Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.5. Етика науки. Мистецтво і наука

2.5. Етика науки. Мистецтво і наука

У межах міждисциплінарних підходів до вивчення наукового пізнання особливе місце посідає моральний підхід. З одного боку, мораль є історичним досвідом людства, певним знанням, а з другого боку, вона є позанауковою формою моралізування. Проб­лема співвідношення моралі та знання, на наш погляд, вперше була порушена у герметичних школах Стародавнього Світу (Єгипет, Стародавня Греція). Прикладом можуть служити школи піфагорійців, гностиків та ін., у котрих певні знання можна було передавати лише замкнутому колу перевірених осіб у межах цих шкіл. Якщо звернутися до релігійних текстів, то можна знайти більш ранні приклади взаємозв’язку моралі й знання: «... той, хто множить знання, примножує печаль»[1].

У наш час МАГАТЕ і країни «ядерного клубу» у своїх спробах не допустити розповсюдження зброї масового знищення, насамперед технології створення ядерної зброї, уподібнюються названим вище герметичним школам. До речі, Я. Р. Опенгеймер, науковий керівник Манхеттенського проекту, в межах якого була створена перша атомна бомба, свідчить про моральні сумніви у більшості вчених, що працювали над цією зброєю. Ці сумніви виникли тому, що вони разом з відомими фізиками світу ще в 30-х роках ХХ ст. погодилися з Н. Бором ніколи не працювати над проблемою ланцюгової реакції з метою створення надміцної зброї. Вони знали, що німецькі фізики (К. Ф. Вейцзекер, В. Гейзенберг та ін.) працюють за наказом нацистського уряду над атомним проектом, і це змусило їх відкинути моральні заборони і спробувати випередити німців, щоб не дати фашистам можливості отримати першими атомну бомбу (при цьому також відомі неодноразові спроби іншого німецького фізика Ф. Е. Ленарда донести до фюрера інформацію про неправильні дії своїх колег). Але Я. Р. Опенгеймер та його колеги по Манхеттенському проекту не знали, що німецькі вчені, на відміну від них, працювали над атомною зброєю зовсім не добровільно, і що якраз К. Ф. Вейцзекер, В. Гейзенберг та ін. навмисно так спрямували свої дослідження, щоб не отримати очікуваного фашистами результату. Хто з цих двох груп учених-фізиків був більш моральним: ті, що надали людству найміцнішу зброю масового знищення, чи ті, що утримались від цього навіть в умовах жорсткого стеження за їхньою діяльністю? Існують різні відповіді на це запитання. Частина учасників Манхеттенського проекту знімає з себе моральну відповідальність, спираючись на таку тезу: «Ми лише створили атомну бомбу, а використали її політики та військові. Хай вони й несуть моральну відповідальність за її застосування». Інша частина манхеттенців відчувала свою моральну провину і виражала її формулою: «Якщо б ми не створили атомної бомби, то не було б і бомбардування Хіросими і Нагасакі». Так само не можна однозначно оцінити дії відомих біологів, медиків з різних країн світу (Р. Фішер, П. Харпер, Н. Бехтерєва та ін.), які намагалися у 70-х роках ХХ ст. власним прикладом припинити дослідження з втручання у мозкову діяльність людини, управління нею.

Ще одне важливе питання, пов’язане з проблемою тотожності наукової раціональності з раціональною етикою. З погляду наукової раціональності до доктора Менгеле, що проводив жорстокі експерименти над військовополоненими концтаборів з метою отримання рекомендацій для врятування поранених солдатів і офіцерів вермахту, немає претензій. Але є до нього претензії як до лікаря, що порушив клятву Гіппократа, бо він проводив експерименти над людьми без їхньої згоди на це. До нього є претензії як до військового злочинця, бо він порушив Міжнародну конвенцію про необхідність гуманного ставлення до військовополонених. Серед жертв його «експериментів» були приречені на загибель цілі народи (євреї, цигани) і беззахисні верстви інтернованих дітей, жінок, людей похилого віку, тому, з одного боку, він винний у проведенні геноциду, а з другого боку, у злочинах проти людства і людяності. Він також порушив найголовнішу норму християнської моралі «Не вбивай!». Цей список моральних і протиправних дій доктора Менгеле можна продовжити, але питання залишається відкритим: чи вчинив би ці злочини «лікар-дослідник» у звичайних умовах? Може, він був лише скрупульозним виконавцем наказів і виконував їх з високою науковою досконалістю? Саме так виправдовувало свої дії більшість нацистських злочинців на Нюрнберзькому процесі.

Але суд відхилив подібні намагання адвокатів виправдати підсудних та висунув систему моральних, етичних і правових вимог до експериментів над людиною, які ввійшли до складу Нюрнберзького кодексу. Принцип інформаційної згоди у складі цього кодексу розглядається як найважливіший соціально-етичний принцип експериментів на людях. Разом з тим, як показує практика, його здійснення стикається з певними труднощами. Від дослідника вимагають, щоб людина заздалегідь дала згоду на проведення експерименту над нею, щоб вона точно знала про його сутність і можливі наслідки. Дослідник повинен бути впевненим, що згода дається усвідомлено на підставі повного розуміння мети експерименту і пов’язаного з ним ризику. Отримання згоди у непоінформованої чи недостатньо інформованої особи кваліфікується як обман і шахрайство.

Американський психолог П. Лондон розповідає про те, як лікарі однієї з нью-йоркських лікарень зробили ін’єкції ракових клітин пацієнтам похилого віку без їхньої на це згоди з метою проведення «чистого» (без впливу психологічного фактора на його результати) експерименту. Вони пояснювали свої дії тим, що були впевнені у безпечності ін’єкцій, а пацієнтів не поінформували, щоб не хвилювати їх. Коли лікарів запитали, чому ці безпечні для здоров’я ін’єкції вони спочатку не випробували на собі, вони стали виправдовувати це «високою цінністю власного життя». Але вина їхня щодо приховування інформації не була такою очевидною, як самі дії, бо іноді лікарі приховують інформацію від пацієнтів справді для того, щоб відрізнити фармакологічну дію препарату від психологічного ефекту — в зв’язку з тим, що знають очікуваний результат.

Існує так званий синдром жорстокості експериментатора щодо об’єкта експерименту. Його виявив С. Мілгрем, коли проводив в Ієльському університеті експеримент з викладачами з випробування нового «технічного засобу» підвищення ефективності навчання. Оголошені експериментатором властивості цього «технічного засобу» полягали в тому, що учнів необхідно було «стимулювати» до навчання безпечними для їхнього життя ударами електричного струму, але вчителів суворо попередили, щоб вони не переходили за межі дозволеної напруги електрики. Незважаючи на ці попередження, 5 % з них цю небезпечну межу порушували, хоча були певні, що тим самим завдають страждань учням. Мотивацією порушення дозволеної межі «стимулювання» було бажання швидше і якомога якісніше навчити дітей, підтвердити очікувану ефективність «нового засобу». В подібних випадках сутність експерименту перед його учасниками повністю розкривається тільки після його проведення. Звичайно, можливість ураження дітей електричним струмом була нульовою, а діти, за інструкцією експериментатора, лише артистично імітували на своєму обличчі муки «від ударів струму».

Таким чином, наука і науково-пізнавальна діяльність мають людські виміри. Етика науки вивчає принципи, котрими керується або повинен керуватися вчений у процесі пізнання, у спілкуванні з науковим співтовариством, суспільством. Раніше ці питання перебували на периферії досліджень з філософії, методології, логіки, історії та соціології науки. В наш час етика наукового пізнання в галузях конкретних наук визнається як метанаукова дисципліна, а для філософії вона є прикладною сферою знання. Але, як відзначав іще В. І. Вернадський, «зростання наукового знання у ХХ ст. швидко нівелює грані між окремими науками»[2]. Саме тому, на його думку, вчені дедалі більше спеціалізуються не за окремими науками, а за проблемами, що потребують комплексних досліджень.

На думку Г. Йонаса, етика стає імперативом для нашої технологічної цивілізації. Таким етичним імперативом є принцип відповідальності, що бере до уваги нетривкість людського життя, яке перебуває під постійною загрозою і може урватися  кожної миті. Адже вперше за всю історію людства діяльність людини може мати незворотні наслідки й завдати непоправної шкоди, як її життю, так і її сутності. Звідси у Г. Йонаса виникає ідея відповідальності не за минуле і не за близьке майбутнє, а за далеке майбутнє. Якщо технологія становить загрозу для людства, виникає необхідність у створенні спеціальної етики для технологічної доби[3].

К. О. Апель у книжці «Етика в добу науки» відкриває сучасні дебати про етику мовлення та комунікації і доводить, що будь-яка людська спільнота, яка розуміє аргументовану мову, повинна підкорятися певним етичним нормам. Логіка, наука, інтелектуальні конструкції відсилають нас до сукупності осіб, до інтерсуб’єктивної згоди. Результатом такої згоди є формула категоричного імперативу «ти повинен». Якщо існує інтерсуб’єктивний консенсус, то це означає, що люди ототожнюють один одного з елементами етичного універсуму.

Ю. Хабермас у своїх міркування з етики комунікацій виходить з вимоги, щоб кожен з комунікантів ставив себе на місце всіх інших;
і водночас, щоб кожен зберігав можливість визнавати чи не визнавати ту чи іншу суперечливу норму за універсальний закон. Мораль, на його думку, повинна бути: по-перше, деонтологічною, тому що концентрує свою увагу на обґрунтуванні зобов’язань та норм поведінки; по-друге, когнитивістською, бо стверджує, що практичні питання перевіряються на істинність; по-третє, процедурною, тому що дає тільки принцип виправдання моральних норм і цим обмежується; по-четверте, універсалістською, тому що виходить за межі будь-якої заданої епохи й культури. З цього погляду центральне питання моралі вже не є екзистенційним питанням «як правильно жити», а є деонтичним питанням про те, за яких умов ту чи іншу норму поведінки можна вважати правильною. Ці умови створюються людиною, тобто самим дослідником, ученим. В цьому насамперед здійснюється його відповідальність перед людством.

Об’єктивними підставами формування такої відповідальності є:

усвідомлення могутності науки, наукового знання і наукової діяльності як фактора, з котрим невіддільно нині пов’язана доля людства;

існування певної частини науковців, яка усвідомлено обмежує свою соціальну позицію горизонтами професійності й перекладає свою відповідальність на зовнішні щодо науки сили, політиків, адміністраторів;

позитивний приклад активної соціально відповідальної позиції деяких видатних представників науки (Н. Бор, М. М. Мойсеєв, А. Д. Сахаров та ін.);

вихід з-під контролю науковців і суспільства непередбачених негативних наслідків деяких фундаментальних відкриттів;

можливості передбачення соціальних наслідків розвитку науки, техніки, нових технологій.

Проте етичні проблеми у співвідношенні науки й суспільства все одно існують і навіть поширюються. На думку Г. Йонаса, ці проблеми можна певною мірою розв’язати, якщо дати відповідь на запитання: «...чи можемо ми без відновлення цілковито знеціненої науковим просвітництвом категорії священного мати етику, яка стримувала б надмірні сили, які ми маємо у своєму розпорядженні і які ми й надалі змушені будемо використовувати й удосконалювати?».[4]

Естетичний підхід. Різноманітні впливи мистецтва на наукову діяльність і її результати можна окреслити формуванням естетичних здібностей науковців, їхнім вихованням у межах певних стандартів краси, естетичними вимогами до оформлення наукових праць, привабливими формами популяризації наукового знання.

Наукова творчість і мистецтво мають багато спільних рис: по-перше, вони є формами духовної діяльності; по-друге, формами відображення дійсності; по-третє, логічним процесом; по-четверте, наслідком осяяння, інтуїції; по-п’яте, практично обумовленими.

Наукова творчість і мистецтво також відрізняються один від одного. Насамперед у них різна мета: наука намагається встановити об’єктивну істину, а мистецтво — так звану художню правду. По-друге, у них різні методи й засоби досягнення цієї мети: наука використовує поняття, категорії, закони, абстракції різного рівня, а мистецтво — художні образи, фантазії. По-третє, вони мають різні зв’язки з дійсністю: наука здійснює цей зв’язок через розум, мистецтво — через емоційну сферу. По-четверте, вони відрізняються за призначенням: наука забезпечує вибір засобів для оптимальної дії, а мистецтво покликане спонукати до дій. По-п’яте, вони розрізняються за об’єктом: ним наука може обрати будь-що, а мистецтво — лише переживання людини, її певний психічний стан. По-шосте, наука — кумулятивна, технологічна, надається тиражуванню, об’єк­тивна, а мистецтво — індивідуальне, неповторне, суб’єктивне. По-сьоме, наука (особливо природнича й технічна) вільніша від ідеологічних впливів, а мистецтво є формою прояву таких впливів.

 

Висновки

Існують різні типи філософствування — західний і східний, софійний і епістемний, метафізичний і діалектичний.

Розвиток науки і філософії детермінується передусім парадигмальними параметрами.

Рівні наукового пізнання і дослідження залежно від підстав класифікації поділяються на фундаментальні, пошукові, прикладні й окремі конструкторські розробки; емпіричні та теоретичні; чуттєві й логічні.

Існує також декілька рівнів методологічного знання: філософський, загальнонауковий, спеціальнонауковий.

Наука і наукова діяльність вивчається в різних аспектах: філософському, інформаційному, наукометричному, наукознавчому, історичному, моральному, організаційному, соціологічному.



[1] Еккл., 1, 18.

[2] Вернадский В. И. Размышления натуралиста. Кн. 2. — М.: Наука, 1977. — С. 54.

[3] Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації.: Пер. з нім. — К.: Лібра, 2001. — С. 208—209.

[4] Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації.: Пер. з нім. — К.: Лібра, 2001. С. 45.