14.2. Культура України на етапі становлення незалежності
Виходячи з окреслених теоретике-політичних засад, простежимо тен-денції відродження самобутнього національного характеру української культури, які з'явилися в її середовищі в першій половині 90-х років. І
У перші роки українського відродження розпочалася робота з рекон-струкції деформованої культури, покладена на Комісію Верховної Pa-ди з проблем культури й духовного відродження, Міністерство культури, численні громадські об'єднання, асоціації, товариства, академії. До життя почали повертатися набутки, що досі були під забороною.
Держава повинна мати своє суспільство, європейське обличчя якого можна буде показати на весь світ. З цього приводу важливо згадати досвід Української Народної Республіки. Про нього чітко висловився В. Приходько, міністр юстиції періоду Директорії: «Держава без суспільства в нас була (1917~1919 pp.), і вона завалилася під подувом першого вітру. Для повалення української 40-мільйонної держави ворогові досить було мати один корпус війська». І далі: «Отже, нам треба не тільки політичної боротьби, але й суспільного будівництва. Політичну боротьбу, в ім'я створення української влади, ми мусимо вести безупинно, не вгаваючи... Але одночасно із цією боротьбою треба вести суспільно-визвольну роботу: виконувати нашу господарську й культурну програму». Майбутнє України неможливе без державного захисту національної культури у максимальному сприянні її розвитку і залежить від реалізації докорінних реформ у культурі, економіці, політиці і, безперечно, з пріоритетом культури.
Особливістю української культури в епоху Відродження є те, що вона поставлена в умови жорсткої конкуренції. Причини цього в тому, що українська культура перебувала в умовах тривалого бездержавного буття, коли для розвитку нації залишався тільки обмежений культурний простір. Згідно з цим переконливими є слова Ч. Купчана, політичного оглядача газети «Лос-Анджелес Тайме», який після візиту Президента України Л. Кучми до США, аналізуючи українські проблеми у світовому контексті, писав: «Якщо державу не об'єднує національна ідея та почуття відданості справі, що виникає на її основі, то найкращі люди, найсвітліші уми опиняться деінде. Ця «втеча інтелекту» — переважно до Москви — позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли йдеться про творення нації та держави практично з нуля».
Внаслідок зміни суспільно-політичного укладу, на фоні збережених позитивних надбань минулих років у цей період з'явилися зачатки перебудови і оновлення української національної культури. Навіть в умовах тривалої економічної кризи багато працівників культури та мистецтва не втрачали здатності переборювати труднощі, свідомо робили свою справу.
Освіта. Розкрити інтелектуальний потенціал українського народу неможливо без реформування системи освіти, яка завжди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури, особливо в умовах національного відродження України.
Одним з основних завдань реформування освіти незалежна держава визначила відродження і подальшу розбудову національної системи освіти, її орієнтацію на задоволення потреб народу України, національно-культурних та національно-освітніх прав і запитів усіх громадян незалежно від їх етнічної приналежності.
Яку ж спадщину дістала Українська держава від минулого? В 1991 р. система освіти в Україні охоплювала 24,5 тис. дошкільних закладів, 20,9 тис. загальноосвітніх шкіл, 1242 професійних, 735 середніх спеціальних та 156 вищих закладів освіти, аспірантуру з 300 наукових спеціальностей та докторантуру, 518 навчальних закладів та підрозділів підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, заклади та установи позашкільного навчання та виховання.
За численними показниками мережа навчальних закладів України відповідала показникам більшості розвинених країн світу. Так, кількість студентів вищих закладів освіти у 1990 р. становила 170 на 10 тис. населення. За цими показниками Україна перебувала на одному рівні з Німеччиною та Японією. Загальна середня освіта була обов'язковою, всі форми навчання — безплатними. Функціонувала мережа позашкільних закладів, у яких здійснювалось естетичне та фізичне виховання дітей та молоді, залучення їх до науково-технічної творчості. Однак загальносоюзні потреби і плани народжували перенавантаження навчальних закладів України підготовкою кадрів для інших республік. Виникли також складні диспропорції у розміщенні вищих закладів освіти України. Так, чисельність студентів на 10 тис. населення в Харківській області була майже у 1,5 раза більша, ніж в Одеській, і в 4 рази — більше, ніж у Волинській. Нерівномірно розподілялись кадри з вищою освітою — надмірна кількість фахівців з інженерною освітою, але не вистачало юристів, економістів, соціологів, психологів, менеджерів.
Відбувався процес поглиблення уніфікації навчального процесу, що обмежувало можливість вивчення історії, культури, етнографії України. Скорочувалось використання у навчальному процесі української мови, викладання у вищій школі та виховний процес у позашкільних закладах здійснювались майже повністю російською мовою, а навчання у професійних училищах — лише російською.
Існуюча в Україні система освіти перебувала в стані, що не задовольняв вимог, які поставали перед нею в умовах розбудови української державності, культурного та духовного відродження українського народу. Передусім це виявлялось у невідповідності освіти досягненням людства.
Концептуальні засади реформи освіти в Україні визначені державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), спрямованою на досягнення якісно нового стану навчання і виховання українських громадян, що відповідатиме сучасному цивілізаційному рівню, та її інтеграцію у міжнародний світовий простір.
Відповідно до цієї програми навчальні заклади в зміст своєї роботи почали вкладати елементи народної педагогіки, етнографи, народної творчості. В багатьох школах було створено кімнати та куточки народного побуту, українські світлиці. Вони внесли живий струмінь у навчальний процес, зокрема у вивчення українознавчих дисциплін. Бібліотеки шкіл поповнились новими джерелами з історії, літератури, мови, культури і мистецтва.
Почала розвиватись туристсько-краєзнавча робота. У 1994 р. в країні вже працювало 8,5 тис. гуртків цього профілю. Набули поширення експедиції «козацькими шляхами», присвячені 500-річчю українського козацтва, яке нині відроджується згідно з указом Президента України Л. Кучми про відродження українського козацтва, експедиції «Краса і біль України», конференції учасників краєзнавчих пошукових загонів «Роде мій красний, роде мій прекрасний», міжнародні форуми юних українців-краєзнавців «До оберегів відродження».
Традиційними стали всеукраїнські фольклорні святарідної мови. Користується популярністю всеукраїнський фестиваль «Таланти твої, Україно». Кращі художні колективи закладів освіти беруть участь у міжнародних святах, фестивалях і конкурсах в Італії, Туреччині, Індії, Норвегії та інших країнах.
За ініціативою Українського державного центру науково-технічної творчості молоді в Україні щороку провадиться понад ЗО всеукраїнських і міжнародних масових заходів з технічних видів спорту, моделювання, раціоналізаторства і винахідництва, інформатики. Багато заходів, у тому числі міжнародних, проводять Фонд Чорнобиля, Спілка піонерських організацій України, «Пласт», «Січ» та ін.
Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою відповідала інтересам особи, суспільства, держави. Жорстока регламентація змісту вищої освіти, уніфікація навчальних планів, програм підготовки, надмірна ідеологізація навчання призвели до певної невідповідності структури освіти світовим стандартам, втрати престижу вищої освіти, низької мобільності випускників на ринку праці. Зрушення в цій сфері відбулися не відразу. Почалося з того, що перший набір студентів (після ліквідації царизмом у 1817 р.) у 1992 р. зробив Національний університет «Києво-Могилянська академія». У травні 1993 р. навчальні плани і програми університету були схвалені на спеціальній нараді експертів ЮНЕСКО.
Національний університет має мережу колегіумів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад та середні навчальні заклади — Києво-Могилянський колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум «Берегиня» в Черкасах, Феодосійський колегіум у Криму. В університеті крім української вивчають англійську, німецьку, французьку, польську, чеську, італійську, санскрит, китайську, арабську мови.
Заснування університету «Києво-Могилянська академія» стало вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження. Він уже завоював кілька поважних наукових грантів у найпрестижні-ших європейських та американських фундаціях. Кращі студенти пройшли й проходять стажування в авторитетних зарубіжних університетах.
З урахуванням реальних національних процесів в Україні, її регіональних особливостей в багатьох вищих закладах освіти держави впроваджується в навчальна-виховний процес конкретна програма докорінного оновлення структури і змісту гуманітарних наук. Визначено коло предметів історико-культурологічного характеру. Особливого значення набули дисципліни — історія України, історія і теорія світової та української культур, народознавство, українознавство.
Міжнародне співробітництво в галузі освіти починає дедалі ширше інтегрувати національну освіту України у світову систему освіти для підготовки фахівців міжнародного рівня, отримання доступу до сучасних технологій та іноземних інвестицій для розвитку національної освіти.
Зокрема, Міністерством освіти України підготовлено і надіслано в різні країни світу понад 50 проектів угод про співпрацю у галузі освіти, 10 з яких уже діють. Підтримуються плідні контакти з багатьма урядовими і неурядовими освітніми національними та міжнародними організаціями, програмами та фондами, такими як ЮНЕСКО, Рада Європи, Німецька служба академічних обмінів, Товариство Карла Дуйсберга, інформаційна служба США, програми Фултбрайта, Хемфрі, Франкліна, Маскі, Президентська програма студентських обмінів, а також з державними органами управління освітою країн СНД, Австрії, Греції, Іспанії, Китаю, Франції, Ізраїлю, Польщі, Румунії та ін.
Розвиваються безпосередні зв'язки між навчальними закладами України і зарубіжних країн. 78 вищих навчальних закладів України здійснювали пряме співробітництво на основі угод з 415 іноземними вищими закладами освіти та 19 фірмами. Аналогічні угоди мали школи та профтехучилища.
Акредитація закладів освіти дала можливість інтегрування освіти України в міжнародну систему освіти, порушила проблему створення умов для міжнародної конвертованості державних документів про освіту. Ця діяльність в Україні дістала позитивну оцінку ЮНЕСКО та Ради Європи. Україна брала активну участь у нарадах цих організацій в Бухаресті та Празі.
Велике значення для входження України в світовий культурно-освітній процес має організація курсів, шкіл, семінарів, олімпіад для іноземних громадян, підготовка та перепідготовка фахівців для зарубіжних країн, ^впровадження у царині освіти системи інформаційного забезпечення міжнародного співробітництва, створення разом із зарубіжними країнами спільних центрів освіти, підприємств, фірм, науково-дослідних колектвів.
Попри ці незаперечні зрушення, не можна не помітити, що в системі освіти — найважливішого чинника культури народу тривожна, позбавлена поки що перспективи ситуація. Так, близько 500 шкіл в Україні вчасно не розпочали 1996/97 навчальний рік. За наказами Міносвіти у 1996 р. з планів загальноосвітніх шкіл виключено години на додаткові заняття й консультації, зменшено курси за вибором і факультативи. Замість «Концепції національного виховання» (1994 р.) Міносвіти віднедавна зобов'язало керуватися новим документом — «Концепцією виховання в національній системі освіти», де поняття «нація», «національна інтелігенція», «духовна еліта» вжиті у деяких розділах без жодного зв'язку з Україною та українством. За цією концепцією виходить, що національне виховання стоїть поза національною ідеєю. Не враховуються регіональні особливості у вихованні. Державна мова не стала домінуючою в загальноосвітній і вищій школах.
У діяльності вищої школи теж чимало проблем. Це, зокрема, проблема використання випускників вищих закладів освіти. Не було системи розподілу випускників, яка б забезпечувала регіони кад~ рами. Так, менше 20 відсотків випускників вузів культурно-мистецького спрямування в 1995 р. працювало в закладах культури.
Дуже складною була кадрова ситуація у вищій освіті. Окремі кафедри були забезпечені викладачами на 60—70 відсотків. З причини незадовільного матеріального та соціального становища професорсько-викладацького складу відплив найбільш кваліфікованих викладачів у 1993 р. становив понад 5 тис. осіб, з них 188 докторів наук, професорів (4,4 %), 1955 кандидатів наук, доцентів (7,4 %).
Проте в ці роки система освіти, маючи ряд серйозних недоліків, збагатилась не лише пропозиціями щодо поліпшення її функціонування, а й окремими практичними здобутками. Всі вони були спрямовані на поліпшення становища в освітній галузі. Це було надзвичайно важливо не лише для подальшої розбудови освіти, а й для економічного, культурного, соціального піднесення України, зростання добробуту її народу, прискорення процесів державотворення і зміцнення позицій України в сучасному світі.
Наука. Важливим чинником і передумовою розвитку освіти, культури, піднесення якості робочої сили завжди була наука. Без потужної наукової бази ефективна ринкова економіка просто не може розвиватись.
До здобуття Україною незалежності українська наука була надто зорієнтована на потреби військово-промислового комплексу. Це заважало розвиватися всім її галузям. У перші роки незалежності стало очевидним, що в Україні дуже слабка система інформації, без чого вона як держава не може розбудовуватися і, найголовніше, приєднатися до світової співдружності країн, які мають інформаційне суспільство.
Після розпаду СРСР Україна мала добрі стартові можливості для інформатизації і створення постіндустріального суспільства. Однак за 1991 — 1995 pp. майже ніяких зрушень у напрямі інформатизації не було зроблено. Більше того, за цей період намітилось значне відставання в цій галузі від багатьох розвинених країн.
В Україні довгі роки система забезпечення інформацією та документальними джерелами була надзвичайно відсталою і не давала змоги організувати ефективне забезпечення вчених та спеціалістів часописами, книжковою продукцією, компактними оптичними дисками, доступом до зарубіжних баз даних. В Україні не було реферативних журналів (крім медичного), не було «Експрес-інформації», не видавались аналітичні огляди з різних галузей науки і техніки, різко скоротилась кількість наукових журналів. Не було електронних каталогів бібліографічної інформації. Всі органи наукової, технічної, патентної та іншої інформації, створені в СРСР, залишились в Росії. Літописи журнальних і газетних статей ставали дедалі тоншими. Не було централізованої каталогізації всіх друкованих в Україні видань.
Повільними темпами переходили національні рейки філософська, історична, культурологічна науки. Дещо в кращому стані перебувала політологія — нова для нас наука, яка на хвилі революційних потрясінь у суспільстві випередила своїми прикладними результатами інші гуманітарні. І це незважаючи на те, що політологів наші вищі заклади освіти раніше не готували. В політологію прийшли науковці суміжних наук.
Проте українськими вченими вже розроблено й стверджено програму «Термінологія», якою передбачено розробку концепції та функціонування української науково-технічної термінології, її унормування та комп'ютеризацію процесу стандартизації, формування банку даних з науково-технічної термінології і його аналізу. Було проведено міжнародні конференції з української термінології, виконано експертизу більш як 300 стандартів з науково-технічної термінології, підготовлено до видання 200 словників різних видів. Відомо, що за роки «небаченого розквіту мов неозорої «батьківщини» українські власні назви латинською абеткою відтворювались лише у російській транскрипції. Наприклад, передавалось «Kiev», а не «Kyiv», «Lvov», а не «Lviv» тощо. У зв'язку з цим Міністерство закордонних справ видало розпорядження «Про відтворення українських власних назв латинським алфавітом» (1996 р.) (прізвищ, імен, географічних назв, неперекладних назв юридичних осіб тощо). У розпорядженні зазначається, що відтворення українських власних назв латиницею при заповненні закордонних паспортів (чого, на жаль, не скажеш про паспорт внутрішній), укладанні автентичних текстів договорів іноземними мовами, виготовленні різних консульських документів, заповненні громадянами України анкет на оформлення віз іноземних держав, у нотній переписці, при перекладі текстів на інші мови тощо відбувається шляхом транслітерації (політерного запису за допомогою латинського алфавіту) з української мови. Відповідну ноту надіслано посольствам іноземних держав і представництвам міжнародних організацій, у якій повідомляється про розроблену «Нормативну таблицю...» та правила відтворення українських власних назв. Отож, зроблено ще один важливий крок на шляху утвердження української державної мови.
Вчені вищих закладів освіти також одержали ряд результатів світового рівня з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, які свідчать про наявність в Україні потужного інтелектуального потенціалу. Державні премії України в галузі науки і техніки були присуджені великій групі науковців, серед яких провідні вчені Дніпропетровського, Харківського, Львівського університетів. Національного технічного університету (КПІ).
Допомагають світовому співтовариству заявити, донести знання про Україну контакти наших вчених з колегами європейських та американських університетів. За останні роки організовані наукові конференції в Празі, Мюнхені, Штутгарті, Парижі, Відні, Люблені, Римі, Нью-Йорку. Фундація Українського Вільного Університету в США дбає про стипендії для студентів, керуючись благородною метою сприяти розвиткові незалежної наукової думки, зближенню українців, розсіяних по світу, підготовці наукових кадрів для України.
Однак низький рівень оплати ,праці науковців і викладачів, їх соціальна незахищеність знизили в суспільстві престижність їхньої праці, що позбавило багатьох талановитих молодих людей стимулів до занять науковою діяльністю. В багатьох вищих закладах освіти були практично відсутніми конкурси до аспірантури. Існувала також небезпека безповоротного занепаду відомих донедавна наукових шкіл з пріоритетних напрямів розвитку і технологій.
Національне будівництво. За оцінкою міжнародних експертів молода Українська держава, прийнявши «Декларацію прав національностей України», закони «Про національні меншини в Україні» та «Про громадянство», надала меншинам набагато більше громадянських прав, ніж того вимагає відповідний Міжнародний пакет. Виникли десятки громадських об'єднань, що представляють інтерес різних національностей і відроджують їхні культуру, мову, звичаї, традиції.
За активного сприяння Українського центру народної творчості, культурно-просвітницького центру «Дружба» та Київського центру дозвілля було започатковано фестиваль народної творчості «Всі ми діти твої, Україно!». У Криму, Закарпатській, Донецькій, Одеській областях розроблені програми задоволення духовних потреб національних меншин. У Закарпатті створено центри словацької, угорської, німецької культур. У Києві та в інших містах відкрито бібліотеки єврейської, польської культур, тюркськомовних народів та української діаспори. Добрий приклад дали традиційне свято народів Криму в Сімферополі, Міжнародний фестиваль народної творчості «Слов'янське коло» в Хмельницькій області за участю колективів слов'янських народів України, Росії, Білорусі, Словаччини, Югославії, інтернаціональні свята народів в Державному культурно-просвітницькому центрі «Український дім».
При Українському фонді культури створено національну програму, як частину міжнародної під назвою «Нові імена України», якою опікується ЮНЕСКО. Програма покликана виявляти і підтримувати молоді таланти. Допомогу у функціонуванні програми надали посольства Німеччини, Австрії, фонд Г. Зайделя, споживче товариство «Меркурій», бюро міжнародного туризму «Супутник», «Слов'янський центр», «Український дім». Завдяки їх зусиллям світові стали відомі справжні творчі обдарування, такі як А. Белов з Хмельниччини, О. Грицаєнко з Херсона — юні скрипалі, співак В. Богачов — студент Одеської консерваторії та багато інших.
Звичайно, наведені приклади — це ще не загальнодержавна система розвитку компонентів національної культури, а лише паростки нового, що дає змогу на певному рівні утримувати українську культуру, давати їй вихід у світовий культурний процес. На цьому фоні варто підкреслити великі зусилля в піднесенні української культури працівників «Українського дому» в Києві. Вся робота цього культурного центру спрямована на реалізацію впливу культурного чинника, на розв'язання державно-політичних, економічних, соціальних, міжнародних проблем.
Безперервний системний цикл заходів «Українського дому» включає виставки, наукові конференції, «круглі столи», що висвітлюють, аналізують минулий і сьогоднішній державотворчий досвід. Так, мали великий позитивний резонанс виставка «Українська Центральна Рада», «круглий стіл» з проблем конструктивної взаємодії сучасних політичних партій, зустрічі з відомими українськими та зарубіжними державними і громадськими діячами, патріархом Філаретом, 3. Бжезінським, І. Рабі-ним, презентації нових громадсько-політичних та наукових видань і зустрічі з їх авторами О. Морозом, П. Мовчаном, Т. Гунчаком, педагогічні читання з проблем українознавства тощо.
Неперевершений культурний потенціал несуть в собі конкретні творчі колективи, діячі мистецьких жанрів, які активно поширюють у світі українську культуру. Свідченнями входження України в світовий культурний простір є проведення, починаючи з 1990 p., українського міжнародного музичного фестивалю «Київ музик-фесту». Вже на перший фестиваль до Києва прибули гості з США, Канади, Нідерландів, Франції, Німеччини та інших країн. З кожним роком «Київ музик-фест» надійніше входить у фестивальне європейське коло. Нині його знають у всьому світі, він став престижним. Фестиваль зав'язав творчі контакти. Капела «Думка» відвідала Францію. У Парижі з успіхом виступив оркестр Держтелерадіомовної компанії України під керуванням В. Сіренка. У рамках фестивалю плідно працює композитор: І. Карабиць. Уже в 1994 р. його кантату на вірші М. Руденка виконуй, вали в одному з найпрестижніших концертних залів Гарнегі-хол. У концерті брали участь відомі виконавці з Метрополітен-опера, із Сіті-опера, а також три хорових колективи з Вашингтона та Філадельфії.
Дві артистичні групи Національної опери України влітку 1997 р. показали разом з Будапештською оперою під час щорічного фестивалю «Будафест» київську постановку «Ріголетто» і в рамках Зальцбурзького музичного фестивалю (Австрія) європейській музичній громадськості «Жізель» А. Адана, «Кармен-сюіту» Р. Щедріна та концертну програму. Солісти опери та балету Р. Майборода, В. Лупалов, С. Ярошенко, Т. Штонде, Т. Боровик, Д. Матвієнко справили на глядачів велике враження своєю майстерністю.
Значна роль у піднесенні культури народу, у зміцненні взаємозв'язків належить такому компоненту культури, як естрада. На початку 90-х років українська естрада переживала часи становлення, вибору пріори-тетів та орієнтацій, що почало визначати її місце в духовній сфері Євразійського континенту. Як зазначають фахівці, щодо національних особливостей, то українська естрада залишилась на своїх міцних позиціях подібно до французької, італійської, німецької тощо. Незмінними залишались такі відмітні риси української пісні, як музична традиційність, грамотність текстів, національна особливість. У цьому жанрі були консервативні сили, але почало з'являтися більше авторів і виконавців, які модернізувались, свідомо переорієнтувавшись з радянського на українське мистецтво. Це Ю. Рибчинський, П. Зібров, Т. Петриненко, В. Вра-дій. Зразки нової національної музики, що впроваджувала традиції В. Івасюка, продемонстрував пісенний всеукраїнський фестиваль «Червона рута». Національну музику успішно поширюють ансамблі «Гуцули», «Чорні черешні», «Брати блюзу», «Рокнація», «Жаба в дирижаблі».
Українську музику, пісню, танець пропагують у світі Державний заслужений академічний народний хор імені Г. Верьовки під керівництвом народного артиста України академіка А. Авдієвського, ансамбль танцю імені Вірського. З 1993 р. у Чернівцях відбуваються Міжнародні конкурси молодих виконавців української естрадної пісні імені В. Івасюка. їх метою став 'подальший розвиток і популяризація української пісні, виявлення та підтримка здібних виконавців. Конкурс служить стимулом для підготовки Всесвітнього фестивалю української народної пісні.
За часів тоталітарного режиму більшість українських музичних колективів та виконавців не виїздили за кордон. Це дозволялося лише одиницям та й то дуже рідко. Тож наше музичне мистецтво часто асоціювалося там тільки з гопаком, шароварами та сопілками. Нині на календарі — інший час, розірвано осоружну «залізну завісу». Українські митці — бажані гості на всіх континентах, особливо часто їх бачать у Європі, де вони демонструють свою майстерність та й вчаться корисному. Прикладів безліч. Так, у 1997 р. у Німеччині, Швейцарії та Данії показувала оперні та балетні вистави Національна опера. 18 концертів дав у Англії Національний симфонічний оркестр, Італія аплодувала театру класичного балету, симфонічно-естрадному оркестру та хоровій капелі «Думка». В Іспанії та Франції грав органіст В. Кошуба, а на Сицилії — відомий гітарист В. Петренко. Молодий, але вже дуже престижний камерний хор «Київ» нещодавно тішив французького глядача красивим співом.
Цікавою і самобутньою є творча палітра етнографічного хору «Гомін», яким керує лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка Л. Яцен-ко. Традиційні купала, веснянки, колядки і щедрівки, обжинки, які проводить «Гомін», відтворюють збірний образ цих свят, оскільки використовується пісенна різноманітність усіх регіонів України. Хор «Гомін» став джерелом виникнення цілого ряду фольклорних ансамблів «Єв-шан», «Просвіта», «Молодіжний гурт». Ці та інші колективи проводять активну концертну діяльність і за межами України.
Виконком Київради прийняв рішення про створення державного театрально-видавничого підприємства «Український музично-драматичний театр-студія класичної п'єси». Це зроблено передусім задля відродження національної культури. Основна мета театру-студії — створення нових драматичних творів, ознайомлення глядачів із сучасною драматургією України, сприяння її професійному становленню, пропаганда нових та маловідомих українських авторів, апробація експериментальних творчих пошуків.
В Україні почала працювати науково-координаційна рада національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей. Не тільки нам повертатимуться контрибовані твори мистецтва, а й ми віддаватимемо вивезене. У 1993 р. розпочато переговори з Німеччиною, що вже дали перші результати: у травні того ж року тодішній прем'єр-міністр України, а нині Президент держави Леонід Кучма передав Федеральному Президентові фон Вайзеккеру добірку листів Гете, портрети поета та його матері. У грудні Інститут археології Української академії наук передав Бранденбурзькому музею Берліна археологічні знахідки німецького поселення першого і третього століть — так звані «Кабловські знахідки». У свою чергу, фонд «Пруська культурна спадщина» (ФРН) передав колекцію бронзового віку краєзнавчому музею Херсона в Україні. Ведеться робота з розшуку і повернення культурних цінностей з Михайлівського монастиря, які потрапили за межі України. Визначна пам'ятка української архітектури з часів Київської Русі відіграватиме багатовікову роль в архітектурно-художньому ансамблі Києва. На черзі відновлення інших найбільших святинь українського народу — Успенського собору, Києво-Печерської лаври, Гус-тинського монастиря, Софронівської пустині біля Путивля, Петропав-лівського монастиря у давній українській столиці Глухові тощо. У Києві відновлений пам'ятник княгині Ользі, споруджений пам'ятник Ярославу Мудрому. Зайняв належне місце на будинку Київради архистратиг Михаїл.
Чинниками взаємопроникаючих культурних зв'язків України з іншими державами виступають її посольства в більшості країн світу. Переборюючи матеріальні труднощі, працівники посольств, спираючись на громадськість, провадять неоціненну роботу, спрямовану на ознайомлення світового співтовариства з незалежною державою — Україною. Багато корисного зробив перший посол України в Канаді А. Лук'я-ненко. Цікаві новини надходили з Праги від тодішнього посла України Р. Лубківського. Зокрема, фільм, присвячений Україні, розповів про першу чеську духовно-культурну місію в Україні, котра демонструвала в Житомирі, Львові, Вінниці та Києві картини С. Вайгеля. Місія стала можливою завдяки підтримці. Міністерства культури Чехії, празького архієпископату та посольства України в Чехії. Фільм наблизив до чеського глядача справжній образ України. Помітним явищем у культурному житті України було проведення Днів культури та мистецтва України в Республіці Білорусь у січні 1995 р. Було організовано книжкову виставку «Землі квітучої краса» з фондів Національної парламентської бібліотеки, художню — «П'ять століть українського живопису», фестиваль українських фільмів. З успіхом виступили майстри мистецтв України. Такі акції викликають за рубежем значний громадський резонанс, сприяють взаємозбагаченню культур народів, сприяють зміцненню зв'язків між державами як політичних, так і економічних.
Активно пропагують у світі історію та культуру нашого народу діячі української діаспори. Великими тиражами вийшли дослідження з історії українського народу О. Субтельного, О. Пріцака, Т. Гунчака, А. Жуковського та ін. У цій справі гідне місце посідає відомий австралійський підприємець, власник мельбурнського видавництва «Фортуна» П. Кардаш, який народився на Тернопільщині. Він активно працює на терені рідної культури. Неодноразово приїжджав на батьківщину закуповувати кінофільми для показу по етнічному каналу австралійського телебачення, видає журнал «Український екран». Крім того, П. Кардаш організовує випуск пам'ятних вітальних, різдвяних, великодніх поштівок, сумарний тираж яких вже сягнув кількох мільйонів примірників. Видав ряд фотоальбомів про історію та культуру України. «Україна: її історія та її культура» — таку назву дістав альбом, що побачив світ 1992 р. й одразу став подією світового культурного життя. Таких прикладів можна навести чимало, їх кількість невпинно зростає.
Однією з ознак поступового зближення культури західної української діаспори з українською материковою культурою є вручення українських урядових нагород та державних премій письменникам і митцям українського походження, котрі живуть за кордоном. Ця добра практика була започаткована 1992 р. в першу річницю здобуття Україною самостійності, коли відзнака Президента України була вручена всесвітньо відомому скульпторові із Канади Л. Молові (Молодожанину).
Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літератури: прози, поезії, драматургії. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим ім'ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Бог-дана-Ігоря Антонича та ін.
З'явились неупереджені твори молодих українських літераторів. Серед них виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко, П. Кралюк, С. Українець, В. Мастерова, Г Римерук, В. Герасимкж та інші з когорти старших. Заклично звернувся до українського народу Д. Павличко, виразивши почуття багатьох:
Нам страх вганяли в мозольні жили,
Нас обертали в покірний тлін,
Ми триста років Москві служили,
Пора настала — вставай з колін!
Осмислюючи трагічну історію свого народу, бажаючи йому скорішого повернення національної самосвідомості, їх заклик підхопили молоді поети, такі як Наталка Поклад:
Неспішно історію пише пір'їна, сп'янівши від запахів трупів і зел... Полтаво, Полтаво, скажи Україні, чому над тобою і досі орел?
Сучасна літературна молодь замислюється над етологічними проблемами української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам'яті. Так, в історіософічній ліриці П. Селецького («Новітня казка про Івана Побивана» та ін.), С. Українець («Плач полонянок», «Сповідь і спокута Петра Калнишевського»), О. Чекмишева («Ворог», «Мазепа») та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія для цих авторів — не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря свого життя.
Продовжують плідно працювати в українській літературі визнані майстри слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Іваничук, П. Перебийніс, Р. Федорів, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших.
Попри тяжку видавничу кризу наша література в її кращих зразках упевнено долає успадковану від тоталітарних часів неповноструктур-ність і органічно інтегрується в європейську. Як зазначав письменник Р. Іваничук, у літературі розгорілися баталії між посттоталітарними модерністами і старими традиціоналістами. Молоді письменники протестували проти зашореності, ранжирностґ, заангажованості, соцреалістич-ного казенного мундира, в який насильно рдягала більшовицька система творців.
Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилась кількість глядацьких залів. Малі зали більшості кінотеатрів були віддані комерційним структурам. У 1994 р. коштом державного бюджету було завершено лише дев'ять українських кінофільмів. Не краще становище й нині. Тим більш прикро, що частина українських стрічок залишилась на полиці, в кращому випадку — для прем'єрного або фестивального показу.
В Україні немає свого фільмофонду і державного кіномузею, низький рівень кіноосвіти. Зовсім зникла кінопреса (журнали «Новини кіноекрана», «Вавилон»).
Разом з тим є приклади, які вселяють надію розвитку кіномистецтва. Зокрема, це проведення у березні 1995 р. кіновернісажу «Нове українське кіно» у Москві, який стартував показом повнометражного документального фільму «Прощай, СРСР» режисера О. Роднянського. Кіно-вернісаж організували Головне управління культури Києва і Міжнаціональна корпорація «Фільммаркет» за сприяння Посольства України в Російській Федерації та за участю Комітету з питань культури уряду Москви і московського Кіноконцерту. В його програмі 16 повнометражних ігрових фільмів, 11 документальних, 12 анімаційних та 5 короткометражних дебютних картин, знятих останнім часом на київських та одеських студіях. Серед них — стрічки як знаних режисерів — М. Іллєнка, В. Дахна, М. Мащенка, А. Сирих, так і молодих талановитих постановників — С. Маслобойщикова, В. Кастеллі, О. Чорного, В. Домбровського та ін.
На екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми «Казка», «За ніччю день іде», В. Артеменка «Ой, на горі калина», «Солдатські вдови», «З матір'ю на самоті». Знято ряд короткометражних картин режисерів-початківців О. Чорного, В. Домбровського, І. Миленка, Н. Андрійченко та ін.
У вересні 1997 р. у Парижі демонструвався кінофільм київського режисера В. Криштофовича «Приятель покійника». Ця стрічка була показана на Каннському кінофестивалі. Нею зацікавився французький кіноактор Ален Делон, який, перебуваючи в Києві, зазначив: «Я готовий зніматися в українському кіно».
Національним змістом почало наповнюватись українське образотворче мистецтво. Поряд з творами вже відомих митців з'явилися роботи творчої молоді. Зокрема,, на міжнародних виставках великий успіх мала кераміка Я. Мотики, її чудові твори відзначені на міжнародних виставках в Ерфурті (Німеччина, 1991 р.) та Філадельфії (США, 1992— 1995 pp.). Скульптор А. Хоречко створив досконалі образи сучасників.
В Україну почала повертатись творчість її синів, яку комуністична система не допускала до українського народу. Так, лауреатами Державної премії ім. Т. Шевченка 1995 р. стали художники: О. Заливаха — за твори останніх років: «XX вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок»; М. Бідняк — за серію історичних картин і портретів подвижників українського народу: «Князь Данило Галицький», «Гетьман Іван Мазепа», «Довбуш» та ін.; В. Задорожний (посмертно) — за серію робіт 1964—1988 pp.
Безперечно, надзвичайно важко в такі короткі терміни відродити духовний світ українського народу як нації, продемонструвати його спорідненість і генетично, і психологічно з духовним світом усіх індоєвропейців і передусім — слов'ян, показати всьому світові світогляд українців, звичаї, традиції, уявлення про добро і зло. В зв'язку з цим надзвичайно важливою проблемою розглядуваного періоду було усвідомити, що духовне відродження нації і Української держави неможливе без відродження доброчинної, миротворчої, виховної ролі церкви у суспільстві.
Не досягнуто канонічного визнання Вселенським Патріархом самостійної соборної Української православної церкви й установлення в Україні власного Патріархату. У державі Ватикан не організовано українського посольства. Незалежна Україна можлива лише тоді, коли духовність народу, і, зокрема, церква будуть незалежними.
З цього приводу варто згадати лише одну з численних втрат української культури, а саме знищення духовно-церковної культури, яка живила й морально виховувала народ упродовж 900 років, — релігійної поезії і народної творчості, храмової архітектури й мистецтва, календарної святообрядової культури і християнської благодійності. Завмерло ікономалярство, не створено жодного нового циклу колядок і щедрівок, релігійна тема повністю зникла з поезії, прози, драматургії, хіба що за винятком творів В. Кредо. І коли все це почало відроджуватися, з прикрістю можна констатувати, що нитка традицій на цій ділянці обірвана. І це тоді, коли в усіх провідних державах світу підвищується авторитет своїх релігій.
Саме через це в українському суспільстві став можливим вплив «деструктивних» неорелігійних культів. Так, у 1990 р. на хвилі всезагально-го захоплення містикою у Києві виник Центр самосвідомості та Вищої йоги «Атма» під орудою кандидата технічних наук і відданого кришнаїта Юрія Кривоногова, згодом перейменований у Всесоюзний інститут Душі. 27 березня 1991 р. в Залізничному районі міста Києва під № 90 було зареєстровано Біле братство.
Вчення Білого братства являло собою неймовірну суміш довільно трактованого Євангелія з окремими положеннями Вед, взятими здебільшого з новітньої «Бгагават-гіти». Головним постулатом було близьке здійснення апокаліптичних пророцтв: друге пришестя Христа в образі Діви Марії, втіленням якої було проголошено прихильницю Ю. Кривоногова Марію Цвігун, під ім'ям Марії Деві Христос, та Страшний Суд, під час якого мали врятуватися тільки 144 тис. вибраних юсмалітян. На богослужіннях переважно співали досить грубі подоби кришнаїтських мантр та хором промовляли гасла, що нагадували колишні піонерські «речовки».
Швидкість поширення цієї, здавалось би, недолугої мішанини була вражаючою. Протягом двох років осередки юсмалітян виникли не тільки по всій Україні, а й у Білорусії, в Російській Федерації. Десятки тисяч листівок із зображенням М. Цвігун в образі Діви Марії та її віршами поширювалися на території СНД. Виходила газета «Юсмалос». Проповіді велися з небаченою досі інтенсивністю. На центральних вулицях міст навколо біло-братчиків збиралися натовпи.
Кажучи про Біле братство, не можна не згадати комітет «Порятунок»— організацію батьків, діти яких залишили сім'ї для служіння Богу в рядах Білого братства, та інших нерелігійних угруповань. Саме завдяки зусиллям цього комітету, не менш напруженим, ніж діяльність юсмалітян, було відкрито кримінальну справу і керівників Білого братства засуджено до різних термінів ув'язнення.
Проблеми в релігійному житті України ускладнювалися міжконфесійними суперечностями і конфліктами, які всіляко підігрівалися ворожими українській незалежності силами. Релігійне братолюбство, а не розбрат, розуміння національної спільності, а не взаємне звинувачення в гріхах можуть зміцнити Українську державу й українські церкви. Так, наприкінці жовтня 1992 р. в У кра'ші передовими вченими і громадсько-політичними діячами була вироблена програма комплексної соціальне-економічної реформи України, в якій показані конструктивні шляхи реалізації великої мрії про єдину, об'єднану церкву в Україні — Помісну православну церкву.
Українська православна церква мусить повністю відокремитися від Московського патріархату. Промовистий той факт, що комуністи в Україні підтримали не українську національну церкву, а московську. Пояснюється це просто: у московського православ я й атеїстів спільна мета — боротьба з українськими патріотичними силами і відновлення російської імперії. Адже у статуті УПЦ Московського патріархату йдеться про те, що Українська православна церква є складовою частиною Московського патріархату. Навіть утворення нових єпархій в Україні затверджується Москвою. А у православному календарі, погодженому з патріархом Володимиром (В. Сабоданом), вже немає навіть назви: Українська православна церква, а лише — єпископат Московського патріархату. Ясно, що Росія через Московський патріархат чинить тиск на українську церкву. Патріарх Української православної церкви Київського патріархату Філарет на Архиєрейському Соборі Московського патріархату був відлучений від церкви, бо має чіткі національні орієнтири української православної церкви.
Одним з найголовніших завдань II Всесвітнього форуму українців, що проходив у серпні 1997 р. у Києві, було плекання духовної єдності українців усього світу. На форумі наголошувалось, що хоч українці-християни належать до різних церков, які перебувають у протистоянні, проте, йдеться про земні церкви, церква ж небесна єдина. «Саме ця єдність, — наголосив І. Драч, — має бути для нас спонукою до діяльного сприяння української духовної єдності».
Отже, входячи в XXI століття, Українська держава має подолати кризу національної ідентичності, відродити процес духовно-культурного та морально-етичного розвитку українського народу.
Національна культура покликана відкрити нову перспективу духовної консолідації української нації, відродити в масовій свідомості державницькі духовно-моральні універсали в сучасному діалозі світових цивілізацій.
Самоствердження висококультурної особистості на сучасному етапі розвитку Української держави має проходити в унікальному світі історично складеного національного буття. Цілісніть національної культури можна досягнути завдяки активному поширенню в суспільні процеси української національної ідеї як основи функціонування нації в геополітичному просторі Європи та цілого світу. Саме національна ідея виступає загальним культурним стрижнем для формування особистості, яка має усвідомити й осмислити свою націю як об'єктивну реальність в економічному, соціальному, політичному, моральному, інтелектуальному просторі і водночас як суб'єкт світового історичного цивілізаційного процесу. Вона покликана цілеспрямовувати формування національної свідомості та консолідацію всіх громадян на основі засад, які гарантують державна незалежність і самостійність України: злагода всіх громадян незалежно від національності, толерантність у вчинках, захист національних інтересів, високий духовний і матеріальний рівень життя, духовна і культурна самобутність без сліпого копіювання «близьких» чи «далеких» сусідів, захист інтересів конкретної людини, нації і держави, почуття спільності історичної долі, юридичну рівність громадян тощо. Засобами загальнолюдської та національної культур потрібно постійно спрямовувати свідомість пересічного громадянина від побутової форми свідомості до розуміння по державницьки з метою національного, духовного та економічного відродження Української держави.