2.5.1. Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються

Група країн, що розвиваються, охоплює 4/5 усіх країн світу. У них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд чол. Це дуже різні країни, в яких відбуваються складні соці­ально-економічні процеси. Визначальною тенденцією розвитку цих країн, починаючи з 60-х років XX ст., стає все більша їх диференціа­ція І одночасне зростання їхньої ролі та значення у світі.

У 1950 р. найбільш "просунуті" в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 краї­ни) у 2,4 раза, а найбільш елаборозвинені (36 країн) у 5,4 раза. З середини XX століття різниця у рівнях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населен­ня у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 раза, а нижньої групи — у 12,2 раза. Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями роз­витку окремих країн усередині груп.

Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав "третього" світу: пер­ша група, що відділилася як результат так званого "нафтового буму", низка країн Перської затоки, а також "нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полює — це найбідніші країни, що пе-

ребувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропіч­ної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М'янма тощо, всього — 48—50 країн*.

Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвива­ються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагна­цією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.

Незважаючи на значну різноманітність країн, що розвиваються, їхніх характерних рис і особливостей, можна виділити ряд спільних ознак, що дає змогу розглядати ці країни як певну стійку спільність.

Такими ознаками переважно є:

•   багатоукладний характер економіки з різними формами влае
ності, включаючи архаїчні (племінні, общинні);

•   високі темпи росту населення;

•   спеціалізація у міжнародному поділі праці переважно на ви.
робництві сировини;

•   значна залежність від іноземного капіталу;

•   вплив традиційних інститутів в економіці.
Тепер про ці риси детальніше.

Економіка країн, що розвиваються, базується на багатоукладній соціально-економічній структурі. У ряді країн існують як капіталіс­тичний устрій, так і родоплемінні й патріархальні відносини. Сут­тєву роль в економіках країн, що розвиваються, відіграє держава і державний уклад.

Характеризуючи багатоукладний характер економік держав "тре­тього" світу, необхідно зауважити, що більшість з них є селянськи­ми країнами з переважанням сільськогосподарського виробництва. У сільському господарстві визначальним є дрібнотоварний уклад зі значною часткою патріархальних, натуральних відносин.

Приватнокапіталістичний уклад, який існує у країнах, що розви­ваються, об'єднує різні форми капіталістичної власності. За рівнем розвитку приватнокапіталістичних відносин країни, що розвива­ються, значно відрізняються одна від одної. У найрозвиненіших з них капіталізм, ринок стали повноцінною складовою економічної системи, досягли певного рівня зрілості. У групі найменш розвине­них держав національний приватнокапіталістичний уклад знахо­диться на стадії формування.

Специфіка розвитку національного приватнокапіталістичного укладу пов'язана з проблемами нагромадження (браком грошових коштів) та особливостями реалізації нагромаджених коштів. Ці

кошти вкладаються у торгівлю (внутрішню та зовнішню), купівлю нерухомості, ремонт автомобілів, страхування, володіння таксі, бен­зоколонками тощо, тобто туди, де капітал швидше обертається. У виробництво капітал іде лише тоді, коли створюються сприятливі умови. Часто проблеми для національних інвесторів у країнах, що розвиваються, пов'язані ще й з тим, що основні позиції в економіці належать іноземному капіталу, який вкрай неохоче поступається своїми позиціями на користь місцевих підприємців.

Економічна залежність країн, що розвиваються, у світовій еко­номіці має свої конкретні форми прояву. По-перше, країни цієї гру­пи безпосередньо залежать від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках, а отже, від попиту на ці товари з боку їх основ­них споживачів. По-друге, в економіці більшості країн, що розвива­ються, ключові позиції займає іноземний капітал. Економічна відсталість та економічна залежність — наслідок умов включення країн третього світу в систему світового поділу праці, що склалася в постколоніальний період. Поетколоніальний поділ праці сформу­вався ще в попередні десятиліття, а сьогодні існує певною мірою як самостійний, автономний чинник світового господарства.

Процес відтворення у більшості країн, що розвиваються, відбу­вається переважно за рахунок зовнішніх фінансових джерел у формі кредитів, позик, субсидій. Дуже важливим його чинником є також імпорт іноземної техніки та технології, що природно спричиняє технологічну залежність країн, що розвиваються, від розвинених країн. Тип розширеного відтворення, властивий слаборозвиненим державам, переважно базується на споживчих потребах традицій­ної технології і є екстенсивним. За таких умов уряди країн зму­шені розширювати виробничий апарат, який складається з дрібних кустарних підприємств, для забезпечення зростання зайнятості за умов стрімкого збільшення резерву робочої сили.

Капіталізм, який виникає та розвивається у більшості країн "тре­тього" світу, має периферійний характер. Це означає, що він відрізняється від капіталізму промислово розвинених держав не лише ступенем розвитку, але й, і це головне, моделлю способу ви­робництва та розподілу матеріальних благ. Капіталізм центрів ви­никав і розвивався на національному ґрунті як тривалий, органіч­ний та взаємопов'язаний процес постійного нагромадження.

У країнах, де капіталізм почав розвиватися значно пізніше, він виникає та розвивається як імітаційна модель у результаті вливан­ня іноземного капіталу, технологій та ідеологій. Тут відсутнє орга­нічне взаємоув'язування розвитку елементів моделі. Імітація почи­нається зі створення ринку, на якому привілейовані верстви насе­лення можуть придбати все потрібне. А це майже завжди автома-

тично виключає з участі у ринку та прирікає на бідність значні верстви населення.

Нові технології, що впроваджують тут ТНКТ переважно не є новіт­німи, проте є дорогими.

Периферійний капіталізм розвивається асинхронно, нерівномір­но. Економічний прогрес і політична демократія розвиваються не паралельно, а часто, навпаки, відстають одне від одного. Деяким з країн, що розвиваються, вдається знайти оптимальну модель по­єднання національної специфіки та привнесених ззовні складових економічної системи. У результаті цього формується органічніша економіка, що має внутрішні чинники економічного зростання.

Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборго­ваність промислово розвиненим державам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав "третього" світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальних країн у 20— 50 разів. Асигнування на соціальні потреби та добробут зазвичай становлять менш ніж 10 % загальних видатків у країнах Африки й Азії. У латиноамериканських державах цей показник дещо вищий. Майже половина усіх бідних світу мешкає у Південній Азії, частка якої у населенні планети становить ЗО %. Найгірше становище з бідністю у регіоні в Індії, Бангладеші, М'янмі. На країни Тропічної Африки припадає 16 % бідних світу.

У країнах, що розвиваються, в останні десятиліття не спостеріга­лося ознак збільшення зайнятості на фоні швидкого зростання чи­сельності населення. У багатьох африканських країнах рівень офіцій­ного безробіття перевищує 10 %, а у Нігерії — 50 %. У присахар-ських країнах показник міського безробіття піднявся з 10 % у сере­дині 70-х років до майже 18 % на початок 90-х років. У латиноамери­канських державах рівень безробіття коливається з 2,6 % у Мексиці до 22 % на Трінідаді і Тобаго. В Азії показник безробіття нижчий, ніж у зазначених регіонах, але загальна чисельність безробітних ве­личезна. Лише в Індії вона у 1990 р. становила 34 млн чол.

Перенаселення — це загальновідома проблема країн, що розвива­ються. Темпи зростання народонаселення залишаються тут тради­ційно високими. За період з 1975 по 1995 р. кількість жителів цієї групи країн зросла в 1,4 раза, зокрема населення Африки зросло в 1,8 раза, Латинської Америки — в 1,5, Південної та Південно-Східної Азії — в 1,5 раза. У 1995 р. майже 60 % світового населення про­живало в Азії, близько 12 % — в Африці, 8 % — у Латинській Америці, За умов загальної економічної відсталості така ситуація лише поглиблює загострення соціальних й економічних проблем країн, що розвиваються.