13.3. Господарство України в умовах формування і зміцнення командно-адміністративної системи

Наприкінці 20-х років у Радянському Союзі завершилася боротьба партійних угруповань, перемогу отримали прихиль­ники командно-адміністративних методів управління господар­ством. Поступово держава почала відроджувати надзвичайні

заходи часів "воєнного комунізму". З цією метою наприкінці 1927 р. розпочалась конфіскація хлібних "надлишків", неза­конні обшуки селянських господарств. Восени 1928 р. повсюдно розпочалось застосування надзвичайних заходів до куркулів, а місцями і до середняків. В село з міста було направлено тисячі членів партії для примусового вилучення хліба.

Ціленалравлений наступ на НЕП здійснювався в усіх напрям­ках. В 1927 році для промислових підприємств було встановле­но державний виробничий план. Наприкінці 1929 року трести втратили господарську самостійність і поступово перетворилися в опосередкований елемент системи управління. В роки першої п'ятирічки вони взагалі припинили своє існування.

На початку 1930-х років відбувається майже повне витіс­нення приватного капіталу із різних секторів економіки. В цей же період були практично анульовані всі іноземні концесії.

В 1930 р. відбулась податкова реформа. Замість 63 різнома­нітних податків і платежів в бюджет, які регулювали виробни­чу діяльність підприємств, було введено два основних види: по­даток з обороту і відрахування з прибутку. Але оскільки підприє­мства функціонували на основі обов'язкових планових завдань, то податки вже не здійснювали роль регулятора, а всього лиш забезпечували надходження до державної скарбниці. Всі інші види податків стали непотрібними і їх просто ліквідували.

Протягом 1930-1932 років фактично було покінчено з рин­ковими методами і в кредитній системі. Кредит було замінено централізованим фінансуванням. Було заборонено комерційний кредит між підприємствами, відмінено вексельний обіг. Ліквідо­вувався довгостроковий кредит для державних підприємств, на­томість було введено безповоротне фінансування. Довгострокове кредитування зберігалось тільки для колгоспів, промислової і споживчої кооперації. Самостійні раніше банки були підпоряд­ковані Наркомату фінансів. Банки за своєю суттю уже більше не виступали кредитними закладами, на їх рахунках знаходи­лись лише власні фінансові ресурси державних підприємств і бюджетні асигнування, що призначались для капітальних вкла­день; до того ж, ці ресурси дозволялось використовувати тільки в суворій відповідності з планом.

В зв'язку з ліквідацією кооперативних банків всі операції по короткостроковому кредиту перейшли до Держбанку, який зосередив у своїх руках до 97% всього об'єму короткостроково­го кредитування. Для приватних підприємств, які до того часу залишились, стали недоступним будь-які форми кредитування.

Наприкінці 1930-х років в країні залишилося всього сім банків: Держбанк, Зовнішторгбанк, п'ять банків довгострокових вкла­день (в 1959 р. ці п'ять банків влились в Будбанк і таким чи­ном в СРСР залишилося всього три банки).

Отже, починаючи з 1929 року, в економіці утверджується адміністративна система управління, яка фактично повернула країну до політики "воєнного комунізму", але уже в нових умовах. Директивний плановий розподіл ресурсів і продукції кінець-кінцем витіснив ринкові відносини. Наприкінці пер­шої п'ятирічки повністю сформувалась надцентралізована еко­номіка, яка з незначними модифікаціями проіснувала в СРСР до кінця 1980-х років.

На XV з'їзді більшовистської партії (1927) було затвер джено курс на колективізацію сільського господарства. При цьому стверджувалось, що створення колективних господарств повинно стати справою самих селян. Але вже влітку 1929 р. колективізація набула далеко не добровільного характеру.

В грудні 1929 р. керівництво партії і держави запропонува­ло провести "суцільну колективізацію". При цьому були визна­чені надзвичайно жорсткі строки. Зокрема в Центрально-Чор-ноземних областях і районах степової України колективізація повинна була завершитись до осені 1931 р., на Лівобережній Україні - до весни 1932 року, в інших районах - до 1933 року.

На першому етапі колективізації було не зовсім зрозуміло, якої форми набудуть нові господарства. Але поступово основ­ною формою об'єднання селян стає сільськогосподарська артіль. Пізніше сільськогосподарські артілі (колективні господарства) повсюдно отримали назву "колгосп", під якою вони увійшли в історію СРСР. Поряд з колгоспами в цей період отримали роз­виток і радянські господарства — "радгоспи", тобто сільсько­господарські підприємства, що належали державі.

Одночасно з процесом об'єднання селян в колгоспи йшов процес розкуркулення, в ході якого у заможних селян вилучали майно, землю, а їх самих із сім'ями виселяли у віддалені необ-житі райони, обмежуючи у політичних і громадянських правах.

Розкуркулення призвело до того, що село втратило найбільш працелюбних, підприємливих господарів. Слід підкреслити, що основною метою колективізації було вирішення "зернової про­блеми", оскільки вилучати сільськогосподарську продукцію із колгоспів було набагато зручніше, ніж у мільйонів розрізне­них селянських господарств. Але форма вилучення продукції на користь держави була знайдена не відразу. На перших

порах колгоспи були включені в систему контрактації, тобто в систему договорів про обов'язкове постачання сільськогоспо­дарської продукції державі в обмін на товари промислового виробництва. В 1933 році даний принцип було замінено систе­мою обов'язкового постачання продукції за визначеними нор­мами з кожного гектару посівних площ і твердими державни­ми цінами. Таким чином, колгоспи поступово втрачали свій початковий кооперативний характер і перетворювались в дер­жавні підприємства.

З 1930 року в колгоспах розпочалось широке використан­ня трудоднів як умовної одиниці визначення затрат праці ок­ремих членів колгоспу і їх частки в кінцевому результаті діяль­ності господарства. Трудодень відповідав одиниці простої не-кваліфікованої праці, що затрачувалась людиною протягом робочого дня. На цій основі визначались затрати складної праці. Кожного дня в трудову книжку колгоспника вносилась кількість відроблених ним трудоднів. В кінці року, після обо­в'язкових поставок продукції і розрахунків з державою, фонд оплати, що залишився, ділився на загальну кількість трудоднів всіх членів колгоспу, а потім відбувалось нарахування про­дукції на трудодні окремим колгоспникам. Розподіл відбу­вався головним чином в натуральній формі.

Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю призве­ла до величезних витрат. До 1 листопада 1932 р. від селянсь­кого сектора України було отримано лише 136 млн. пудів хліба (у 1930 р. - майже 400 млн.). В зв'язку з цим керівництво країни прийняло рішення направити в Україну надзвичайні комісії з хлібозаготівель. В Україні комісія очолювалась В.М. Молотовим. Основним засобом проведення хлібозаготі­вель, що його практикувала ця комісія, були репресії.

Села, що мали особливо велику заборгованість по хлібоза­готівлях, заносились на "чорну дошку". Статут "чорної дош­ки" означав фактичну блокаду: припинявся підвіз товару борж­никам, вводилась заборона на торгівлю, достроково стягувались платежі за фінансовими зобов'язаннями. Села опинялись в оточенні регулярних військ і фактично були приречені на го­лод. Так було застосовано терор голодом для того, щоб злама­ти опір і незадоволення українського селянства.

Від голоду селяни тікали в міста і тисячами вмирали про­сто на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людоїдство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 року становили близько 150 тис., а від голоду 1933 р. - від 3 до 3,5 млн.

чоловік. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало і має значні негативні наслідки.

В червні 1929 р. в країні створюються державні машинно-тракторні станції (МТС), де зосереджувалася сільськогосподарсь­ка техніка для обробітку сільськогосподарських угідь і збору врожаю. Кожна МТС обслуговувала декілька колгоспів. За виконану роботу МТС отримувала натуральну оплату — при­близно 20% врожаю. МТС обробляли близько половини всіх посівних площ.

На II з'їзді колгоспників-ударників в 1935 р. було прийня­то "Статут сільськогосподарської артілі", у відповідності з яким колгоспники отримували право мати невеликі присадибні ділянки, тримати корову, свиней, овець, птицю. Надлишки про­дукції з присадибної ділянки дозволялось реалізувати на міських ринках.

Про рівень ефективності сільськогосподарського виробниц­тва кінця 1930-х років можна говорити, порівнюючи частку од­ноосібних і підсобних господарств по виробництву основних видів продукції. Незважаючи на те, що на долю цих господарств при­падало 13% посівних площ, тут вирощувалось 65% загального об'єму картоплі, 48% овочів, основна маса фруктів і ягід, 12% зерна. Крім цього, зазначені господарства мали 57% великої рогатої худоби (в тому числі 75% корів), 58% свиней, 42% овець і 75% кіз, виробляли 72% м'яса, 77%) молока, 94% яєць.

Таким чином, колективні господарства відігравали провідну роль лише у виробництві зерна, цукрового буряку, соняшнику та інших технічних культур, а основна частина продуктів хар­чування, як і до колективізації, надходила від одноосібних гос­подарств і присадибних ділянок колгоспників.

Відразу після Жовтневої революції керівництво більшо­вицької партії розпочало реалізовувати ідею про високоіндус-тріальне суспільство з плановою економікою. В 1921 році було створено Державний плановий комітет (Держплан), завдання якого полягало в тому, щоб розробити єдиний генеральний державний план розвитку народного господарства. В 1926 р. до Держплану почали переходити функції управління народ­ним господарством, що до цього належали наркомату фінансів. Це проявилось в тому, що жорстка грошово-кредитна політика втратила свою самостійність, а на перші ролі вийшов процес розробки перспективних планів. Саме в цей час виникає теза про поєднання річного, п'ятирічного і генерального планів.

-ІІ5 Генеральний (перспективний) план оголошувався головним, пріоритетним. На його розробку спрямовувались основні зу­силля, пропонувались нові наукові підходи, зокрема ідеї еко-номіко-математичного моделювання.

В березні 1926 року Радою Праці і Оборони було прийнято рішення розробити перспективні плани окремих галузей, як правило, на п'ятирічний період, а в 1927 р. економісти почали розробку першого п'ятирічного плану, в якому передбачався розвиток всіх регіонів країни і максимального використання всіх ресурсів з метою індустріалізації економіки.

В грудні 1927 р. на XV з'їзді було прийнято рішення роз­робити перший п'ятирічний план (1929-1933) розвитку народ­ного господарства. В ньому передбачалось, що середньорічні темпи приросту промислової продукції будуть становити 16%. Але в квітні 1929 р. на XVII партійній конференції було за­тверджено висхідний варіант п'ятирічного плану, де щорічні темпи приросту були уже 18%. Згодом і ці показники були переглянуті і було розроблено так званий оптимальний варі­ант, в якому уже стояли цифри 20-22% .

В грудні 1929 р. на з'їзді ударників було запропоновано виконати п'ятирічку за чотири роки. На виконання цих фан­тастичних планів залучалась все більша кількість людей. Тем­пи зростання зайнятих в промисловості і на будівництві були дуже високими. Так, якщо в 1928 р. кількість робітників скла­дала 4,6 млн. чол., то в 1932 р. їх нараховувалось 10 млн., а в 1940 - 12,6 млн. чоловік.

Бурхливе зростання міського населення вело до виникнен­ня цілої низки проблем, зокрема житлової. В багатьох місцях люди жили в палатках, глиняних мазанках, землянках. В ста­рих промислових містах сімейні люди жили в перенаселених гуртожитках, в підвалах великих будинків.

В кінці 1932 р. в країні була введена паспортна система. Паспорти і прописка обмежували свободу пересування людей, допомагали здійснювати контроль над ними. Було оголошено заборону на звільнення робітників за власним бажанням. Нар­ком праці отримав право переводити кваліфікованих робіт­ників і спеціалістів на роботу в будь-яке місце країни і будь-яку галузь економіки, не питаючи при цьому згоди робітника. Таким чином, держава повністю контролювала місце роботи і місце проживання радянських громадян.

В цей же період було прийнято цілу низку законів, які повинні були посилити трудову дисципліну. Перш за все,

керівники підприємств отримали великі повноваження на уп­равління виробничою діяльністю. Вони могли одноосібне звільнити робітника. Поряд з цим і самі керівники підприємств знаходились під постійним контролем: якщо підприємство не виконувало плану або випускало неякісну продукцію, директор міг потрапити під суд.

7 серпня 1932 р. було прийнято найбільш жорстокий за­кон того часу "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації, і посилення суспільної соціалістичної власності". Цим законом визначалась найвища міра покаран­ня - розстріл з конфіскацією всього майна, за пом'якшуючих обставин розстріл замінювався позбавленням волі строком не менше 10 років і також з конфіскацією майна.

8 грудні 1936 р. на VIII з'їзді Рад була прийнята Конститу­ція СРСР. У відповідності з новою Конституцією політичну основу країни становили Ради депутатів трудящих, а еконо­мічну основу — соціалістична власність на засоби виробницт­ва. Всі матеріальні багатства фактично знаходились в руках держави, хоча формально проголошувалась наявність двох форм власності: державної (загальнонародної) і кооперативно-кол­госпної.

В результаті перших п'ятирічок в країні відбулись значні соціально-економічні зрушення. Вся влада безроздільно пере­йшла в руки партійно-державного апарату, який здійснював жорсткий централізований контроль за розподілом ресурсів і готової продукції, за кредитно-фінансовими закладами, меха­нізмом ціноутворення та іншими економічними інституціями.

Селянство в основному було об'єднане в колгоспи. На­прикінці 1930-х років одноосібні селянські господарства були практично витіснені за допомогою податків і адміністратив­них заходів. Така політика держави демонструвала бажання заради ідеологічних принципів перестрибнути через етапи еко­номічної зрілості сільської економіки, ігноруючи при цьому економічні інтереси самих селян.

Наприкінці 1930-х років радянська економіка набуває "та­бірного" образу. В результаті масових репресій значна частина населення опинилась за колючим дротом. Праця ув'язнених включалась в п'ятирічні плани. В роки перших п'ятирічок система Головного управління таборів за об'ємами виробницт­ва продукції займала перше місце серед всіх наркоматів.

Згідно до офіційних показників соціальну структуру радянсь­кого суспільства в 1940 р. складали такі групи: робітники -

33,7%, колгоспники і кооперовані кустарі - 47,2%, службовці та інтелігенція - 16,5%. Зберігався невеликий прошарок се-лян-одноосібників і некооперованих кустарів - 2,6%.

Таким чином, в кінці 1930-х років в СРСР утворилась спе­цифічна соціально-економічна система, яку найчастіше нази­вають "державним соціалізмом", її характерними рисами були повне одержавлення виробництва і ліквідація приватної влас­ності. Крім того, до основних характеристик "державного со­ціалізму" можна віднести наявність в країні лише однієї партії, монополію держави на засоби масової інформації, єдину офі­ційну державну ідеологію, контроль за суспільством з боку органів держбезпеки. Все це дає право говорити про те, що "дер­жавний соціалізм" в СРСР набував чітко вираженого тоталі­тарного характеру.