2.3.2.2. ЛЮЦЕРНА

передав В. Р. Вільямс у 1912 р. Там вона називалася чорна і козацька люцерна.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Люцерна — високо­врожайна, зимостійка й посу­хостійка багаторічна кормова куль­тура. Світова площа посівів люцер­ни становить понад 30 млн га, в тому числі в США більше 10, Аргентині 7 млн га. Посівна площа люцерни в СНД сягає 8 — 9 млн га, з них в Україні 1,8 млн га, 48 % у структурі посівів багаторічних трав (табл. 35).

Основні площі люцерни сконцентровані в степовій зоні і Лісосте­пу, на Поліссі її посіви розширюються дещо повільніше.

Серед кормових трав люцерна — найдешевший корм і багате джерело повноцінного за амінокислотним складом протеїну, каро­тину. В її листі містяться ксантофіл, вітаміни, мікроелементи, без-азотисні екстрактивні речовини (глюкоза, фруктоза, сахароза, кро­хмаль — близько 10 - 12 %).

Люцерна належить до роду Мedicago L., родини бобові (Fabaceae). З 50 різних видів (в СНД 36 видів) люцерни Medicago виробниче зна­чення мають чотири: люцерна синя посівна (M. sativa L.), люцерна жовта серпоподібна (M. falcata L.), голуба (M. coerulea L.) й гібридна (середня) (M. media Hoes.). Особливо високу цінність має білок люце­рни, зібраної у фазі закінчення стеблування та початку бутонізації. Найбільше білка в листі, бутонах і квітках, найменше — у стеблах.

Усі названі види люцерни мають спільні морфологічні особливо­сті будови різних частин рослин.

Люцерна синя — рослина верхова (висота стебла 80 - 150 см) нещільнокущового типу. Розрізняють укісний, пасовищно-укісний і пасовищний екотипи. Укісний екотип має напіврозлогу розетку вес­няного відростання і прямостоячий кущ; пасовищно-укісний — роз­логу розетку весняного відростання і напіврозлогий кущ; пасовищний екотип— сланку розетку і напівсланку форму куща (рис. 78).

У люцерни добре розвинена коренева система, яка в перший рік життя проникає в ґрунт на глибину 2 — 3, а в 5 — 10-річному віці 9 — 11 м і глибше. Листки трійчасті, квітки сині або фіолетові. Суцвіт­тя — китиця, плід — багатонасінний спіральний біб. Насіння нир­коподібне. Маса 1000 насінин 1,5 — 2 г.

Люцерна жовта — багатостебловий кущ з лежачими або прямо­стоячими стеблами і добре розвиненою кореневою системою. Більш посухо- і морозостійка, ніж синя. Листя опушене, квітки жовті, зі­брані в китицю. Плоди серпоподібні. Насіння світло-коричневе. Ма­са 1000 насінин 0,9 — 1,2 г. Має велику кількість екотипів, тому рос­те повсюдно — на луках, водороздільних плато, в Степу, Лісостепу, на Поліссі. За сприятливих умов на зрошуваних ділянках дає 2 — 3 укоси. Врожайністю набагато поступається люцерні синій, тому не дуже поширена.

Люцерна жовта має високу посухостійкість. Транспіраційний ко­ефіцієнт її, залежно від місця вегетації, коливається від 280 — 300 до 700 — 900 і вище, що зумовлюється також її невисокою врожайністю. Посухостійкість пов'язана із здатністю використовувати воду з гли­боких горизонтів ґрунту.

Незважаючи на високу посухостійкість, люцерна синя й жовта дуже чутлива до поливів. На зрошуваній ділянці Херсонського сіль­ськогосподарського інституту врожайність зеленої маси люцерни за 4 укоси становила 703 ц/га, а в дослідах УНДІЗЗ врожайність сіна люцерни посівної в середньому за 6 років без зрошення становила 24,8, а при зрошенні — 119 ц/га. У Середній Азії на зрошуваних ді­лянках люцерна дає до 5 - 6 укосів за рік з валовим виходом сіна 160 - 180 ц/га і протеїну 22 - 26 ц/га.

Насіння люцерни починає проростати при температурі 5-6 °С, а ріст рослин навесні — при температурі 7 - 9 °С. Люцерна — холодо-

стійка культура, сходи якої добре витримують заморозки до мінус 5 — 6 °С, дорослі рослини в безсніжні зими витримують морози до мінус 25 °С і нижче. За частих потеплінь посіви можуть загинути навіть від невеликих морозів. Сильно пошкоджуються рослини при­тертою льодяною кіркою.

Процес формування органів рослин люцерни, як і інших бобових трав, включає дванадцять етапів органогенезу. І етап— формується конус наростання, з'являються зародкові листочки; ІІ— справжні трійчасті листки, стебла з наближеними міжвузлями, тобто розпо­чинається фаза стеблування і утворюється кущ у вигляді розетки. На стеблі першого року життя в цей період з'являються бічні веге­тативні бруньки. ІІ етап органогенезу збігається з періодом збиран­ня покривної культури. Від стану рослин у цей час залежить інтен­сивність паросткоутворення, ріст і розвиток рослин у наступному році. На ІІІ етапі збільшується в об'ємі конус наростання і утворю­ється приквіткове листя. В пазухах приквітників закладаються ко­нуси наростання другого порядку, з яких на IV етапі утворюються квітки. Для V етапу характерна диференціація частин квітки. Тре­ба враховувати, що при утворенні на рослині першого року життя пагонів з конусами наростання, що знаходяться на ІІІ — V етапі, може знижуватись зимостійкість рослини. Зимують переважно па­гони ІІ етапу органогенезу. Правда, це експериментально недостат­ньо обґрунтовано, оскільки в практиці насінники люцерни нерідко входять у зиму у фазі гілкування й досить добре перезимовують. Головне, щоб перед зимівлею в органах було достатньо запасних пластичних речовин. Протягом VI етапу ростуть тичинки і в пиля­ках утворюється одноядерний пилок. На VII етапі формуються чо­ловічі гаметофіли, квітка вже повністю сформована. VIII етап — фаза повної бутонізації, а ІХ— фази цвітіння й запилення (пере­хресне чи самозапилення); Х етап — запліднення, формування бобу й диференціація зародка в насінні; ІХ— наливання насіння; ХІІ — достигання бобів і насіння.

Для проростання насіння люцерни потрібно води в 1,3 — 1,4 раза більше за його масу. Глибина загортання насіння — не більше 4 см. Цей шар ґрунту потрібно підтримувати у вологому стані. Насіння проростає при температурі 2 — 3 °С, масові сходи з'являються при 18 - 20 °С на 9 - 12-й день навесні і на 5 - 6-й день улітку. Сходи витримують заморозки до мінус 6 °С. Люцерна дуже чутлива до під­вищеної кислотності ґрунту, оптимальні умови її розвитку створю­ються при рН 6 — 7,5.

Значний приріст вегетативної маси люцерни спостерігається че­рез 14 — 20 днів після появи сходів. Бічні пагони з'являються після утворення 6 — 8 трійчастих листків. За два місяці вегетації коренева система заглиблюється в середньому на 90 — 100 см.

Розвивається люцерна посівна за ярим типом. За сприятливого поєднання температурного і світлового факторів, достатніх водного і поживного режимів у рік сівби рослини проходять фази гілкування, бутонізації, цвітіння, плодоношення і достигання насіння. Ця влас­тивість люцерни дає змогу одержувати в рік її висівання повноцін­ний врожай зеленої маси, а в південних і південно-східних облас­тях — і насіння.

У наступні роки життя люцерна відновлює вегетацію при пере­ході середньодобової температури через + 5 °С. Відростають нові па­гони з бруньок зони кущення і пагонів розетки. На зиму рослини повинні максимально накопичити поживні речовини, оскільки нові пагони використовують їх доти, поки на пагоні не сформується листя.

Укісна стиглість (фаза бутонізації — початок цвітіння) настає через 50 — 60 днів. Досліди Інституту кормів УААН свідчать, що пер­ший укіс першого року використання люцерни треба проводити у фазі цвітіння, що дає змогу накопичитись у кореневій системі рос­лин достатньої кількості поживних речовин для формування висо­кого врожаю наступних укосів. Вважається доцільним збирання од­ного з 3 — 4 укосів у період цвітіння рослин.

Після скошування рослини відростають переважно за рахунок гілкових бруньок нижнього ярусу, які до підкошування перебували в стані спокою, а також із бруньок зони кущення. Другий і наступні укоси збирають через 30 - 35 днів, а на півдні — навіть раніше (че­рез 25 днів після відростання). Останній укіс проводять не пізніш як за 25 - 30 днів до закінчення вегетації. За цей час молоді пагони встигають накопичити достатню кількість пластичних речовин, інак­ше можлива масова загибель рослин узимку. Ігнорування цього фактора успішної перезимівлі багаторічних трав призводить щоро­ку до того, що в Україні гине 150 — 350 тис. га їх посівів. У перера­хунку на сіно це становить 600 — 1400 тис. т його, або 8 — 19 % від загального обсягу виробництва.

В організації насінництва люцерни треба зважати на те, що пе­ріод від відростання до достигання насіння першого укосу становить 125 — 145, другого 105 — 120 днів. Тривалість періоду відростання — цвітіння першого укосу 55 — 65, другого 30 — 35 днів. Масове цвітін­ня збігається з початком формування бобів у частини стебел у траво­стої, а в цілому період утворення бобів розтягується на 40 — 55 днів.

Для вирощування люцерни сприятливі практично всі ґрунтово-кліматичні умови України. При вапнуванні ґрунту її можна успіш­но вирощувати до широти Санкт-Петербург — Вологда. Проте най­більша продуктивність її при поєднанні оптимальних умов вирощу­вання (достатку світла, тепла, вологи й поживних речовин).

Найсприятливіша тривалість сонячного освітлення для люцерни в межах 16 год при інтенсивності 30 — 60 тис. люкс. При формуванні врожаю зеленої маси, а також насіннєвого травостою важлива не тільки кількість світла, а й глибина його проникнення в різні яруси посівів. Це якраз і визначає загальну продуктивність фотосинтезу асиміляційної поверхні листкового апарату. Тому в підпокривних посівах покривна культура повинна мінімально затіняти рослини люцерни, а її насінники мають бути зріджені, чого досягають за ра­хунок широкорядної сівби (від 60 - 70 до 90 см).

Рослини достатньо зимо- й морозостійкі — при відсутності сніго­вого покриву витримують морози до 20 — 25 °С, а якщо є постійний сніговий покрив — до мінус 40 °С. Гинуть посіви люцерни переваж­но внаслідок різкого коливання температури наприкінці зими, при утворенні притертої льодяної кірки, тривалому затопленні.

Незважаючи на те, що люцерна посухостійка рослина, вона добре реагує на зволоження. Вологість ґрунту при її вирощуванні треба підтримувати на рівні 70 — 80 % НВ протягом вегетації. За цих умов основна маса коріння концентрується в шарі 0-70 см, формується високий врожай зеленої маси. При нестачі вологи в шарі ґрунту 0 — 100 см корені інтенсивніше ростуть углиб, внаслідок чого зни­жуються ріст рослин і врожайність зеленої маси.

Надмірне зволоження і близьке залягання ґрунтових вод (менше 1,5 м) від поверхні ґрунту негативно впливають на продуктивність і зумовлюють зрідження травостою.

Рослини люцерни формують велику надземну масу і кореневу систему, а також величезну листкову поверхню (100 — 125 тис. м2/га). У спекотні дні поверхня листків випаровує величезну кількість во­логи. Сумарне витрачання вологи з одиниці площі посіву люцерни більше, ніж у багатьох польових культур. Однак це компенсується могутньою кореневою системою люцерни, яка дає змогу використо­вувати вологу з глибини 3 — 4 м і більше.

Люцерна добре росте на чорноземах, каштанових, бурих, темно-сірих лісових ґрунтах. Малопридатні для неї торф'яники, неполіп-шені солончаки й солонці, глинисті, кислі, болотні ґрунти з високим рівнем ґрунтових вод.

За підвищеної кислотності ґрунту (рН < 5,5) люцерна росте пога­но, бульбочкові бактерії не оселяються на її корінні. Тому такі ґрун­ти вапнують, щоб одержати реакцію ґрунтового розчину, близьку до нейтральної. Для вапнування використовують доломітове борошно, мергель, подрібнений вапняк, дефекат, пил цементних заводів, мартенівські шлаки (табл. 36).

Слабке засолення ґрунту істотно не впливає на врожай­ність люцерни. Сильносолонцю-ваті ґрунти попередньо розсолю­ють (концентрація солей ґрунто­вого розчину має бути менше 1 %).

Залежно від ґрунтово-кліма­тичних умов, спеціалізації гос-