Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.4.1. Підприємства та їх основні види

Сутність підприємств та їх види. Внаслідок суспільно­го поділу праці народне господарство будь-якої країни поділяється на окремі сфери (наприклад, сфери матері­ального та нематеріального виробництва), галузі. Кіль­кість галузей залежить від глибини суспільного поділу праці. У колишньому СРСР налічувалося до 400 галузей народного господарства, у США — майже 700 лише у сфері промисловості.

Підприємство — основна ланка народного господарства, яка за­безпечує виробництво основної маси товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою привлас­нення доходу (прибутку).

Як у первинній ланці народного господарства, на під­приємстві зосереджена певна сукупність продуктивних сил (засобів праці, працівників, землі, сировини та ін.) та відносин економічної власності. Останні функціонують з приводу привласнення наявних на підприємстві об'єк­тів власності, обміну товарів і послуг з іншими підприєм­ствами та розподілу створеного працівниками необхідно­го і додаткового продукту. Суб'єктами відносин власнос­ті є саме підприємство як юридична особа, його праців­ники. Кожне підприємство вступає у відносини з іншими підприємствами (купуючи комплектуючі вироби, сирови­ну, надаючи й отримуючи послуги), державою (сплачую­чи податки до бюджету та ін.), банками (отримуючи кре­дити та сплачуючи відсотки за ними).

Крім того, на підприємстві відбувається одиничний поділ праці. Залежно від технологічного процесу вироб­ництва, розміру підприємства на ньому функціонують ос­новні, допоміжні цехи, дільниці, різні служби, відділи. Одиничний поділ праці між працівниками здійснюється за професіями, спеціальностями. Підприємство вступає у відносини кооперації, спеціалізації, комбінування з ін­шими підприємствами, тобто є важливою ланкою техні-ко-економічних відносин. Так, підприємства України ма­ли постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік колишнього СРСР.

На підприємствах відбувається поєднання працівни­ків із засобами виробництва, від характеру якого знач­ною мірою залежить тип підприємства. Якщо, наприк­лад, засоби виробництва належать окремому власнику або групі власників і працівники наймаються на умовах продажу робочої сили за певну заробітну плату, такі під­приємства є капіталістичними. Якщо засоби виробницт­ва викупили працівники, як це має місце на 11 тис. фірм США, то воно стає колективним трудовим підприємст­вом. Отже, основний критерій розмежування підпри­ємств — тип власності.

Відповідно до цього критерію в Україні функціонують такі основні види підприємств: державні — засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно виділяють загальнодержавні та комунальні підприємства; колек­тивні — засновані на власності трудового колективу. Во-

ни поділяються на колективні трудові підприємства, ко­оперативні, підприємства громадських організацій та ін.; приватнокапіталістичні — засновані на власності окре­мої особи (капіталіста), яка наймає робочу силу; колек­тивні капіталістичні — засновані на власності декіль­кох власників капіталу, які наймають робочу силу; інди­відуальні — засновані на приватній власності фізичної особи та її особистій праці; сімейні — засновані на праці членів однієї сім'ї; спільні (або змішані) — засновані на поєднанні різних форм власності, в тому числі із залу­ченням іноземного капіталу.

З правового погляду виділяють договірні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, відкриті та за­криті акціонерні компанії та ін.

Договірне (повне або змішане) товариство заснову­ють юридичні та фізичні особи, які не об'єднують свої капітали і не створюють нової юридичної особи, зберіга­ють господарську та юридичну самостійність, мають са­мостійні баланси тощо. Учасники договірного товариства на підставі договору про спільну діяльність передають спільне майно в управління одного з них. Учасники такого товариства поділяються на дійсних членів (які є рівноправними) і членів-вкладників (які мають лише до­радчий голос). Крім того, у повному товаристві повну від­повідальність за зобов'язанням несуть усім майном всі учасники, а у змішаному — один або кілька дійсних чле­нів. Вкладники таку відповідальність несуть лише у ме­жах своїх вкладів. Прибуток розподіляється згідно з до­мовленістю, зафіксованою в договорі. Договірне товарис­тво не має права випускати цінні папери.

Товариство з обмеженою відповідальністю створю­ється шляхом об'єднання пайових внесків, і відповідно до їх величини розподіляється прибуток. Члени цього то­вариства відповідають за зобов'язаннями підприємства лише розміром вкладеного у пай капіталу. Такі товарис­тва можуть створювати підприємства, організації, грома­дяни та інші суб'єкти. Установчі документи цих това­риств — статут і установчий договір.

У західній економічній літературі за критерієм влас­ності виділяють лише приватні та державні (або публіч­ні) підприємства. Найпоширенішими у розвинутих краї­нах світу є приватні підприємства.

Приватне підприємство — форма підприємницької' діяльності, в якій суб'єктом є одна фізична особа, що несе повну відповідаль­ність перед кредиторами і самостійно управляє всіма стадіями ви­робничої та комерційної діяльності.

Назва приватного підприємства повинна містити прі­звище та ім'я засновника. Якщо власних засобів для ве­дення справ недостатньо, власник може скористатися кредитом. При цьому він сплачуватиме відсотки за кре­дит. Розширюючи підприємство, власник може частину функцій управління передати іншій особі, наприклад з числа найманих працівників. Переваги приватних під­приємств полягають у тому, що рішення приймаються особисто і невідкладно, не потрібно узгоджувати дії з ін­шими особами, весь прибуток привласнює одна фізична особа. Недоліками приватних підприємств є насамперед те, що ризик діяльності лягає на самого власника, відпо­відальність перед кредиторами він несе всім своїм май­ном, розміри підприємства невеликі, величина привлас­нюваного прибутку незначна. Найдоцільніше створювати приватні підприємства для виробництва невеликих пар­тій виробів, надання індивідуальних послуг, інтелекту­альної діяльності щодо винаходів, окремих товарів, ін­ших робіт, де найефективніша індивідуальна праця.

Існують також інші критерії класифікації підпри­ємств. Так, за наявністю влади на ринку вони поділяють­ся на конкурентні, олігопольні та монопольні. За харак­тером економічної діяльності — на виробничі, торговель­ні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробни­чі об'єднання та ін. За сферою діяльності — місцеві, ре­гіональні, національні, міжнародні підприємства. За кількісними показниками — малі, середні й великі.

Малі підприємства кількісно переважають в усіх роз­винутих країнах світу. У різних країнах до них відносять неоднакові за величиною підприємства: у США, наприк­лад, це підприємства, на яких зайнято до 500 працівни­ків, в Україні у промисловості й будівництві — до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва — до 50 працівників. Із приблизно 23,2 млн. підприємств у США в 1996 р. до категорії дрібних належали майже 22 млн., але їхня частка в доходах наближалася до 8%. Малі підприємства є абсолютно переважаючими і в інших країнах світу. В Україні у 2000 р. налічувалось майже 197 тис. малих підприємств, але вони виробляли менше 10% валової продукції.

Своєрідний «ренесанс» малого бізнесу почався з роз­гортанням НТР, яка посилює процес спеціалізації, ко­оперування виробництва, формує великий попит на вузь-коспеціалізовану продукцію. Малі підприємства мобіль­ніші в управлінні, в переорієнтації на випуск нових то­варів і послуг, у створенні нових зразків продукції, для

експериментаторства. Тому крупні компанії часто пере­кладають на них роль випробувачів нової техніки тощо. Крім того, малі підприємства у США протягом 1981 — 1990 рр- створили 60% нових робочих місць, а великі скоротили чисельність працівників на 3 млн..

Водночас на переважній більшості малих підприємств нижча продуктивність праці, вони неспроможні впрова­джувати новітні досягнення науки і техніки, підвищують інтенсивність праці за рахунок використання сімейної пра­ці, подовження робочого дня. Ці підприємства також еко­номлять на техніці безпеки, покращенні умов праці та ін.

Венчурні підприємства набули широкого розвитку в останні два десятиріччя у передових країнах світу. Вони є організаційно-правовою формою функціонування вен­чурного (ризикового) капіталу і займаються науковими дослідженнями і розробками, а також створенням, впро­вадженням у виробництво нової ідеї або проекту переду­сім у прогресивних наукомістких галузях. Формування венчурного капіталу здійснюється шляхом пайової учас­ті інвесторів (венчурних капіталістів, які безпосередньо здійснюють стратегічне керівництво інвестиційними про­ектами), а акумульовані ресурси функціонують у формі акціонерного капіталу. Водночас венчурні підприємства можуть бути окремими відділеннями (філіями) крупних промислових і страхових компаній, фінансових груп то­що, а також створюватися за підтримкою держави. Вен­чурне фінансування стимулює розвиток науково-техніч­ного прогресу, сприяє прискоренню впровадження новіт­ніх досягнень науки у виробництво.

Створення венчурних підприємств вигідне крупним компаніям, банкам, страховим компаніям, оскільки та­ким чином вони використовують підприємницький та­лант окремих винахідників, дрібних бізнесменів, їх енер­гію і творчу ініціативу, частково перекладають на них ризик нововведень. Тому кожна п'ята новинка науки і техніки, успішно впроваджена крупними компаніями розвинутих країн світу, запозичена у невеликих фірм і дає комерційний результат.

У США в середині 90-х років до 20 тис. невеликих фірм проводять інтенсивні наукові розробки, а обсяг ве­нчурного капіталу становить майже 40 млрд. дол. У кра­їнах ЄС обсяг венчурного капіталу наприкінці 90-х років перевищував 10 млрд. дол. Середній прибуток на цей ка­пітал приблизно вдвічі перевищує величину середнього прибутку промислових компаній країни.

Щоб якнайповніше використати позитивні сторони малих підприємств і послабити негативні сторони їх ді-

яльності, держава повинна надавати їм всебічну підтрим­ку. З цією метою у багатьох розвинутих країнах світу дер­жава допомагає малим компаніям у підготовці кадрів, розповсюджує науково-технічну інформацію, надає подат­кові пільги для створення нових підприємств, для їх коо­перації з середніми та крупними фірмами, стимулює впровадження нових технологій, субсидіює науково-дослі­дні роботи тощо. Важлива роль відводиться створенню та­ких підприємств в економічно відсталих регіонах країни.

В Україні майже половина малих підприємств займає­ться торговельною, посередницькою діяльністю. Основні причини цього — недосконалість законодавства (насампе­ред податкового), практика створення малих підприємств на базі державних, великі податки і дорогі кредити та ін.

У колишньому СРСР в економічній науці та практи­ці панувала думка про абсолютні переваги крупних під­приємств. Це було зумовлене політикою держави на шту­чне збільшення (шляхом об'єднання) кількості великих підприємств і зменшення — малих. Політика гігантома­нії проявлялася і в економічно необґрунтованому укруп­ненні колгоспів і радгоспів, що призвело до появи неперс­пективних «вимираючих» сіл. Потрібна науково виважена політика, спрямована на створення підприємств оптималь­них розмірів, тобто таких, які створюють найсприятливі­ші умови для використання науки і техніки за мінімаль­них затрат і виготовляють високоякісну продукцію.

Критерій оптимальності неодинаковий для різних га­лузей промисловості. Так, в автомобільній промисловос­ті оптимальними є підприємства, які щорічно випуска­ють не менше 500 тис. легкових і 130—150 тис. вантаж­них автомобілів. У взуттєвій промисловості — ті, що ви­пускають 4—5 млн. пар взуття на рік. На підприємствах, орієнтованих на розробку нової продукції (на Заході їх називають венчурними), оптимальна кількість працівни­ків — до 15 осіб.

Підприємництво і принципи діяльності підприємств.

Кожне підприємство незалежно від розмірів, форм влас­ності та інших критеріїв в умовах соціальне орієнтованої ринкової економіки повинно в результаті своєї діяльності отримувати дохід (прибуток). Для цього воно має діяти на принципах господарського (або комерційного) розрахун­ку. Такими основними принципами є самоокупність, са­мофінансування, самозабезпечення, матеріальна зацікав­леність, економічна відповідальність, господарська само-

тійність у межах чинного законодавства в поєднанні з контролем державних органів за його дотриманням.

Найважливіші риси господарського розрахунку: 1) отримання прибутку на основі створення необхідних суспільству товарів і послуг та підвищення ефективності виробництва; 2) економічна відповідальність за результа­ти невмілого господарювання, неефективного викорис­тання ресурсів (трудових, матеріальних, фінансових). Наслідком такого господарювання може стати банкрутс­тво. Тому західні науковці називають свою економіку си­стемою прибутків і збитків. Про економічну відповідаль­ність господарського розрахунку свідчить той факт, що у США в 1998 р. збанкрутували понад 1,4 млн. здебільшо­го малих підприємств.

Економічну відповідальність підприємства несуть пе­ред іншими підприємствами за виконання своїх договір­них зобов'язань, за виконання замовлень держави, перед споживачем, перед банками тощо. Договірні зобов'язан­ня, як правило, виконуються з точністю не лише до кон­кретної дати, а й до певної години. Тому в розвинутих країнах світу відпала необхідність у будівництві великих складських приміщень, зберіганні значних запасів про­дукції на складах. Правилом для ділової людини є дотри­мання й усної обіцянки. Порушення цього правила неми­нуче призведе до відмови бізнесменів мати ділові стосун­ки з такими партнерами.

Діяльність підприємства будь-якого виду нерозривно пов'язана з підприємництвом.

Підприємництво — самостійне організаційно-господарське но­ваторство на основі використання різних можливостей для випус­ку нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту та ін. з метою отримання прибутків та самореалізації власної мети.

Поняття «підприємництво» уперше ввів у науковий обіг англійський учений Р. Кантільон. Він розглядав йо­го як особливу економічну функцію, важливою рисою якої є ризик. Французький економіст Ж.-Б. Сей пов'язу­вав підприємництво з організацією людей у межах госпо­дарської одиниці. А. Сміт розглядав підприємця як влас­ника, пов'язував підприємницьку діяльність насамперед з власним інтересом підприємця (особистим збагачен­ням), у процесі реалізації якого підприємці сприяють найефективнішому задоволенню потреб суспільства.

Повніша характеристика підприємництва дається у працях американського економіста Й. Шумпетера та ан-

глійського вченого Ф. Хаєка. На думку Й. Шумпетера, зміст підприємництва розкривається у його функціях: 1) реформування й докорінна перебудова виробництва внаслідок здійснення нових комбінацій щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових рин­ків, джерел сировини; 2) підприємництво є функцією будь-якої економічної системи, виконання якої необхідно поєднувати з науковими розробками, маркетингом та ін­шими видами; 3) виконання функцій підприємництва за­лежить від господарсько-політичного середовища, яке визначає його можливості, види, мотивацію та ін.

Тому основними функціями підприємця Й. Шумпетер називає виготовлення нового блага або старого блага но­вої якості, освоєння нового ринку збуту, джерела сирови­ни або напівфабрикатів; запровадження нового методу виробництва; відповідну реорганізацію виробництва.

Ф. Хаєк пов'язував підприємництво насамперед з осо­бистою свободою, яка дає людині змогу раціонально роз­поряджатися своїми здібностями, знаннями, інформаці­єю та доходами. Підприємець намагається насамперед оптимально поєднати ці компоненти із ситуацією на рин­ку (перспективні чи неперспективні щодо інвестування, попиту і пропозиції певної галузі економіки, рівнем цін та ін.), знайти найкращі засоби для задоволення власних потреб і потреб суспільства.

Основними функціями підприємництва є новаторсь­ка, організаційна, господарська, соціальна і особистісна.

Новаторська функція полягає у сприянні процесу продукування нових ідей (технічних, організаторських, управлінських та ін.), здійсненні дослідно-конструк­торських розробок, створенні нових товарів і наданні но­вих послуг тощо.

Організаційна функція полягає у впровадженні нових форм і методів організації виробництва, нових форм за­робітної плати та їх оптимальному поєднанні з традицій­ними, у раціональному поєднанні форми одиничного по­ділу праці, основних елементів системи продуктивних сил та контролю за їх виконанням.

Господарська функція зводиться до найефективнішо­го використання трудових, матеріальних, фінансових, ін­телектуальних та інформаційних ресурсів.

Соціальна функція полягає у виготовленні тих това­рів і послуг, які необхідні суспільству відповідно до го­ловної мети, вимог дії основного економічного закону.

Особистісна функція передбачає самореалізацію влас­ної мети підприємця, отримання задоволення від своєї

оботи. Так, у результаті опитування дрібних компаній Великобританії з'ясувалося, що переважна більшість їх (понад 80%) головними стимулами своєї підприємниць­кої діяльності вважають не особисте збагачення, а мож­ливість відчути себе незалежним і мати задоволення від власної праці. Звісно, ці дані потребують уточнення, оскільки відчути себе незалежним у підприємницькій ді­яльності можна за умови успішної роботи компанії, отри­мання відповідних прибутків.

Виходячи з цих функцій підприємництва, сучасному підприємцю мають бути притаманні певні найважливіші риси, пов'язані з відповідними функціями. Він повинен:

1) вбачати в людині основне джерело підвищення ефективності роботи підприємства, нових ідей, проводи­ти політику формування багатьох лідерів і новаторів, стимулювати у них виправданий ступінь ризику, форму­вати економічне мислення, бути ініціативним та ін.;

2) вміти об'єднати людей для досягнення спільної ме­ти, надихати співробітників, приділяти значну увагу прагненням людей, їх духовним якостям, домагатися, щоб цінності фірми стали помислами працюючих тощо, вміти переконувати працівників;

3) бути професійно підготовленим для пошуку опти­мальних варіантів розвитку підприємства, підвищення його ефективності, постійно орієнтуватися на ефектив­ність і якість, здійснювати систематичне планування, прагнути до всебічної інформованості, йти на розумний ризик, впроваджувати такі форми і системи заробітної плати, які сприяють економії ресурсів (сировини, елект­роенергії, палива, зменшення ручної праці), надавати підрозділам певну автономію, прагнути до простоти упра­вління, органічно поєднувати автономію з жорстким цен­тралізмом та ін.;

4) постійно орієнтуватися на потреби споживачів, під­вищення якості продукції та послуг, що надаються згід­но з чинним законодавством, сплачувати податки, не за­бруднювати навколишнє середовище, оптимально поєд­нувати індивідуальні, колективні й суспільні інтереси, відповідати за свої дії;

5) діяти цілеспрямовано, енергійно, вірити в успіх справи, бути наполегливим і гнучким, розвивати свої творчі, організаторські здібності тощо.

У прийнятому Верховною Радою України Законі «Про підприємництво» названі такі основні принципи, за яки­ми здійснюється підприємництво: 1) вільний вибір діяль­ності на добровільних засадах, залучення до підприємни­цької діяльності майна і коштів юридичних осіб і грома­дян; 2) самостійне формування програми діяльності, ви-

бір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства; 3) вільне наймання працівників; 4) залучення й використання ма­теріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством; 5) вільне розпорядження при­бутком, що залишається після внесення платежів, вста­новлених законодавством; 6) самостійне здійснення під­приємцем — юридичною особою — зовнішньоекономічної діяльності; 7) використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Основними умовами підприємництва є реальний плю­ралізм форм власності, наукова, правова база, стабільна політична ситуація, виважена економічна політика дер­жави щодо підприємництва, сприятлива суспільна думка та ін. В Україні найважливішими передумовами підпри­ємництва є проведення роздержавлення і приватизації в оптимальних масштабах, демонополізація виробництва, активна підтримка державою інвестиційних процесів для різних суб'єктів підприємницької діяльності та ін.

Підприємницька діяльність означає працю індивіда, засновану на розвитку особистісних факторів, розширен­ні знань про свої можливості, спрямовану на досягнення найкращого результату в господарській діяльності, на отримання економічної вигоди і насамперед привласнен­ня додаткового прибутку. Підприємництвом не вважаєть­ся виконання будь-якого завдання, отриманого від іншої особи, якщо у виконавця не було хоча б одного особисті-сного фактора і права на свободу такої діяльності. Особи-стісні фактори підприємництва — особиста власність, фі­зичні, розумові здібності, знання і досвід, становище в суспільстві, права тощо.

Основними завданнями, що вирішуються на початку підприємництва, є: 1) вибір сфери та масштабів діяльнос­ті; 2) вибір місцерозташування підприємництва, фірми; 3) вибір форми підприємницької діяльності та назви фір­ми; 4) фінансування та інвестування. Підприємництво — один із важливих факторів соціально-економічного про­гресу. Тому суспільство зацікавлене в цивілізованому підприємництві, що повинно знаходити правову підтрим­ку у таких основних формах: 1) надання свободи підпри­ємницької діяльності; 2) надання підприємцю статусу ко­мерсанта; 3) створення умов для відкриття і реєстрації підприємства. При виборі форми підприємництва беруть до уваги масштаб діяльності, форму відповідальності під­приємця, можливості отримання кредитів, рівні оподат­кування, можливий обсяг реалізації продукції та ін.

Існують такі основні форми підприємництва: 1) при­ватні підприємства (товариства власників); 2) товариства капіталів; 3) особливі форми товариств.

За формами власності та організацією розрізняють та­кі основні форми підприємництва: 1) індивідуальні, за­сновані на приватній власності фізичної особи та її особи­стій праці (фермери, ремісники, окремі винахідники та ін.); 2) сімейні, які ґрунтуються на приватній власнос­ті та праці членів сім'ї; 3) колективні, засновані на влас­ності трудового колективу та праці його членів; 4) прива­тнокапіталістичні, що ґрунтуються на власності й праці окремого підприємця та найманої ним робочої сили; 5) колективні капіталістичні, засновані на власності кіль­кох (багатьох) власників капіталу та найманої ними робо­чої сили; 6) орендні, які беруть за певну плату на різний період, що дає змогу бути власником результатів праці та розпоряджатися майном; 7) інноваційні, діяльність яких передбачає створення та використання інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, «ноу-хау») та ін.; 8) спільні або змішані, засновані на поєднанні різних форм капіталу, в тому числі із залученням іноземного капіталу; 9) держа­вні, що ґрунтуються на державній власності. Твердження окремих економістів про те, що держава не повинна бути підприємцем, не узгоджуються з практикою функціону­вання державних підприємств майже протягом семи тися­чоліть, а в умовах капіталізму відображають певною мі­рою реалії минулих століть (часи А. Сміта).

Усі великі та переважна більшість середніх і навіть частина малих підприємств існують у формі акціонерних підприємств (компаній). Малі підприємства використову­ють таку форму організації, як акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. Тому необхідно з'ясувати сутність акціонерних компаній, розкрити їх прогресивні та негативні сторони, соціально-економічні наслідки.