14.3. Економічний розвиток України в роки війни і перше повоєнне десятиліття

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано на­пала на СРСР. Із зіткненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масштабів і небаченої жорстокості.

Найбільша частина німецьких сил - група Армій "Південь" під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. Через чотири місяці від початку війни німці окупували майже всю республіку. До грудня 1941 р.

вони контролювали територію з населенням 80 млн. чоловік, або 42% населення Радянського Союзу. На цій території до війни знаходилось 47% посівних площ, вироблялось більше 30% всієї промислової продукції, більше 40% електроенергії, добувалось 63% вугілля, виплавлялось 68% чавуну, 58% сталі, вироблялось 84% цукру.

В цей час надзвичайно енергійно проявила себе надцентра-лізована директивна систеа управління. Під надзвичайно жор­стким керівництвом Державного комітету Оборони (ДКО), що був створений ЗО червня 1941 року, було проведено евакуацію заводів, фабрик і переведено цивільний сектор економіки на воєнні рейки. Із прифронтової зони було вивезено в Поволжя, на Урал, до Сибіру, Середню Азію, Казахстан 2593 підприєм­ства. При відступі радянська влада застосовувала тактику "спа­леної війни". Відтак усі промислові підприємства, якими мог­ли б користуватися німці, підлягали знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських військ, які висадили в повітря багато визначних споруд міста, ніж від наступу німців. В Донбасі було затоплено майже всі шахти, було зруйновано гігантський комплекс заводів в По­дніпров'ї, та всі 54 домни в республіці.

На думку Олександра Делліна та інших істориків другої світової війни, "з усіх східних територій, захоплених третім рей­хом, найважливішою, без сумніву, була Україна. Вона являла собою найбільшу радянську республіку, цілком окуповану німця­ми, і як джерело продуктів та робочої сили не мала собі рівних".

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов'яни були людьми другого сорту, і їхня роль зводилася до того, щоб слу­жити німецькій расі. Гітлер вважав Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії, а українців — май­бутніми рабами німецьких колоністів. Тому, коли настав час призначення нацистського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха - адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю.

У серпні-вересні 1941 р. німці стали проводити заходи, що глибоко позначилися на всьому населенні України. Ігноруючи поради Розенберга та його штабу, Кох вирішив, що найбільш ефективно експлуатувати сільське господарство України мож­на шляхом збереження колгоспів — хоч цього разу під контро­лем німців, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Кох зменшив прибутки селян і зажадав, щоб вони працювали зі світанку до смерку. Така скажена експлуатація допомагає

пояснити той факт, що 85% усього постачання Німеччини про­дуктами з окупованих радянських територій припадало на Україну.

Антинімецькі настрої ще більше посилилися після того, як нацисти вирішили використати Україну не лише як основно­го постачальника продуктів, а й як джерело примусової праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. На початку 1942 р. по­ліція Коха була вимушена проводити масові облави на база­рах, при виході з церкви чи кінотеатру з метою направлення молоді до Німеччини.

Страхітлива жорстокість німецької влади проявлялася та­кож у ставленні до міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів харчування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У май­бутньому німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну. В результаті цього голод став звичайним яви­щем для жителів міста.

Політика нацистів на Україні була жорсткою і руйнівною. Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдалися до тактики "спаленої землі". У наказі своїм військам Гітлер наголошував: "Не можна допустити, щоб, відступаючи з України, ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові має дістатися цілко­вито спалена і винищена земля".

Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська зай­няли Лівобережжя й Донбас, 23 серпня в результаті запеклих боїв німці втратили Харків. У вересні — жовтні Червона Армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі, а 6 лис­топада було звільнено Київ. До жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія була звільнена від німців.

Навіть побіжний перелік втрат свідчить про ті страшні наслідки, які мала друга світова війна для України. Щонай­менше (статистика тепер досліджується заново) 5,3 млн. чо­ловік, або один із шести мешканців України загинув у цій війні, 2,3 млн. чоловік було вивезено для примусової праці до Німеч­чини. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 вели­ких і малих міст та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними залишилися близько 10 млн. чоловік. Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілко­вите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових

підприємств означало втрату великої частини того, що Украї­на здобула великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що за­гальні збитки економіки України сягали 40%. Таким чином, удруге за історично короткий проміжок часу - трохи більший десяти років - Україна тяжко постраждала від жорстоких ек­сцесів тоталітарних режимів.

З 1943 р., по мірі звільнення України від окупантів, розпо­чалося відновлення зруйнованої економіки. Поряд з цим не­обхідно було здійснити конверсію промисловості, оскільки в 1945 р. більше половини об'єму промислового виробництва припадало на військову продукцію. Але конверсія носила по-ловинчатий характер, оскільки одночасно із скороченням пи­томої ваги бойової техніки, боєприпасів тощо, відбувалась мо­дернізація військово-промислового комплексу, розробка нових видів озброєнь.

На визволених від німецьких загарбників українських зем­лях почалася відбудова господарства. Головна увага приділя­лася підприємствам, транспортним магістралям, електростан­ціям, які найменше постраждали і могли бути використаними в цілях оборони. На відновлювальні роботи держава виділила 18 млрд. крб. — суму, звичайно, недостатню. Справа ускладню­валась тим, що реевакуація майна підприємств, вивезених у тил в 1941-1942 рр., була визнана недоцільною. В Україну по­верталися лише їхні колективи, та й то в неповному складі.

Загальна продуктивність праці залишалася невисокою. Однією з основних причин цього було вкрай незадовільне ма­теріально-побутове становище населення: карткова система могла забезпечити лише частково прожитковий мінімум, ще гострішою була житлова проблема.

За цих складних умов, коли Україна по суті була прифрон­товою матеріально-технічною базою діючої армії, люди вияв­ляли мужність і терпіння. Результатом самовідданої праці українського народу було відновлення до травня 1945 р. май­же 30% довоєнних виробничих потужностей промисловості. Дещо повільніше зводилися на ноги сільське господарство, за­клади науки й культури, житловий фонд та комунальне госпо­дарство міст і сіл.

У наслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії країни війни, Радянський Союз постав перед колосальним зав­данням відбудови господарства. Як і в роки перших п'ятирі­чок, основна увага приділялась розвитку важкого машинобу­дування, металургії, паливно-енергетичного комплексу. Як і в

30-ті роки, четверта п'ятирічка (1946-1950) дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промис­ловості, що поглинули 85% капіталовкладень, принесли диво­вижні успіхи. До 1950 р. промислове виробництво на Україні перевищило рівень 1940 р. На Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво в краї зросло на 230%. У 1950-х роках Україна знову стала од­нією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплав­ляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція, а за видобутком вугілля май­же зрівнялася з Західною Німеччиною. Однак, хоч українська промисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у загальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще більшими темпами.

Післявоєнне економічне зростання в СРСР, як і в Україні, мало декілька джерел. Перш за все, директивна економіка все ще зберігала мобілізаційний характер, як у роки перших п'я­тирічок і в роки війни. Мільйони людей організовано відправ­лялись на відродження Дніпрогесу, металургійних заводів Кри­воріжжя, шахт Донбасу, а також на будівництво нових заводів, гідроелектростанцій і т.д.

Радянський Союз отримав з Німеччини репарації на суму 4,3 млрд. дол. В рахунок репарацій із Німеччини та інших країн, що були її союзниками, до Радянського Союзу вивозилось про­мислове обладнання, в тому числі цілі заводські комплекси.

До числа джерел економічного зростання можна віднести політику перерозподілу коштів із соціальної сфери на користь тяжкої промисловості. Щорічно населення повинне було підпи­суватись на державні займи в середньому в розмірі 1-1,5 місяч­них заробітної плати. Всього за 1946-1956 рр. було розміщено 11 займів.

Як і раніше, основний тягар формування коштів для тяж­кої промисловості несло на собі сільське господарство. Втра­тивши під час війни більшу частину поголів'я худоби й техн­іки, сільське господарство зазнало ще страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого на­давало цій галузі радянське керівництво, і згубна сільськогос­подарська політика відчутно перешкоджали виправленню ста­новища на селі. Жорстока засуха 1946 р. ще раз значно підірва­ла економічні сили колгоспів і радгоспів.

"' Незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво рішуче відновило політику колективізації й ста­ло навіть активніше проводити її. У 1946 р. було вжито за­ходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які їм вдалося "приватизувати" під час війни. Наступного року М. Хрущов розпочав на Україні гучний проект, спрямований на розв'язан­ня аграрних проблем. Він передбачав об'єднання колгоспів у гігантські "агроміста", що теоретично мало сприяти високо­ефективному використанню гостродефіцитної сільськогоспо­дарської техніки. Водночас кожне з них мало забезпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчуван­ня. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних, але життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко: пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд змушений був відмовитись від проекту "агроміст". По­роджені цим проектом хаос і невдоволення лише перешкод­жали виробництву зерна. На 1950 р. воно досягло близько 60% рівня 1940 року.

Як і в передвоєнні роки, товарообмін між містом і селом залишався нееквівалентним. Державні закупівельні ціни на основні види продукції змінювались дуже повільно і не відби­вали змін у виробничих затратах. Так, закупівельні ціни на молоко компенсували лише п'яту частину затрат на його ви­робництво, на зерно - десяту частину, на м'ясо - двадцяту. Всі збитки покривались дотаціями або за рахунок державних кре­дитів, які як правило, не повертались, а списувались.

Селяни, не отримуючи нічого на трудодні, жили за рахунок власного присадибного господарства. Починаючи з 1946 р., дер­жава стала зменшувати розміри присадибних ділянок і обкла­дати господарства великими грошовими податками. Крім цього, кожний селянський двір повинен був здавати ще й натураль­ний податок м'ясом, молоком, яйцями та іншою продукцією.

Знову посилився контроль над господарствами з боку МТС та їх політвідділів. МТС знову отримали право встановлювати планові завдання колгоспам. Вищі інстанції через систему МТС диктували господарствам строки сівби, збору врожаю та інших агротехнічних робіт. Голови колгоспів, які порушували ці стро­ки, виходячи, наприклад, із погодних умов, могли отримати су­воре покарання. МТС також проводили обов'язкову заготівлю сільськогосподарської продукції, вилучали у колгоспів

натуральну оплату за виконання механізованих робіт і т. ін. Все це призвело до того, що сільськогосподарське виробництво розвивалось дуже повільно.

До кінця 1947 р. в СРСР зберігалась карткова система на продукти харчування і промислові товари для населення. Відмінити карткову систему планувалось наприкінці 1946 р., але через посуху і неврожаї здійснити цього не вдалось. До речі, Радянський Союз був одним із перших, де була відмінена карткова система.

Але, перш ніж відмінити картки, уряд встановив єдині ціни на продукти харчування, замінивши карткові (пайкові) і ко­мерційні ціни. Внаслідок цього вартість основних продоволь­чих продуктів для міського населення виросла. Зокрема, ціна 1 кг. чорного хліба була 1крб., а стала 3 крб. 40 коп., ціна 1 кг. м'яса виросла з 14 до ЗО крб., цукру - з 5,5 крб. до 15 крб., вершкового масла - з 28 до 66 крб., молока - з 2,5 крб. до 8 крб. При цьому мінімальна заробітна плата складала 300 крб., середня заробітна плата в 1946 р. становила 475 крб., в 1947 -550 крб. за місяць. Правда, для низько- і середньооплачуваних категорій робітників і службовців, одночасно з єдиними ціна­ми, встановлювались так звані "хлібні дотації" в середньому близько 110 крб. за місяць, але ці кошти не вирішували за­гальну проблему прибутків.

В цей же час була проведена і грошова реформа, її не­обхідність визначалась повним розбалансуванням грошової системи за роки війни, оскільки різке зростання військових видатків вимагало постійного випуску в обіг великої кількості грошей, які не забезпечувались споживчими товарами. Внас­лідок значного скорочення роздрібного товарообігу у насе­лення виявилось грошей більше, ніж того вимагало нормаль­не функціонування народного господарства. За таких обста­вин купівельна спроможність грошей занепала. Крім того, в країні було багато фальшивих грошей, які випускались фа­шистами під час війни.

14 грудня 1947 року була видана постанова уряду "Про проведення грошової реформи і відміні карток на продовольчі і промислові товари". Старі гроші протягом тижня обмінюва­лись на нові із розрахунку 10 : 1. Для тих, хто тримав гроші на рахунках в ощадних касах, обмін був більш пільговим. Так, внески до 3 тис. крб. залишались без змін і не підлягали пере­оцінці. Внески на суму від 3 до 10 тис. крб. обмінювались із розрахунку 3 : 2, а внески понад 10 тис. крб. -2:1.

г Одночасно проводилось об'єднання всіх попередніх держав­них позик в єдину нову двопроцентну позику, а старі облігації обмінювались на нові у відповідності 3:1, облігації позики 1930 року - у відповідності 5 : 1. За допомогою таких методів відбулося вилучення надлишків грошової маси, а сама рефор­ма набула, в основному, конфіскаційного характеру. З 1 січня 1950 року уряд визнав за необхідне підвищити офіційний курс карбованця по відношенню до іноземних валют і визначив його у відповідності з золотим змістом карбованця (0,222168 г. чистого золота).

Загалом, весь період перших п'ятирічок, воєнні і післявоєнні роки були для країни періодом екстремального, надзвичайно­го розвитку. В цей період життєві потреби населення відкла­дались на потім. Майже 25 років економіка працювала з вели­чезною напругою, на межі своїх можливостей. Всі досягнуті успіхи були сплачені надзвичайно високою ціною.

За даними офіційної статистики середня номінальна заро­бітна плата робітників виросла за 1928-1954 роки більше, ніж в 11 разів. Згідно з іншими джерелами, в цей же період вартість життя в Радянському Союзі зросла в 9-10 разів, оскільки роздрібні ціни постійно зростали.

Як і раніше, надзвичайно гостро стояла житлова проблема. Багато робітників з сім'ями жили в гуртожитках, комунальних квартирах, бараках, підвалах. В ці роки будівництво житла ве­лось в дуже обмеженій кількості. Основні кошти із державного бюджету витрачались на військово-промисловий комплекс, важку промисловість, енергетичну систему. Радянський уряд щедро роздавав дарунки дружнім зарубіжним країнам у вигляді бу­дівель університетів, госпіталів, культурних центрів, а також у вигляді прямої військової допомоги.

Подальший розвиток економіки СРСР визначався її над­звичайною централізацією. Всі економічні питання, великі і малі, вирішувались тільки в центрі, а місцеві господарські органи мали суворо обмежені права щодо вирішення будь-яких пи­тань. Основні матеріальні і грошові ресурси, що були необхідні для виконання планових завдань, розподілялись через велику кількість бюрократичних інстанцій.

Після війни декілька разів проводились різноманітні ад­міністративні реформи, але вони не вносили докорінних змін в сутність планово-адміністративної системи. В березні 1946 року наркомати перетворились в міністерства, а наркоми - в міністрів. В багатьох міністерствах була введена обов'язкова

форма для службовців. Якщо до цього форму носили військові, працівники міліції, держбезпеки, то тепер її належало одягати річникам, дипломатам, зв'язківцям, працівникам суду і проку­ратури.

Післявоєнна історія країни була б неповною без аналізу зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних позицій СРСР. Незабаром після другої світової війни антигітлерівська коа­ліція розпалась. Колишні союзники Радянського Союзу боя­лись розширення комуністичної ідеології, тому здійснювали всілякі заходи для повернення соціалістичної системи в до­воєнні кордони. СРСР, в свою чергу, намагався закріпити свій вплив у звільнених Червоною Армією країнах Центральної і Східної Європи. Це протистояння призвело до ускладнення міжнародної ситуації, до стану холодної війни.

США направили західноєвропейським країнам величезну матеріальну допомогу в розмірі 12,4 млрд. дол. (так званий "План Маршалла"). Ці кошти використовувалися не лише для після­воєнного відродження економіки, але й для посилення військо­во-політичного впливу США в цьому районі. В 1949 р. було створено військовий блок НАТО, розташовано мережу військо­вих баз США, військові штаби розробляли плани нової світової війни проти СРСР з використанням атомної зброї.

В ці ж роки Радянський Союз із свого боку здійснював підтримку комуністичних і прорадянських режимів в так зва­них "країнах народної демократії": Болгарії, Албанії, Польщі,* Румунії, Угорщині, Чехословаччині, а також в Північному В'єтнамі, Північній Кореї, Китаї. Цим країнам надавалася інтенсивна матеріальна, фінансова і військова допомога. Відо­мо, що тільки у вигляді пільгових довгострокових кредитів в 1945-1952 роках їм було надано 15 млрд. крб. (З млрд. дол.). Такі величезні для тих часів кошти надавалися країнам за умови проведення там соціально-економічних перетворень за радянським зразком.

В результаті цих міжнародних подій світ на довгі роки був поділений на дві ворогуючі системи, що мало негативні (перш за все в економічному плані) наслідки для внутрішнього жит­тя СРСР. Справа в тому, що на рубежі 1940-1950-х років роз­винуті країни почали впроваджувати у виробництво досягнен­ня сучасної науково-технічної революції, і це зумовило новий, постіндустріальний етап їх розвитку. Радянська директивна економіка, через її надцентралізацію, відсутність ініціативи і підприємливості в різноманітних господарських структурах,

виявилась нездатною до широкого впровадження науково-тех­нічних розробок у виробництво (крім військово-промислового комплексу) і почала стрімко відставати від країн з ринковою економікою. До того ж, ці країни стали помітно випереджати Радянський Союз за рівнем життя населення, за забезпечен­ням різноманітних демократичних прав і свобод. СРСР, відго­роджений від усього світу "залізною завісою", намагався не допустити впливу Заходу на радянський народ, використовую­чи репресивний апарат. Всі культурні, громадські, спортивні, особисті зв'язки з зарубіжними країнами знаходились під пиль­ним наглядом відповідних організацій. З 1945 по 1950 роки на 35% скоротився зовнішньоторговий обіг із західними краї­нами, що помітно вплинуло на радянську економіку, яка була позбавлена нової техніки і передових технологій. Ось чому в середині 1950-х років Радянський Союз опинився перед необ­хідністю глибоких соціально-економічних і політичних змін.