13.2. Ієрархічні системи управління
13.2. Ієрархічні системи управління
Найбільшого поширення набули системи управління з ієрархічною, або багаторівневою структурою. Ієрархія — це розташування частин та елементів у порядку від вищого до нижчого. У системах з такою структурою існує розділ функцій управління між органами чи підрозділами різного рівня або рангу. Керуючий орган деякого рівня ієрархії управляє кількома органами нижчого рівня, що перебувають у його підпорядкуванні, і сам керується органом вищого рівня.
Однією з найважливіших цінних властивостей ієрархічної системи управління є можливість розподілу функцій управління за рівнями системи, прийняття рішень стосовно різних завдань у підрозділах різного рівня. Це дає змогу зосередити розв’язання стратегічних завдань на вищих рівнях управління, де їх розв’язання найбільш ефективне. Тактичні завдання залежно від їхньої складності та необхідних ресурсів можуть розв’язуватися на нижчих рівнях, що забезпечує оперативність прийняття рішень, і здебільшого — вищу точність.
Для ієрархічної системи з розподілом функцій управління за рівнями характерна відома автономність окремих органів управління проміжних і нижчих рівнів у тому сенсі, що кожний із них самостійно, у межах своїх повноважень, визначених дорученими йому функціями і заданими обмеженнями, управляє підлеглими йому підрозділами.
Іншою характерною особливістю ієрархічних систем є наявність спільної цілі для всієї системи і окремих цілей для підсистем. Ці цілі не завжди збігаються, а іноді навіть суперечать одна одній або конкурують між собою. Отже, існує реальна небезпека того, що деяка підсистема, намагаючись досягти поставленої перед нею мети, може діяти всупереч спільній цілі системи.
Наявність загальних обмежень, що стає особливо помітною зі зниженням рівня керуючого органу, зумовлює взаємний вплив підсистем у процесі їх функціонування. Такі обмеження можуть мати вигляд, наприклад, спільних ресурсів. Тоді посилення активності однієї підсистеми призводить до зменшення частки ресурсів іншої, і навпаки. У цих випадках рішення має приймати орган управління вищого рівня в інтересах усієї системи, інакше ресурси будуть розподілені під впливом випадкових чинників або буде прийнято компромісне рішення.
В ієрархічних СУ управління підсистемами нерідко здійснюється в умовах неповної інформації, коли підсистемі вищого рівня можуть бути не повністю відомі цілі та обмеження підсистем нижчих рівнів.
Як випливає з визначення ієрархічної системи, стосовно кожної підсистеми деякого рівня можна виокремити підлеглі їй підсистеми — безпосередньо або (для підсистем, розташованих нижче за рівнями ієрархії) через проміжні підсистеми. Аналогічно можна виокремити підсистеми вищої ланки управління, яким підпорядковується дана. Сукупність всіх підсистем як вищої ланки, так і підлеглих щодо даної називають її вертикаллю. Усі підсистеми, належні одній вертикалі, називають підпорядкованими. Зв’язки між підсистемами різних рівнів називають вертикальними, а між підсистемами одного рівня — горизонтальними. Для кожної підсистеми зв’язки з усіма підлеглими їй підсистемами називають внутрішніми, а решту — зовнішніми.
До найважливіших властивостей ієрархічних структур можна віднести такі:
вертикальне підпорядкування;
пріоритет дій підсистем вищого рівня (право втручання);
взаємозалежність дій вищих та нижчих рівнів структури;
елементи верхнього рівня ієрархії мають справу з більшими підсистемами та з ширшими аспектами поводження системи в цілому;
періоди прийняття рішень для елементів верхнього рівня більші, ніж для елементів нижчих рівнів;
верхні рівні мають справу з повільнішими проявами системи;
опис проблеми на верхньому рівні менш структурований та формалізований, містить більше невизначеностей.