2.4. Підтвердження практикою висновків класичної теорiї пропозицiї робочого часу

1. У багатьох країнах проводяться дослiдження залежностi пропозицiї робочого часу чоловiками та жiнками рiзного вiку вiд рiзних факторiв. Найчастiше такi дослiдження охоплюють фактори, якi характеризують заробiтну плату чоловiка та жiнки, кiлькiсть дiтей у сiм’ї, регiони та мiсце проживання (село, мiстечко, мiсто), вiросповiдання, розмiр нетрудового доходу сiм’ї, чистий доход сiм’ї тощо. Бiльшiсть дослiджень свiдчать, що заробiтна плата суттєво впливає на пропозицiю робочого часу i завжди ця змiнна величина входить до кореляцiйного рiвняння з від’ємним знаком, що пiдтверджує висновки класичної теорiї.

2. Статистика свiдчить про поступове скорочення тривалостi робочого тижня в розвинених країнах свiту. Пояснюється це пiдви­щенням рiвня життя населення, i зокрема рiвня заробiтної плати.

Зменшення середньої кiлькостi годин роботи на тиждень у виробничій сферi (1977 — 1982 рр.).

3. Кожнiй вiковiй, професiйнiй, статевiй i т. п. групi працiвникiв вiдповiдають свої карти байдужостi й кривi пропозицiї робочого часу. Для чоловiкiв, наприклад, крива пропозицiї робочого часу i кривi байдужостi розмiщуються на графiку майже вертикально, тому що змiни реальної заробiтної плати не впливають суттєво на обсяг пропозицiї робочого часу чоловiками. Вiдповiднi кривi для жiнок мають бiльш пологу форму, тобто з пiдвищенням ставок заробiтної плати жінки схильні до зменшення пропозиції робочого часу. Аналогiчнi дослiдження читач може самостiйно провести вiдносно людей, якi люблять працювати (роботоголiкiв), i тих, хто роботу не любить i всiляко уникає її. Останню категорiю людей треба мати на увазi, прагнучи збiльшити частку зайнятих. До певної позначки зростання заробiтної плати не викличе iнтересу у представникiв цiєї групи, тобто домiнуватиме ефект доходу над ефектом замiни. При пiдвищеннi заробiтної плати кожна година вiльного часу стає дорожчою з точки зору неодержаного доходу. Вірогiдно, що спокуса одержання високої заробітної плати зможе стимулювати декого з цiєї категорiї людей почати шукати роботу. Праця може виявитись бiльш привабливою порiвняно з вiльним часом — тут може спрацювати ефект замiни. Треба також звернути увагу на те, що W1 (мал. 2.7) для кожної людини є iндивiдуальним i вiдповiдно дiапазон цих значень досить широкий.

4. У багатьох розвинених країнах зменшується частка працюючих пенсiонерiв. Деякою мірою це можна пояснити змiнами в законодавствi про соцiальне забезпечення, згідно з яким збiльшились розмiри пенсiй, що дало змогу пенсiонерам «купувати» бiльше часу вiдпочинку або й зовсiм вiдмовитись вiд роботи. Протилежне спостерiгається в менш розвинених або нерозвинених країнах, де не лише пенсiонери, а й неповнолiтнi дiти мусять працювати навiть за невисоку заробiтну плату.

5. Багато хто з працюючих вважає за потрiбне працювати на двох або й бiльше роботах одразу, навiть якщо заробiтна плата на додаткових роботах менша, нiж на основнiй. Чим керується iндивiд, коли вiн вирiшує запропонувати бiльше робочого часу на ринку, працюючи поза основним мiсцем роботи? Впевнено можна сказати, що найчастiше причиною є сумарний рiвень заробiтної плати на основнiй та додаткових роботах, що припадає на одиницю часу. Звичайно, причини можуть бути iншими (наприклад, бажання здiйс­нити мрiю дитинства, якщо вона не реалiзувалась на основнiй роботi, i т. п.).

6. Ми будували криву пропозицiї робочого часу, припускаючи, що кожна людина має змогу сама визначити для себе кiлькiсть годин роботи на всьому вiдрiзку часу. Проте ми знаємо, що iснують, наприклад, вимоги технологiчного процесу, якi не дозволяють довiльно змiнювати початок, кiнець і тривалiсть робочого дня або тижня. Тому в цих випадках встановлюється норма часу, яку окрема людина змiнювати не може. Однак за межами цiєї норми людина має свободу вибору працювати додатково або вiдпочивати. Але i в цих умовах вiдомо, що в деяких країнах тривалiсть робочого тижня в середньому зменшилась. Крiм того, iснують такi галузi й такi професiї в рiзних галузях, умови зайнятостi в яких дають змогу довiльно змiнювати режими робочого часу. За цих умов можуть повною мiрою проявитись основні положення класичної теорiї.

7. У країнах з розвиненою системою соцiальної допомоги i страхуванням по безробiттю треба враховувати, що iндивiд, приймаючи рiшення щодо пропозицiї робочого часу, візьме до уваги втрату суми соцiальної допомоги i вирахує її із запропонованої йому заробiтної плати. Якщо рiзниця виявиться не суттєвою, навряд чи iндивiд погодиться стати до роботи.

8. Висновки теорiї пропозицiї робочого часу багато в чому справедливi за умови, що рiвень споживання в суспiльствi залишається на незмiнному рiвнi. Дiйсно, якщо рiвень реальної заробiтної плати зросте, наприклад, у 10 разiв, то для споживання того  самого обсягу товарiв і послуг, що й сьогоднi, нам доведеться працювати, можливо, щонайбiльше 10 годин на тиждень. Але на той час з’являться новi товари та послуги, i багато з того, що ми сьогоднi вважаємо предметами розкошi, стануть предметами першої необхiдностi. Наприклад, в Українi в 50-х роках тiльки деякi сiм’ї мали телевiзор, а сьогоднi людина, яка не може дозволити собi купити телевiзор, навряд чи вiдчуватиме себе настiльки комфортно, що при пiдвищеннi заробiтної плати захоче скоротити суттєво свiй робочий день. Те саме можна сказати про квартири, автомобiлi, холодильники тощо.

9. Розглядаючи мал. 2.7, легко помiтити, що крива пропозицiї робочого часу не може перетинати вертикальної та горизонтальної осей, бо нiхто не стане працювати при нульовiй заробiтнiй платi i нiхто не платитиме за вiдсутнiсть роботи. Тому вiдлiк починається з тiєї точки, що лежить на мал. 2.7 нижче точки А, в якiй робота має сенс. Теоретично можливо, а на практицi дуже рiдко можна спостерігати ситуацiю, коли роботодавець згоден найняти працiвника на 1, 2, навiть 3 години на день. Бiльшiсть працюючих наймається на роботу не менш нiж на половину робочого дня або тижня. Починаючи з цiєї точки, в якiй ставка заробiтної плати вiдповiдає професiйно-квалiфiкацiйному рiвню працiвника, крива пропозицiї робочого часу займає вертикальне положення до точки, якiй вiдповiдає нормативна тривалiсть робочого перiоду. Переходячи через цю точку, крива пропозицiї або вiдхиляється вертикально вгору (тобто iндивiд пропонує стiльки часу, скiльки вiд нього вимагає роботодавець за угодою або за законом), або вiдхиляється вгору i влiво, як показано на мал. 2.7. Значна частина працюючих належить до категорiї людей, що вiддають перевагу роботi в межах нормативної тривалостi робочого перiоду. Але є й багато таких, хто бажає працювати позаурочно за вищу ставку заробiтної плати або за сумiсництвом, якщо навiть ставка заробiтної плати буде нижча, нiж на основнiй. Тому аналiз пропозицiї робочого часу, на наш погляд, має розбиватися на три етапи: перший — аналiз стартових точок, при яких iндивiди згоднi почати роботу за певною професiєю i квалiфiкацiєю; другий — аналiз залежностi змiни пропозицiї робочого часу i змiни заробiтної плати в межах нормативної тривалостi робочого часу; третiй — аналiз залежностi змiни пропозицiї робочого часу i змiни ставки заробiтної плати поза межами нормативного робочого перiоду.

Свiтова практика показує, що вторинна зайнятiсть завжди була популярною серед трудящих, тому що давала змогу додаткового заробiтку. Наприклад, у США на засадах вторинної зайнятостi в 1970, 1976 і 1980 рр. працювало вiдповiдно 4048 (5 % зайнятих), 3900 (4,5 %) і 4800 тис. чол. (4,9 %). У країнах ЄС у 1975 р. вторинна зайнятiсть охоплювала 1,6 млн чол. (2,1 % зайнятих), а в 1992 р. — 3 % чоловiкiв і 3 % жiнок, якi брали участь в опитуваннi, працювали на двох та бiльше роботах.

Данi одного з проведених нами соцiологiчних дослiджень  пiд­тверджують наявнiсть iнтересу до вторинної зайнятостi. На запитання — який спосiб поведiнки в разi довгочасної невиплати заробiтної плати, пенсiй, стипендiй тощо вам здається найбiльш правильним? — вiдповiли так (у % до загальної кiлькостi опитуваних):

шукати додатковий заробiток — 51 %;

залiзти в борги — 16 %;

страйкувати — 8 %;

брати участь у мiтингах — 4 %;

розвалити пiдприємство — 3 %;

iншi вiдповiдi — 7 %;

важко вiдповiсти — 11 %.

Як свiдчить досвiд Японiї, в повоєнний перiод у багатьох компанiях близько 10 — 15 % мiсячної заробiтної плати працiвникiв становили понадурочнi. В японських компанiях понадурочнi розглядаються з двох позицiй. По-перше, використання понадурочних є бiльш економiчним, нiж найм додаткової робочої сили для задоволення зростаючого попиту. По-друге, понадурочна робота приносить працiвникам додатковий доход. Понадурочнi не ввважаються тут виявом некомпетентностi керiвникiв або неправильного планування використання робочої сили. За згодою представникiв трудящих (або профспiлки) понадурочна робота може бути призначена в будь-який час i на будь-який перiод. За трудовим кодексом Японiї роботодавець може продовжити робочий час або призначити роботу у вихiднi днi, якщо вiн досягне згоди з профспiлками, якщо такi на фiрмi iснують i до їхнього складу входить бiльшiсть працiвникiв фiрми, або, якщо профспiлка вiдсутня, з особами, якi представляють бiльшiсть зайнятих, i подасть цю угоду в письмовому виглядi в адмiнiстративну установу. Проте останнiм часом молодi працiвники намагаються, як правило, уникнути понадурочних робiт, тому що для них вiльний час нерідко є бiльш привабливим, нiж додатковий заробiток (Кадровая политика в японских компаниях // Человек и труд. — № 8. — 1995. — С. 101 — 104).