2.1. Макроекономічні основи аграрної політики на сучасному етапі
2.1. Макроекономічні основи аграрної політики на сучасному етапі
Економічна політика - система науковообґрунтованих заходів, що їх здійснює держава в інтересах власного народу. Характер і зміст економічної політики, її соціальної спрямованості і масштаби впливу на розвиток народного господарства визначаються природним та суспільно-політичним ладом, об'єктивними законами і закономірностями його розвитку, формами власності на засоби виробництва, станом соціально-економічного розвитку країни. Головними аспектами державної політики Української держави після здобуття нею незалежності мають бути: максимальне сприяння економічному і політичному утвердженню України, як держави, здатної піднятися на одне з провідних місць серед інших країн світу; створення передумов для вдалої політичної стабільності в країні і всіх її регіонах; забезпечення стабільного розвитку економіки нашої країни, систематичне підвищення життєвого рівня населення і його добробуту.
Вихід України з колишнього Радянського Союзу і необхідність розвитку власної економіки зумовили потребу в розробці і реалізації власної економічної політики. Вона повинна бути спрямована на структурну перебудову господарського комплексу, удосконалення його функціонально компенсантної і територіальної структур, розвиток нових галузей і комплексів, формування структурнозавершеного, цілісного, збалансованого, заінтегрованого у світову економічну систему, роздержавлення і приватизацію державного майна, розвиток різних форм власності, розширення товарно-грошових відносин, перехід до ринкової економіки, зміцнення національної валюти, максимальне залучення усіх механізмів стимулювання розвитку економіки, удосконалення інвестиційної, фінансово-кредитної, цінової, податкової, протекціоністської, митної та іншої політики.
Економічна політика держави має стосуватися не лише політики в сфері економіки держави в цілому, але й окремих її галузей. Кожна з них посідає в економічному розвитку певне місце, відіграє конкретну роль в економіці і по-своєму впливає на її розвиток. Від рівня розвитку кожної галузі тією чи іншою мірою залежать обсяги виробництва продукції і ефективність функціонування споріднених галузей. Всі галузі структурного зв'язані між собою в єдиному господарському комплексі і дестабілізація хоча б однієї з них загрожує не лише дестабілізації тих галузей, які пов'язані з нею, але і господарства в цілому. Кожна із галузей, а тим більше їх сукупність, мають велику кількість взаємозв'язків і взаємозалежностей і залежно від їх взаємозв'язку кожна галузь може сприяти загальноекономічному розвитку і, навпаки, при їх порушенні - його гальмуванню. Виходячи із цього, економічна політика держави повинна мати комплексний характер.
Однак кожна з галузей має свої особливості розвитку і відрізняється від інших використанням в основних засобах виробництва, сировини, технологією, набором виробництва продукції і т.д. Тому в економічній політиці повинен бути ще індивідуальний підхід до кожної галузі.
Серед стратегічних завдань аграрної політики на перше місце має бути висунута продовольча проблема, максимальне насичення ринку продовольчими товарами і створення в країні великого продовольчого достатку. Тому стратегія розвитку аграрної політики повинна бути максимальною, високотехнологічною і науковообґрунтованою. Україна має потужний аграрно-ресурсний і науковий потенціал для того, щоб вийти на рівень найбільш розвинутих в аграрному відношенні країн і навіть стати великим конкурентом на продовольчому ринку світу. За всі складності цієї проблеми держава, розробляючи стратегію аграрної політики на близьку і далеку перспективи, повинна її орієнтувати на програму максимум. Орієнтація на селянина, розвиток сільського господарства, удосконалення аграрних відносин, підвищення мотивації селянина до господарської діяльності, максимального його зацікавлення в забезпеченні країни продовольством, вимагає в межах можливого вивести аграрний сектор економіки у високо розвинутий і економічно ефективний. Тому особливого значення набирає економічний блок аграрної політики, який має вирішити проблему паритетного розвитку аграрного сектора, економіки і удосконалення його відносин з іншими її галузями. Аграрна політика щодо її інших складових може виявитися безрезультатною. Дальший розвиток економіки, перший і другий блоки АПК будуть розвиватися за рахунок с/г, одного тільки селянина. Проголосивши пріоритетність розвитку аграрного сектора економіки, продовольчого забезпечення населення, державна влада повинна зробити все для його стабільного і динамічного розвитку.
Сільське господарство - специфічна галузь народного господарства, а тому аграрна політика має свої особливості. В найбільш загальному аспекті аграрна політика - це сукупність науковообґрунтованих заходів, скерованих на прискорений розвиток аграрного сектора економіки, стабільне нарощування сільгосппродукції і продовольчих товарів, повне забезпечення ними населення України і підвищення економічної ефективності агропромислового виробництва. Ось чому в її комплекс входять наукові, економічні, організаційні, соціальні, агрозоотехнічні, комплексно меліоративні, середовищно-формуючі, природоохоронні, реабілітаційні, організаційно господарські, нормативно правові та інших заходи, спрямовані на структурну перебудову і реформування аграрного сектора економіки.
Сучасна аграрна політика повинна здійснюватися у таких основних напрямах: економічному; фінансово-кредитному; соціальному; регіональному, макроекономічному, науково-технічному, екологічному, кадровоуправлінському і правовому. Економічна політика має бути спрямована на максимальне задіяння економічних механізмів стимулювання розвитку аграрної економіки, широке використання державних важелів і ринкових регуляторів розвитку сільського господарства, харчової і переробної промисловості, їх структурної перебудови і реформування, роздержавлення землі, майна і нерухомості, розвиток різних форм власності, перехід до ринку, розширення товарно-грошових відносин, насичення ринку продовольчими товарами, поліпшення системи матеріально-технічного постачання господарств, удосконалення економічних взаємовідносин між ними і промисловими підприємствами, розвиток агропромислової інтеграції, вертикальної та горизонтальної кооперації, комплексування і комбінування виробництва, організацію різних промислових формувань, створення системи агросервісу, удосконалення діючих відносин, підвищення продуктивності і економічної ефективності, використання аграрно-ресурсного потенціалу, підвищення життєвого рівня населення і його добробуту.
Фінансово-кредитна політика держави має бути спрямована на створення сприятливого економічного становища для розширеного відтворення у всіх галузях і сферах аграрно-промислового комплексу, їх спрямування на будівництво нових і реконструкцію діючих меліоративних систем, оновлення основних виробничих фондів, що дозволить перевести агропромисловий сектор економіки на індивідуальну високоінтенсивну і спеціалізовану основу.
Удосконалення фінансово-кредитної політики, збільшення доступу господарств і підприємств до банківських кредитів, перехід від короткострокового до довгострокового кредитування, зменшення відсоткових ставок за кредити, списання довгострокової заборгованості по кредитах Національного і комерційного банків сприятиме оздоровленню фінансово-економічного стану господарств і підприємств і створенню сприятливих умов для розширеного відтворення.
Удосконалення цінової політики має бути спрямоване на узгодження цін на промислові засоби виробництва і предмети праці та сільськогосподарську продукцію, ліквідацію їх диспаритету, створення сприятливих економічних умов для розширеного відтворення у сільському господарстві.
Податкова політика має бути скерована на зменшення податкового тиску на сільськогосподарські підприємства і господарства, узгодження суми податків з їх доходами, зменшення оподаткування господарств, які за власний рахунок здійснюють заходи з охорони природного середовища, підвищення родючості грунтів, упорядкування сільських населених пунктів, землеустрій, меліорацію ставків і водойм і удекорування своїх територій.
Результатом здійснення економічної політики має бути створення максимально сприятливих економічних умов для розширеного відтворення у всіх галузях і сферах агропромислового комплексу, стабільного нарощування виробництва сільськогосподарської продукції і продовольчих товарів, максимального забезпечення ними населення, підвищення економічної ефективності функціонування агропромислового виробництва, виведення сільського господарства і всього агропромислового виробництва на рівень високорозвинених країн світу.
Соціальна політика має бути спрямована на соціальний розвиток села, створення в ньому завершеної соціальної інфраструктури, розширення житлового, комунального, дорожнього і водогосподарського та іншого будівництва, повне забезпечення сільського населення дошкільними дитячими закладами, школами, лікарнями, закладами культури, побутового обслуговування, створення усіх необхідних умов для комфортного проживання сільського населення, удосконалення взаємовідносин між містом і селом, на гармонійний і обопільний розвиток міст і сіл.
У розвитку агропромислового комплексу велике значення має регіональна політика. Різноманітність природно - економічних умов і їх територіального поєднання, істотно впливають на розвиток, розміщення і спеціалізацію сільськогосподарського виробництва. В результаті територіального поділу праці у цій галузі відбувається формування і розвиток аграрно - територіальних комплексів, систем різних рангів і масштабів, що формуються на основі процесів поглиблення територіального поділу праці та комплексоутворення. Поняття "комплекс" включає строго визначений взаємозв'язаних галузей сільськогосподарського виробництва, які знаходяться між собою в тісному функціональному і генетичному зв'язках. Отже, комплекс - це система високого рівня територіальної організації сільськогосподарського виробництва зі складною структурою і відношеннями взаємною обумовленістю між основними його комплексуючими, які відбуваються на певній території.
Постійне удосконалення територіальної організації сільськогосподарського виробництва і формування аграрно-територіальних комплексів відбувається на основі її законів і закономірностей. Основними із них є такі:
Закон раціональних територіальних зв'язків, що відображає динамічний процес розвитку просторових взаємозв'язків, на базі яких відбуваються процеси комплексоутворення, комплексування, комбінування і кооперування і формування різних аграрно - територіальних інтеграційних структур (комплексів).
Закони територіальної спеціалізації. Згідно з ними сільськогосподарське виробництво окремих природо-економічних зон, областей і районів спеціалізується тільки на виробництві тих видів продукції, для яких є найкращі природні економічні умови і які господарствам цих регіонів обходяться найдешевше.
Закон територіальної концентрації, проявляється у зосередженій на певній території тих галузей сільськогосподарського виробництва (сільськогосподарських культур; видів продуктивної худоби), які найбільше відповідають місцевим природноекономічним умовам і забезпечують досягнення найбільш високих економічних показників. Вони є основою формування аграрно-територіальних комплексів.
Закон комплексності проявляється у формуванні і розвитку територіально - виробничих комплексів на основі найбільш раціонального, повного і ефективного використання ресурсних можливостей для розвитку сільськогосподарського виробництва, оптимального поєднання його галузей і розвитку різних агропромислових формувань.
Закон територіальної пропорційності проявляється в узгодженому, збалансованому розвитку аграрно - територіальних комплексів. Конкретним виразом його дії є повна узгодженість розвитку природно- і аграрно-територіальних комплексів, формування природо-аграрно-територіальних систем, в яких при взаємодії природних і промислових засобів виробництва відбувається сільськогосподарське виробництво.
Територіальна організація сільськогосподарського виробництва має бути предметом дослідження регіональної політики держави. Однак досі ми не маємо науково обґрунтованої концепції, моделей програм розвитку і удосконалення територіальної організації сільськогосподарського виробництва. Тому головне завдання державної регіональної політики полягає в тому, щоб доручити науковим установам, кафедрам аграрних університетів академії розробити науковообгрунтовані зональні і внутрішньо-зональні ресурсозберігаючі, екологічно стійкі ландшафтно-меліоративні системи ведення сільського господарства, розробити структурно-завершені моделі аграрно-територіальних комплексів з оптимальним поєднанням в них основних галузей сільськогосподарського виробництва, організації зон і районів товарного виробництва основних видів сільськогосподарської продукції, внутрізонального і міжзонального обміну продовольчими товарами.
Екологічний напрям аграрної політики має бути спрямований на:
а) максимальне поліпшення природних умов для сільськогосподарського виробництва шляхом осушення заболочених і перезволожених земель, зрошення посушливих, боротьбу з водною і вітровою ерозією ґрунтів, здійснення природоохоронних, середовищноформуючих, реабілітаційних, комплексномеліоративних, агротехнічних, інженерно-технічних та інших заходів, розвиток біологічного землеробства, максимального насичення сівозмін сидератами, зернобобовими та іншими азотофіксуючими культурами, багаторічними і однорічними травами, створення в кожному господарстві своєрідних фабрик органічних добрив, внесення їх у ґрунт у тих нормах, які б сприяли прискоренню процесу гумосифікації ґрунтів, збільшенню вмісту в них біологічного азоту;
б) створення уздовж берегів великих водосховищ, природних і штучних водойм, великих, середніх і маленьких річок, каналів для перекидання води з багатоводних у маловодні райони спеціальних водоохоронних зон, підвищення рибопродуктивності природних і штучних водойм, переведення промислових підприємств на оборотне водопостачання, будівництво очисних споруд;
в) будівництво нових і реконструкцію діючих меліоративних систем, докорінне поліпшення осушувальних і зрошувальних земель, поліпшення травостою лук, створення багаторічних культурних пасовищ, формування
ресурсозберігаючих, екологічно стійких, ландшафтно-меліоративних зональних систем ведення сільського господарства з оптимальним поєднанням у них площі лісів, водних екосистем, ріллі, багаторічних насаджень, лук і пасовищ;
г) розширення площі лісів, доведення її до оптимальних протиерозійних розмірів у кожній фізико-географічній зоні, поліпшення породного складу деревостанів, створення закінченої системи полезахисних лісонасаджень, заліснення надміру еродованих земель, ярів, балок, пісків та інших нетрадиційних для сільського господарства земель, повне відновлення лісової фауни і флори;
д) повне відновлення всієї екології поверхні нашої території, сувора заборона вирубування лісів понад розрахункову лісосіку, полювання на дичини, відстріл пернатих, виловлювання риби в річках і водоймах, створення у всіх лісах розплідників дикого звіра, запасів кормів для них, забезпечення переходу від винищувального до відтворювального процесу розвитку всієї агроекологічної системи.
е) формування високопродуктивної агроекологічної системи з оптимальним поєднанням усіх компонентів природного середовища, які б створювали найкращі умови для високоінтенсивного розвитку сільського господарства.
Нормативно-правова політика. Розвиток сільського господарства має базуватися на відповідній нормативно - правовій базі. Державна і економіка і правова політика є взаємообумовленими явищами та категоріями, через існуючі між цими категоріями зв'язки проглядаються закономірності співвідношення економічної бази і державно-правової надбудови. Досвід багатьох держав світу засвідчує, що не можна не будувати могутню державу без опори на добру у правовому відношенні економіку. Проведення державою економічної політики вимагає динамічного і адекватного розвитку та вдосконалення правової системи.
На сучасному етапі свого розвитку наша держава має мати цілісну програму соціально - економічного розвитку, реформувати економіку, забезпечити необхідні механізми господарювання, відповідну інвестиційну, фінансово - кредитну, промислову і податкову систему. І це цілком закономірно. Однак розвиток можливий тільки на основі державного законодавства і права. Земельне, бюджетне, інвестиційне, додаткове законодавство, майнове право є тим важливим фундаментом, на основі якого має розвиватися наша економіка. Великий динамізм у розвитку економіки вимагає постійного удосконалення законодавства і правової бази, які б спрямовували аграрну політику у чітко визначене русло. Тільки науковообґрунтована нормативно - правова політика може забезпечити високоефективне функціонування аграрного сектора економіки.
Науково - технічна політика має бути спрямована на розвиток сільськогосподарського машинобудування, збільшення виробництва тракторів, комбайнів, автомобілів, повного набору сільськогосподарських машин і обладнання для тваринницьких ферм, для великих за розмірами господарств, і мінітехніки для особистих і фермерських господарств, переведення сільського господарства на індустріальну основу і забезпечення комплексної механізації і автоматизації виробничих процесів у всіх галузях сільського господарства.