Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.3. Концепція інтегрованого управління активами і пасивами банку

§ 6. Концепція інтегрованого управління активами і пасивами банку

Оскільки аналіз банківської діяльності є складовою загального процесу управління, то його структура та інструментарій значною мірою залежать від чинної в банку концепції управління фінансами, з огляду на яку формується банківський проце­сор. Очевидно, що для формування оптимального процесора необхідно вибрати й найдосконалішу з усіх можливих за даних обставин концепцію управління фінансовими потоками банку.

Аналіз методологічних підходів до управління фінансами комерційного банку та процесу їх еволюції, дає підстави виділити три основні з них (рис. 2.1):

1) через управління активами;

2) через управління пасивами;

3) через управління активами і пасивами.

 

Рис. 2.1. Підходи до управління фінансовими потоками
комерційного банку

З погляду ретроспективи ці підходи є послідовними етапами розвитку концептуальних засад управління банківськими фінансами, хоч у сучасній банківській практиці (зокрема у вітчизняній) вони існують паралельно.

З часу заснування банків і до 60-х років ХХ ст. у міжнародній практиці керівництво кредитними установами здійснювалось переважно через управління активними операціями. За такого підходу банкіри сприймали джерела формування ресурсів — зобо­в’язання і капітал — як такі, що не залежать від їхньої діяльності, а визначаються, головно, можливостями та потребами клієнтів і акціонерів банку. Зрозуміло, що коли банк не може вплинути на обсяги, вартість та структуру залучених коштів, то ключову сферу прийняття рішень керівництвом банку буде пов’язано з розміщенням активів, а управлінські рішення здебільшого стосуватимуться того, кому надавати обмежені обсяги наявних кредитних ресурсів і якими мають бути умови позички.

Такий підхід унеможливлює передовсім максимізацію прибутку, адже, з одного боку, банк відмовляється від управління залученими коштами, тобто від впливу на їхню вартість, а з другого — він змушений значну частину своїх активів тримати у високоліквідній формі, що призводить до зниження доходів. В Україні певні банки й досі користуються саме таким підходом до управління, оскільки він є простим, зрозумілим і звичним, а невисокий рівень кваліфікації банківських працівників перешкоджає застосуванню складніших стратегій. Щоправда, іноді це пояснюється специфікою самого банку: так, розгалужена мережа філій Ощадбанку формує значну за обсягом ресурсну базу без застосування спеціальних прийомів управління пасивами, а тому сфера прийняття управлінських рішень пов’язується переважно з ефективним проведенням активних операцій.

Згодом, у 60—70-х рр. ХХ ст. у банківському середовищі зросло розуміння того, що певні інструменти впливу на обсяги, вартість та структуру залучених коштів також існують. Відтоді банкіри почали управляти не лише активами, а й пасивами. Цей період характеризувався зростанням відсоткових ставок на міжнародних ринках та інтенсивною конкуренцією у сфері залучення коштів. Це змусило банки приділяти значну увагу пошукам нових джерел фінансування та аналізу структури й вартості зобов’язань. Ішлося, по суті, про встановлення контролю над джерелами коштів банку аналогічно контролю над активами.

Цей підхід дав можливість банкам поступово реструктуризувати свої баланси в напрямі мінімізації витрат за залученими коштами і, кінець-кінцем, збільшити прибуток і капітал. Для забезпечення бажаного обсягу, структури та рівня витрат банки по­чали застосовувати як цінові, так і нецінові методи управління залученими коштами. Зазначимо, що помітною перевагою стратегії управління банком через пасиви є можливість підвищити прибутковість, контролюючи операційні витрати та точніше прогнозуючи потреби банку в ліквідних засобах.

Проте управління фінансовими потоками банку через пасиви не виключає паралельного управління активами: проблема, однак, полягає у рівнях їхнього розмежування та, сказати б, «автономізації». Головним недоліком занадто великої «автономізації» є те, що кошти залучаються без урахування ефективних напрямів їх розміщення. У період економічних підйомів та зростання попиту на кредитні ресурси такий підхід може бути виправданим і корисним. Але під час зниження активності, коли попит на кредити обмежений, він призводить, як правило, до скорочення прибутків і навіть може завдати збитків.

Практика роботи окремих українських банків повною мірою відображає недоліки автономного підходу до управління активами і пасивами. Досить високий рівень кредитних ставок на вітчизняному ринку не дає змоги позичальникам активно використовувати інструментарій кредитування у своїй діяльності, і банки, залучивши кошти, все частіше натрапляють на проблему їх ефективного та надійного розміщення. Управління банками через пасиви залишається в Україні найпоширенішим, що підтверджується, зокрема, процесами активного регулювання банками рівня депозитних ставок як основного інструменту управління залученими коштами.

У цілому управління банками через пасиви в міжнародній банківській практиці переважало недовго, проте, стимулювало розвиток технологій і методів управління залученими коштами, ставши перехідним етапом до застосування ефективніших прийомів управління. Різке зростання відсоткових ставок на міжнародних ринках у 80-х рр. ХХ ст. змусило банкірів шукати нових підходів до управління фінансовими потоками. У цей період ціна ресурсів зросла і банки та ощадні установи змушені були виплачувати вкладникам вищі відсотки, ніж передбачалося раніше, а з-поміж банківських активів переважали довгострокові, найчастіше житлові іпотеки. Зрозуміло, що за таких обставин різниця між доходами та витратами швидко скорочувалася, а це була пряма дорога до банкрутства. Деякі банки проігнорували нові обставини в надії на те, що ставки повернуться до попереднього рівня, але цього не сталося. Як констатує Дж. Маршалл, спроби забезпечити достатню дохідність через високоризикове інвестування не мали успіху, і наприкінці 80-х рр. ХХ ст. багато банків у розвинених країнах зазнало фінансового краху [104, с. 532].

Але не всі банкіри були настільки безтурботними, і в цей складний період дехто з них удався до підвищення якості управління, застосовуючи нові інструменти та методи аналізу активів, пасивів, ризиків. Традиційні погляди, згідно з якими весь дохід банку генерують активи — кредити та інвестиції поступилися місцем ідеї одночасного інтегрованого управління активами і пасивами (надалі — УАП). Зміст нового підходу полягає в розумінні того, що зниження витрат банку завдяки управлінню пасивами так само допомагає досягти цільового рівня прибутковості, як і надходження від активних операцій. При цьому ціна кожної операції чи послуги має перекривати витрати банку з її надання. Бан­кіри високо оцінили потенційні можливості скоординованого під­ходу до управління активами і пасивами і доклали багато зусиль для його вдосконалення.

Отже, перевагою інтегрованого підходу є максимізація прибутку за умови досягнення прийнятного рівня ризику, а також можливість більш зваженого підходу до проблем управління ліквідністю завдяки точнішому визначенню потреби в ліквідних кош­тах. Особливість його полягає у поєднанні всіх методів автономного управління банківськими портфелями в один скоординований процес. Нині у світовій банківській практиці інтегроване (скоординоване) управління активами і пасивами банку більшість фахівців визнає за єдиний раціональний спосіб управління, здатний забезпечити виживання банку у висококонкурентному ринковому середовищі. За сучасних умов підвищеної волатильності фінансових ринків та зростання загального рівня ризикованості саме цей підхід визнано найефективнішим: у межах УАП формується найзагальніше, глобальне розуміння процесу управління банківськими фінансами, яке потребує координації різноманітних специфічних функцій, спрямованих на досягнення економічних цілей банку [174, с. 394].

Як бачимо, інтегрований підхід до управління банківськими фінансами у світовій практиці поширився порівняно недавно, а розуміння взаємозв’язку активів і пасивів не завжди було властиве банкірам. А проте слід визнати, що окремі елементи скоординованого управління банківським балансом використовуються в банківській практиці вже віддавна, і однією з перших спроб його реалізації можна вважати пошук ефективних способів підтримання банківської ліквідності. Так, іще в 1811 р. М. С. Мордвинов обґрунтував ідею повної збалансованості кредитних ресурсів та вкладень за строками і сумами [16, с. 65].

Досліджуючи взаємозв’язки між цими підходами до управління банківськими фінансами, доходимо висновку, що кожен наступний є логічним продовженням попереднього і включає весь арсенал уже відомих методів та прийомів. На цю особливість звер­тає увагу і Дж. Сінкі: «Суть УАП у тому, що воно об’єднує використовувані протягом трьох десятиліть окремі методи управління портфелем (тобто управління активами, пасивами і спредом) в один скоординований процес» [174, с. 396].

У вітчизняній банківській практиці всі три підходи до управління фінансовими потоками існують паралельно. В окремих банках (щоправда, їх небагато) управління здійснюється все ще через активи, у більшості банківських установ переважають автономні методи управління (тобто другий підхід — через пасиви), але є й банки, де використовуються сучасні прогресивні методи управління. У цілому ж формування концептуальних засад управління фінансовою діяльністю кредитних установ на сучасному етапі розвитку банківської системи України залишається досить актуальною науковою та практичною проблемою. Утім і в сучасній міжнародній практиці управління активами і пасивами становить одне з фундаментальних понять банківської справи і є складною та багатоплановою проблемою, яку ще остаточно не досліджено.

Звертаючись до методологічного аспекту досліджуваної проб­лематики, мусимо визнати, що, хоч науковці і практики одностайні щодо винятково важливої ролі інтегрованого підходу, єдиного трактування такого поняття, як «управління активами і пасивами», в економічній науці ще не склалося. Дж. Маршалл управління активами і пасивами розглядає як один з методів управління ризиками поряд зі страхуванням та хеджуванням [104, с. 186—207]. Він пише: «Існують три різні, але взаємозв’я­зані способи управління фінансовими ризиками. Перший пов’яза­ний з купівлею страховки (insurance)... Другим способом є управління активами і пасивами (asset/liability management). Цей спосіб полягає в ретельному збалансуванні активів та зобов’язань, з тим щоб виключити зміни чистої вартості... Останнім способом, який може бути використаний сам по собі або в поєднанні з першими двома, є хеджування (hedging)» [104, с. 185].

П. Роуз будь-які дії, пов’язані зі зниженням ризиків, у тому числі й УАП, відносить до хеджування. Зокрема, такі класичні методи управління активами і пасивами, як управління дисбалансами (геп) та середньозваженим строком погашення (дюрація) трактуються як механізми хеджування [169, с. 482—495]. Ширше розуміння цього поняття пропонує Дж. Сінкі: «Основна тема УАП — це скоординоване управління всім балансом, а не окремими його частинами» [174, с. 396]. Водночас мету управління активами і пасивами він визначає як мінімізацію відсоткового ризику і, відповідно, до переліку методів включає лише управління чистою відсотковою маржею і гепом.

Ці погляди поділяють і російські економісти Г. С. Панова, О. Б. Ширінська. Так, О. Б. Ширінська підкреслює, що «під УАП автори розуміють скоординований процес управління вимогами та зобов’язаннями кредитної установи, тобто всім балансом, а не окремими його частинами» [217, с. 15]. Далі вона наголошує, що УАП потребує комплексного підходу і спрямовується на розв’я­зання триєдиної задачі — підтримання ліквідності, підвищення прибутковості та мінімізацію банківських ризиків, а проте, до переліку методів УАП включає лише управління дисбалансами (гепом). Нагадаємо, що геп — це метод управління відсотковим ризиком, а тому за такого трактування всі інші банківські ризики, зокрема валютний, ринковий, ліквідності, залишаються поза межами УАП. Те саме стосується і категорії прибутковості, адже метод гепу забезпечує аналіз лише відсоткового прибутку (чистої відсоткової маржі), тоді як доходи банку формуються також за рахунок інших джерел, зокрема проведення валютних операцій, різниць між цінами купівлі і продажу цінних паперів тощо. Отже, таке обмежене розуміння УАП значно звужує можливості комплексного аналізу фінансової діяльності банку.

Коментуючи сказане, слід визнати, що однозначне розв’язання питання щодо місця та ролі УАП є досить проблематичним, оскільки процеси управління банківськими фінансами тісно взаємо­зв’язано і більшість методів спрямовано на одночасне досягнення кількох цілей, а тому науковці розглядають їх з різних позицій залежно від цілей своїх досліджень. Утім, такі різні погляди не є принципово суперечливими, адже всі вчені так чи так, але розуміють під УАП скоординований підхід до управління фінансами банку.

На відміну від цього, у публікаціях на пострадянському просторі нерідко трапляється спрощений погляд на управління активами і пасивами банку і, користуючись цим поняттям, певні автори не завжди вдало його трактують, маючи на увазі автономні методи управління активними і пасивними операціями банку [37; 202; 214]. У навчальному посібнику «Банківській менеджмент» за редакцією О. Кириченка процес управління активами і пасивами трактується як «формування стратегії та вжиття заходів, які приводять структуру банківського балансу у відповідність із його стратегічними цілями» [14, с. 412]. Як бачимо, про інтегрований підхід у цьому визначенні не йдеться, так само як і в наступному викладі окремих методів управління ризиками, активними і пасивними операціями банку. На нашу думку, розуміння УАП як окремих прийомів управління банківськими операціями стримує формування методології інтегрованого управління фінансами ко­мерційного банку і, відповідно, створення адекватного аналітичного інструментарію.

Слід зазначити, що у вітчизняній літературі з банківської тематики прогресу у висвітленні проблем управління активами і пасивами банку не спостерігається. Науковці та фахівці банків або обминають цю тематику, або розглядають її досить поверхово. Так, в українських періодичних виданнях за останні роки матеріалів, спеціально присвячених темі інтегрованого управління банківськими фінансами, практично не публікувалося. Деякі статті з управління фінансами банку про УАП навіть не згадують [53].
В інших близьких за тематикою дослідженнях [61; 62; 86; 168] розглядаються лише теоретичні засади управління гепом. Поняття «управління активами і пасивами» не розкрите і в енциклопедичних виданнях, зокрема у «Фінансовому словнику» [59], хоч воно є актуальним не лише для банків, а й для інших фінансових компаній (пенсійних, страхових, інвестиційних фондів тощо). Отже, у вітчизняній науці системних досліджень цієї складної проблеми з урахуванням особливостей внутрішнього фінансового ринку та банківської системи ще й досі практично нема.

Значно докладніше прикладні аспекти управління фінансовими потоками банку висвітлено у працях зарубіжних учених, але й там теоретичні положення не завжди доведено до робочого методичного інструментарію, формалізованого на математичній основі. Не варто забувати, що сучасний рівень розвитку інформаційних технологій сприяє ефективному розв’язанню цих завдань. Більшість програмних продуктів є в системі Інтернету, що дає змогу користувачам (у даному разі — банкам) на свій розсуд генерувати моделі та програмне забезпечення і створювати власну систему підтримки прийняття управлінських рішень. Але перед тим банки повинні визначитися концептуально, на яких принципах та засадах має ґрунтуватися процес управління. На нашу думку, сучасним умовам розвитку вітчизняної банківської справи найточніше відповідає саме інтегрований підхід до управління активами і пасивами, поширений у міжнародній банківській практиці.

Повертаючись до з’ясування сутності та змісту УАП, зауважимо, що трактування УАП тільки як методів чи окремих прийомів, на нашу думку, суттєво і безпідставно звужує сферу застосування інтегрованого підходу до управління банківськими фінан­сами. Ґрунтуючись на теоретичних засадах та методологічних принципах системного аналізу, уважаємо найдоцільнішим розглядати управління активами і пасивами як узагальнюючу методологічну концепцію, згідно з якою формується, образно кажучи, філософія управління сучасним банком.

Сутність концепції УАП полягає в скоординованому управлінні фінансами банку, коли через узгодження управлінських рішень та досягнення певних пропорцій між активними і пасивними операціями досягається кілька цілей: підвищення прибутку, зниження ризиків, аналіз і контроль за ліквідністю, управління спредом тощо. У такому трактуванні концентровано відображається внутрішня єдність усіх аспектів фінансової діяльності банку, коли будь-які цілі такої діяльності, наприклад, зниження ризику чи підвищення прибутків, будь-яку фінансову операцію бан­ку не можна реалізовувати та аналізувати ізольовано, оскільки вони є елементами інтегрованої системи.

Отже, основна ідея концепції УАП — це розуміння нерозривної єдності активів, зобов’язань і капіталу банку та пріоритетної ролі сукупного портфеля (балансу) в одержанні високого прибутку за прийнятного рівня ризику. Беручи загалом, можна стверджувати, що методологія УАП включає не лише концептуальні засади, а й систему економічних категорій, аналітичні показники та інструменти, техніку і методику аналізу, стратегію і тактику управління, котрі ґрунтуються на засадничій ідеї спільного регулювання фінансових потоків і об’єднують управління банківськими портфелями в один узгоджений процес. Методологічні засади УАП реалізуються через сукупність методів фінансового управління банком, таких як структурне балансування, управління гепом, управління ліквідністю, валютний метчинг, управління дюрацією, імунізація балансу, хеджування, страхування, управління спредом та ін.

Важливо й те, що інтегрований підхід охоплює практично всі сфери фінансового управління банком: стратегічне та середньострокове планування, оперативне управління, включаючи аналіз та контроль, управління прибутком та ризиками, формування аналітичного інструментарію. Узагальнюючи сказане, можемо стверджувати, що саме методологія інтегрованого управління активами і пасивами дає реальні можливості для розв’язання проблеми оптимізації співвідношення між прибутковістю і ризиком, яка в сучасній банківській справі є, по суті, наріжним каменем усього процесу управління банком.

Аналізуючи розвиток теорії та практики управління сучасним банком, слід визнати, що нині методологія УАП тільки починає формуватися. Як зазначалося, навіть у міжнародній банківській справі під управлінням активами і пасивами нерідко розуміють лише окремі методи чи прийоми управління фінансовими потоками. У найліпшому разі, трактування УАП обмежується рівнем загальної ідеї скоординованого регулювання банківського балансу. Можливо, що окремі міжнародні банки вже досягли необхідного рівня інтеграції процесу прийняття управлінських рішень та створили власний комплексний інструментарій аналізу й управління фінансовими потоками. Але вони зовсім не поспішають поділитися своїми досягненнями, оскільки такі технології забезпечують значні конкурентні переваги. Безперечно, дається взнаки і складність самої проблеми. З цього приводу економісти зазначають: «...важко створити інтегровану теорію банківської фірми, яка одночасно охоплювала б управління ліквідністю, вибір портфеля активів, політику ціноутворення і фізичний процес виробництва» [174, с. 614]. Отже, методологія УАП ще потребує осмислення, узагальнення і, головно, формування адекватного аналі­тичного інструментарію.

У цьому зв’язку зазначимо, що проблеми управління активами і пасивами банку найповніше висвітлено в дослідженнях Дж. Сінкі, хоча і не з усіма його твердженнями ми можемо погодитися. Заслуговує на увагу запропонований ним тристадійний підхід до управління банківським балансом [174, с. 394]. На першій стадії реалізується загальний підхід до управління активами, зобов’яза­ннями та капіталом банку в цілому. Друга стадія потребує «координації різних специфічних функцій», до яких належать: в активі банку — управління станом резервів, ліквідністю, інвестиціями, кредитами, реальним основним капіталом (тобто основними фондами. — Авт.); у пасиві — управління зобов’язаннями за резервами, загальне управління пасивами чи зобов’язаннями за позиками, управління довгостроковою заборгованістю та капіталом [174, с. 394].

Досягнення поставлених банком економічних цілей передбачається на третій стадії управління балансом. Тут Дж. Сінкі виокремлює шість стратегій: управління спредом або гепом, ліквідністю, капіталом, податками, позабалансовою діяльністю та конт­роль за накладними витратами. При цьому, однак, залишається нез’ясованим принцип відбору цих стратегій. Автор лише констатує: «Узявши за мету максимізацію цінності власного капіталу банку, ми одержимо шість можливих стратегічних напрямів досягнення цієї мети» [174, с. 74], причому, у наведеному ним переліку стратегій бракує стратегії управління доходами, хоча саме вони є базою формування прибутку та збільшення ринкової цінності банку.

Певні заперечення можна висунути і щодо формулювання окремих стратегій. Так, управління податками, хоч і є важливим, але розглядати його окрему стратегію навряд чи доцільно, адже податки — це одна зі статей видатків банку, а тому ними можна управляти в процесі контролю витрат. Водночас такі стратегії, як управління ліквідністю та капіталом, включено як до другої, так і до третьої стадії управління. Можна припустити, що на другій стадії мається на увазі управління готівковими коштами для підтримування ліквідності, але в будь-якому разі всі проблеми, пов’язані з ліквідністю, доцільніше розглядати в межах однієї стратегії.

Про слабкість методологічної бази свідчить і те, що ці шість стратегій одночасно розглядаються і як напрями досягнення загальної мети (максимізація цінності) діяльності банку [174, с. 74], і як складові управління активами і пасивами. У цьому не було б суперечності, якби УАП трактувалося як загальна концепція управління фінансами, але, на думку Дж. Сінкі: «Мета управління активами і пасивами — звести до мінімуму як коротко-, так і довгострокові наслідки відсоткового ризику» [174, с. 396]. На наш погляд, такий підхід є надто обмеженим: відсотковий ризик хоч і є одним з найсуттєвіших чинників, особливо в діяльності великих міжнародних банків, але він далеко не єдиний. Дж. Маршалл з цього приводу пише: «Метод управління активами і пасивами може застосовуватися до всіх форм цінового ризику... Найліпше розвинуто методи управління активами і пасивами щодо управління відсотковим ризиком. В економічній літературі питанням управління іншими видами ризиків за допомогою таких методів приділяється мало уваги, хоч метод управління активами і пасивами може застосовуватися і часто застосовується для управління валютним ризиком, ризиком зміни товарних цін і цін на акції» [104, с. 189].

Отже, між запропонованим нами та наявними нині підходами до трактування УАП існують принципові відмінності. Суть їх полягає в розгляді УАП не як окремих методів чи підходів до управління певним видом ризику, а як загальної методологічної концепції, що формує інтегрований підхід до управління фінансами банку, дає можливість оптимізувати співвідношення «прибуток — ризик» і в такий спосіб наблизитися до створення оптимального банківського процесора. Аналіз переваг інтегрованого управління активами і пасивами дає вагомі підстави стверджу­вати, що впровадження його в практику роботи банківських установ є надійним способом підвищення ефективності їхньої діяльності. Але результат буде досягнуто лише тоді, коли теоретичні положення буде доведено до рівня конкретних методик, методів та прийомів, які забезпечуватимуть можливість прий­мати обґрунтовані управлінські рішення в усіх сферах фінансової діяльності банку.

Узагальнюючи розглянуті теорії та їх значення в діяльності банку, можемо висновувати, що формування методологічних засад аналізу банківської діяльності має спиратися на логіку системного аналізу, принципи портфельної оптимізації та інтегрований підхід до управління активами і пасивами банку. Реалізація концептуальних положень системного аналізу в банківській сфері дає змогу створити оптимальний банківський процесор (у даному разі — його аналітичну частину). З цією метою формується система інтегральних аналітичних показників, які характеризують емерджентні властивості системи (банку), та створюються методики їх розрахунку і аналізу. Виявлення та формалізація зв’язків між прибутковістю і ризиком забезпечує формування системи аналітичних моделей, які є ефективним інструментом прийняття обґрунтованих управлінських рішень. Отже, узагальнимо основні поняття та структуруємо аналітичний процес, спираючись на розглянуті методологічні концепції.

Мета. Стратегічною метою діяльності банку повсюдно виз­нано максимізацію його вартості (ринкової оцінки власного капіталу). Це не виключає можливого існування системи короткострокових чи проміжних цілей. Усі складові системи управління банком, у тому числі аналіз банківської діяльності, спрямовано на досягнення стратегічної мети.

Стратегії. У системному аналізі стратегії визначаються як альтернативні способи досягнення поставленої мети. Нагадаємо, що оскільки між прибутковістю та ризиком існує пряма залежність, то ринкова оцінка вартості банку зростає за двох обставин: підвищення прибутків за постійного рівня ризику або зниження ризику за умови стабілізації прибутковості.

Таким чином, вибір стратегій управління банком незначний — їх лише дві. Першу спрямовано на максимізацію прибутків, не виключаючи при цьому можливості зазнати збитків, а отже, вона є стратегією підвищеного ризику. Друга — має на меті мінімізацію ризиків та стабілізацію прибутків. У такий спосіб банки вимушені постійно балансувати між прибутковістю і ризиком, вибираючи одну з цих альтернативних стратегій. Варто звернути увагу на те, що вибір найраціональнішої стратегії управління є надто індивідуальним і залежить насамперед від настроїв, сподівань і преференцій власників (акціонерів) банку.

У формалізованому вигляді опишемо стратегії за допомогою моделей (рис. 2.2). У першій моделі цільовою функцією є максимізація прибутку (P) за умови обмеження ризику (R) через установлення максимально допустимого його значення , у другій ¾ мінімізація ризику за утримання показників прибутковості на певному рівні, не нижчому за заданий .

 

Рис. 2.2. Стратегії та моделі управління
активами і пасивами банку

Стратегія максимізації прибутку передбачає свідоме прийняття ризику, характеризується спекулятивними тенденціями і реалізується через застосування незбалансованих підходів до управління активами і зобов’язаннями (які не передбачають вирівнювання окремих статей балансу за обсягами чи строками). До них належать, наприклад, управління гепом, управління дюрацією, утримання відкритої валютної позиції, формування агресивного порт­феля цінних паперів, проведення спекулятивних операцій з фінансовими деривативами. Основне завдання управління за такого підходу — запобігання можливості переростання допустимого ризику в катастрофічний, який загрожує самому існуванню банку і може призвести до банкрутства.

Стратегію мінімізації ризику вибирають тоді, коли рівень при­бутковості банку задовольняє керівництво та акціонерів, а основною метою є стабілізація фінансових результатів. У цьому разі мета досягається за допомогою таких прийомів управління активами і пасивами, як приведення у відповідність строків та обсягів активів і зобов’язань, чутливих до змін відсоткової ставки (фіксація спреду); імунізація балансу; утримання закритої валютної позиції; формування збалансованого портфеля цінних паперів (наприклад, індексного портфеля); проведення операцій хеджування та страхування ризиків та ін. Зрозуміло, що на практиці досягти повної відповідності активних та пасивних статей балансу неможливо, але ця стратегія потребує принаймні максимально можливого узгодження балансових позицій. Завдання банківського аналізу полягає в тому, щоб забезпечити ефективну реалізацію вибраної банком стратегії.

Методи реалізації стратегій. У процесі реалізації будь-якої зі стратегій використовуються дві групи методів — методи управління структурою балансу та методи управління, пов’язані з проведенням позабалансових фінансових операцій (страхування, хеджування, спекулятивні операції з фінансовими деривативами, арбітраж з контрольованим ризиком та ін.). Застосування кожного з цих методів передбачає проведення інваріантного аналізу і формування адекватного аналітичного забезпечення.

Слід зазначити, що методи управління структурою балансу досить громіздкі, складні для реалізації в практичній діяльності та потребують значних витрат часу і коштів. Натомість методи, що передбачають проведення позабалансових операцій з метою управління, характеризуються як зручні, гнучкі та мобільні і уможливлюють швидке та раціональне проведення реструктуризації позицій банку відповідно до кон’юнктури ринку.

Варто зауважити, що нині в міжнародній банківській практиці вдосконалення інструментарію УАП відбувається дуже динамічно, а новітні методики та фінансові конструкції часто поєднують проведення балансових та позабалансових операцій. Проте для вітчизняних банків вибір методів управління є досить обмеженим, оскільки нерозвиненість окремих сегментів внутрішнього фінансового ринку, зокрема ринку фінансових деривативів, унеможливлює застосування досконалих методик. Для українських банківських установ методи управління структурою балансу залишаються найдоступнішими, а пов’язані з цим теоретичні і прак­тичні проблеми — найактуальнішими.

Об’єкти аналізу та управління. Вище було вже доведено, що основним об’єктом аналізу та управління фінансами комерційного банку є динамічний баланс. За системного підходу банківський баланс розглядається як структурна модель, що описує фінансовий стан банку в бухгалтерських оцінках. При цьому пріоритетне значення має вивчення властивостей балансу як генератора доходів та витрат банку. Отже, за такого підходу динамічний баланс перетворюється на об’єкт активного управління, параметрами якого є прибутковість та рівень ризику.

Об’єкти аналізу та управління можуть бути конкретизовані залежно від рівня деталізації аналітичних процедур та завдань, що постають у процесі управління фінансовими потоками банку. Зокрема, на певних етапах управлінського процесу об’єктами бан­ківського аналізу можуть стати капітал банку, зобов’язання, порт­фелі кредитів, цінних паперів чи реальних інвестицій. Рівень деталізації об’єктів вибирають залежно від поставленої мети та обсягів доступної інформації. Теоретично найвищий рівень деталізації визначається рівнем балансового рахунка IV порядку. Для проведення банківського аналізу можуть також використовуватися дані аналітичного обліку, що забезпечує в разі потреби можливість формувати та аналізувати кілька об’єктів аналізу в межах одного балансового рахунка.

Аналіз у стратегічному та оперативному управлінні. Ідентифікація об’єктів аналізу, зміст аналітичного процесу та форму­вання системи показників залежать від завдань, які розв’язують­ся в процесі управління банком. Залежно від тривалості часового горизонту, що аналізується, заведено виокремлювати стратегічне та оперативне управління банком.

Як зазначалося, у довгостроковій перспективі орієнтуються на ринкову оцінку власного капіталу банку. У процесі стратегічного управління аналізують показники конкурентного рівня прибутку на активи (ROA) та прибутку на капітал (ROE). У короткостроковому аспекті на чільне місце висуваються облікові показники діяльності. Оперативне управління активами і пасивами пов’я­зане насамперед зі щоденним управлінням банківським балансом і в цьому аспекті найуживанішими аналітичними показниками є відсотковий прибуток (різниця між відсотковими доходами і відсотковими витратами), чиста відсоткова маржа, спред або прибуток на одну звичайну акцію.

Невіддільними складовими і стратегічного, і оперативного управління є аналіз банківських ризиків та контроль за ними. Показники, що характеризують банківські ризики, теж модифікуються залежно від особливостей аналітичного процесу. У довгостроковому аспекті ризик банку характеризується показником мультиплікатора капіталу (МК), який розраховують як відношення активів банку до його капіталу. Що вищим є значення мультиплікатора капіталу, то ризикованішою визнається фінансова структура банку. У процесі оперативного аналізу показники ризикованості конкретизуються для кожного виду ризику. Наприклад, для ризику зміни відсоткових ставок таким показником є геп, для валютного ризику — валютна позиція, для ризику незбалансованої ліквідності — розрив ліквідності.

Структуризація аналітичного процесу. У термінах портфельної теорії завдання полягає у формуванні методики аналізу динамічного банківського балансу за схемою «прибуток — ризик». Структуру аналітичного процесу можна зобразити у вигляді трьох послідовних блоків (етапів), які відрізняються за рівнем деталізації аналітичних процедур, складом і кількістю аналітичних показників, спрямованістю та інструментарієм дослідження (рис. 2.3).

 

Рис. 2.3. Структурно-логічна схема
поетапного аналізу балансу банку

На першому (найзагальнішому) етапі діяльність банку аналізується з позицій «прибутковість — ризик» за допомогою показників, обчислених за даними фінансової звітності. Традиційним інструментарієм дослідження є методика декомпозиційного аналізу прибутку на власний капітал, відомого в теорії корпоративних фінансів як модель Дюпона [174, с. 291]. Зауважимо, що такий аналіз можуть проводити як зовнішні, так і внутрішні користувачі, спираючись на колишні або поточні бухгалтерські дані, тому зде­більшого він є ретроспективним. Водночас методику декомпозиційного аналізу можуть використати аналітики банку в процесі планування. Цей підхід застосовується для визначення цільового рівня прибутку, необхідного для досягнення наперед заданих параметрів системи-банк (ROE і ROA) за фіксованої фінансової структури (МК). Отже, цей вид аналітичної роботи може характеризуватися і як перспективний аналіз.

На другому етапі об’єктом аналізу є окремі банківські портфелі, кількість та склад яких визначається необхідним рівнем деталізації аналітичних досліджень (один з можливих варіантів класифікації див. рис. 2.3). З погляду інформаційного забезпечення в основу класифікації портфелів найзручніше покласти ті самі ознаки, за якими класифіковано балансові рахунки в «Плані рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України». Але слід пам’ятати, що класифікаційну ознаку вибирають залежно від мети управлінського процесу, а тому не обов’язково пов’язувати її тільки з бухгалтерськими рахунками.

Зауважимо, що методика аналізу портфелів не залежить від рівня деталізації аналітичних процедур, а визначається специфікою того чи іншого виду портфельних активів. Наприклад, для цінних паперів техніку портфельного аналізу розроблено досить ґрунтовно, а тому з теоретичного погляду вона не становить особливих труднощів. Проблеми, які виникають у процесі аналізу інвестиційних портфелів, мають скоріше практичний характер і пов’язані, зокрема, з нерозвиненістю вітчизняного фондового ринку. Щодо методики аналізу кредитного портфеля банку, то оскільки кредити — це також інвестиційні інструменти, тому і до них можуть бути застосовані аналогічні підходи, хоч і з певними застереженнями (докладно методику аналізу банківських портфелів розглянуто в третьому розділі цієї монографії).

Однак за розгляду портфелів як сукупності активів залишається поза увагою такий важливий аспект, як аналіз вартості банківських ресурсів. З цього приводу варто зазначити, що хоч з формального погляду методику портфельного аналізу можна застосувати лише до активів, але на методологічні принципи портфельного підходу доцільно спиратися і в процесі аналізу зобов’язань банку. При цьому процес дослідження пересувається, сказати б, у від’єм­ну площину, де аналізується рівень витрат та ризик як міра змінюваності цих витрат (імовірності їх збільшення).

Важливо звернути увагу і на те, що особливістю другого етапу є аналіз кожного банківського портфеля в координатах «дохідність — ризик» ізольовано, без урахування взаємозв’язків з іншими портфелями. При цьому інструментарій портфельного аналізу застосовується для пошуку оптимальної структури та складу кожного банківського портфеля. Зрозуміло, що за умови формування всіх портфелів за принципом максимізації дохідності та обмеження допустимого ризику вартість капіталу банку за інших однакових умов зростатиме.

І все ж автономний аналіз банківських портфелів не дає змоги реалізувати методологічні засади УАП. Інтегрований підхід до управління активами і пасивами банку реалізується на третьому етапі в процесі оперативного аналізу банківського балансу. Активне управління балансом передбачає введення інтегральних показників та формування спеціального аналітичного інструментарію.

Система аналітичних показників. Оперативний аналіз банківського балансу з позицій «прибуток — ризик» базується на виявленні інтегральних показників, які характеризують співвідношення активів і пасивів банку та служать індикаторами емер­джентних властивостей балансу. Інтегральні показники одержу­ють через «згортання» окремих показників і розглядають як загальносистемні характеристики.

Прибутковість характеризується традиційними для банківської діяльності показниками (прибуток, маржа, спред) та похідними від них — чиста відсоткова маржа, чистий спред, маржа прибутку та ін. Зазначимо, що показники прибутковості за своїм еко­номічним змістом є інтегральними, оскільки розраховуються «згортанням» доходів і витрат (і в грошовому вимірі, і у відсотках) [51].

До інтегральних показників, які відображають рівень ризиковості, належать: розрив ліквідності — невідповідність між строками та сумами активів і зобов’язань (ризик незбалансованої ліквідності); геп — дисбаланс між активами та зобов’язаннями, чутливими до зміни відсоткової ставки на ринку протягом певного періоду (відсотковий ризик); валютна позиція — різниця між сумою активів та зобов’язань у тій самій іноземній валюті (валютний ризик); індикатор імунізації балансу — розрив між дюрацією активів та дюрацією пасивів банку (ринковий та відсотковий ризики). Зв’язки між прибутком та ризиком банку формалізуються в процесі побудови системи аналітичних моделей.

Система моделей. Між показниками прибутковості та ризику існують як функціональні, так і стохастичні залежності, виявлення котрих дає змогу сформувати систему аналітичних моделей. Такі моделі є ефективним інструментом інваріантного аналізу для оцінювання ймовірних наслідків прийняття тих чи інших фінансових рішень за різних сценаріїв зміни екзогенних чинників, зокрема кон’юнктури фінансового ринку. З моделей, побудованих на основі детермінованих функціональних залежностей між прибутком та ризиком, можна назвати такі: модель гепу, модель імунізації балансу, модель валютного метчингу. Кожну з них буде докладно розглянуто далі у зв’язку з процесом формування методики оперативного аналізу фінансових потоків банку.

У найзагальнішому вигляді зміст процесу побудови аналітичних моделей описується такими трьома етапами:

розрахунок чистої незахищеної позиції банку (показники ризику), проведений через урахування обсягів і термінів активів, зобов’язань та інструментів капіталу, чутливих до зміни певного параметру ринку, з наступним їх «згортанням»;

прогнозування можливих змін параметрів ринку та ймовірності настання цих подій (функції розподілу ймовірності);

визначення величини зміни прибутку як добутку від множення чистої незахищеної позиції на зміну ринкових параметрів (на різницю між фактичною та прогнозованою ставкою чи курсом) з урахуванням імовірності настання цих змін.

Зрозуміло, що кожен з ризиків, пов’язаних зі зміною вартості того чи іншого фінансового інструменту, має певну специфіку, яка впливає на вибір вимірників власної ризикової позиції та методів прогнозування кон’юнктури ринку.

Слід окремо наголосити, що дієвість системи моделей як інструментарію аналізу не залежить від вибраної банком стратегії управління. Якщо банк вибрав стратегію максимізації прибутку, то система аналітичних моделей забезпечує оцінку величини ризиків та можливі зміни прибутковості. У такому разі успіх та ефективність практичної реалізації цієї стратегії визначається передовсім спроможністю банку передбачати та прогнозувати динаміку змін параметрів ринку. Для банків, які додержуються більш зважених підходів до управління активами і пасивами та вибирають стратегію мінімізації ризиків, система аналітичних моделей служить інструментарієм для обґрунтування внутрішніх лімітів ризику і допустимих діапазонів зміни фінансових результатів діяльності банку.

Стосовно моделі гепу — це стратегії управління гепом та фіксації спреду (див. рис. 2.2). Перша має на меті максимізацію прибутку, не виключаючи при цьому можливості зазнати збитків, а отже, є стратегією з підвищеним ризиком, друга мінімізує відсотковий ризик і стабілізує прибуток. У моделі імунізації — це стратегії управління дюрацією (максимізація прибутку) та імунізації балансу (мінімізація ризику). Для управління валютним ризиком банк теж має змогу вибрати один з альтернативних підходів, утримуючи валютну позицію відкритою або закритою.

Проблеми. Інтегрований підхід до аналізу та управління динамічним банківським балансом для багатьох вітчизняних банків ще не став проблемою практичної методології. Водночас за сучасних умов дедалі більше банківських установ досягає тієї стадії розвитку, на якій реалізація інтегрованого підходу в щоденній діяльності перетворюється на актуальну проблему управління банківськими фінансами. Повільне впровадження цього підходу в українських банках пояснюється передовсім браком цілісної концепції, методології, методичних рекомендацій та формалізованого аналітичного інструментарію, адаптованих до вітчизняних реалій, складністю практичної реалізації окремих теоретичних положень, недостатнім рівнем спеціальної підготовки банківських фахівців та багатьма іншими причинами. Проте, як показала дійсність, цінові ризики протягом останнього часу перетворилися для вітчизняних банків на одну з основних проблемних зон, а пошук ефективних методів управління ними став невідкладним завданням, від розв’язання якого часто залежить життєздатність банківської установи.

На нашу думку, запровадження прогресивних підходів до управління в українських банках треба розпочинати з формування концептуальних засад, методичного забезпечення та аналітичного інструментарію, які є спільними для всіх банківських установ. У дальшому кожен банк, спираючись на загальні методологічні засади, матиме можливість реалізувати їх на практиці з урахуванням специфіки своєї діяльності.