3.2. Пізнання як єдність чуттєвого, раціонального, інтуїтивного, емоційного і морального моментів

3.2. Пізнання як єдність чуттєвого, раціонального, інтуїтивного, емоційного і морального моментів

Основними формами відображення дійсності є живе споглядання і його форми — відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішній бік речей, і мислення, що полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного матеріалу й оперуванні абстракціями.

Чуттєве відображення ґрунтується на безпосередній взаємодії суб’єкта і об’єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. На відміну від чуттєвого відображення, яке дає знання одиничного, абстрактне мислення дає знання загального, відображає дійсність у формі абстракції. Виділяючи загальне в предметах і явищах, абстрактне мислення переходить від знання явища до знання сутності речей. Тим самим воно дає можливість піднятися до пізнання всезагального, а тому відображає дійсність глибше, повніше. В історії філософії були філософи, котрі надавали перевагу живому спогляданню (сенсуалісти, емпірики), і такі, що визнавали провідну роль за абстрактним мисленням (раціоналісти). Насправді ж ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони діалектичне взаємозв’язані, доповнюють одна одну.

До основних форм чуттєвого пізнання належать: відчуття, сприйняття та уявлення. У відчуттях кожен з органів чуття специфічним для нього способом відображає окремі властивості, сторони речей. Органи відчуття поділяються на екстерорецептори (від лат. exter — зовнішній і receptor — той, що сприймає) та інтерорецептори (від лат. interior — внутрішній і receptor — той, що сприймає), тобто зовнішні й внутрішні органи сприйняття. До екстерорецепторів належать зір, слух, нюх, дотик, смак. Вони відповідно відображають колір, звук, запах, твердість, смачність та інші якості об’єкта пізнання. До інтерорецепторів належать органи, що відповідають за почуття голоду, статевого потягу, просторової й часової орієнтації, страху тощо. Сприйняття — це відображення властивостей об’єк­та пізнання як цілого. Воно виконує дві взаємозв’язані функції: пізнавальну і регулятивну. Завдяки першій з них розкриваються властивості та структура об’єктів. Друга функція спрямовує практичну діяльність суб’єкта згідно з цими знаннями про суб’єкт. Уявлення є наочним цілісним образом речі, що виникає на основі уяви і минулого чуттєвого досвіду, який зберігається й узагальнено відтворюється в пам’яті суб’єкта пізнання. В момент відтворення чуттєвого образу об’єкта його безпосереднього «контакту» з суб’єктом немає. Тобто цей контакт був у минулому.

До основних форм логічного пізнання належать поняття, судження і умовиводи. Поняття відображають суттєві ознаки речей, явищ, процесів. За допомогою цих ознак одні предмети відрізняються від інших або поєднуються в класи. Судження — це елементарна форма вираження змісту поняття, в якій щось стверджується або заперечується щодо об’єкта пізнання. Зв’язок між поняттями здійснюється за допомогою суджень, а самі поняття є наслідком міркувань у формі суджень. Умовивід — це такий логічний процес, в якому із кількох суджень за певними логічними правилами й законами виводиться нове судження з новим змістом. Воно є новим знанням, здобутим логічним шляхом. Докладніше форми логічного пізнання (поняття, судження, умовиводи) й операції над ними розглядаються в межах теми «Логіка наукового пізнання».

Інтуїція (від лат. intuitio, intueror — уважно див­люсь) — це третя форма відображення дійсності. Вона є способом пізнання через безпосереднє чуттєве споглядання чи умогляд на відміну від опосередкованого послідовного логічно­го мислення. Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомого людині буття, друге — нові сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. Внаслідок активності суб’єкта, його творчої уяви, фантазії, інтуїції відбуваються якісні переходи від чуттєвих форм відображення до логічних, від емпіричного до теоретичного, від знання явища до знання сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку і т. д.

Сучасні філософські джерела дають можливість трактувати інтуїцію як:

ірраціональну здатність людини, яка не залежить ані від почуттів, ані від розуму;

специфічну нелогічну форму інтелектуальної здатності;

здатність до сприйняття;

неусвідомлений і скорочений шлях логічного процесу;

наслідок специфічного способу взаємодії чуттєвого й логічного;

самостійну форму «метаболічної» переробки інформації поряд з її чуттєвими, логічними й моральними формами;

безпосереднє отримання знання, містичне осягнення істини, Божу іскру, даровану обранцям.

Багатозначність поняття «інтуїція» детермінується неоднорідністю за змістом і методами отримання інтуїтивного знання, тому що воно: по-перше, є наслідком чуттєвого споглядання, безпосереднього сприйняття; по-друге, є наслідком створення наочних образів шляхом простого асоціативного синтезу або аналізу попереднього сприйняття; по-третє, може бути виражений у поняттях, зміст яких з’ясований раніше, і суджень, що з них формуються, без логічного умовиводу; по-четверте, може бути отриманий шляхом створення нових наочних образів, котрі відображають об’єкти, що чуттєво раніше не сприймалися, і тому не можуть бути отримані простим асоціативним синтезом попереднього сприйняття (наочних образів, недоступних сприйняттю в історично-конкретному чуттєвому досвіді «не наочних» об’єктів); по-п’яте, може бути отриманий шляхом формування нових понять, зміст яких можна «побачити прямо», без будь-яких логічних операцій та інших понять.

Ядро інтуїції як особливого пізнавального акту характеризується, з одного боку, принципово новими образами й поняттями, а з другого — ефектом несподіваного здогаду, своєрідного психологічного явища натхнення.

У свідомості людини знання трансформуються: по-перше, переходом від одних наочних образів до інших (чуттєва асоціація); по-друге, переходом від одних понять до інших (логічне міркування); по-третє, переходом від наочних образів до понять, тобто концептуальним переходом (від лат. conceptus — думка, поняття, формулювання, смисл знаку, імені); по-четверте, переходом від понять до наочних образів, тобто ейдетичним переходом (від грец. είδοσ — вид, вигляд, психологічна здатність відтворювати надзвичайно яскравий наочний образ предмета через певний час після припинення його дії на органи почуттів). Як бачимо, перші дві форми трансформації знання належать до чуттєвого й логічного пізнання, а дві інші відповідно — до творчої інтуїції (концеп­туальної й ейдетичної).

Характерні риси та механізм концептуальної інтуїції систематизовані у табл. 7.

Таблиця 7

КОНЦЕПТУАЛЬНА ІНТУЇЦІЯ

Як на це вказує наведена табл. 7, умовою і «фоном» для прояву концептуальної інтуїції, тобто формування поняття про суттєві риси об’єкта дослідження, є стартова інформаційна база дослідника, його вміння застосовувати загальні евристичні ідеї та технології (стиль мислення, НКС, дослідницьку програму тощо) і механізми формування «вихідного», «допоміжного» та «матричного» образів.

Характерні риси та механізм ейдетичної інтуїції систематизовані у табл. 8.

Таблиця 8

ЕЙДЕТИЧНА ІНТУЇЦІЯ

У наведеній табл. 8 «фон» ейдетичної інтуїції для формування наочного уявлення про об’єкт дослідження такий самий, як у концептуальній інтуїції, але механізми застосовуються зовсім інші: нечуттєві уявлення понять, образи елементів і структур.

Моральне (емоційне) пізнання належить до четвертої форми відображення дійсності. З моральних позицій можна оцінювати не тільки результати будь-яких досліджень, наслідки їхнього практичного застосування, істину взагалі, а й вихідні принципи і процес наукового пошуку. Мораль є своєрідним регулятивом нау­кової діяльності. Саме завдяки їй наукова діяльність постає не лише у формі сукупності операцій, спрямованих на досягнення певної локальної мети, а й набуває свого змісту. Цей зміст включає світоглядні орієнтири й установки дослідника, усвідомлені ним моральні принципи оцінки проблем і способів їх розв’яза­ння, вибору гіпотез, системостворючих понять, сфери практичного застосування теорії тощо.

Емоції (від фр. еmotion — хвилювання) — це процес ситуативного переживання, ставлення до навколишніх об’єктів. Вони класифікуються за різними підставами: структурою (прості й складні), забарвленням (негативні й позитивні, радісні і неприємні), соціальним наповненням (моральні, естетичні, інтелектуальні), життєздатністю (стенічні й астенічні). Для гносеології особливе значення має інформаційна теорія емоцій, котра актуалізує емоції людини якоюсь актуальною потребою і дає можливість розрахувати час, ресурси, засоби для досягнення певної мети, з’ясувати закономірності й механізми виникнення емоційного стресу при виконанні відповідальної роботи. Вищим продуктом розвитку емоцій є сталі почуття до предметів, що відповідають її потребам. Сильне, абсолютно домінуюче почуття називається пристрастю. Емоції також викликають певні фонові зміни для відповідного настрою людини. Осягнення емоційного стану іншої людини називають емпатією (від грец. εμπαθεία — співчуття, співпереживання).

Мораль у пізнавальній діяльності являє собою динамічну систему ідейних, чуттєвих, вольових спонук і заборон. Від змісту моральних почуттів ученого, тобто чуйності або черствості, скромності або схильності до самозвеличення, відповідальності перед людством (Богом, власною совістю) або безвідповідальності, чесності або нечесності, сумлінності або зловмисності залежать мотивація, характер, зміст, результати, соціальна цінність його внеску в науку. Лев Толстой у листі Ромену Ролану стверджував, що з усіх наук, котрі людина може й повинна знати, найголовнішою є наука про те, як жити і при цьому творити якомога менше зла та більше добра. Він попереджав, що той, хто звільняє себе від загального для всіх людей морального обов’язку і під приводом власної схильності до науки або мистецтва влаштовує собі життя паразита, той ніколи не створить нічого, крім хибної науки і хибного мистецтва.