2. 2. Анексія та інкорпорація Західної України Радянським Союзом 1939—1941 pp.: етнополітичний аспект (Част. 1.)

Радянська агресія проти Польщі здійснювалася спочатку вповні в ідеологічно-пропагандистському форматі революційної війни. Звик­лим до комуністичної риторики радянським масам та військам Чер­воної армії пояснювали сенс вступу СРСР у війну завданням "співдії повсталим робітникам і селянам Білорусії, України й Польщі в пова­ленні гніту їхніх віковічних ворогів — поміщиків і капіталістів" та метою не припустити захоплення території Західної України і Захід­ної Білорусії Ні- меччиною"107.

В одному з перших наказів Військової ради Білоруського фронту наголошувалося: "Польські поміщики й капіталісти поневолили ро­бітничий люд Західної Білорусії та Західної України ... насаджують національний гніт і експлуатацію ...кинули наших білоруських і укра­їнських братів у м'ясорубку другої імперіалістичної війни. Націо­нальний гніт і поневолення трудящих призвели Польщу до воєнного розгрому. Перед пригніченими народами Польщі постала загроза по­вного розорення і винищення з боку ворогів. У Західній Україні та Білорусії розгортається революційний рух. Почалися виступи й повс­тання білоруського та українського селянства в Польщі. Робітничий клас і селянство Польщі об'єднують свої сили"108.

Надалі "співдія" органічно перетворилася на "визволення", і це гасло стало відігравати основну роль у пропагандистському забезпе­ченні радянської інтервенції та мало здебільшого революційно-кла­сове, ніж етнічне, наповнення. Попри розгорнуту радянською пропа­гандою кампанію, події, які відбувалися у вересні 1939 р. на теренах Західної України, навряд чи можна було кваліфікувати як революцій­ні. З великою натяжкою вони підпадають і під визначення "революції з-за кордону" чи імпорту революції, як їх подекуди називали західні вчені109. Хоча вступ Червоної армії до регіону і супроводжувався ти­повими для більшовиків гаслами класової боротьби, однак ніякої творчості мас тут не припускалося. Радянські уповноважені досить рішуче припиняли будь-які місцеві революційні ініціативи (наприк­лад, створення ревкомів) і суворо дотримувалися визначених нагорі способів і форм переходу до нового суспільного ладу110. Радянська інвазія фактично мала на меті анексію західноукраїнської території та інкорпорацію її відповідно до радянської моделі за заздалегідь складеним планом111.

Механізм анексії західноукраїнських земель сталінська влада по­чала налаштовувати ще напередодні їхнього приєднання. Провідну роль у цьому мали відігравати силові структури — Червона армія та НКВС. 8 вересня 1939 р. нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія запропонував керівникам наркоматів внутрішніх справ Української та Білоруської РСР приступити до створення спеціальних оперативних чекістських груп (5 груп по 50—70 осіб у КОВО, 4 групи по 40—50 осіб у БОВО із додаванням до кожної з них по одному батальйону (300 осіб) прикордонників)112. Напередодні вступу до Західної Украї­ни їм було наказано в міру просування частин Червоної армії терито­рією Польщі встановлювати контроль над банками, друкарнями, ар­хівами (передусім військовими та жандармськими), а також проводи­ти арешти членів польського уряду, керівників держави, опозиційних політичних рухів, викриття підпілля, повстанців і т. ін. Керівникам спецгруп належало входити до складу тимчасових органів влади на зайнятих територіях   .

Проте безпосередньо завдання формування на західноукраїнсь­ких та західнобілоруських землях органів влади, так само як і забез­печення організації та проведення в них плебісциту за приєднання до СРСР, покладалося на Червону армію, зокрема її політичні органи. Саме останні одразу ж після вступу радянських військ до населених пунктів поряд з розгортанням агітаційної роботи мали організовува­ти нові владні структури та підбирати до них лояльні кандидатури. 18 вересня 1939 р. Політичним управлінням Українського фронту було видано інструкцію політпрацівникам щодо специфіки діяльності по налагодженню місцевих органів влади на приєднаних територіях114. 29 вересня командуючий Українським фронтом С.Тимошенко у звер­ненні "До трудового населення Західної України" відзначив нагальну потребу приступити до формування нових органів влади та управлін­ня — Тимчасових управлінь у містах і повітах, Селянських комітетів у волостях і селах115. За спеціальною постановою Військової ради Українського фронту почалося також створення обласних Тимчасо­вих управлінь з центрами у Львові, Станіславові, Тернополі та Луць­ку, яким належало здійснювати керівництво міськими, повітовими управліннями й селянськими комітетами116. Вже до 2 жовтня 1939 р. для роботи у новостворюваних владних структурах Західної України ЦК КП(б)У було направлено 240 відповідальних працівни­ків, ЦК ЛКСМУ — 142, з кадрів резерву ПУ РСЧА було виділено 80 осіб117. До 5 жовтня для роботи на території Західної України зі складу Українського фронту було демобілізовано 1 тис. комуністів та 500 комсомольців118.

1 жовтня 1939 р. політбюро ЦК ВКП(б) було прийнято постанову щодо проведення 26 жовтня 1939 р. Народних Зборів, яким належало узаконити новий територіально-правовий та суспільно-політичний устрій Західної України (питання про входження до складу СРСР, на­ціоналізацію земель і засобів виробництва, утворення радянських ор­ганів влади тощо)119. Вибори до зборів мали проводитися на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосу­ванні. Право голосу отримували всі мешканці Західної України по досягненні ними 18 років, незалежно від національності, віроспо­відання, освіти, соціального, майнового стану тощо. За встановленою нормою один депутат мав обиратися від 5 тисяч осіб120. Право вису­вати депутатів до Народних Зборів надавалося тимчасовим управлін­ням, селянським комітетам, робітничій гвардії, зборам робітників підприємств. "Довірені особи" надалі мали узгодити на окружних нарадах єдину кандидатуру по окремому округу. На весь процес ви­сування і реєстрації кандидатів відводилося лише чотири дні (з 14 по 17 жовтня). Ясна річ, за таких умов виборцям досить важко було зо­рієнтуватись у правилах голосування та визначитись з кандидатура­ми. "Полегшити" населенню процедуру голосування належало армії. З жовтня 1939 р. начальник Політуправління РСЧА Л. Мехліс напра­вив у війська директиву, в якій викладались основні завдання по-літорганів під час виборчої кампанії121. 6 жовтня Положення про ви­бори до Народних Зборів Західної України було видане Військовою радою Українського фронту122. В ньому підкреслювалось, що всі по-літвідділи військ фронту повинні взяти активну участь у підготовці й проведенні виборів та звітувати про це перед вищим керівництвом123. За постановою Військової ради Українського фронту також було створено "Комітет з організації та проведення виборів до Українсь­ких Народних Зборів"124. Водночас Політуправлінням фронту було видано "Пам'ятку агітатору для роботи серед населення з підготовки до виборів депутатів Народних Зборів Західної України", в якій від­значалась необхідність роз'яснення західноукраїнському населенню здобутків радянської влади — права на працю і на відпочинок, ма­теріальне забезпечення, освіту рідною мовою125. Агітатори мали та­кож акцентувати увагу виборців на перевагах радянської демократії — гарантовані законом свободу слова, друку, зібрань і мітингів, ву­личних ходів і демонстрацій тощо. Кількість армійських політпраців-ників, які виявились задіяними в підготовці та проведенні виборів до Народних Зборів Західної України, була значною. Український фронт виділив 7200 агітаторів, голів 148 окружних і 848 дільничних виборчих комісій126. Втім, участь останніх у виборах не обмежувала­ся лише агітацією. Чимало зусиль спрямовувалось і на виявлення "класово-ворожих елементів" та недопущення цих останніх до вибо­рів. Так, за повідомленням одного з військових документів, у с Буряк "класово-ворожі елементи" спробували висунути свою кандидатку до Народних Зборів. Проте з "допомогою" агітаторів 36-ї танкової бригади її кандидатура була провалена, натомість висунута кандида­тура доньки місцевого незаможного селянина127.

Слід зазначити, що напередодні виборчої кампанії спроби розго­рнути агітацію за своїх кандидатів намагалися робити й альтернативні більшовикам політичні сили краю. "Націоналістичні партії поши­рені повсюди, — повідомлялося в одному з військових документів, — класово-ворожий елемент провадить роботу з метою підриву ви­борів задля своїх контрреволюційних цілей"128. "Ведеться інтенсивна контрреволюційна робота, — зазначалося в іншому документі. — Потрібне серйозне втручання НКВС"129.

За офіційними даними, у виборах до Народних Зборів Західної України, які проходили з 22 по 26 жовтня 1939 p., взяло участь 92,8 % виборців регіону130. Хоча процедура виборів і мала вигляд народного волевиявлення, насправді цей процес цілком і повністю контролюва­вся радянськими військовими та політичними органами. Під пиль­ним наглядом останніх проходило обирання кандидатів у депутати Народних Зборів, при цьому альтернативні більшовикам політичні сили практично були позбавлені легальної можливості конкурувати з запропонованими "місіонерами в підкутих чоботях" кандидатами. У поширюваних військовими агітаторами офіційних передвиборчих гаслах альтернативні більшовикам партії проголошувались "контр­революційними". "Тільки одна партія більшовиків є вірною ін­тересам трудящих усього світу", — зазначалося в одному з таких га­сел. "Пепеесівці, ундівці, сіоністи, поалейціоністи, бундівці — при­бічники поміщиків, капіталістів та польських панів — зрадники ін­тересів трудового народу", — наголошувалось у іншому. Отже, кан­дидатами в депутати до Народних Зборів України було висунуто 98 членів ВКП(б) — громадян СРСР, а також 81 кандидат від колишньої Комуністичної партії Західної України. Від усіх інших численних місцевих партій (тільки в містечку Бірка їх існувало більше десятка) було висунуто 51 представника. Основну масу обраних (1265 осіб) складали позапартійні131. Переважну більшість обраних становили українці (92,2 %). Натомість поляки, які складали 27 % мешканців краю, отримали лише 3 % депутатських голосів, євреї (10,6 % насе­лення) — 4,3 %132.

Хоча вибори в цілому пройшли за сценарієм більшовицького ке­рівництва, все ж значна частина населення виявила своє негативне ставлення до них. Майже 700 тисяч потенційних виборців або взагалі не з'явились на дільниці, або голосували проти висунутих кандида­тів133. Подекуди опозиційні політичні сили вдавалися до спроб зірва­ти проведення організованих більшовиками виборів. Це стосувалося, наприклад, українських і польських націоналістів, які, не обмежую­чись антирадянською агітацією, вчиняли подекуди й дійовий спро­тив. Поширеним явищем стала, зокрема, заміна радянських прапорів на виборчих дільницях на українські, синьо-жовті (останні в радянсь­ких військових документах називалися "петлюрівськими"). Поляки вивішували свої біло-червоні прапори, герби з білим орлом, листівки з написами "Niech Zyie Polska!" Водночас і перші, і другі псували портрети радянських вождів, іншу наочну агітацію більшовиків. На­приклад, в ніч з 20 на 21 жовтня на виборчій дільниці по вулиці Мали-новського у Рівному було зірвано червоний прапор та розірвано порт­рети Сталіна й Ворошилова; українські прапори було вивішено в с. Новоселки Дядьківського повіту на Рівненщині, на цукровому за­воді у с Бабин, де директором, за радянськими даними, був "колиш-ній петлюрівець , таїн.

Як повідомлялося в радянських військових документах, агітація українських націоналістів під гаслом "Хай живе (Західна) самостійна Україна!" знаходила підтримку серед частини місцевого українсько­го населення. У м. Берестечко на Волині під час мітингу, організова­ного радянськими військовими, з натовпу було чутно вигуки: "Ви — московські наймити. Так не вийде, як ви гадаєте. Вам усім буде куля в лоба"135. На деяких виборчих дільницях (причому не тільки в селах, але й у містах) запропоновані "радянцями" кандидати так і не були обраними. Так сталося, зокрема, на соляному заводі у Болехові на Іва-но-Франківщині136. Відзначалися також випадки збройних виступів проти нової влади та її прихильників. 22 жовтня 1939 р. у с. Радмиш на Рівненщині 50 молодих людей (українських націоналістів) погро­жували розстрілом тим, хто піде голосувати. 30 з них були негайно заарештовані НКВС, інші, очевидно, встигли сховатися137. У с. Лен-гин Надвірнянського повіту в приміщення, де проходили збори з при­воду виборів, увірвалися близько 100 озброєних осіб з вигуками "Геть комунізм — даєш Гітлера!". Ними було вбито місцевого міліціонера, спалена хата голови сільського комітету. Присутнім на зборах представнику ЦК КП(б)У, голові Тимчасового управління Надвірної та деяким іншим керівникам довелося переховуватися138. Прибулі до села спецоргани невдовзі заарештували 27 осіб та конфіс­кували 4 кулемети139. У с Диліїв на Станіславщині члени УНДО об­стріляли міліціонерів та голову сільського комітету. Ватажка напад­ників енкаведистам вдалося заарештувати, проте невдовзі його було відбито своїми140. Траплялися під час виборів випадки побиття про-радянськи налаштованих селян (с. Новоселівка на Рівненщині), роз­грому виборчих дільниць (с. Кустове на Станіславщині)141. Останнє, втім, не мало масового характеру.

Про несприйняття частиною українського населення радянської влади засвідчували й інші факти. У виборчих бюлетенях нерідко зу­стрічалися викреслювання нав'язаних кандидатів, написи на кшталт "За самостійну (Західну) Україну!"142, "З Богом хочу жити. Хай згине комунізм"143, "Геть комуністів!" та ін.144 Фіксувалися іноді й факти пронімецьких симпатій. У с Дубовці на Тернопільщині було вилуче­но 40 виборчих бюлетенів із написами "Ми за Гітлера", "Хай живе ка­нцлер Гітлер"145. Бюлетень із написом "Хай живе Гітлер, який визво­лив з ярма!" було кинуто до виборчої урни в с. Воля Старинська146.

Щодо польського населення, то воно здебільшого не брало участі у виборах. Ті ж, хто заповнював бюлетені, також нерідко робили на них "контрреволюційні надписи" типу "За польський уряд!", "За польську хлопію робітничу (людово-роботничу)!" та ін.147

У цілому вибори призвели до подальшого загострення ситуації в регіоні, посилення антагонізму на соціальному й національному грунті. Крім погіршення польсько-українських стосунків, доволі по­мітним на приєднаних західноукраїнських землях стало зростання антисемітизму, який мав під собою виразно політичне підґрунтя.

20—21 жовтня 1939 р. у м. Костопіль з'явилися прокламації, які закликали: "Увага, українці! Не накладайте жидівського ярма собі на шию. Схаменіться!"148 Листівки із закликом "бити євреїв" було вилу­чено і в Тернополі149. Армійські документи в цей період нерідко від­значали настрої ототожнення частиною місцевого населення нової влади з владою євреїв. Характерний у цьому відношенні приклад бу­ло зафіксовано в с Ощадне. Спостерігаючи за піднесеним вітанням Червоної армії з боку бідняків-односельців, один із заможних селян з обуренням кинув: "Ви ледацюги, вас треба розстріляти. Ви чекаєте на те, що вам єврейська влада щось дасть, — не очікуйте     .

Однак, попри всі ексцеси, в цілому вибори до Народних Зборів не розчарували їхніх організаторів. Задоволеними своєю діяльністю бу­ли й армійські політпрацівники. "Політапарат і партійні органи, — підсумовував начальник політвідділу З 6-ї легкої танкової бригади ба­тальйонний комісар Земляний, — із завданням забезпечення вірного ходу виборів впоралися"151. Останнє продемонстрували й Народні Збори, які проходили 26—28 жовтня у Львові. їх учасники одноголо­сно висловились і за встановлення радянської влади, і за возз'єднання Західної України з УРСР, і за націоналізацію землі та промисловості та ін. 1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР затвердила рішення Народних Зборів. З цього часу приєднання західноукраїнських зе­мель до СРСР набуло легітимного вигляду.

А невдовзі було проведено вибори й до місцевих органів влади. Як і раніше, вагому роль у цьому відіграли військові. Чимало з них було обрано до владних структур регіону. Наприклад, у виборах до місцевих рад народних депутатів, які проводились навесні 1940 р. на Львівщині, активно було задіяно 4-й механізований корпус (команду­ючий — генерал А. Власов). Його представниками було організовано 111 виборчих округ, 43 виборчі дільниці, для обслуговування яких було направлено 996 військовослужбовців. Крім того, політорганами корпусу для участі у виборчій кампанії було направлено 1005 агітато­рів. У результаті виборів серед 127 обраних депутатів 71 становили військовослужбовці корпусу152.

Перебравши військовим шляхом західноукраїнські землі, надав­ши вигляду легітимності їх вступу до СРСР, сталінський режим при­ступив до активної радянізації — здійснення комплексу соціально-економічних, політичних, національно-культурних та репресивно-каральних заходів, спрямованих на інкорпорацію приєднаних тери­торій.

За умов розпалення війни в Європі радянська влада була вкрай зацікавлена у лояльності якомога ширших верств населення регіону. Однак цього не сталося. Більше того, поряд з боротьбою проти "кла­сових ворогів" радянським інтеграторам довелося "вирішувати" в За­хідній Україні й проблему "нелояльних націй". Ішлося насамперед про значну частину поляків і місцевих німців, румунів, які, на відміну від поважної більшості українців та євреїв, не зустрічали Червону ар­мію уквітчаними брамами. Ясно, що за цих обставин своєрідним вну­трішнім союзником нової влади мали стати саме українці, звільнені, як наголошувала радянська пропаганда, не лише "з-під буржуазно-поміщицького ярма польської (чи то румунської) держави", але й "з-під національного гніту польського (румунського) колоніального правління".

Розпочата більшовицьким керівництвом на землях Західної України "політика українізації" одразу ж набула вигляду деполоніза-ції — ліквідації звичного за минулих часів польського політичного, економічного та культурного домінування. Вже під час виборчої кам­панії армійські політпрацівники наполегливо, хоча здебільшого в прихованій формі, пропонували українському населенню змінювати польські написи на будинках, крамницях на українські, добиватися переведення викладання в змішаних школах на українську мову та ін. Показово, що, вимагаючи від політпрацівників підіймати в польсь­ко-українських селах питання про зняття всіх написів польською мо­вою і т. ін., радянське військово-політичне керівництво рекомендува­ло "лише підказувати про необхідність таких заходів", здійснювати їх мали самі українські селяни153. Так само за рекомендаціями та сприянням військових у місцеві органи влади під час виборів до На­родних Зборів головним чином обиралися українці, навіть у тих насе­лених пунктах, де вони становили меншість154. Подекуди, щоправда, в місцях компактного проживання українців політоргани пропонува­ли їм кандидатами для висунення депутатами у Народні Збори пред­ставників інших національностей, що призводило до конфліктних си­туацій. Так, у с Владимирівка Ковельського повіту селяни вимагали зняти запропоновану їм зверху кандидатуру. "Ми хочемо свою люди­ну, — обурено наполягали вони, — а не 20-літню дівчину-єврей-ку"155.

Після затвердження більшовицької влади з'явились численні українські газети, школи, вузи, театри. У Львові навіть було засновано філію Української Академії наук. Натомість під маркою "реакцій­ності та буржуазності" почалося закриття переважної більшості польських культурних установ. Потужний осередок польської куль­тури Львівський університет було перейменовано на честь Івана Франка, а викладання переведено українською мовою. Професори, які відмовлялися читати лекції українською, мали звільнятися з роботи. Всілякими шляхами витіснялась також польська політична та економічна еліта. Разом із тим прискорювався процес фізичної українізації міст: напередодні німецького нападу кількість україн­ців в них зросла з 18,6 % до 29,2 %156.

Проте невдовзі стало очевидним, що радянська українізація в За­хідній Україні, так само як у минулому в Східній Україні, переважно була націлена на "розукраїнення українською". Першим провісником цього стало нищення (як правило, у формі "саморозпуску") таких надзвичайно популярних і досить впливових центрів українського культурного життя, як Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, Просвіта та ін. Створювані замість них нові культурно-освітні осе­редки, будучи формально національними, були спрямовані на вихо­вання населення у дусі комунізму, "пролетарського інтернаціоналіз­му", а отже, заперечення національного патріотизму як вияву буржу­азності.

На відміну від процесів, що відбувались в УСРР за часів націо­нальної реформи 20-х pp., місцеві українські кадри значною мірою виявились незадіяними в керівних органах влади, передусім на рівні областей та великих міст. Відповідальні посади заповнювались пар­тійними та радянськими функціонерами зі Сходу, кількість яких постійно зростала. Як повідомлялося в травні 1940 р. на XV з'їзді КП(б)У, до приєднаних українських земель за півроку було направле­но понад 14 тисяч партійців157. Під час листопадового (1940 р.) пле­нуму ЦК КП(б)У начальник відділу кадрів Центрального комітету М. Співак повідомив про підготовку ще 40 тисяч партпрацівників для відправки до західних областей України, а також Молдавії, Акерман -ської, Чернівецької областей158. Надіслані зі сходу більшовицькі кад­ри, заповнюючи керівні посади в радянських та партійних органах, забезпечували також постійне зростання чисельності місцевих орга­нізацій КП(б)У. Як звітував на вищезгаданому пленумі секретар Рів­ненського обкому партії Бегма (був відряджений з Київського обко­му партії), упродовж року парторганізація Рівненщини зросла майже у десять разів (з 400 до 3969 осіб), і абсолютну більшість з них склали комуністи, які прибули з Великої України (3169 осіб)159.

Слід зазначити, що надіслані зі Сходу комуністичні кадри в ціло­му погано інтегрувались в місцевий соціум. Незнання чи погане знан­ня української мови, необізнаність зі специфікою регіону, нарешті, елементарна неосвіченість та некультурність (відправляли на захід, як правило, не найкращих) нерідко справляли на населення прикревраження. Втім, якісні характеристики новоспеченої компартійної еліти Західної України значною мірою відповідали загальному стану КП(б)У наприкінці 30-х — на початку 40-х pp. Показово, що в 1940 р. 70 % членів КП(б)У мали лише початкову освіту або взагалі не мали освіти . Брак політичної культури, низький освітній та культурний рівень фактично перетворювали правлячу партію на партію організо­ваного натовпу. Такій партії відповідав і стиль політичного лідерства її керівників. Вульгарний популізм, культурне невігластво, викорис­тання в мові просторічної говірки або й брутальної лайки — все це, на думку пролетарських вождів, мало підкреслювати генетичний зв'я­зок "верхів" з масами. Уособленням типу такого лідера в Україні був перший секретар КП(б)У М. Хрущов — виходець з народу, не позба­влений гострого природного розуму, міцної хватки й відвертого по­пулізму161. Такий образ "партійного вождя" прагнули наслідувати й створювати партійні функціонери нижчих рівнів — зокрема і на За­ході України.

Однією з особливостей кадрової політики радянської влади на приєднаних територіях стало незвичне за умов польського правління призначення до місцевих органів влади значної кількості євреїв. Спо­діваючись на сприятливе вирішення за нових умов соціального та на­ціонального питання, певні прошарки єврейства (передусім предста­вники лівих партій та біднота містечок) взяли активну участь в орга­нізованих у вересні 1939 р. тимчасових органах влади. Суттєве збіль­шення євреїв у владних структурах усіх рівнів до певної міри пояс­нювалось, з одного боку, високою часткою їх серед кадрів, надісла­них зі Сходу для партійної та радянської роботи в органи НКВС, суд, прокуратуру тощо, а з іншого — активною позицією місцевого єврей­ства, так званих "висуванців", які почали заступати місця, звільнені представниками польської еліти. Питання про національний склад і зокрема участь єврейства у владних та управлінських структурах за­хідноукраїнського регіону до цього часу недостатньо розроблене віт­чизняною історіографією. Втім, можна припустити, що ситуація в цьому відношенні була аналогічна тій, яка склалася в цей період у За­хідній Білорусії. За даними дослідника Є. Розенблата, наприкінці 1940 р. у Пінській області євреї складали серед місцевих висуванців 25,16 %, серед кадрів обласних установ і закладів — 49,5 %. Досить високою була частка євреїв, зайнятих на судово-прокурорській робо­ті (41,2 %), дещо меншою, однак також чималою (17 %), була їх кіль­кість серед працівників обкому і райкомів області. При цьому біль­шість останніх прибули до регіону зі східних областей Білорусії162.

Серед працівників, висунутих на роботу до місцевих органів За­хідної України, євреї, як правило, посідали другу за українцями пози­цію, причому відсоток їх серед "висуванців" зменшувався відповідно до віддаленості від великих міст. Згідно з даними Львівського обкому партії, на керівну роботу в райрадах м. Львова із місцевого населення було висунуто: 12 українців, 8 євреїв та 3 поляки163, на районну робо­ту по Львівській області направлено відповідно: українців — 59, єв­реїв — 12, поляків — З164 і на керівні посади в сільрадах області: 1553 українця, 75 поляків, 18 євреїв, 3 росіян165.

Щодо росіян, невеличка частка яких мешкала у західноукраїнсь­кому регіоні (здебільшого на Волині та у Бессарабії), то після прихо­ду Червоної армії вони, відчувши значну політичну підтримку, акти­візували свою культурно-пропагандистську діяльність, яка нерідко набувала і політичного забарвлення. Так, наприклад, під час виборів до Народних Зборів Західної України в с. Схомороховське Ковельсь­кого повіту загострилося протистояння між українською і російсь­кою громадами, які гуртувалися довкола національних хат-читалень. Члени російської читальні називали своїх візаві "німецькими запро­данцями", натомість українці звали їх "московськими запроданця­ми". Звісно, влада стала на бік росіян, позаяк, за повідомленням вій­ськових політорганів, в українській читальні "заправляли українські буржуазні націоналісти", які "ратували за самостійну Україну зі сво­їм власним урядом і міністрами" і висловлювали сумніви відносно того, що "під владою Москви і Сталіна, хто його знає, чи дадуть Україні яку-небудь автономію, чи ні"166.

Радянська політична модель брутально імплантувалась у тіло за­хідноукраїнського політикуму. В короткий час за допомогою спецор-ганів на приєднаних територіях було встановлено однопартійну сис­тему. Усі альтернативні КП(б)У партії і рухи були змушені припини­ти своє існування, значна частина їх керівництва та активу емігрувала або опинилася за ґратами. Водночас на зміну твореним упродовж де­сятиліть засадам громадянського суспільства — розгалуженій систе­мі кооперативів, різноманітних спортивних і культурницьких, ре­лігійних, молодіжних, жіночих товариств — зі сходу було перенесе­но систему вкрай централізованих та контрольованих компартією ор­ганізацій — на кшталт профспілок, комсомолу, творчих союзів пись­менників, композиторів і т. ін.

Впровадження на західноукраїнському терені економічної мат­риці казармового соціалізму розпочалося з суцільної націоналізації

• '        •    • 1 (сі землі, а також промисловості и торгівлі   .

Враховуючи досвід другої редакції "воєнного комунізму", внас­лідок якого наприкінці 20-х — на початку 30-х pp. Україна фактично опинилась на межі громадянської війни та пережила трагедію голо­домору, радянська влада передбачливо утрималась від негайного проведення форсованої колективізації сільського господарства на приєднаних українських територіях. Конфіскована у великих земле­власників земля — 2,7 млн га — була розділена між безземельними, малоземельними селянами та створюваними колгоспами і радгоспа­ми (відповідно 1,1 га та 1,6 га)168. Проте період добровільності у тво­ренні колгоспної системи все ж виявився нетривалим, і вже з кінця

р. адміністративний та економічний тиск на селян з метою залу­
чення їх до колективних господарств суттєво посилився. Якщо у тра­
вні 1940 р. у Західній Україні було організовано лише 155 колгос­
пів169, то наприкінці 1940 р. їх нараховувалось 529170, а в червні

р. — близько 3 тисяч171. Втім, слабкість органів радянської вла­
ди на місцях не давала можливості контролювати хід колективізації:
частина колгоспів створювалась формально та існувала лише на па­
пері.

Аналогічні процеси відбувалися і в Північній Буковині. Тут вже до 1 вересня 1940 р. розподілили 99,6 % поміщицької землі, а до 20 листопада ліквідували все церковне землеволодіння172. При цьому щодо тих, хто виступав проти проведення радянської аграрної по­літики, застосовувалися жорстокі заходи. Наприклад, поміщика Опрю М. з с. Маморниця було розстріляно 12 лютого 1941 р. за виро­ком Чернівецького обласного суду за те, що він "мав 170 га землі та експлуатував найману робочу силу". Така ж доля спіткала й жінку Черкез-Шнеєр В. з Хотинщини173. Репресіям піддавалися і заможні ("куркульські") селянські сім'ї, які депортувалися.

Ще одним економічним нововведенням стало одержавлення по­над 2,2 тисячі промислових підприємств західноукраїнського регіо­ну174, яке було активізоване постановою ЦК ВКП(б) від 3 грудня 1939 р. "Про націоналізацію промислових підприємств і установ на території Західної України і Західної Білорусії". Цілком і повністю контрольований Компартією, цей процес все ж мав видимість народ­ного волевиявлення, адже здійснювався у формі проведення відпо­відних рішень загальними зборами робітників підприємств. Певного авторитету новій владі мало додавати й уведення 8-годинного робо­чого дня, а також боротьба з хронічною соціальною хворобою поль­ської держави — безробіттям.

До приходу Червоної армії у Львівській області нараховувалося 43 тис. безробітних, у т. ч. 37 тис. робітників і 6 тис. робітників розу­мової праці. Після встановлення у регіоні радянської влади зі Львів­ської області було направлено на роботу всього 32 707 осіб, у т. ч. у Донбас— 13 400; на Україну на різні роботи— 1137 осіб та на роботу у межах Львівської області 17170. Однак і після цього на обліку на біржі праці на 20.12.1939 р. залишалася ще 25 181 особа175.

Прискореними темпами на приєднаних територіях стали розви­ватися промислові галузі, що мали військове значення. Вже 5 жовтня 1939 р. за наказом наркома паливної промисловості СРСР Л. Кагановича до західних областей України з Москви було направлено фахів­ців, яким належало вивчити можливі перспективи організації видо­бутку вугілля176. Невдовзі в регіоні було прискорено видобуток наф­ти, вугілля, деревини. Розпочато будівництво численних аеродромів, рокадних доріг, ряду військових заводів та інших військових об'єк­тів.

Започатковані масштабні структурні зрушення господарства краю мали всі хронічні вади соціалістичної економіки з їх низькою ефективністю праці, незадовільною якістю продукції, ножицями між попитом і пропозицією тощо. Вкрай негативно позначалися й перма­нентні чистки досвідчених фахівців — управлінців, які переважно відносилися до "класово-ворожих" елементів.

Прикметою часу стала на приєднаних територіях і боротьба ра­дянської влади з приватною торгівлею. Розпочалася вона одразу ж після вступу Червоної армії в західноукраїнський регіон. У звичай­них за умов воєнного часу перебоях з постачанням продуктів харчу­вання та зростанням на них цін військова влада одразу ж звинуватила місцевих торговців. Військовим трибуналом Українського фронту впродовж жовтня 1939 р. було проведено кілька відкритих судових процесів над ними. Зокрема, на початку жовтня в Станіславі, у при­міщенні кінотеатру "Варшава", під схвальні овації натовпу було засу­джено на строк від 7 до 10 років з конфіскацією майна "гендлярів Го-рвиця, Штейнберга, Шумера, Енгеля, Самоелі, Рамера за злісне під­вищення цін на товари"177. Схожий процес відбувся і в м. Рогатин, де за статтею 127 Кримінального кодексу УРСР було засуджено "спеку­лянта Грата"178. Невдовзі, однак, від цієї практики відмовились. Не останню роль у цьому відіграло усвідомлення військово-політич­ним керівництвом "політичної небезпеки" організації подібних по­казових процесів "у найгарячіші дні проведення виборів до Народних Зборів"179. Після проведення плебісциту придушення приватної тор­гівлі набуло в Західній Україні організованого характеру, що, звичай­но, не могло не призвести до негативних наслідків — перебоїв у постачанні міст товарами й продуктами, зростання цін, появи незна­ного досі феномену довгих черг. Характерною в цьому плані стала ситуація із закриттям восени 1940 р. у Львові всіх приватних продук­тових магазинів, ринків, внаслідок чого розпочалися різкі перебої з постачанням продуктів180. Подібне відбувалось і в інших містах.

Продовження - част. 2.