд. практично нічим не забезпечених грошей — "керенок". В результаті нестримної грошової емісії ціни досягли небачених масштабів. Якщо рівень цін 1913 року взяти за 1, то в 1918р. він складав 102, в 1920 - 9620, 1922 - 7343000, а в 1923 році -648230000. В результаті цього радянські гроші були повністю обезцінені. В 1921 році купівельна спроможність 50-тисячної купюри прирівнювалась до довоєнної монети в одну копійку. Високу цінність зберіг тільки золотий царський карбованець, але в обігу його не було, бо населення його приховало.

В результаті такої грошової політики була повністю зруй­нована фінансова система. В результаті цього закономірним став перехід до натурального обміну. В промисловість впро­ваджувалася система безгрошових відносин і розрахунків. Главки і місцева влада виписували ордери, за якими підприєм­ства повинні були безоплатно відпускати свою продукцію іншим підприємствам і організаціям. Податки відмінялись, борги один одному анулювались. Забезпечення сировиною, па­ливом, обладнанням здійснювалось також безкоштовно, цент­ралізованим шляхом через Главки. Для здійснення обліку виробництва на підприємствах Раднарком рекомендував пе­рейти до натуральних показників - "тредів" (трудовим одини­цям), які виражали певну кількість затраченої праці.

Фактично припинила своє існування кредитно-банківська система. Народний банк був об'єднаний з казначейством і підпо­рядковувався ВРНГ, а по суті перетворювався в центральну роз­рахункову касу. На банківських рахунках підприємств фіксу­вався рух не тільки грошових засобів, але й матеріальних цінно­стей всередині державного сектора економіки. На місце банківського кредитування було введене централізоване держав­не фінансування і матеріально-технічне постачання.

У відповідності з продрозкладкою в країні була заборонена приватна торгівля хлібом та іншими продуктами. Все продо­вольство розподілялось державними закладами суворо за кар­тками. Централізовано, за картками, розподілялись і промис­лові товари повсякденного попиту. Повсюдно заробітна плат­ня робітникам і службовцям на 70-90% видавалась у вигляді продовольчих і промислових пайків, або продукцією, що ви­пускалась. Було відмінено грошові податки з населення, а та­кож платня за житло, транспорт, комунальні послуги та інше.

На підприємствах все більше поширювалась зрівняльна си­стема оплати праці, і якщо в 1917 році заробітна плата у висо­кокваліфікованого робітника була в 2,3 рази вищою, ніж у малокваліфікованого, то в 1918 - в 1,3 рази, а до 1920 - всього в 1,04 рази.

Характерною рисою цього періоду стала трудова повинність. Більшовики були впевнені, що примусова праця - це невід'ємна властивість соціалізму, єдиний метод залучення людей до гос­подарського життя. Користь від такої праці була надзвичайно низькою, в основному вона полягала у відродженні у населен­ня класової ненависті до колишніх експлуататорів.

Незабаром принцип примусової праці був поширений і на інші верстви суспільства. Кожна доросла людина повинна була працювати і працювати там, де їй накажуть. Всі працездатні і непрацюючі на цей момент чоловіки і жінки віком від 16 до 55 років повинні були стати на облік у відділок розподілу ро­бочої сили. Там вони отримували направлення на роботу.

З кінця 1918 року звичайним стало оголошення про при­зов робітників і спеціалістів різних галузей на державну службу, на кшталт того, як це було з набором до Червоної армії. З цього часу вони підпадали під юрисдикцію військового трибу­налу з усіма наслідками, що звідси витікали. Таким чином були мобілізовані залізничники, медичні працівники, праців­ники річкового і морського флоту, зв'язківці, металісти, елект­рики, працівники паливної промисловості та інші. Відбува­лась поступова "мілітаризація" цивільної служби, стирались розбіжності між військовою і цивільною сферами. Порушни­ки дисципліни оголошувались "дизертирами трудового фрон­ту", відправлялись до концентраційних таборів.

Політика "воєнного комунізму" була зумовлена надзвичай­ними умовами війни. Однак багато керівників країни, а також публіцисти, вчені того часу сприймали її не тільки як вимуше­ну, тимчасову, але і як цілком закономірну систему при пере­ході до безкласового суспільства, вільного від ринкових відносин. Вважалось, що соціалістична економіка повинна бути натуральною, безгрошовою, що в ній обов'язково буде присутнім централізований розподіл всіх ресурсів і готової продукції.

Подібним поглядам на таку систему управління економі­кою в ті роки сприяла і гаряча впевненість в тому, що Радянсь­ка країна не довго буде єдиною, що на Заході дуже швидко відбудеться революція, а нове суспільство буде побудоване за допомогою заможних країн.

До того ж слід пам'ятати, що система "воєнного комуніз­му" так і не стала абсолютною, їй не вдалось повністю панува­ти над вільним ринком, який, незважаючи на суворі закони військового часу, виявився дуже життєздатним. Відомо, що спе­кулянти "мішочники" доставляли в місто стільки ж хліба, скільки давали всі заготівлі по продрозкладці, тільки його ціна була в декілька разів вищою.

По всій країні постійно велась торгівля, відбувався обмін продовольства на промислові товари. Меблі, дорогоцінності, хліб, м'ясо, овочі - все продавалось на "чорному " ринку. Тут же можна було здійснити обмін радянських грошей на валюту, хоча офіційно це було суворо заборонено.

Дрібне господарство демонструвало дивовижну живучість, незважаючи на всі спроби уряду монополізувати виробництво і розподіл. Приватний сектор був настільки сильним, що коли уряд заявив про перехід до нової економічної політики, це було значною мірою лише визнанням факту існування стихійної торгівлі, яка вистояла всупереч декретам і репресіям влади.