Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.1. Передумови виникнення теорії соціальної роботи в Україні

Теорія соціальної роботи, як і будь-яка наукова теорія, з одного боку, вбирає в себе тенденції розвитку цієї науки в світовому нау­ковому просторі, а з другого — її тенденції та закономірності вини­кають у конкретному географічному, соціально-економічному та науковому середовищі тієї чи іншої країни. Отже, паростки соці­альних теорій виростають на соціальному та науковому підґрунті конкретної країни і для розуміння їхніх сутнісних і специфічних ознак потрібно вивчати і враховувати вплив на їхнє формування та розвиток соціальних характеристик цього підґрунтя. З огляду на теорію соціальної роботи йдеться про соціальні, моральні, духовні, політичні та економічні передумови виникнення паростків цієї на­уки в Україні.

Характерно, що у розв'язанні гострих соціальних проблем, які ни­ні стоять перед українським суспільством, дедалі більшого значення поряд із удосконаленням державної системи захисту населення набу­вають відродження і розвиток благодійної діяльності різних організа­цій та установ, спеціалізованих громадських об'єднань і приватних осіб. Благодійність — це вияв цілеспрямованої уваги до людей, які з різних причин не можуть власними силами забезпечити собі хоча б

мінімальні умови для існування (на відповідному загальному рівні цивілізованості суспільства), надання їм посильної допомоги у збере­женні й організації своєї життєдіяльності, матеріальне й духовне під­тримання їх. Це соціальне явище має у нашій країні свою історію, традиції й особливості, ознайомлення з якими становить не тільки пізнавальну зацікавленість, а й має практичне значення для тих, хто працює в соціальній сфері або хоче присвятити себе цій роботі.

Серед багатьох рис, притаманних різним народам, спільними є насамперед співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, надати допомогу. Ці людські якості існують віддавна, змі­нюючи з часом форми й способи вираження. Вони притаманні і слов'янам. Писемні згадки західних мандрівників давнини засвідчу­ють гостинність слов'ян, їхню милість, чуйне ставлення до полоне­них. Турбувалися слов'яни і про співвітчизників, які потрапляли в бі­ду. Так, Київська Русь уклала з греками спеціальні договори про по­рятунок полонених. Ними визначалися взаємні зобов'язання щодо викупу русичів і греків, у якій би країні вони не перебували, і повер­нення їх на батьківщину (договори князів Олега й Ігоря, 911 і 945 p.).

Людинолюбство, незлостивість, відкритість слов'янської душі, на думку В. Ключевського, формувалися під впливом особливих геогра­фічних і природних умов, серед яких вирізняються безкраїсть рівнин­них і лісостепових просторів, помірний клімат, постійна необхід­ність колективного захисту від войовничих половців та інших сусі­дів. Духовність і культура слов'ян розвивалися також завдяки діяльності просвітителів Кирила і Мефодія, які у 898 р. створили для них єдину книжково-писемну мову. Вона виявилась одним з важли­вих факторів становлення й розвитку слов'янської цивілізації, тієї особливої духовності наших пращурів, яким властиві були добро­зичливість і співчуття [132, 3-35, 66-96].

Зауважимо, що самобутній характер наших попередників форму­вався задовго до введення християнства в Київській Русі. У нашій країні християнство модернізувалося, пристосовувало свої догмати до уявлень східних слов'ян про добро і зло, богів-покровителів й ін­ші надприродні сили та земні явища. Вчення церкви про рятування душі, людинолюбство, справедливість, доброчинність, скромність було співзвучне зі слов'янською духовністю і сприяло поширенню цього вчення серед нашого народу. Християнство відіграло позитив­ну роль і в історичному розвитку нашого народу, у тому числі у поширенні благодійності. Таку саму місію виконували й інші релігії, що в тій чи тій формі проповідували гуманістичне ставлення до бідних, нужденних. Так, іслам як один із п'яти своїх стовпів розглядає обов'язкову благочинність через спеціальний податок і милостиню. Саме тому Емерсон Ендрюс обстоював тезу про те, що "матір'ю фі­лантропії є релігія".

Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам гли­боко сприйняв звернені до душі людини положення цього вчення, що закликають людей турбуватися про ближнього, бути милосер­дними. Ось деякі з цих положень: "Блаженні милостиві, бо помилу­вані вони будуть", "Хто просить у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе — не відвертайтеся від нього", "Продай добра свої та й убо­гим роздай", "Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з тими, хто пла­че". Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир, за свідченням літопису, велів "усякому старцеві й убогому приходити на княжий двір, брати їжу, питво і гроші з казни". Проте оскільки не­мічні й хворі не могли добратися до його двору, князь наказав зро­бити вози, куди клали хліб, м'ясо, рибу, овочі, мед у бочках, квас і возили містом, запитуючи: "Де хворі і старці, які не можуть ходити?" Таким роздавали все необхідне.

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організовано­го характеру, князь Володимир у 996 р. видав Устав (або закон), в якому, згідно з релігійними настановами, доручив духовенству і цер­ковним структурам опікуватися і наглядати за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких тощо, встановив для благодійних закла­дів "десятину". Як відомо, цей мудрий правитель здійснив багато прогресивних для свого часу заходів, завдяки яким освіченість, куль­тура русичів досягли високого рівня. Зокрема, було засновано учи­лище для навчання убогих людей, богадільню, будинок для палом­ників, запроваджено народні свята, на яких виявляли турботу про убогих, сиріт, удів, мандрівників і роздавали їм велику милостиню. Не випадково про князя Володимира за його чуйність, безкорисли­вість складено багато легенд, билин, оповідей. Його приклад наслі­дували інші представники княжої влади і духовенства.

Благочинна діяльність набирала в Київській Русі дедалі спрямо-ванішого й організованішого характеру. Наприклад, князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утриму­вав 300 юнаків. Допомагали бідним також князі Ізяслав і Всеволод

Ярославовичі. За їхнього правління широковідомий єпископ Єфрем Переяславський побудував "строєній банних і врачєвє" для бідних і сиріт, призначав їм медиків, установив, щоб повсюдно хворих дог­лядали й лікували безкоштовно. За переказами, особливо турбував­ся про бідних і нужденних Володимир Мономах. Для багатьох поко­лінь на Русі велике виховне значення мала складена ним "Духовна" (заповітна) своїм дітям, де виражалися його турботи про моральний стан народу, необхідність бути уважним до його потреб. "Якщо пої­дете по землях своїх, — наставляв Володимир Мономах, — не давай­те ображати народ ні в селах, ні на полі, щоб вас потім не проклина­ли. Куди підете, де станете, напійте, нагодуйте бідняка, більше ша­нуйте гостя, звідки б до вас не прийшов..."

У Печерському монастирі в Києві досі зберігаються мощі ченців Агапіта й Аліпія, під патронатом яких діяли шпиталі для немічних, а також чернігівського князя Святослава, який після постригу під ім'ям Миколи Святоши влаштував тут у XII ст. лікарню. За настано­вами святого Агапіта, багато хто з благодійників був "безмедни-ком", допомагаючи усім нужденним безкоштовно.

Ці тенденції розвитку соціальної опіки в Київській Русі були перер­вані, як і суспільний розвиток нашого народу загалом, монголо-татарським нашестям, що виявилося тяжким випробуванням для його життєздатності. В умовах краху державності й чужоземного владарю­вання на перший план у збереженні та об'єднанні духовних сил наро­ду об'єктивно висунулася православна церква. Вона стала водночас єдиним притулком для убогих, старців, немічних. Церква й монастирі перебрали на себе всі благочинні функції, користуючись тим, що та­тарські хани, особливо в перший період панування над Руссю-Украї-ною, з повагою ставилися до духовенства, надавали ієрархам грамоти (ярлики), звільняли церкви й монастирі від дані та поборів, залишали за духовенством турботу про тих, хто її потребував.

У скрутні часи національного гноблення і розпорошення україн­ських земель православна церква підтримувала в народі духовність, віру в добро і справедливість, не давала зачерствіти серцям і стати байдужими до людського горя, страждань і втрат. Церква надихала народ на боротьбу за національне визволення і відродження.

Монголо-татарські спустошення завдали непоправної шкоди Ук­раїні, її суспільно-політичний розвиток ще довго стримувало поне­волення іншими державами, а творчі сили виснажували чужинські

впливи, війни, чвари. Та навіть за таких умов закладені ще з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення поступово роз­вивалися різні форми суспільної опіки, з яких виразно окреслювалися два провідних напрями, що доповнювали один одного. Перший — продовження традицій Володимира та інших князів, які були прикла­дом особистого благодіяння і захисту вбогих, старців, сиріт та інших страдників. Другий — посилення організуючого начала, удосконален­ня форм і масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні й заохоченні благодійницької ді­яльності церкви.

Звернімося до хроніки українських братств — православних гро­мадських об'єднань. При них створювалися лікарні та інші благо­чинні заклади. Так, у передмістях Львова у XIV ст. було відкрито чо­тири лікарні. Київське братство мало свою школу і "шпиталь для людей вбогих, уломних, старих, як духовних і цивільних, так і лицар­ських" [135, 4]. У Кам'янці-Подільському функціонував вірменський шпиталь, створений на кошти місцевої громади, де лікували хворих різних національностей.

Українські князі Острозький, Вишневецький, гетьмани Сагайдач­ний, Хмельницький, Мазепа, більшість місцевих феодалів були, як правило, вихідцями із середніх верств населення, знали запити своїх співвітчизників у низах, у критичних ситуаціях намагалися допома­гати найзнедоленішим. Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на південноруських землях існували і зміц­нювалися загалом демократичні, гуманні для свого часу звичаї, тра­диції, форми соціального буття. В основі ладу, що утвердився на Наддніпрянщині після революції 1648 року, була соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького війська, здобути козацьких прав і свобод. На думку Д. Яворницького, "запорізька община доходила до повного ідеалу рівності, невідомої ні в давньому світі, ні в серед­ніх, ні в нових віках; пануюче тут начало рівності проходило скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, при уп­равлінні січовому, при управлінні паланковому, в усіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при поділі майна і в приватному жит­ті по куренях" [159, 750]. У тритомній праці "Історія українських ко­заків" учений пише про свободу, рівність, самоврядність, "скорий, правий і повний суд", що існував на Запоріжжі. У Січі цінувалися

лише "особисті достоїнства — хоробрість, досвід, розум, кмітли­вість"; тут усі справи вирішувалися спільно, громадою; курінні ота­мани турбувалися про козаків, як батьки про своїх дітей; великим моральним авторитетом користувалися після старшин і козацьких отаманів так звані знатні радці, сивоусі діди, тобто колишні військо­вики, які стали старими; гостинність до прибулих не знала меж [159, 150-188]. За часів найвищого розквіту чисельність війська козацько­го сягала разом із зимівниками та слободянами 100 тис. осіб.

Хто залишався поза військом, так само був вільний і тільки за­мість служби виконував інші повинності. За переписом 1654 року, половина населення належала до козацького стану, половина — до міщанського, або так званого поспільства. Між соціальними група­ми не було чітко окреслених меж. Загальновідомі скромність, муж­ність, жертовність перших поколінь гетьманської держави, що була на той час унікальним політичним утворенням. Та згодом у ній за­мість соціальної рівності, що була ідеалом людської революції, від­булося загострення соціальних відносин і поділ на верстви панівних і поневолених [59, 259].

Серед запорізьких козаків популярною була народна медицина. Чимало козаків зналися на траволікуванні. Під час походів, боїв з-поміж козаків визначались особи, яким доручалося лікувати хво­рих і поранених за винагороду з військового скарбу. За свідченнями французького інженера і дослідника Боплана, який бував на Січі, ко­заки застосовували своєрідні та ефективні засоби медичної самодо­помоги і взаємодопомоги. Багато козаків (так званих характерників) знали таємниці лікування, навіювання. Такі цілителі, часто самоуки, підтримували стосунки з дипломованими лікарями, які з власної іні­ціативи лікували місцевих жителів і навчали козаків медицини, сані­тарії.

На берегах річки Самари в Подністров'ї, у Трахтемирові під Ка-невом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левків-ському храмі поблизу старовинного Овруча — скрізь в Україні були поширені благодійні заклади для поранених і старих воїнів Запо­різької вільної республіки. Лише руїни залишилися подекуди від цих воістину народних осередків милосердя. Як свідчать записи, таких шпиталів у Ніжинському полку було 138, Чернігівському — 118, Любенському — 107, Переяславському — 52, Полтавському — 42, Миргородському — 29. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися й працювати, про ко­го дбало тогочасне українське суспільство.

У Російській державі, до якої в середині XVII ст. приєднали біль­шу частину України, ставлення офіційної влади до соціальних проб­лем було суперечливим і непослідовним. З одного боку, існувала за­початкована старокиївськими князями традиція допомагати нуж­денним, роздавати милостиню, спільно боротися з голодом та іншими лихами. Ця традиція всіляко підтримувалася церквою, гро­мадською думкою; численних прихильників вона мала і серед людей різних станів, чиє матеріальне становище давало їм змогу особисти­ми засобами сприяти полегшенню долі бідуючих, насамперед убо­гих, хворих, сиріт, а також безпритульних і голодуючих.

З другого боку, у міру ускладнення соціальних проблем владні органи, громадськість починають усвідомлювати обмеженість при­ватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опі­ки, шукати нові підходи до боротьби з жебрацтвом, іншими недуга­ми, що нестримно вражали суспільство. Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватися за царя Федора Олексійовича, який 1682 року наказав споруджувати шпиталі (бога­дільні), щоб "надалі на вулицях волоцюг і лежачих жебраків не бу­ло". Здорових цар велів примусити хліб свій "заживати працею чи якимось ремеслом на загальнонародну користь", бо всіляке нероб­ство призводить до злих справ і злодійства.

Петро І, прагнучи викорінити псевдожебрацтво, заборонив (пог­розою штрафу до 5 руб.) подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить. Натомість радив благодійникам робити це у шпита­лях та інших подібних місцях. Цар доручав Священному синоду і державним адміністраціям (Камерам Контори, Головному магістра­ту, воєводам), розпочати облаштовувати лікарні, богадільні, сиріт­ські притулки, будинки для опіки за незаконнонародженими немов­лятами, для людей, що марно вештаються, та інших. Цей напрям розвитку громадської опіки як найбільш цивілізованої форми благо­дійності під впливом прогресивних соціальних ідей із Заходу та віт­чизняної суспільної думки набув поширення і державної підтримки. Так, Катерина II 1 вересня 1763 р. видала Маніфест про заснування виховних будинків для сиріт. У 1775 р. вона в законодавчому порядку встановила державну систему опіки "для всіх цивільних прошар­ків". Ця система мала включати народні школи, сирітські будинки, аптеки, шпиталі, будинки для невиліковних хворих, для божевіль­них, виправлення аморальних та ін. Для них виділялися державні кошти, надавалися права містам, поселенням і приватним особам створювати такі заклади, особисто жертвувати нужденним. Сама Катерина II віддала для цього 150 тис. руб., а вельможі довели цю суму до 500 тис. руб. Вона заснувала Товариство виховання благо­родних дівиць (1764 p.), а також інші благодійні установи — будин­ки опіки, шпиталі, пологові відділення для незаможних жінок, шко­ли, їхня мережа, що розширювалася, у 1854 р. була об'єднана у "Ві­домство імператриці Марії". Опікунство бідних мало свої відділення в Києві та інших містах України. У діяльності благодій­них товариств, організацій і установ брали активну участь кращі представники імущих класів, прогресивна інтелігенція. Важливо, що опікунство мало на меті знаходити людей, які насправді потре­бували допомоги, особливо тих, хто соромився просити милости­ню. Для працездатних відкривалися ремісничі класи та школи з майстернями, спорудами, майном і капіталом.

Велике соціальне значення мало створення Товариства Червоно­го Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. Його предтечею вважають військового лікаря П. За-горського (згодом він став академіком), який наприкінці XVIII ст. допомагав полоненим і цивільному населенню без поділу на "своїх" і "чужих". Відомий хірург М. Пирогов уперше сформував загони сестер милосердя для догляду за пораненими й хворими солдатами. Під впливом цього починання А. Дюнан дійшов висновку про необ­хідність створення міжнародної інституції допомоги пораненим. У 1863 р. у Швейцарії на базі філантропічної організації "Суспільна користь" розпочав роботу Міжнародний комітет допомоги поране­ним. У 1876 р. він став Міжнародним комітетом Червоного Хреста. У 1867 р. виникло Товариство опіки поранених у Росії. До нього на­лежала і добре організована українська ланка. Товариство надавало активну допомогу в медичному обслуговуванні й цивільному насе­ленню. У Харкові було організовано поліклініку й дитячу лікарню Червоного Хреста. У Києві засновано Товариство боротьби із за­разними хворобами, при ньому Бактеріологічний інститут, лікарню для чорноробів, їхні філії на Подолі, у Подніпров'ї та інших містах. Під час воєн вони відкривали сотні шпиталів. До цього Товариства вступали кращі інтелігенти — вчені, лікарі, громадські діячі,

письменники. Із Червоним Хрестом співпрацювали А. Чехов, С. Ру-данський, М. Булгаков, С. Боткін, І. Мечников, М. Скліфосовський та багато інших видатних людей.

Наприкінці XIX ст. у Росії, переважно в європейській частині, у тому числі в Україні, налічувалося 14 854 благодійних товариства і заклади, 37,5 % з них були приватними. Наприклад, протягом 1898 року ними скористалися понад 7 млн осіб, 20 млн випадків ра­зових звернень за благодійною допомогою [125, 63]. Проте майже всі ці заклади розміщувались у містах та інших великих поселеннях. Більшості зубожілого люду, особливо на околицях імперії, вони були недоступні.

Основний тягар соціальної допомоги на селах лягав на громад­ськість. Цьому сприяли особливості общинної організації їхнього життя. В Україні довго зберігало своєрідне значення поняття народ­ного віча. Традиція колективно вирішувати широке коло питань господарського й суспільного життя розвинулася в селянській гро­маді, однією з визначальних рис якої стало самоврядування. Грома­ді притаманні тісні міжособистісні зв'язки, залежність і взаємодопо­мога людей на основі спільних інтересів. Водночас громада була во­левиявленням індивідуальних свобод, люди об'єднувались у неї для досягнення взаємної вигоди і безпеки.

У XVI-XVIII ст. громада, зберігаючи певну спадкоємність із дав­ньоруською общиною, відігравала роль станової організації селянс­тва, що регулювала всі аспекти його життєдіяльності. При цьому вона була, з одного боку, пережитком середньовічного укладу, а з другого — демократичною організацією, яка згуртовувала селян у бо­ротьбі за свої права, за соціальний захист. Про цю велику колективну силу в усній народній творчості українців говориться: "громада — ве­ликий чоловік", "де людей купа, не болить у пупа", "що громада ска­же, то й пан не поможе".

У цій формі самоврядування важливу роль відігравали громад­ські ради, сходи, суди, діяло звичаєве право, прості процесуальні норми, включаючи обрання і призначення посадових осіб. До фун­кцій громади входив також розгляд соціальних питань. Чіткий кон­троль здійснювався за охороною власності, громадського порядку, покаранням порушників правових і моральних норм.

Громада несла відповідальність за всіх своїх членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Згідно зі статутом вона була зобов'язана

утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішо-го. Люди з різних причин опинялися на найнижчому соціальному щаблі. Найпоширенішими були втрата землі, зменшення поголів'я худоби через надмірне оподаткування або лихварські махінації, сти­хійні лиха (неврожай, повені, пожежі), особисті вади (пияцтво, мар­нотратство, лінощі), трагічні випадки (каліцтво, втрата годувальни­ка тощо). Щоб не потрапити в залежність до лихварів, члени громад створювали позикові каси, де зберігався "на чорний день" недотор­канний запас зерна [134, 124].

У будь-якому разі керівники громади повинні були організовува­ти притулок убогим (у спеціальному будинку або вільних помешкан­нях). Старцям, а також збіднілим сім'ям односельців допомагали харчами напередодні свят, особливо перед Великоднем і Різдвом. За­боронялося ходити на жебри в інші села, оскільки це впливало на ре­путацію громади. Водночас стимулювалося благодійництво. Наші предки вірили, що за обдарування бідних, покривджених віддається на небесах, а в земному житті буде краще вестися в господарстві. По­декуди існував звичай, за яким заможні люди дарували бідним, особ­ливо вдовам, ягня чи теля, цінні речі, продукти. Частіше це робило­ся в межах сусідських і родинних зв'язків.

Невідмовною була громадська допомога погорільцям. З коштів громади або з власних запасів найзаможніші допомагали потерпі­лим одягом, харчами, насінням, будівельними матеріалами, опера­тивно влаштовували толоку для зведення постраждалим житла.

Особливу турботу виявляла громада про сиріт і вдів. Таке став­лення випливало з християнської моралі: покривджених долею ніхто не смів ні в чому неволити чи принижувати. "Вдовині й сирітські сльози камінь лупають", — казали в народі. До XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дба­ли про долю підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальну роль відігравала родина, але такою ж важливою була і громадська думка. Бралися до уваги не тільки ступінь родинного зв'язку між сиротою та опікуном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було вміння опікуна вести господарство, бо від збереження і примноження спад­ку сиріт залежала їхня подальша доля.

Характер опікунства визначався й конкретними ситуаціями. Наприклад, коли після смерті батька залишався дорослий син, то він міг переймати опікунство над молодшими, бути опорою для матері-вдови. Якщо сироти не мали рідні, а серед чужих не знаходилося опі­куна, то залишене майно громада оцінювала і продавала. За отрима­ні проценти від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дітей до їхнього повноліття. Іноді громадський суд надавав удові для допомоги співопікуна, який мав великі права, але міг боронити сиріт від її нерозважливих вчинків. Кожна громада була зобов'язана мати свій фонд убогих і сиріт (хоча це траплялося рідко). У разі пот­реби громада шукала кошти із внутрішніх резервів (продаж власно­го майна, лісу, штрафи тощо), залучала на допомогу церкву.

На відміну від Візантії і Росії, де церква спиралася на світську владу і навпаки, в Україні церква не залежала від державців, а зали­шалася "справою громади". З часів заснування християнства церква в Київській Русі діяла за власними положеннями, відповідно до сво­єї мети. У XVIII ст. вона набула характеру демократичної установи і стала справою громадян. Матеріально вона залежала переважно від коштів парафіян, які брали участь у вирішенні питань, пов'яза­них із використанням пожертвувань, призначенням священиків, слу­жителів, їхньою оплатою тощо. Тому українська церква поступово перетворилася на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. Храми стали традиційним місцем наймасовіших зустрічей і спілкування людей. Біля них відбувався обмін інформацією, обго­ворювалися наболілі життєві питання, часто оголошувалися розпо­рядження керівництва громади й урядові накази.

Специфічним різновидом громад були церковні братства, які брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх прихильників і тогочасного українського суспільства. До них входили переважно міщани й духовенство, оскільки згадані об'єд­нання (асоціації) були органічно пов'язані з церквами. Організацій­но вони, як і громади, будувалися на волевиявленні окремих осіб. Іс­нували братства за рахунок внесків, пожертвувань, прибутків від господарсько-торговельної діяльності. З давніх-давен вони мали тільки релігійне призначення, а згодом набрали й широкого громад­ського характеру. Крім підтримки церкви, братства відкривали шко­ли, шпиталі, допомагали бідним і старцям.

У Лівобережній Україні братства поширилися з другої половини XVII ст. На відміну від західного регіону, де їхня діяльність раніше зосереджувалася переважно у великих містах, на Лівобережжі вони створювалися в невеликих містечках і навіть у селах [19, 133-134].

Братства приділяли велику увагу найменш захищеним представни­кам суспільства — людям похилого віку, інвалідам, знедоленим, си­ротам, для яких влаштовували шпиталі, де за аналогією з власним устроєм запроваджували самоврядування. Обрані мешканцями цих закладів старости, старецькі чи отамани вирішували питання внут­рішнього життя: складали кошториси, збирали й раціонально витра­чали фінанси, продукти, одяг, ліки тощо. Зокрема, братства відкри­вали особливі "старечі" шинки, прибутки від яких ішли на утримання шпиталів. Вони мали більше значення, ніж звичайна філантропічна діяльність, і були втіленням гуманістичних поглядів на старість, немічність, убозтво, сирітство. Ці явища суспільного життя народ вважав лихом, а не приниженням. Відповідно розцінювали себе пред­ставники соціальних низів. Як писала з цього приводу історик О. Єфименко, "дотепер зберігся ще цей, між іншим, уже вимираючий, тип старця, який дивиться на своє становище як на відому заслугу пе­ред людьми, оскільки надає їм змогу робити добрі справи і тим самим здобувати заслугу перед небом" [35, 243].

Значну благодійну діяльність здійснювали також монастирі. Крім релігійної і просвітницької діяльності, вони розвивали ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомагали стар­цям, сиротам, потерпілим від лиха.

Релігійні організації істотно впливали на громадські відносини поза церквою.

Велике соціальне значення мали благодійні повчання церкви, об­ряди й ритуали, контроль за виконанням моральних настанов, інди­відуальна робота з віруючими. Так, праця на свята вважалася грі­ховною. Засуджувалися зневага до старших, дармоїдство, лінощі, розпуста, пияцтво. У храмові дні (свята) біля церков влаштовували­ся громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочува­лася милостиня і в інші дні, сприяючи "розговінню" убогих. Грома­да й церква турбувалися також про родинне здоров'я, виховання ді­тей, шанобливе ставлення молоді до батьків і літніх людей.

В Україні завжди високо цінували жінку-матір, жінку-трудівни-цю; до цього дітей готували змалку. Жінка повинна була багато вміти. Господарність, спритність у роботі цінувалися більше, ніж врода чи навіть багатство. Про авторитет і поцінування української жінки в сім'ї та громаді свідчить той факт, що до XX ст. повсюдно мали юридичну силу заповіти, складені не тільки чоловіками, а й жінками.

Як відомо, у Запорізькій Січі не було жінок. Ні матері, ні дружи­ни, ні сестри не допускалися "за пороги". І в цьому виявлявся, на наш погляд, не так вплив забобону (начебто жінки приносять невдачу на війні), як бажання вберегти їх від надмірних труднощів, для пов­ноцінного материнства, здорової сім'ї, продовження гідного роду.

Вдова, наприклад, залишалася господинею в домі, повністю за­ступаючи свого чоловіка в громаді, вирішувала спірні питання, ук­ладала угоди щодо передання землі, брала участь у народних сходах і мала там право голосу.

Народна мораль в Україні високо пошановувала дівчину, її гор­дість, незайманість. її поведінку контролювали не тільки батьки, а й рідня, громадськість. Найбільшою цінністю для дівчини вважалося "донесення вінця", цінувалася дівчина, яка "не заганьбила коси". І навпаки, осуду й покаранню піддавалися порушення етичних норм, народних традицій. Це стосувалося як хлопців-залицяльників, лове­ласів, так і легковажних дівчат. Найстрашнішими були людський поговір, пущена неслава. Побутували суворі звичаї громадського покарання зведених: обрізання коси, запрягання у віз або надягання хомута, обмазування голови і воріт дьогтем, покриття хусткою го­лови та ін. Покритка не мала права бути у молодіжній дівочій гро­маді, ходити без хустки, стояти в церкві поруч із дівчатами. Над нею могли посміятися в сім'ї, при нагоді кинути докір, а іноді й пожалі­ти. Усе це мало на меті покарати винну і тим відвернути інших від негідних учинків, підтримати моральність; водночас взяти під опіку тих, хто оступився, уберегти їх від страшних наслідків (каліцтва, бо­жевілля, самогубства, дітовбивства). Драматично складалася також доля незаконнонароджених дітей (байстрят, копилів). Вони в своєму житті несли "тавро неповноцінності", обмежувалися у правах (не обиралися до громадського уряду, мали труднощі при одружен­ні, успадкуванні тощо).

Сільська громада по-своєму виховувала також жінок, які пору­шували шлюбну вірність, що спричиняло гострі сімейні розлади та інші соціальні ускладнення. Таких жінок привселюдно ганьбили, прив'язували до куни — спеціальної залізної скоби, вмурованої у притворі церкви.

Громадському осудові піддавали злодіїв. їх з украденою річчю в руках водили селом і соромили перед кожною хатою. Нещадно били пійманих "на гарячому" паліїв, викрадачів коней.

За порушення норм громадського співжиття в XIX ст. здебіль­шого накладали грошові штрафи, часто застосовували й середньо­вічні норми покарання: били різками, садили в холодну, замикали в колодку [61, 127].

Отже, громадські норми, думка, звичаї спрямовували соціаліза­цію особи, оберігали її від небажаних відхилень, щоб вона не опуска­лася "на дно", не змарнувала життя, висували до неї суворі вимоги, визначали межу дозволеного. Задану програму можна окреслити так: спочатку набратися розуму й досвіду, потім — створити сім'ю і гос­подарство, нарешті — досягти матеріального добробуту. Народна мудрість так відбила цю схему: "До двадцяти — не мудрий, до трид­цяти — не жонатий, до сорока — не багатий — круглий дурень".

В українській громаді та сім'ї було чітке розмежування ролей і обов'язків, культивувалися працьовитість, чесність, непідкупність, надійність, доброзичливість, гостинність, взаємовиручка, милосер­дя, справедливість, волелюбність, витримка та мужність.

У суспільному житті українців міцно утвердився відомий усім слов'янським народам звичай взаємодопомоги. Найпоширеніші його форми — супряга (співпраця двох сусідів) і толока — колективне ви­конання трудомістких чи термінових робіт. Сходилися на неї найчас­тіше після попереднього запрошення. Не піти на толоку означало об­разити господаря. Подекуди приходили на неї без нагадування. То­локою переважно будували хати та інші споруди, косили сіно, жали, копали картоплю тощо. Часто вона була відчутною допомогою вдо­вам, солдаткам, багатодітним, потерпілим від повені, погорільцям, хворим, немічним та іншим зубожілим людям. Для них із милосердя толоки були безвідробіткові (на відміну від оплачуваних чи відробіт­кових), а для потерпілих від лиха — терміновими, усім селом не лише зводили житло, а й зносили реманент, дарували молодняк худоби, посівний матеріал, одяг, харчі. Великим було і соціально-виховне значення толоки (атмосфера спільної праці, солідарність, спілкуван­ня, розваги, моральна підтримка, приклад для молоді тощо). Кожна людина знала, що громада виручить із біди, не дасть пропасти.

Мірилом оцінки сутності людини були в українській громаді знання, досвід, навички та вчинки. Соціальне виховання, природно, органічно впліталося у повсякденне буття і підлягало постійному контролю. Соціальна мобільність, громадська активність були таки­ми високими, як цього вимагала дійсність. Кожний повнолітній мешканець усвідомлював свій обов'язок перед іншими, без примусу виконував його, намагався досягти вищого рівня в багатьох сферах, докладав для цього зусилля, виявляв кмітливість, ощадливість. Усе це дало змогу українському народові уберегтися від остаточного по­неволення й асиміляції, відтворити унікальні форми державності, ба­гату та самобутню культуру, подолати соціальні хвороби.

До початку XX ст. серед населення України переважало селян­ство. За даними перепису 1897 року, 86 % українців займалися земле­робством. До речі, в Росії цей показник становив 80 %, у Німеччині та Франції — 42, в Англії — 12 % [81, 252]. Лише 13 % населення Ук­раїни в 1897 р. проживало в центрах, що мали статус міста [37, 64]. А українців серед міського населення налічувалося трохи більше 5 %. Модернізація економіки, індустріалізація зумовили в XX ст. ради­кальні зміни в соціально-етнічній структурі, урбанізацію, класову боротьбу та інші процеси, що скрізь супроводжувалися гострими со­ціальними проблемами. І хоча в їх основі були глибокі класові й еко­номічні корені, свідомі та патріотичні сили намагалися пом'якшити, послабити їхні важкі наслідки, займалися благодійництвом. Як роз­повів журналістові київський професор Ю. Квітницький-Рижов, на початку століття ".. .кожен із представників відомих українських ро­дин — чи то урядовців, чи комерсантів — мав за честь щось добре зробити для "братів", які були знедолені, потребували допомоги". Так, свого часу в Києві було створено Товариство сприяння почат­ковій освіті, споруджено Народну аудиторію, де проводилися пуб­лічні медичні читання, організовувалися богадільні для старих лю­дей, які не мали родин і засобів для існування (нині ці будинки — справжні палаци). У них самотні й немічні знаходили на схилі літ притулок, харчування, підтримку. Кожна етноконфесійна громада в Києві тих часів мала певні заклади. У них опікувались одинокими людьми, надавали медичну та іншу допомогу бідним. В унікальному Календарі-довіднику Києва, який вийшов у світ до жовтневого пере­вороту, майже на 50 сторінках перелічуються лише благодійні закла­ди міста. Важко навіть уявити, якою розгалуженою була мережа та­ких установ. Ось назви лише кількох із них: губернське опікунство дитячих притулків, опікунство дітей військових чинів, ліга захисту дитинства, товариства надання допомоги бідним, боротьби із сухо­тами, денних притулків для дітей робітничого класу... Безкоштовні школи, лікарні, притулки, богадільні, нічліжки шанувалися нашими предками, були справою честі, допомагали злиденним уникати пе­редчасної фізичної смерті [12, 171-172].

З революцій, громадянської війни Україна вийшла ослабленою економічно, з непоправними людськими втратами. У цей буремний, важкий період було організовано Українське Товариство Червоного Хреста на з'їзді, що відбувся 15-18 квітня 1918 р. в приміщенні Ма-ріїнської общини (вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 75). У його ро­боті взяли участь представники Союзу міст і медико-санітарних ор­ганізацій Союзу земств. Маріїнсько-Благовіщенську громаду не ви­падково було обрано для з'їзду, бо вона вирізнялася з-поміж інших активною діяльністю. При ній у 1877 р. було створено перші в Укра­їні курси сестер милосердя, збудовано благодійну амбулаторію, лі­карню, аптеку (нині на вул. Саксаганського, 75, розміщений Інсти­тут праці). Новостворене товариство звернулося до уряду з прохан­ням передати під його юрисдикцію майно установ Російського Червоного Хреста на території республіки. До функцій товариства входили допомога біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військовопо­лоненим, боротьба з тифом та іншими масовими інфекціями, ство­рення шпиталів, пунктів харчування, санітарна освіта серед населен­ня. Під час голоду 1921-1923 pp. воно організувало сотні безкоштов­них їдалень, надало селянам мільйони продовольчих пайків. Протягом 20-х років було створено багато будинків для безпритуль­них, протиепідемічних диспансерів, амбулаторій. За кошти Україн­ського Товариства Червоного Хреста працювали 119 медичних, 206 профілактичних і дитячих закладів. Було відкрито 400 аптек і мага­зинів санітарії. Товариство мало широкі міжнародні зв'язки і вико­ристовувало допомогу закордону для забезпечення населення Укра­їни найнеобхіднішим.

Поступово титанічними зусиллями трудящих становище в Укра­їні поліпшувалося. Наприкінці 1930 р. повністю було ліквідовано безробіття [133, 231]. Невдовзі покінчили з неписьменністю, експлу­атацією, зубожінням широких мас, а згодом подолали й жахливі нас­лідки німецько-фашистської окупації.

У нелегкі повоєнні часи, як і на фронтах Другої світової війни, сповна проявилися гуманізм і милосердя Українського Товариства Червоного Хреста. До нього вступили колишні партизани, підпіль­ники, демобілізовані через поранення фронтовики, трудівники міст і сіл, студенти. Важкими були наслідки епідемій, що виникали за роки окупації. Відбудові заважав високий травматизм на виробництві та в побуті. На ланах і на підприємствах в мирний час ще довго вибухали залишені фашистами міни й бомби. І Товариство Червоного Хреста спільно із санітарними установами та медичною громадськістю від­новило мережу лікувальних закладів, лазень, їдалень, реабілітаційних закладів, здійснювало профілактичну роботу, пропагувало санітарну культуру. За прикладом Дніпропетровська при житлово-експлуата­ційних конторах повсюдно було створено кімнати здоров'я, що дава­ло змогу обслуговувати вдвічі більше самотніх хворих похилого віку за місцем проживання. У перші повоєнні роки сандружини Червоно­го Хреста взяли шефство над ветеранами-інвалідами, матерями за­гиблих, солдатськими вдовами — допомагали їм у господарстві, за­безпечували продуктами, здійснювали медичне обслуговування, під­тримували морально. Досвід інтенсивної соціальної роботи післявоєнного періоду добре прислужився під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. З ініціативи Українського Товариства Червоного Хреста було розроблено і реалізується комплексна міжна­родна програма "Чорнобиль", що охоплює різноманітні види соці­альної допомоги населенню потерпілих районів [135, 20-22].

За сім десятиліть радянської влади в Україні було створено ефек­тивну й доступну систему державної освіти, охорони здоров'я, соці­ального забезпечення і страхування. Досвід і традиції в цих сферах суспільного життя — неоціненний матеріал для теоретичної і мето­дологічної основи соціальної роботи в сучасних умовах. Вони вима­гають критичного аналізу, об'єктивної оцінки і творчого розвитку.

Проте за порівняно короткий період мирного існування у відста­лій напівфеодальній країні не встигли виробитися і закріпитися де­мократичні традиції та норми громадського життя. Натомість ста­лінський тоталітарний режим реанімував у мало не найгірші вади минулих суспільств: страх перед будь-якою владою, безвідмовну по­кору керівництву, зневагу до прав і свобод людини і багато іншого.

Минуле століття з його соціальними катаклізмами, колосальни­ми зрушеннями в усіх сферах життєдіяльності людей немовби могут­нім катком пройшлося по живому народному організму. Порушено природну структуру соціуму, відбулися незворотні зміни в укладі життя, світогляді, культурі, психології мас. Якщо в багатьох країнах Заходу процеси індустріалізації, урбанізації, секуляризації, руйну­вання селянської культури тривали століття і відбувалися відносно

плавно, то в Україні вони здійснювалися надзвичайно швидкими темпами, переважно в екстремальних умовах, що зумовило напруже­ний, зигзагоподібний, навіть стресовий характер суспільного роз­витку. Фатальну роль у цьому відіграли сталінський терор і репресії, іноземні інтервенції, громадянські війни, соціальні наслідки яких до­лаються довго і болісно.

Отже, історія нашої країни багата на власний досвід становлення і розвитку різноманітних форм громадського піклування. Вони цін­ні й у наші дні, коли гостро постала потреба вдосконалення як існу­ючих державних структур соціальної допомоги і створення нових, що відповідатимуть сучасним умовам та вимогам, так і розгортання різних форм громадської і приватної благодійності. Ці традиції уза­гальнили значний соціальний досвід благодійництва, допомоги, під­тримки, створили унікальний соціальний простір, підґрунтя для ви­никнення теоретичних засад соціальної роботи, які, відтворюючи національний менталітет, зробили культурний і теоретичний внесок у становлення вітчизняної теорії соціальної роботи.