2. 2. Анексія та інкорпорація Західної України Радянським Союзом 1939—1941 pp.: етнополітичний аспект (Част. 2.)

Впровадження комуністичної ідеології на західноукраїнських зе­млях супроводжувалось нищенням традиційного духовного життя регіону, в якому найповажніше місце посідала релігія. Наміри нової влади розпочати нещадну боротьбу з "релігійними забобонами" міс­цеве населення відчуло вже в ході "визвольного походу". Недолуга атеїстична агітація армійських політпрацівників, відверто вороже ставлення значної частини військовослужбовців до церкви й священиків, непоодинокі випадки пограбування останніх погано поєднува­лися з деклараціями радянського військово-політичного керівництва про повагу до релігійних почуттів віруючих. В окремих випадках вій­ськові навіть вдавалися до спроб закривати церкви. Так вчинив, зо­крема, батальйонний комісар одного з шпиталів Українського фронту Черняхов, який не тільки категорично заборонив підлеглим з місце­вих мешканців відвідувати церкву в буденні дні, але й навіть відібрав ключі від храму з тим, аби його наказ не було порушено181.

Принагідно зазначимо, що в самій Червоній армії, яка просувала­ся територією Західної України, так само панувало досить войовниче ставлення до релігії та віруючих. Зокрема, баптистів, які в ході призо­ву відмовлялися брати до рук зброю, притягали до судової відпо­відальності. Армійські політпрацівники уважно стежили за "атеїсти­чним вихованням" особового складу, сприймаючи за справжнє ЧП прояви релігійності з боку червоноармійців. Показовий випадок став­ся у вересні 1939 р. в одній із частин 27-го стрілецького корпусу Українського фронту, де "було встановлено факт відвідування церкви" в м. Володимир-Волинський червоноармійцем Євтушенком. Секретар партбюро частини в приватній бесіді спробував роз'яснити йому "не­пристойність такої поведінки", однак це не подіяло. "В Бога я вірую, йому й молюся, і взагалі, що це за гоніння! — доповідав політпраців-ник командуванню про реакцію Євтушенка. — Бог мене захищає, Він мій Спаситель від усіляких гріхів. Що хочте робіть, а молитися все одно буду!" Зіткнувшись з такою непоступливістю ві- руючого, сек­ретар партбюро вказував за доцільне "з'ясувати політичну фігуру Євтушенка щодо можливості його перебування в РСЧА"182.

Така настанова радянських військовослужбовців нерідко призво­дила до конфліктів на релігійному грунті з місцевими мешканцями. Так, 9 грудня 1939 р. в м. Жидачів під час побудови огорожі довкола військової частини червоноармійці за наказом воєнтехніка 1 рангу Ляліна підкопали та звалили на землю хрест з розп'яттям. При падін­ні статуя на хресті розбилася навпіл, після чого старшина частини за­брав собі відбиті латунні частки "для господарського використання". Другу частину розп'яття солдати віддали місцевим мешканцям, які віднесли її до костьолу. Ксьондз відразу зібрав парафіян і продемонс­трував їм "наслідки діяльності більшовиків". Близько тисячі обуре­них вірних з вигуками "Ганьба!" пішли до військової частини з вимо­гою віддати їм рештки розп'яття, що приголомшені військові невдов­зі й зробили. Лише на прохання ксьондза натовп розійшовся, а насту­пного дня люди зібралися знову для "поховання хреста". Після цього в місті двічі розкидалися листівки з закликом підняти повстання і гас­лами "Геть комуністів!"183

Військові політоргани охарактеризували ці події як "антирадян-ську демонстрацію на релігійному грунті", організаторами якої називалися польський ксьондз і ворожі елементи, які зіграли на релігій­них почуттях та роздули конфлікт між армією та місцевим населен-ням"184.

Хоча вчинок Ляліна і "розбирався" на партійних зборах, а з осо­бовим складом військової частини провели бесіди "відповідно до Постанови Станіславського обкому про взаємовідносини з місцевим населенням відносно питань релігії"185, це була лише тактика. Стра­тегія радянської влади була і залишалася одна — знищення релігії на території СРСР раз і назавжди. Між тим, у своїй політиці на приєдна­них землях сталінський режим виходив із урахування певних факто­рів. Передовсім це стосувалося конфесійних і етнічних особливостей регіону, ставлення віруючих до нової влади, потенційної активності їхнього спротиву, а також зв'язків релігійних конфесій з антирадян-ськими політичними рухами та підпіллям. З огляду на все це першою жертвою нової влади стала римо-католицька церква. Саме поляки-ка-толики вважалися найменш лояльною до Рад категорією населення, а костьоли — одним із головних осередків антирадянської агітації. Отож ксьондзи відразу потрапили до перших хвиль репресій, що їх провадив НКВС. З 57 заарештованих органами священнослужителів 19 було розстріляно186. Після розгрому костьолу радянська влада взялася і за релігійні конфесії своїх недавніх етнічних союзників — українців і євреїв. Хоча після затвердження радянської влади жодна з традиційних українських церков — Українська греко-католицька, Українська автокефальна православна — офіційно не були забороне­ні, тиск на них постійно посилювався перешкоджанням викладанню Закону Божого в школах, експропріацією церковних земель, скасу­ванням права на друкарську діяльність, закриттям духовних семіна­рій, встановленням непомірно високих податків і т. ін. Водночас по­силилися репресії проти духовенства. Лише в Галичині напередодні німецького нападу було заарештовано 79 священиків, частину з них було розстріляно у червні 1941 р.187 Після відступу Червоної армії митрополит А. Шептицький, повідомляючи Ватикан про нищення Советами УГКЦ, зазначив, що в його єпархії були вбиті чи померли у в'язниці 12 священиків, 33 було вивезено до Сибіру, а в Перемишль­ській єпархії загинули близько 20 осіб188. У Північній Буковині на­ступ на румунську православну церкву був ще потужнішим. Буко­винську митрополію ліквідували, її Чернівецьку резиденцію перетво­рили на музей, а церковні землі націоналізували. Священиків обкла­дали високими податками, не обминули їх і репресії.

Антирелігійна політика радянської влади відносно іудаїзму, як і щодо українських церков, не мала спочатку відверто репресивного характеру. Офіційно єврейські релігійні общини не було розпущено. Однак, враховуючи те, що саме традиційні іудейські общини орга­нізаційно й духовно об'єднували значну більшість місцевого єврейства, влада зробила все можливе, щоб мінімізувати їхній вплив. Най­більшої шкоди общині завдали економічні заходи сталінської влади. Остання обкладала великими податками синагоги й служителів куль­ту, вдавалася до націоналізації общинних будівель і майна, закриття синагог тощо. До того ж політика радянської влади примусила поки­нути батьківщину найбільш заможних членів общини, на пожертви яких трималися її фінансова незалежність і процвітання. Все це знач­но підірвало життєздатність іудейських общин. Наприклад, скоро­чення фінансових засобів позбавляло общини можливості утримува­ти власні лікарні, школи, лазні і т. ін. Годі й казати, що закриття єв­рейських релігійних шкіл та єшиботів у зв'язку із прийняттям закону про відділення церкви від школи завдало потужного удару по іудаїз­му. Спроби створювати підпільні релігійні школи жорстоко приду­шувалися органами НКВС. Наступ радянської влади на традиційне єврейське життя провадився і на грунті указу Президії Верховної Ра­ди СРСР від 26 червня 1940 р. про перехід на 8-годинний робочий день і 7-денний робочий тиждень: під загрозою ув'язнення євреїв примушували працювати в суботу і в святкові дні тощо.

Все це значною мірою послаблювало позиції релігійних громад у Західній Україні і водночас посилювало неприйняття "безбожної влади" з боку релігійно налаштованого населення.

Насадження в Західній Україні радянського режиму супроводжу­валось розгортанням масових репресій, що випливало з самої приро­ди сталінської тоталітарної системи, основу якої становив терор. Зни­щення старої еліти, передовсім польської, розглядалося радянською владою як важливіша умова руйнування структур державного та ад­міністративного апарату, попередньої системи управління та власно­сті, інтеграції краю до СРСР. Тільки в період з вересня по грудень 1939 р. було затримано й передано до судових і каральних органів по­над 10,2 тисяч осіб189.

Слід відзначити, що саме радянські військові започаткували реп­ресії та каральні дії на приєднаних землях. Уже в ході воєнної кампа­нії спостерігались випадки розстрілів без суду й розслідування поло­нених польських солдатів і офіцерів, а також жандармів, поміщиків, військових осадників, лісників тощо. Це сталося внаслідок, з одного боку, впливу радянської військової пропаганди, а з іншого — уко­рінених у свідомості військовослужбовців негативних стереотипів і штампів, вироблених комуністичною ідеологією з її наголосом на ідеї класової боротьби. Образи "пса-офіцера", жорстокого й безжаль­ного ката-жандарма, "кровопивці, нещадного експлуататора трудо­вого народу ляха-поміщика" і т. ін. набули в цей час справжньої де-монізації190. Отож, зустрінувши віч-на-віч "класових ворогів", пере­можці — радянські командири й комісари — нерідко стали перебирати на себе роль "месників за народні страждання", "карального меча правосуддя".

Військові документи тієї пори рясніють повідомленнями про чи­сленні випадки незаконних розстрілів полонених і представників міс­цевої адміністрації, польської політичної та економічної еліти. Росій­ська дослідниця Н. Лебедева називає до 20 місць, де Червоною ар­мією вчинялися незаконні розстріли польських полонених. Наприк­лад, після здобуття м. Гродно розлючені опором поляків радянські військові розстріляли 300 польських вояків191.

Чимало аналогічних злочинів було скоєно і на Українському фронті. Так, за наказом командира батальйону ст. лейтенанта Бул­гакова і ст. політрука Кондюрина (44-а стрілецька дивізія) 27 вере­сня 1939 р. були розстріляні з гармати (!) 15 польських кавалерис­тів, захоплених у бою під м. Руське. їхні трупи покинули просто неба в полі192.

Незаконні розстріли вчинялися подекуди й без будь-яких види­мих мотивів, лише на підставі того, що жертви були офіцерами. На­приклад, писарчуки Катрюков та Парфіров зі штабу 14-ї кавалерійсь­кої дивізії під приводом відправки до штабу полонених вивели за се­ло й розстріляли двох польських офіцерів193. Ще двох офіцерів було вбито червоноармійцями цієї ж дивізії Куріциним і Щербатюком194.

Фактично поза законом опинилися також польські поліцейські й жандарми, яких могли вбити лише за носіння форми. Наприклад, 26 вересня батальйонний комісар 125-го артполку 81-ї стрілецької ди­візії Минєєв під час перевірки візків з біженцями і з польськими сол­датами, які поверталися додому, побачив на деяких з них жандармсь­ку форму. Він так перейнявся класовою ненавистю, що наказав розст­ріляти полонених (начебто "за супротив"), що й було зроблено на очах усієї колони біженців195.

З польськими поміщиками радянські військові нерідко розправ­лялися прямо у них вдома. Так, молодший політрук 15-го стрілецько­го корпусу Загорульський 21 вересня 1939 р. в с Олександрівка заст­релив у ліжку хворого польського поміщика, якого оглядав лікар196.

Типовим у контексті застосування радянськими військовими "класового підходу" може слугувати випадок, що стався на дорож­ньо-контрольному пункті поблизу Тернополя. Там було затримано двох невідомих, як повідомлялось, батрака й куркуля за соціальним походженням. На запитання червоноармійця, що робити з затрима­ними, начальник політвідділу 24-ї танкової бригади батальйонний комісар Березовський відповів: "Батрака — відпустити, а куркуля — розстріляти"197.

Непоодинокими були й випадки вбивства радянськими військо­вослужбовцями офіцерів і поміщиків (подекуди разом із сім'ями) з метою пограбування. При цьому "класовий принцип" виступав лише виправданням злочину.

Наведемо кілька характерних прикладів. Старший лейтенант Та-убеков з 41-го артилерійського полку у м. Тернопіль застрелив 4 польських офіцерів і зняв з них годинники198. 2 жовтня 1939 р. лейте­нант А. Зрячев (36-а окрема легка танкова бригада) з групою червоно-армійців грабував у с. Стойно поміщика. За відмову віддати ключі від комори він власноруч застрелив хазяїна, а потім наказав солдатам розстріляти і його зятя199. Того ж дня у с. Каменка командир та два червоноармійці з 28-го кавалерійського полку 5-ї кавбригади вчини­ли розправу над родиною поміщика П. Бурачка (Барабечек). Його са­мого, дружину 60 років, двох синів та дружину одного з них (останню попередньо було зґвалтовано) вбили в будинку. Стару приживалу Че­рнецьку злочинці у військовій формі застрелили вже на вулиці на очах селян200.

Слід зазначити, що, крім незаконних розстрілів з боку військово­службовців, каральні органи Червоної армії знищували "класових во­рогів" і на цілком законних підставах, адже Військова прокуратура та Військові трибунали Українського й Білоруського фронтів отримали таке право і широко ним користувалися. Згідно з директивою Голови воєнної колегії Верховного суду СРСР армійського воєнюриста Уль-ріха, вироки воєнного трибуналу щодо місцевих мешканців Західної України мали затверджуватися Воєнними радами фронтів і викону­ватися без санкції Москви201. Граючи у популізм з місцевим населен­ням напередодні виборів, ці органи нерідко засуджували до страти польських поліційних чинів різних рангів, рядових агентів і навіть простих селян. Так, 21 вересня 1939 р. керівниками військової проку­ратури й особого відділу 2-го кавалерійського корпусу без суду і слід­ства було розстріляно 10 осіб адміністративних поліційних чинів202. 6 жовтня ВТ Українського фронту засудив до розстрілу С. Члома, 1905 року народження, начебто "за активну боротьбу проти революційно­го руху в 1933 році". "Він бив в'язнів-комуністів і погрожував їм", — відзначалось у вироку203.

Розпочаті на західноукраїнських землях у вересні 1939 р. репресії і терор проти місцевої польської еліти стали передвістям Катинської траге­дії, під час якої, відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 p., упродовж квітня—травня 1940 р. у Козельському (Смоленська область), Старобільському (Харківська область) та Осташківському (Калінінська область) спецтаборах НКВС, а також у ряді в'язниць Ки­єва, Харкова, Херсона та Мінська було розстріляно близько 22 тисяч польських офіцерів204.

Широкого розмаху набули на приєднаних землях депортації. З метою "очистки регіону від неблагонадійного елементу" впродовж 1940—1941 pp. радянськими спецорганами було проведено кілька операцій по адміністративному виселенню місцевого населення.

Спочатку за наказом наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії від 29 грудня 1939 р. до східних районів Радянського Союзу вивозились польські військові та цивільні осадники. Під час другої хвилі депор­тацій — на початку квітня 1940 р. — з приєднаних територій виселя­лись "класово-ворожі групи" поляків та українців. Серед них були громадські та політичні діячі, українські націоналісти, а також члени колишньої Комуністичної партії Західної України, яких більшовиць­ке керівництво вважало "не вповні лояльними". Депортувалися не тільки "вороги народу", але також і їхні сім'ї. Третя хвиля депорта­цій, яка прийшлася на червень 1940 р., мала характер "зачистки" за­хідноукраїнських земель від "неблагонадійного елементу". Разом із тим у цей час було вислано значну кількість польських євреїв, які від­мовилися приймати радянське громадянство.

Хоча каральні заходи сталінського режиму спрямовувались про­ти представників усіх національностей, все ж найбільше постражда­ли поляки (близько 550 тисяч осіб) та українці (близько 500 тисяч осіб)205. Загалом репресії на колишніх польських землях охопили близько 1,2 мільйона осіб, тобто до 10 % місцевого населення206. Вка­зуючи, що на контрольованій радянською владою території Західної України загинуло в 3—4 рази більше місцевого населення, ніж на вдвічі більшій за розмірами німецькій частині окупованої Польщі, іс­торик Ян Гросс охарактеризував сталінський СРСР як "державу-вби-вцю"207.

Так само, як і на щойно приєднаних землях колишньої Польщі, в анексованих румунських провінціях радянізація, почавшись із чис­ток "класово чужих елементів", швидко набула етнічної забарвленос­ті. Ті з представників вищого й середнього класу, хто не встиг виїхати до Румунії, були майже повністю ліквідовані. їх чи зсилали, чи засу­джували до різних строків ув'язнення, чи розстрілювали. Наприклад, О.Руссо з Хотина було розстріляно за те, що він "брав участь у контр­революційній партії "кузистів" і видавав радянських активістів"208. До речі, члени "антирадянських партій", яких за підрахунками спецорганів тут нараховувалось (разом із членами родин) до 5 тис. осіб, стали однією з перших жертв НКВС.

До "зрадників батьківщини" прирівнювались також і румунські державні службовці, причому особливо небезпечними вважалися ті, хто перебував на службі в поліції, жандармерії та примаріях. Навіть дрібні посадовці й пересічні охоронці отримували за цей "злочин" до 7 років виправно-трудових таборів.

Депортації відбувалися в цьому регіоні у 2 етапи: 23 травня 1941 р. вислали 181 родину (понад 500 осіб), передусім тих, хто ви­словлював бажання виїхати з СРСР209. А 13 червня 1941 р. виселили ще 2279 сімей (7720 осіб) з числа активних членів партій та їхніх бли­зьких родичів (2340 осіб), членів сімей зрадників батьківщини (2766 осіб), колишніх поміщиків, фабрикантів, чиновників, поліцейських, офіцерів румунської, польської та Білої армій (1518 осіб)210.

На загал за попередніми підрахунками впродовж 1940—1941 pp. на території Північної Буковини й Хотинщини було репресовано з політичних мотивів близько 11 тис. осіб, з яких понад 1400 були роз­стріляні, загинули в тюрмах і на спецпоселеннях211.

Впродовж року місцеве буковинське населення майже повністю зневірилось в радянському режимі. Коли 10—11 січня 1941 р. в Чер­нівецькій області відбулися вибори до Верховних рад СРСР та УРСР, чимало людей висловлювало думки щодо їхньої фіктивності. "Це су­цільна дурість і обман, — заявив учитель с. Довжок Спатар, — які ро­бляться тільки для закордону. Вони ж самі виставляють своїх канди­датів, а ті потім з успіхом душать народ. Хіба народ виставляє, кого він хоче?! Ні, заставляють голосувати за тих, кого скажуть"212.

Однією з форм протесту місцевого населення проти радянської влади стали спроби здійснення групових переходів державного кордо­ну. Проте влада жорстоко придушувала подібні акції. Так, 28 січня 1941 р. мешканці сіл Гарячий Урбан, Гарячий Монастир, Бояни, Ост-риця, Магала були перехоплені кавалерійськими частинами прикор­донної застави та оперативними працівниками УНКВС на відстані З км від румунського кордону. При цьому було вбито 12 осіб, затримано 53 та лише 2 вдалося перейти кордон213. Коли після чергової відмови місцевої влади селянам Глибоцького району заборонили дозволити за­реєструватися з приводу виїзду до Румунії, останні 1 квітня 1941 р. зробили спробу прорватися туди самотужки. В результаті близько 50 осіб було вбито й поранено, а в селах розпочалися масові арешти.

На запит М. Хрущова до Москви, що з цього приводу робити, Сталін відповів: "Стріляти по людях, звісно, можна, проте стрілянина — це не головний метод нашої роботи"214.

Військові події, радикальні зміни режимів, специфіка сталінської національної політики зумовили мобілізацію етнічностей та загост­рення міжетнічних стосунків у західноукраїнському регіоні. Водно­час воєнні дії та сталінські репресії призвели до значних демографіч­них змін. Сотні тисяч людей різних національностей у вересні 1939 р. були змушені покинути місця свого постійного проживання та пере­творились на біженців. Двома потоками із заходу на схід та зі сходу на захід рушили вони через розбурхану війною країну. Польські євреї рятувались передовсім від расової політики нацистського режиму, частина поляків та українців — від комуністичного панування215. На демаркаційній лінії між вермахтом і Червоною армією постійно нако­пичувалися тисячі й десятки тисяч людей. Зокрема, на 19 жовтня 1939 р. у м. Перемишль очікували на дозвіл в'їхати на контрольовану німцями територію 3780 осіб, у тому числі 3647 поляків, 62 українці, 20 німців, 42 євреї. Водночас на перехід до радянської зони очікувало 816 осіб, здебільшого євреї та українці216. 25 вересня 1939 р. німці за­крили кордон, пропускаючи на "свою" територію тільки "фольксдой-чів", "українських активістів" та водночас забороняючи проїзд на те­риторію Третього рейху євреїв217. Останні натомість отримали дозвіл на вільний виїзд з території Польщі до радянської зони. 30 вересня 1939 р. у районі м. Бірча зосередилось близько 2,5 тисячі євреїв, які прагнули потрапити до СРСР218. Те, що вермахт вільно випускав зі своєї зони всіх бажаючих, і перш за все євреїв, викликало підозру ра­дянської сторони. Зокрема, представники спецорганів висловлюва­лись у тому сенсі, що "під приводом перекидання євреїв і громадян інших національностей німці засилають ... свою агентуру з метою шпигунства и диверсійної діяльності .Невдовзі як потенційно не-благонадійний елемент" біженці (євреї ста- новили серед них понад 80 % ) стали примусово виселятися в глиб території СРСР220.

Дещо інша доля спіткала етнічних німців Західної України. Згід­но з угодою, укладеною 16 листопада 1939 р. між урядами СРСР і Німеччини221, розпочався їх масовий виїзд з територій, контрольова­них Червоною армією. В планах А. Гітлера про створення в Цент­ральній Європі Великої Німеччини (тисячолітнього III Рейху) так звані фольксдойче мали відіграти важливу роль: поширення німець­кої експансії на сусідні країни (аншлюс Австрії, анексія Чехословач-чини) саме й проводилося під гаслом "Heim, ins Reich!" — "Додому, в Рейх!"222. У позбавленні Західної України від доволі відчутної німе­цької присутності було зацікавлене й сталінське керівництво, яке в такий спосіб продовжувало практику етнічних "зачисток" від нелоя­льних націй приєднаних територій. Щодо самого німецького насе­лення, то воно здебільшого не виявляло симпатій до радянської вла­ди. Як повідомлялося в донесеннях політпрацівників Українського фронту, німецькі колоністи Західної України не приховували свого розчарування з приводу того, що ці території мають відійти до СРСР, а не до Німеччини. Натхненні розповіді військових агітаторів про пе­реваги радянського способу життя не справляли помітного враження. Боячись негайної колективізації, "політично неписьменні" колоністи подекуди розпочали масовий забій худоби. "Все одно радянська вла­да забере, — говорили вони. — Краще ми самі з'їмо"223. Одразу ж піс­ля підписання Угоди про взаємне переселення українців і німців се­ред останніх, за даними органів НКВС, пожвавилася діяльність "фа­шистських, сектантських та інших елементів", спрямована на акти­візацію переселенського руху до Німеччини. В одній із інформацій заступника наркома внутрішніх справ СРСР Кобулова повідомляло­ся про те, що в Бессарабії, Північній Буковині та республіках Балтії організація переселення німців проводиться "під антирадянськими та націоналістичними гаслами"224. В 1939—1940 pp. з щойно приєдна­них до СРСР територій до німецької зони окупації Польщі виїхало понад 250 тисяч етнічних німців, у тому числі 60 тисяч з Волині, 96 тисяч з південної Бессарабії, 42 тисячі з Північної Буковини, 60 тисяч зі Східної Галичини225. Втім, частина німців, продовжуючи зберігати значний ступінь нелояльності до більшовицької влади, все ж залиши­лась на підрадянських територіях. Зокрема, як повідомлялося в доне­сеннях радянських спецорганів, чимало німців залишилося в Акер-манській області, перетворивши її на своєрідний центр націонал-со­ціалістів Бессарабії (тут активно діяли напередодні радянсько-німе­цької війни різноманітні пронацистські організації, шпигунські цент­ри тощо)226.

З анексованих Радянським Союзом територій до Румунії виїхали до 200 тисяч румунів227. Водночас чимало сільських мешканців, які мали власне господарство, залишилися. Слід також зазначити, що в ході наступу Червоної армії було "випадково" зайнято необумовле­ний попередніми угодами Герцаївський район, який компактно засе­ляло румунське населення228. Він так і залишився під радянським правлінням. Водночас, рятуючись від потужного спалаху антисе­мітизму, що здійнявся у Румунії після втрати нею Бессарабії та Пів­нічної Буковини, до СРСР переїхало кілька десятків тисяч євреїв, чи­мало яких було напередодні війни депортовано сталінським урядом до тилових районів СРСР. Так, 18 червня 1941 р. 3800 буковинських євреїв з т. зв. "контрреволюційних елементів" були виселені до схід­них районів СРСР229. Ізраїльський дослідник М. Альтшулер ствер­джує, що лише з самих Чернівців було депортовано 4 тис. євреїв, пре­дставників "експлуататорських класів"230.

Парадоксально, проте факт: возз'єднання західноукраїнських земель з Великою Україною — мрія, яку десятиліттями плекали укра­їнські націоналісти, нарешті була здійснена більшовиками. Щоправ­да, на відміну від пропагованої націоналістами ідеї соборності укра­їнських земель "Від Сяну до Дону", "Возз'єднання українських зе­мель в єдиній Українській державі" здійснювалося лише за рахунок приєднання колишніх польських та румунських територій і не тор­калося етнічних українських земель, які опинилися у "внутрішніх кордонах" СРСР, зокрема в Росії, Білорусії та щойно утвореній Мо­лдавській РСР. І все ж возз'єднання етнічних земель стало подією історичної ваги для України. Саме з цього часу, внаслідок зрослої геостратегічної, політичної та економічної ваги для Радянського Союзу, УРСР справді перетворилася на "другу радянську респуб­ліку". Це, звісна річ, підвищувало на союзному рівні і роль україн­ської радянської політичної еліти, яка з розширенням кордонів ре­спубліки та додаванням потужного галицького національного фер­менту стала дедалі виразніше усвідомлювати себе українською національною елітою. Водночас возз'єднання Заходу й Сходу об'єк­тивно сприяло піднесенню національно-етатиської свідомості пере­січних українців. Здійснювана більшовиками українізаційна політи­ка в західноукраїнському регіоні проводилась на фоні загасання українізаційних процесів на Сході, який вже встиг відчути на собі по­тужний тиск русифікації. До певної міри приєднання Західної Украї­ни до СРСР врятувало східних українців від суцільної асиміляції та розукраїнення. Процес возз'єднання надав друге дихання тим прихи­льникам національного відродження, які зуміли зберегтися за умов сталінського терору.

В цілому ж платнею за сумнівні соціальні експерименти, здійс­нювані радянською владою на анексованих територіях, стала справ­жня гуманітарна катастрофа, яка перманентно тривала тут від часу входження Червоної армії. Все це не лише призводило до числе­нних людських втрат та демографічних змін, але й викликало заго­стрення міжетнічних взаємин у регіоні. Наслідком короткотерміно­вого радянського правління стали серйозні зміни суспільних наст­роїв основної маси західноукраїнського населення, яке, доволі швидко розчарувавшись у радянській моделі української державно­сті, стало виявляти антирадянські і подекуди пронімецькі настрої. Останнє не могло не датися взнаки з початком війни нацистської Німеччини проти СРСР.