16.4. Перебудова та її підсумки

В березні 1985 року, після смерті К.У.Черненка, генераль­ним секретарем ЦК КПРС було обрано М.С. Горбачова, а Голо­вою Ради Міністрів став М.І. Рижков. Розпочався новий і ос­танній етап в історії СРСР, який отримав назву "перебудова".

Нове керівництво стало перед необхідністю зупинити роз­пад системи "державного соціалізму" і захистити інтереси прав­лячої номенклатури. З цією метою почали проводити обережні реформи всіх громадянських структур, в тому числі і економі­ки, оскільки глибока криза уже встигла охопити основні еле­менти системи.

До середини 1980-х років валовий випуск продукції в роз­рахунку на душу населення складав близько 37% рівня США. Приріст продуктивності праці впритул наблизився до нульо­вої позначки. На одиницю національного прибутку в радянській економіці витрачалось в 1,5-2 рази більше електроенергії, па­лива, металу і інших ресурсів, ніж у промисловості розвинутих країн. По суті, тільки у військово-стратегічній сфері великими зусиллями підтримувався паритет із США.

Слід нагадати, що на перших етапах "перебудови" в країні була поширена ілюзія відносно можливого удосконалення со­ціалістичної системи. Перш за все, у більшості політиків пере­важала стійка думка про існування соціально-економічних пе­реваг соціалізму над іншими формами організації суспільного життя. Вважалось, що в радянській системі немає і не може бути антагоністичних суперечностей, крім "пережитків кон­сервативного мислення". Отримала поширення також ілюзія про те, що майбутні реформи можна провести швидко і без особливих труднощів. Класичним прикладом реалізації та­ких ілюзій стала антиалкогольна кампанія, яка проходила в дусі відомої "червоногвардійської атаки на капітал".

Одним із перших кроків по виходу із кризового стану став курс на "прискорення соціально-економічного розвитку країни". Цей курс був спрямований на досягнення щорічного приросту національного прибутку не менше ніж на 4%. Для досягнення такого зростання національного прибутку необхідно було за п'я­тирічку збільшити видобуток палива і сировини на 15%, збільшити інвестиції на 30-40%, додатково залучити у виробництво до двох мільйонів осіб. Але оскільки в країні таких ресурсів не було, то досягти мети можна було за рахунок збільшення темпів розвит­ку машинобудування в 1,5-2 рази.

В той же час прозвучав заклик "активізувати людський фактор" як важливу умову прискорення. Таким чином, Горба-чов і його соратники знову використовували суб'єктивний чин­ник, намагаючись не зачіпати фундаментальні основи системи, зберігаючи прихильність "соціалістичному вибору".

З метою підвищення якості продукції була створена ще одна контролююча інстанція — Держприймання, яка мала пра­во не приймати неякісну продукцію, карати матеріально тих, хто ніс відповідальність за брак.

На перших порах "перебудова" пов'язувалась з концепцією "вдосконалення господарського механізму", тобто з наданням підприємствам більшої самостійності в розвитку виробницт­ва, оновленні продукції, матеріальному стимулюванню праців­ників в залежності від фінансових результатів роботи підприє­мства, тобто з фактичним поверненням до реформи 1965 року. Але при цьому обов'язковою залишалась одна умова: непо­рушність соціалістичної (державної) власності.

Власне кажучи, економічна "перебудова" розпочалась з чер­вня 1987 року, коли було прийнято "Закон про державне підприємство", за яким керівникам і колективам державних підприємств були надані виключно широкі повноваження, зок­рема, право самостійного виходу на зовнішній ринок, здійснен­ня спільної діяльності з іноземними партнерами і ін. На прак­тиці цей закон надавав підприємствам більшу свободу при використанні прибутку: вони могли самостійно вирішувати -направляти його на розвиток виробництва чи на підвищення заробітної плати працівникам. Багато підприємств ішли по другому шляху, що в кінцевому підсумку мало негативні ре­зультати, оскільки в перспективі не забезпечувало зростання науково-технічного потенціалу. До того ж, закон не передба­чив, що свобода повинна бути пов'язана з ринковою відпові­дальністю: збиткові підприємства слід закривати, а випуск про­дукції, яка не користується попитом, припиняти.

Було обрано "м'який" характер бюджетної політики, коли підприємство в будь-якому випадку отримувало державні кош­ти на покриття збитків і при цьому не прикладало зусиль для підвищення ефективності виробництва з урахуванням ринко­вого попиту. В результаті такої політики середній рівень заро­бітної плати зростав швидше, ніж ціни. За 1985-1991 роки реальна заробітна плата виросла на 51%, але купити на ці гроші було нічого, оскільки чим більшою була зарплата, тим гос­тріше відчувався товарний дефіцит.

 В середині 1988 року було прийнято закони, за якими доз­волялось відкривати приватні підприємства більше ніж за 30-ма видами виробничої діяльності. У відповідності з цими за­конами фактично був легалізований великий сектор "тіньової економіки".

На загальній хвилі відродження демократичних ідей по всій країні стало поширюватись робітниче самоврядування, але наприкінці 1980-х років воно пішло на спад, а влада знову перейшла в руки директорів, які пізніше, в 1990-х роках, стали великою економічною і політичною силою в країні.

Характерним явищем пізньорадянського періоду був роз­виток орендних відносин, на які партійні і державні керівни­ки покладали великі надії в розрахунку на підвищення заці­кавленості працівників в результатах праці. У відповідності з Законом про оренду (квітень 1989 р.) трудовий колектив міг взяти в оренду у держави підприємство, щоб в подальшому приватизувати його шляхом викупу за досить символічну ціну.

В 1989-1991 роках загального поширення набули нові фор­ми виробничих об'єднань — концерни, корпорації, які створю­вались таким чином: група державних підприємств і під­розділів галузевих міністерств утворювали певну асоціацію. Тут поєднувались інтереси галузевих, союзних і республікансь­ких закладів та інтереси директорів підприємств. Державні заклади намагались утримати в своїх руках питання фінансу­вання і постачання, а директори — вигідно приватизувати підприємства через так звану номенклатурну приватизацію.

В червні 1990 року була прийнята постанова Верховної Ради СРСР "Про концепцію переходу до регульованої ринкової еко­номіки" і ряд інших документів, за якими передбачалась по­ступова демонополізація, децентралізація і роздержавлення власності, створення акціонерних товариств, реформування кредитної і цінової політики та системи роздрібної торгівлі обладнанням і сировиною, електроенергією, розвиток приват­ного підприємництва і т.д. Правда, реалізація цих законодав­чих актів відкладалась на рік, оскільки уряд побоювався їх впливу на погіршення ситуації в країні.

В 1988 році стало зрозумілим, що справи в економіці не покращуються, помітно зростає ціна реформ. Одним із важ­ливих чинників, який впливав на погіршення економічної си­туації, були надмірні військові витрати СРСР. Офіційна стати­стика вперто повідомляла, що на прямі військові витрати в СРСР іде не більше 7% державного бюджету, хоча всім було

зрозуміло, що разом з непрямими витратами вони складають до 50% (для порівняння: 52% держбюджету СРСР витрачав на військові потреби в 1943 році, в розпал Великої Вітчизня­ної війни). Всі ці небачене великі військові витрати суттєво підривали економічний потенціал країни.

Виходячи із "нового політичного мислення" і змін, які відбу­лись на міжнародній арені, радянське керівництво здійснило ряд дій, спрямованих на зміну зовнішньої політики. Було по-кінчено з багаторічним поділом світу на дві протилежні систе­ми. Поступово, починаючи з 1987 року, стали укладатись дого­вори з США про знищення стратегічних озброєнь. У 1989 р. завершився вивід радянських військ із Афганістану. Радянське керівництво відкрито визнало безглуздою і шкідливою допомо­гу різним одіозним диктаторським режимам в країнах "тре­тього світу", які виступали під соціалістичними гаслами.

Окремо слід зупинитись на становищі в сільському госпо­дарстві. М. Горбачов, як ініціатор і провідний автор Продо­вольчої програми, продовжував наголошувати на збільшенні інвестицій в сільське господарство. Але при цьому зовсім не обговорювалося питання про докорінний перегляд форм гос­подарювання в цьому секторі економіки. В листопаді 1985 р. була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про подальше вдосконалення управління агропромис­ловим комплексом", у відповідності з якою на землі з'явився єдиний "господар" — Агропромисловий комітет (АПК) і його багатолюдні структури управління (РАЛО, ОблАПО і т.д.). Над­ійшли багатомільярдні капіталовкладення із держбюджету. Так, у 1990 році за рахунок підвищення закупівельних цін, черго­вого списання боргів з колгоспів і радгоспів, дотацій тощо в АПК було направлено близько 100 млрд. крб.

Однак продовольча проблема все загострювалась. З 1989 року почав зростати дефіцит найбільш необхідних продуктів харчування. Було введено різноманітні регламентації на про­даж не тільки продовольства, але багатьох інших товарів. В 1990 році по всій країні з'явилися картки, талони, купони, візитки , які регулювали розподіл м'яса, масла, цукру, тютюну, муки, дитячого харчування, вино-горілочних виробів і т.д. А в 1991 р. в країну почала поступати гуманітарна допомога з різних країн і міжнародних організацій. Так закінчилась реалізація Продовольчої програми.

У зв'язку з труднощами, які наростали в економіці, ке­рівництво країни прийняло рішення (не без коливань)

про реформування політичної системи СРСР, оскільки вона все частіше стала проявляти себе як чинник "механізму галь­мування" реформ. Для того, щоб нейтралізувати вплив кон­сервативної більшості у вищому партійному керівництві, М. Горбачов ініціював процеси демократизації суспільства у формі так званої "гласності". Приблизно з середини 1987 р. розпочалось контрольоване верхами пом'якшення цензури в засобах масової інформації.

Одним із етапів політичної реформи стали вибори 1989-1990 років, які пройшли на всесоюзному і республіканському рівнях і сформували нові органи влади: з'їзд народних депу­татів СРСР і відповідні республіканські з'їзди, на базі яких було створено постійно діючі Верховні Ради СРСР і республік.

По всій країні посилився процес формування суспільних рухів і політичних партій ліберального', центристського, ради­кального напрямків, які займали в основному антикомуністичні позиції і критикували КПРС за нездатність здійснювати кері­вництво країною. Розпочався масовий вихід людей із пар­тійних рядів, багато республіканських компартій заявило про свій вихід із КПРС.

В країні почали формуватись нові центри реальної влади в образі республіканських з'їздів народних депутатів. Досить швидко визріли об'єктивні передумови дистанціювання рес­публіканських представників номенклатури від московської еліти, оскільки Центр уже не міг ефективно забезпечувати їх інтереси і підтримувати сепаратистські настрої в національ­них районах. Практично вся республіканська номенклатура в процесі проведення референдумів в 1990-1991 рр. заявила про своє бажання вийти із складу Радянського Союзу, для того щоб отримати статус суверенних держав, повноправних суб'єктів міжнародного права.

Уряд СРСР здійснив спробу переламати кризову ситуацію в економіці. Наприкінці 1990 р. новим главою уряду став В.С. Павлов, який представляв інтереси консервативних еконо­мічних і політичних кіл і ВПК. Для того, щоб зупинити відцент-робіжні тенденції, було взято курс на жорсткі економічні заходи. Ніяких розмов про лібералізацію і приватизацію уже не було.

Влітку 1991 р.. В. Павлов поставив перед Верховною Ра­дою вимогу про надання уряду надзвичайних повноважень з метою проведення стабілізаційного курсу в економіці і для того, щоб сконцентрувати всю владу в руках виконавчих органів. Верховна Рада СРСР не підтримала цієї вимоги.

Невдалі спроби консервативної стабілізації привели час­тину керівників Радянського Союзу до створення 19 серпня 1991 р. Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС), що було, по суті, спробою державного перевороту. Лідери ДКНС виступили з дуже популістською і практично нереальною про­грамою виходу країни із кризи. 21 серпня 1991 р. путч прова­лився, а разом з ним — всі надії М. Горбачова на підписання нового союзного договору.

Саме з цього моменту розпочався процес фактичного роз­паду СРСР як єдиної держави. В серпні 1991 р. про вихід із нього заявили прибалтійські республіки. 1 грудня в Україні відбувся референдум, на якому населення країни висловилось про свою повну незалежність.

8 грудня керівники Росії, України, Білорусії (країн-співзас-новників СРСР) Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич підпи­сали так звані "Біловежські угоди" про денонсацію Союзного договору 1922 року і оголосили про створення Співдружності Незалежних Держав. 25 грудня 1991 р. М.С. Горбачов подав у відставку з поста Президента СРСР в зв'язку із зникненням даної держави.